Становлення двох курсів у міжнародній політиці після Другої світової війни

Післявоєнне мирне врегулювання в Європі. Мирні договори 1947 р.

Першою великою і назрілою проблемою після війни, що вимагала негайного вирішення, стало підписання мирних договорів з колишніми європейськими союзниками фашистської Німеччини — Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією. Основні положення майбутніх мирних договорів були намічені уже на Ялтинській та Потсдамській конференціях. Однак уже у вересні—жовтні 1945 р. між державами-переможниця-ми виявилися серйозні суперечності, які поглиблювалися за умов формування двох курсів у міжнародній політиці. СРСР намагався, і досить успішно, закріпити свій вплив у країнах Центральної та Південно-Східної Європи, Захід — не допустити цього. Виходячи із принципів Атлантичної хартії, Захід вимагав надати народам цих країн право самостійно вибирати свій шлях розвитку. Радянський Союз прагнув прив'язати ці країни до себе, перетворити на трамплін дальшого просування соціалізму.

Питання мирного урегулювання з колишніми союзниками Німеччини вирішувалися на сесіях Ради Міністрів закордонних справ (РМЗС) (осінь 1945 — перша половина 1946 р.) і на Паризькій мирній конференції (29 липня — 16 жовтня 1946 p.). У процесі вироблення мирних статей виявилися серйозні розбіжності. США таАнглія прагнули розглядати мирні договори в тісному зв'язку з внутрішніми змінами в означених країнах (встановлення режиму парламентської демократії тощо). Це стосувалося також складу урядів. Щоб не допустити комуністичної диктатури, Англія та США обстоювали принципи створення коаліційних урядів на багатопартійній основі шляхом вільних виборів. Для контролю виборчого процесу, зокрема в Болгарії та Румунії, пропонувалося створення інспекційних груп. Радянський Союз, вірний політиці комунізації (під комунізацією слід розуміти насадження комуністичної диктатури — ліворадикального тоталітаризму), виступив за те, щоб не пов'язувати мирні договори з внутрішньополітичним розвитком країн Центральної та Південно-Східної Європи. Сторонам удалося дійти компромісу. Перші післявоєнні роки характеризувалися взаємними поступками. Внаслідок цього до складу урядів Болгарії та Румунії увійшли представники "інших демократичних груп". Західні делегації, на жаль, тоді ще не усвідомлювали, що "поступка" з боку комуністичних лідерів була вимушеним, тимчасовим маневром.

З великими труднощами вирішувалися також питання територіального порядку. Західні держави підтримували територіальні претензії Греції до Болгарії та Албанії. Радянський Союз підтримував своїх соціалістичних протеже. Гостра боротьба розгорнулася навколо статусу міста Трієста з прилеглою територією. Радянський Союз підтримав французький проект, і Трієст став вільною територією під егідою ООН (за договором 1954 р. м. Трієст відійшло до Італії, а територія на схід від нього — до Югославії).

Об'єктом гострих зіткнень стали італійські колонії Сомалі, Лівія, Ерітрея. Англія хотіла поставити їх під свій контроль. США прагнули розмістити там свої військові бази. Франція схилялася до того, щоб залишити їх Італії, але під контролем ООН. У Сталіна з'явилися свої "африканські плани". На зустрічі міністрів закордонних справ Молотов з подачі Сталіна заговорив про виникнення в Лівії національно-визвольного руху й необхідності надання йому допомоги з боку Москви. СРСР, заявив Молотов, готовий побудувати там військово-морську базу, взяти район під свій контроль.

Долю італійських колоній було остаточно вирішено лише на початку 50-х років. Сомалі — з 1950 p., Лівія — з 1951 р. проголошені незалежними державами, а Ерітрея у 1952 р. стала провінцією Ефіопії.

Гострі суперечки викликали також економічні питання договору. США обстоювали пункт "про рівні можливості" та виплату репарацій доларами, що об'єктивно орієнтувало вказані країни на економічні й торгові стосунки зі США, наполягали на цілковитій компенсації націоналізованої власності іноземних компаній. Радянський Союз наполягав на компенсації 1/3 всієї націоналізованої власності. Тут також було досягнуто компромісу (зійшлися на 2/3 всієї вартості).

Колишні союзники зважено, з урахуванням можливостей переможених, підійшли до визначення сум репараційних платежів. Італію зобов'язали виплатити Югославії 125 млн дол., Греції — 105, СРСР — 100, Ефіопії — 25, Албанії — 5 млн дол. Румунія та Угорщина мали виплатити СРСР по 300 млн дол. тощо. Пізніше Радянський Союз відмовився від значної частини репарацій з Угорщини, Румунії, Болгарії та Фінляндії.

Мирні договори, підписані 10 лютого 1947 p., 15 вересня того ж року набули чинності. Вони зафіксували певні територіальні зміни. Північна Трансільванія передана Румунії, а кордони Угорщини визначені такими, якими вони були на 1 січня 1938 р. Південна Добруджа закріплена за Болгарією, згідно з румунсько-болгарським договором від 7 вересня

1940 р. Італо-французький кордон змінився на користь Франції, італо-югославський — на користь Югославії. До Югославії відійшли Істрія та частина Юлійської Крайни. Додеканезькі острови від Італії передані Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом на 1 січня

1941 р. Мирний договір з Фінляндією підтверджував також належність Радянському Союзові області Петсамо (Печенга) та передачу СРСР в оренду строком на 50 років району Порккала-Удд для створення військово-морської бази. Італія втрачала також свої права на колишні колонії.

Підписання мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини слід розглядати як важливий крок у політиці європейського повоєнного врегулювання. Сама практика обговорення та вироблення компромісним шляхом мирних договорів могла стати зразком для вирішення інших європейських та світових проблем. Однак у процесі зростання конфронтації та поглиблення протиборства набута практика вельми скоро була забута. Проте мирні договори стали позитивним фактом післявоєнної європейської політики. Вони жодною мірою не ущемили суверенітет цілого ряду країн, а більшість проблем, пов'язаних з мирним урегулюванням, були вирішені в цілому справедливо. Важко докоряти західним державам за те, що вони не зуміли відстояти демократичний розвиток Румунії, Болгарії, Угорщини. У цьому делікатному питанні західні делегації на мирних переговорах виходили з того, що це внутрішня справа народів цих країн.

Німецька проблема

За умов наростання конфронтації між тоталітаризмом і демократією німецька проблема стала найбільш складною у повоєнний час. Уже в період війни союзники будували найрізноманітніші плани щодо Німеччини. Так, американський план Моргентау (1944) передбачав розчленування та децентралізацію Німеччини, "інтернаціоналізацію" Рурської області. Відомий також рузвельтівський план розчленування Німеччини на п'ять держав, підтриманий Черчіллем. однак у міру наближення кінця війни ставало дедалі очевиднішим, що плани розчленування, федералізації (створення Дунайської федерації, куди мала увійти Південна Німеччина) та аграризації країни не влаштовують обидві сторони. Коли наприкінці війни почали проявлятися перші симптоми майбутнього протистояння і протиборства, єдина Німеччина стала потрібною обом сторонам як майбутній потенціальний союзник. Про попередні плани вже ніхто не згадував. Чи не тому кінцеві цілі Ялти та Потсдама не могли здійснитися, хоча були конкретними і цілком реальними й формулювалися як "політика чотирьох Д": демократизація, денацифікація, демілітаризація та декартелізація?

Для координованої політики реалізації ялтинських та потсдамських угод союзники створили Контрольну Раду, до складу якої увійшли командувачі окупаційних військ усіх чотирьох зон, на які була поділена Німеччина. Однак союзникам не вдалося узгодити свою політику у виконанні наміченої програми, і єдина демократична миролюбна Німеччина не була створена. Й основною причиною цього був розкол світу, розкол Європи. Німеччина стала головним пунктом цього розколу, його каньйоном. Політико-дипломатичні кампанії навколо об'єднання Німеччини десятки років нагадували канат, який безуспішно намагалися перетягнути обидві сторони. Ситуація склалася так, що єдина Німеччина не могла стати ані демократичною, ані соціалістичною. Будь-яка спроба силою об'єднати Німеччину вела до порушення європейського та світового балансу й загрожувала ракетно-ядерним конфліктом. В обстановці посилення конфронтації між Сходом і Заходом Німеччина до 1990 р. існувала у двох системних іпостасях — соціалістичній і демократичній, що дало можливість наочно продемонструвати переваги і хиби обох суспільних систем: системи економічної свободи і системи тоталітарного соціалізму.

Політика колишніх союзників щодо дотримання ялтинських та потсдамських угод не була послідовною як на Заході, так і на Сході, хоча кожен вважав, що саме він, і ніхто інший їх виконує. Англія та США вважали, що німці дістали шанс прилучитися до демократії і мають оптимально його використати. Це привело до глибоких демократичних перетворень у Західній Німеччині. Західні зони через Бізонію (1946), Тризонію (1948), господарську реформу та "план Маршалла" (1948) прийшли в кінцевому рахунку до створення у 1949 р. демократичної ФРН. Східна Німеччина (окупаційна зона Радянського Союзу) поступово, але неухильно затягувалася до системи лівого тоталітаризму. Цей процес завершився в тому ж 1949 р. появою соціалістичної НДР. Становлення двох німецьких держав супроводжувалося загостренням радянсько-західних стосунків. У 1945 p., коли відбувся поділ Берліна на чотири окупаційні зони, Радянський Союз довго не міг змиритися з такою ситуацією. Це було викликано тим, що третину радянської зони контролювали союзники. Американці й англійці відвели свої війська за демаркаційну лінію лише тоді, коли Радянський Союз погодився на поділ Берліна на чотири зони. Так з'явився Західний Берлін, який Радянський Союз вважав скалкою, що вклинилася в соціалістичне тіло. Під приводом того, що через Західний Берлін знецінені німецькі марки у великій кількості потрапляють із західних зон окупації до радянської, Кремль розпочав у червні 1948 р. блокаду Західного Берліна, яка тривала 318 днів. Радянське керівництво розуміло, що нові дойчмарки сприятимуть входженню Західного Берліна до західної системи. А тому радянські контрольні органи повністю перекрили погоджені раніше транспортні комунікації, що вели до Західного Берліна. Водночас радянські власті заявили, що беруть на себе постачання Західного Берліна всім необхідним, насамперед продовольством. Західні держави у відповідь створили ефективний повітряний міст для постачання міста. Блокада була знята лише 12 травня 1949 p., коли виявилося, що вона неефективна і не приносить бажаних результатів. Перша берлінська криза поглибила суперечності між великими державами у німецькому питанні. Водночас виявилося, що вирішення спірних питань шляхом переговорів цілком можливе. Тоді ж, у травні 1949 p., після першої берлінської кризи обидві сторони підписали угоду про вільне пересування громадян між зонами в Берліні, без усяких обмежень.

Насильне і штучне роз'єднання Німеччини стало оголеним нервом міжнародних відносин, негативно впливало на них, особливо в Європі. Усі повоєнні спроби загальноєвропейського порозуміння впиралися в розкол Німеччини. Обидві Німеччини на передовій лінії конфронтації були втягнуті в жорстке силове протиборство, очолюване США і СРСР.

Після утворення двох німецьких держав спроби обох сторін об'єднати Німеччину, перетворити її на свого союзника стали ще більш активними, проте як і раніше залишалися ілюзорними і проблематичними. Так було в 1952 p., коли Радянський Союз та НДР висунули проект плану об'єднання Німеччини шляхом вільних загальнонімецьких виборів. Мирна нота СРСР від 10 березня 1952 р. закликала колишніх союзників до створення "на основі вільних виборів об'єднаної, нейтральної Німеччини, якій буде дозволено мати власні збройні сили, причому всі іноземні війська мають покинути її територію протягом року'". Там же містилася ціла низка застережень. Зокрема, пропонувалося заборонити "організації, ворожі демократії і збереженню миру", що розумілося як ліквідація західної багатопартійної системи* Захід розцінив радянську пропозицію як спробу не допустити переозброєння Західної Німеччини і як сигнал про те, що гонка озброєнь обернулася для СРСР непосильними труднощами. Захід висунув власний проект, який також передбачав механізм загальнонімецьких виборів, але під контролем ООН. Проте ні той ні інший проект не міг бути реалізований. Обидва виявилися звичайними пропагандистськими кампаніями, породженням психологічної війни. Адже реалізація будь-якого з двох проектів привела б до об'єднання Німеччини на демократичній основі, що для СРСР було неприйнятним. Франція, Велика Британія і США у своїх нотах СРСР від 25 березня підтримали саму ідею об'єднання, проте категорично відкидали принцип нейтралітету Німеччини. Вони наполягали на тому, що об'єднана Німеччина має право вступати в "асоціації, які відповідають цілям і завданням ООН". Підтримуючи принцип вільних виборів, Захід водночас вимагав, щоб комуністичний режим Східної Німеччини надав своїм громадянам право на свободу слова, свободу зібрань тощо. Найдальше пішов у цьому плані англійський міністр закордонних справ А. Іден, який пропонував так організувати вільні вибори, щоб їх результатом було відновлення демократії у НДР і входження єдиної Німеччини до НАТО. Обмін нотами продовжувався до вересня 1952 p., проте ніяких зрушень не відбулося, оскільки Захід підозрював Сталіна у намірі в такий спосіб не допустити вступу ФРН до НАТО, розколоти і ліквідувати альянс. З іншого боку, Німеччина з суто національною політикою була небезпечною і для Заходу. Невдовзі у Радянському Союзі дійшли висновку, що зберегти власну сферу впливу у Східній Європі набагато важливіше, аніж виманити ФРН з обіймів Заходу.

До німецької проблеми сторони повернулися ще раз на початку 1954 р. під час конференції в Берліні. Там Іден і Мо-лотов обмінялися планами, які в котрий раз продемонстрували неможливість об'єднання Німеччини. Зокрема, англійський міністр закордонних справ пропонував здійснити об'єднання Німеччини у п'ять етапів: вільні вибори, установчі збори, конституція, загальнонімецький уряд і мирний договір. Молотов, своєю чергою, не відкидаючи саму ідею вільних виборів, наполягав на укладенні договору про європейську безпеку строком на 50 років (його учасником мали бути і США), за умови неприєднання Німеччини до інших союзів. Захід кваліфікував це, як прагнення СРСР домогтися розпуску НАТО. Обидва плани зазнали невдачі.

Реальними й успішними були дії обох сторін щодо включення ФРН і НДР у "холодну війну" шляхом переозброєння. У вересні 1950 р. на нараді міністрів закордонних справ США, Англії та Франції підготовлено рекомендації по переозброєнню ФРН.

Для того, щоб ФРН змогла стати повноцінним союзником, з неї необхідно було зняти обмеження, пов'язані з окупаційним статутом. 26 травня 1952 р. державний секретар США Д. Ачесон, міністри закордонних справ Англії та Франції А. Іден і Р. Шуман, канцлер ФРН К. Аденауер підписали договір про відносини між ФРН і трьома західними державами, який дістав назву Боннського або Загального договору. Він мав замінити "Окупаційний статут". Ішлося про включення ФРН до "Європейського оборонного співтовариства", котре мало стати, своєю чергою, частиною Атлантичного співтовариства. Три західні держави все ж залишали за собою певні повноваження на території Західної Німеччини. На другий день міністри закордонних справ Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу, ФРН та Італії підписали договір про утворення "Європейського оборонного співтовариства" (ЄОС). Новостворені військові контингенти ФРН мали увійти до складу наднаціональної військової організації — "європейської армії", ідею створення якої ще в 1950 р. висунув французький прем'єр-міністр Рене Плевен у плані європейської інтеграції. Проте договір про утворення "європейської армії" не викликав особливого ентузіазму серед європейського загалу, і крапку тут поставили французи. 30 серпня французький парламент проголосував проти створення "європейської армії". Проте це не зупинило західні держави, і форма ремілітаризації ФРН все ж була знайдена. Відповідно до Паризьких угод, підписаних 23 жовтня 1954 p., ФРН увійшла до Західного Союзу, створеного в 1948 р. на основі Брюссельського договору, в якому брали участь Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Тепер до нього приєдналися Західна Німеччина та Італія, а сам блок дістав назву Західноєвропейського Союзу (ЗЄС).|За Паризькими угодами ФРН отримала дозвіл на формування 490-тисячної армії — бундесверу. Угоди передбачали також ряд обмежень. Зокрема, ФРН не дозволялося мати ядерну зброю та деякі види важкої наступальної зброї. 8 травня 1955 р. ФРН стала членом Північноатлантичного пакту.

Соціалістичні країни на чолі з СРСР розцінили Паризькі угоди як прямий виклик своїй безпеці, недопустиму спробу Заходу зламати баланс сил на свою користь. 11 — 14 травня на нараді у Варшаві вісім соціалістичних країн прийняли рішення про створення Організації Варшавського договору (ОВД), членами-учасницями якої стали Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина, СРСР, Угорщина. У рамках ОВД почалася ремілітаризація Східної Німеччини. Бундесвер та 200-тисячна Національна народна армія НДР доповнили високобоєздатні дивізії держав-переможниць на передній лінії обох блоків. Уся Німеччина, в буквальному розумінні цього слова, була нашпигована військами та засобами ведення великої війни. Небезпека воєнного конфлікту на території Німеччини різко зросла, розкол Німеччини поглибився, а справа об'єднання стала ще проблематичнішою

Крах колоніальної системи

У другій половині 50-х років поглибився процес краху колоніальної системи. Колись могутні колоніальні імперії — Британська, Французька — в 60-х роках зійшли з історичної арени. У 1956—1974 pp. від колоніалізму звільнилося 250 млн чол., утворилося 50 нових держав. Станом на 1970 р. площа колоній становила лише 4 % суші. На цій території проживало близько 1 % населення земної кулі. У цілому, процес деколонізації пройшов три етапи. На першому етапі (1945—1955) звільнилися від колоніалізму і стали на шлях незалежності насамперед країни Азії — Індія, Пакистан, Цейлон, Бірма, В'єтнам, Індонезія, Сірія, Ліван тощо. На другому етапі (друга половина 50-х — перша половина 60-х років) відбулося становлення незалежних країн Північної та Тропічної Африки (Марокко, Туніс, Алжир, Кенія, Камерун, Конго, Малі, Руанда, Уганда, Нігерія, Танганьїка, Занзібар та ін.). 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. У ній виражалася позиція світового загалу щодо вирішення проблеми деколонізаціі. Переважна більшість народів здобула незалежність мирним шляхом. Проте не обійшлося й без тривалих кривавих війн (Алжир, В'єтнам, Малайя). На третьому етапі деколонізації (1975—1990) здобули незалежність країни африканського Півдня (Ангола, Мозамбік, Зімбабве, Намібія).

Причини краху колоніальної системи крилися в метаморфозах капіталістичного суспільства як такого. Після Другої світової війни виявилася цікава закономірність. Країни, позбавлені колоній (Німеччина, Японія, Італія, а також США, які ніколи не були колоніальною країною у класичному розумінні цього слова) розвивалися набагато швидше, аніж країни, що володіли значними територіями в Азії та Африці (Велика Британія, Франція, Португалія, Голландія). Виявилося, що не обов'язково володіти територіями з багатими покладами корисних копалин, а досить лише, використовуючи багатий науковий і виробничий потенціал, виробляти потрібні всім товари, і проблема забезпечення сировиною буде вирішена: її просто і дешево можна купити у тих, кому потрібні високоякісні товари. Розвиток продуктивних сил, науково-технічна революція у промисловості, "зелена революція" у сільському господарстві, поява новітніх галузей, що визначають обличчя сучасного світу, прискорили розвал колоніальної системи. Зрештою виграв той, хто скоріше позбувся своїх колоній. Хоча не варто применшувати значення таких чинників, як зростання національної свідомості пригноблених народів, розвиток продуктивних сил у самих колоніях, прагнення людей до національно-державної самовизначеності. Крахові колоніалізму сприяли також процес демократизації світового співтовариства в повоєнний час і навіть певною мірою протиборство двох систем і їх боротьба за вплив у колоніях.

Що ж до колоніальних ринків збуту, яким так багато уваги приділяла радянська історіографія, то слід зауважити, що вони ніколи не були місткими. Ринки стають такими там, де зростають добробут і життєвий рівень населення. Інша річ, що деякі колишні колонії, а нині незалежні держави, особливо ті з них, які вирішили скористатися соціалістичною ідеєю, опинилися у ще трагічнішому становищі, аніж за колоніальних часів (Гана, Гвінея, Мозамбік, Ефіопія та ін.). І навпаки, ті країни, які, спираючись на допомогу Заходу, пішли шляхом ринкової економіки, економічної та політичної демократії, добилися разючих успіхів у створенні сучасного виробництва та зростанні рівня життя своїх громадян (Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Єгипет та ін.).

СНД у 90-ті роки

Одним із конфліктних регіонів стали терени колишнього СРСР. Новоутворені держави зіткнулися з непростими проблемами. Це, насамперед, визначення шляхів переходу до нормального, цивілізованого ринкового суспільства, подолання економічної, політичної та психологічної спадщини минулого, розв'язання міжнаціональних конфліктів (Карабах, Абхазія, Таджикистан), входження до світового співтовариства. Співдружність незалежних держав (СНД), утворена 8 грудня 1991 p., розглядалася деякими лідерами країн-учасниць як своєрідний механізм владнання проблем, що дісталися в спадщину від СРСР, дехто із них вважав Співдружність інститутом нової інтеграції. Проте СНД не стала ні тим, ні іншим. Численні конфлікти, міждержавні тертя на просторах СНД свідчили про труднощі розлучного процесу, різну оцінку широким загалом і керівними структурами ситуації, що створилася після розпаду СРСР, перспектив майбутнього. З іншого боку, на пострадянському просторі відсутні будь-які об'єктивні передумови для розвитку інтеграційних процесів. Адже необхідними умовами інтеграції є насамперед приватна власність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспільства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на теренах СНД не було. Політична, насильна інтеграція здатна привести лише до нового імперського утворення. Чи не тому всі рішення СНД залишалися нереалізованими. У цьому ж плані слід брати до уваги також різні рівні суспільно-політичного розвитку країн СНД. Якщо Росія у першій половині 90-х років досягла певних успіхів у здійсненні ринкових перетворень, то Білорусь, Туркменістан, Таджикистан навіть не приступали до реформування своєї економіки на ринкових засадах.

На середину 90-х років різновекторність інтересів країн СНД стала ще очевиднішою. В організаційно-політичному плані Співдружність перетворилася на об'єднання, в якому простежуються принаймні три рівні взаємозв'язків. Перший — це тандем Росія—Білорусь, який після підписання Союзного договору (2 квітня 1996 р.) поступово прямує до створення єдиної держави. Другий рівень, оснований на Ташкентському пакті 1994 р. (охоплює Росію, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан), передбачав співпрацю у галузі оборони. Щоправда, у 1999 р. Узбекистан заявив про припинення своєї участі у цьому пакті. Країни СНД, що входять до групи ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) складають третій рівень Співдружності, зв'язки якого з СНД можна назвати скоріше асоціативними. До співробітництва з країнами ГУАМ після виходу із Ташкентського пакту схилявся також Узбекистан. Учасники цього об'єднання підписали низку договорів, що стосуються військово-технічного співробітництва, торгівлі, транспорту тощо. Вони дотримуються принципів двостороннього співробітництва на основі взаємовигідного партнерства і багатостороннього — у випадку вирішення життєвих питань регіонального характеру (зокрема, використання нафтових ресурсів Каспійського моря і торговельного коридору "шовковий шлях"). Учасники ГУАМ категорично виступають проти будь-якого домінування у СНД і створення наднаціональних структур. Рівні, що існують у СНД, об'єктивно свідчать про відсутність єдності й наявність конфліктності у Співдружності. Більшість рішень, прийнятих на самітах керівників держав — членів СНД, не йшли далі звичайних декларацій, оскільки часто-густо не узгоджувалися з національно-державними інтересами тих чи інших країн. Так, давно виношувана ідея створення на теренах СНД зони вільної торгівлі, як показав січневий саміт 2000 р. у Москві, блокується Росією, яка не бажає втрачати монопольних прибутків від реалізації енергоносіїв і використання їх як засобів політичного тиску.

Водночас імперські кола Росії не відмовилися від ідеї політичної інтеграції СНД під своїм керівництвом, що викликає відповідну реакцію з боку інших країн Співдружності. Однак намагання здійснювати тиск на колишні союзні республіки завдає шкоди й самій Росії, змушує її партнерів міняти економічну й політичну орієнтацію, дистанціюватися від неї. Така ситуація дедалі більше переконує учасників Співдружності, що СНД — не ембріон нового, а осколок старого, незграбна тінь колишньої імперії. СНД у її нинішньому вигляді позбавлена будь-якої перспективи. А тому різноманітні стосунки між державами, що виникли на теренах колишнього СРСР, розвивалися здебільшого на двосторонній основі.

Погляд у майбутнє

За умов глобалізації та інтеграції прогнозування майбутнього стало важливою складовою політичної стратегії провідних країн світу та міжнародних організацій. Турботами майбутнього переймаються також лідери великих країн. Прогнозувати майбутнє — справа невдячна. Однак з початком XXI ст. за умови урахування заданості світового розвитку уявляється цілком можливим і прийнятним науковий аналіз того майбутнього, яке можна означити як доступний оглядові час. Підтвердженням цього став саміт "великої вісімки", що відбувся 20—22 липня 2001 р. у Генуї, присвячений прогнозам майбутнього. Учасники саміту не виключали можливість появи на політичній карті світу в майбутньому нових країн. У такому випадку принцип територіальної цілісності має поступитися місцем принципові права націй на самовизначення, а великі держави зіткнуться з сепаратизмом.

У найближчій перспективі визначальний вплив на світ матимуть три центри сили: США, ЄС, Японія. Зросте роль Китаю та Індії. Європа вступить у стадію постнаціональної держави. Країни на теренах колишнього Радянського Союзу або швидко підуть уперед, за умови чіткого визначення орієнтирів внутрішнього розвитку і прилучення до суспільної моделі, характерної для розвинутих країн світу, або надовго будуть відкинуті у табір слаборозвинутих. Це може призвести, як свідчить нинішня тенденція в окремих пострадянських країнах, до серйозних труднощів у розвитку демократії і появи одіозних режимів, несумісних з нею.

Однак тріумфальна хода демократії продовжиться у XXI ст. Інтеграція та глобалізація стануть основними формами інтернаціоналізації господарського життя, пріоритетами в розвитку кожної країни і світового співтовариства в цілому.

У глобальній політиці, на думку професора С. Хантінгто-на (директора інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Олена при Гарвардському університеті), домінуючим чинником уже сьогодні стало зіткнення цивілізацій, причому в майбутньому цей процес значно посилиться. Причина в тому, вважає дослідник, що представники різних цивілізацій по-різному дивляться на всю систему зв'язків людини з природою, суспільством, Богом, між собою і державою, батьками й дітьми тощо. Прогнози, зроблені Хантінгтоном ще на початку 90-х років, менш як через 10 років підтвердилися. Таким чином, глобалізація і зближення суспільств розмивають усталені моральні, етичні, побутові, звичаєві та інші традиції, що призводить до нагромадження негативної енергії протесту, яка приводить у рух континенти цивілізацій, що загрожує їх зіткненням. З огляду на те, як розвивалися події наприкінці XX — на початку XXI ст., конфронтація між ісламським світом і Заходом триватиме. Як наслідок цього та інших чинників, насамперед демографічних, що породжують масову міграцію із слаборозвинутих країн до розвинутих, зростатимуть расистські настрої навіть у демократичних країнах. Проте центризм, який посилюватиметься в партійно-політичному спектрі багатьох країн, буде спроможний гасити тиск як з боку лівих, так і правих ультра.

Різновекторні процеси можуть розгорнутися в Європі, регіони якої неоднорідні за рівнем суспільного розвитку. Тут поруч існують як демократичні, так і тоталітарні ментальності. Якщо Західна Європа, де "національний егоїзм, військове суперництво застаріли і вийшли з моди", сміливо вступає у XXI ст., то на території колишнього СРСР вирішуються проблеми XIX ст., створюються національні держави, відбувається осмислення азів ринкового господарювання. Україні, окрім того, доведеться доводити свою центральноєвропейськість, якщо вона прагне вступити до європейських економічних, політичних та військових структур. Росія, за умови, що в ній переважать державницькі тенденції, маючи багаті ресурси для реконструкції свого господарства і входження в демократію, зможе на паритетних началах стати рівноправним членом процвітаючої Європи. Хоча сам процес входження Росії в Європу буде непростим і тривалим. Якщо ж переважать імперські тенденції, то, як вважає американський політолог З.Бжезинський, це може поставити під питання її власний суверенітет, оскільки імперські витрати завжди руйнівні для держави. Такий хід подій, безумовно, завдасть шкоди Європі і європейській демократії. Щоб цього не трапилося, Європа й надалі сприятиме розвитку демократії в Росії, становленню ринкової економіки й консенсусного співіснування із сусідами. Такі думки щодо Росії переважають і в американському політикумі. Водночас російсько-американським стосункам ще тривалий час буде притаманна нестабільність, спричинена змінами регіонального, континентального і глобального масштабу, що стали наслідком появи переможців і переможених у "холодній війні", а також і віртуальними примарами як наслідку попереднього системного протистояння наддержав. Можна сподіватися, що з роками ареал імперської ностальгії у свідомості російського загалу згасатиме, як це завжди мало місце в історичній практиці після краху великих імперій.

Завдяки структурам Європейського Союзу Європа досягне більшої єдності, консолідації, стане самостійною у прийнятті та реалізації рішень. Щодо США, то вони й надалі прагнутимуть до світового лідерства.

ЄС і США здійснюватимуть визначальний вплив на формування нового світового порядку — демократичного і безпечного. Американці схильні його реалізувати, певною мірою, навіть за допомогою сили, європейці — ліберальним і правовим шляхом. Роль інших центрів сили у творенні нового світового порядку теж буде значною.

Конфліктні ситуації можуть виникнути між США і деякими азійськими державами (насамперед, КНР, Японією, Республікою Корея). Протистояння між ними може набути політичного забарвлення й характеру економічного та технологічного суперництва. Його метою з боку суперників США, найімовірніше, буде не гегемонія у світі, а рівноправне партнерство, що виключатиме можливість воєнного зіткнення й ліквідації світового співтовариства. НАТО як система колективної безпеки стане важливим чинником гарантії недопущення сповзання конфліктної ситуації зі сфери політики у площину війни.

Значні зрушення відбудуться на азійському континенті. На основі зближення культур і посилення економічних зв'язків там створюватимуться регіональні інтеграційні об'єднання. В окремих країнах Азії (Індія, Пакистан, Туреччина) та Африці зростатиме роль націоналізму.

Тривалою і психологічно важкою буде боротьба з міжнародним тероризмом. Викорінення цього явища вимагатиме значних зусиль і засобів військового й політичного характеру, а також застосування нових підходів і методів, насамперед гуманітарного порядку, з боку міжнародного співтовариства.

Велику загрозу для людства становлять техногенні катастрофи. Тому для вирішення проблеми збереження й захисту довкілля, забезпечення надійності середовища, в якому проживає людина, необхідно об'єднати зусилля й фінансові можливості усіх країн світу.

Залишиться актуальною і демографічна проблема. Населення країн "третього світу" й надалі швидко зростатиме. Збільшуватиметься розрив між технологічними структурами розвинутих і відсталих держав. Аграрні суспільства переходитимуть у стан індустріальних. Цілком можливі й рокіровки у плані здачі позицій окремими індустріальними країнами. Загостриться проблема продовольства, що істотно вплине на становище країн, які його виробляють. Водночас здійснюватимуться подальші кроки в напрямі поглиблення й розширення "зеленої революції". Проте важко сподіватися, що в найближчому майбутньому буде подолана бідність.

 

Становлення двох курсів у міжнародній політиці після Другої світової війни

Проблеми розвитку міжнародних стосунків у повоєнний період завжди привертали увагу дослідників. Як могло статися, що вчорашні союзники по антигітлерівській коаліції надовго опинилися у стані протиборства та конфронтації? Певною мірою тут спрацювала формула, висловлена колись англійським прем'єр-міністром Пальмерстоном: "В Англії немає вічних ворогів і друзів, у Англії є вічні інтереси". Для того, щоб стала зрозумілою поведінка колишніх союзників після війни, варто згадати, на чому саме трималася антигітлерівська коаліція. Виявиться: на національно-державних інтересах. Коли Німеччина у 1941 р. напала на Радянський Союз, Вашингтон і Лондон довго не вагалися. З двох тоталітарних режимів, які ще в 1939 р. кинули виклик миру на планеті, небезпечнішим для існування західних демократій було визнано німецький фашизм. Це засвідчило прийняття лідерами Англії та США — У. Черчіллем та Ф. Рузвельтом — Атлантичної хартії 14 серпня 1941 р. Саме вона лягла в основу антигітлерівської коаліції. Хартія започаткувала коаліцію на принципах, запропонованих Заходом. Радянський Союз, фактично, беззастережно прийняв її, змінивши при цьому класові пріоритети зовнішньої політики на національно-державні й погодившись, по суті, на майбутні умови післявоєнного устрою світу, запропоновані Заходом.

Війна завершилася перемогою антигітлерівської коаліції. Кожна з великих держав—учасниць коаліції виношувала свої власні плани і бачення післявоєнного світу. Так, Черчілль був не проти повернутися до традиційної рівноваги сил у Європі, створити таку модель європейського порядку, в якій Велика Британія, Франція, а також переможена Німеччина могли б протистояти Радянському Союзові. Метою Черчілля було не допустити панування СРСР у Європі. Водночас він добре розумів, що самостійно відновити європейську рівновагу Британія не зможе. Американський президент Рузвельт, зі свого боку, сповнений романтичних надій на продовження товариського діалогу й співробітництва в рамках антигітлерівської коаліції, плекав ідею "чотирьох поліцейських", відповідно до якої США, СРСР, Англія та Китай, як всесвітня рада директорів, силою забезпечували б мир та безпеку у світі. Американська доктрина своєрідної моделі колективної безпеки виявилася неспроможною. Тверезий прагматик Рузвельт опинився у ролі мрійника щодо моделі післявоєнного світу. По-перше, між переможцями існувала глибока ідеологічна прірва. По-друге, надзвичайно слабкий Китай, заглиблений у внутрішню боротьбу, не міг виконувати функції одного із світових "чотирьох поліцейських". План Черчілля виявився