Наука і культура України в роки Другої світової війни

Внаслідок окупації України її урядові, культурні і наукові установи були евакуйовані і функціонували на території інших республік. Було евакуйовано понад 70 українських вузів. Реалізації оборонних програм була присвячена діяльність Академії наук УРСР. Спеціалісти фізико-технічного інституту розробляли прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом корпусів танків Т-34, що поліпшило їх міцність і якість.Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком Богомольцем створив багато нових препаратів. У Харківському інституті переливання крові були організовані пункти заготовки і консервування крові для передачі шпиталям.
Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літератури були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали роботу "Боротьба українського народу з німецькими загарбниками", серію брошур про народних героїв України, авторами яких були М. Петровський, К. Гуслистий та ін. Ці видання мали важливе значення для ідеологічної боротьби з ворогом.
В евакуації виходили українські газети, насамперед партійних органів: "Комуніст", "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах "Українська література", "Україна" та ін. Події війни відображались у творах українських літераторів, до яких належить "Творча сила народу" П. Тичини, "Народ безсмертний" М. Рильського, "Клятва" М. Бажана, "Україна в огні" О. Довженка.Із України було евакуйовано понад 50 театрів, які продовжували свою діяльність у незвичних, непридатних умовах. Основна увага приділялась виступам у військових частинах та шпиталях.Великого значення в роки війни набула кінодокументалістика. Спеціальні групи кінооператорів готували бойові кінозбірки про воєнні події. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), "Перемога на Правобережній Україні" (1945). Українські кіностудії, евакуйовані до Середньої Азії, випускали патріотичні фільми. 1943 р. режисер Марк Донський поставив фільм "Райдуга", що здобув "Оскар".
Війна відображалась і в образотворчому мистецтві. Темою робіт українських художників став захист Вітчизни. Особливо сильне враження справляли плакати "В бій, слов'яни" і оригінальна серія "Гнів Шевченка – зброя перемоги" В. Касьяна, плакати І. Литвинського та інших художників.Плідно працювали у роки війни українські скульптори. Так К. Діденко створив серію скульптурних портретів командирів партизанського руху С. Ковпака О. Федорова, С. Руднєва.В іншому руслі розвивались культурні процеси на тимчасово окупованій території України. Німецькі окупанти, заграваючи з українським населенням, відновили діяльність УАПЦ, однак жорстко її контролювали.В умовах окупації німці завдали непоправної шкоди культурному надбанню українського народу, знищуючи та вивозячи у Німеччину пам'ятки української культури.
Деякі діячі культури України стали співучасниками військових злочинів, здійснених німцями в Україні. Так, відомий український історик А. Оглобін, що обіймав посаду київського бургомістра, керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу. До цих списків потрапили близько 34 тис. осіб. Саме він. підказав німцям, що доцільніше проводити масові розстріли в Бабиному Яру, а не в Голосіївському лісі, як планувалось. Він же перекладав на українську мову наказ "Всім жидам Києва", де говорилось про явку євреїв 29 вересня 1941 р.

 

 

Причины голода 1946—1947 гг

По мнению исследователей^[1], послевоенный голод был следствием сочетания ряда факторов:

 

· развала сельского хозяйства страны, из-за последствий войны (недостаток рабочих рук, техники и лошадей, уничтожение многих сел на Украине и в Черноземье и т. д.). Так, численность трудоспособного мужского сельского населения после войны откатилась к уровню 1931 года, поставки сельхозтехники в годы войны фактически не велись, поголовье лошадей составляло около 45 % от довоенного, валовая продукция сельского хозяйства за годы войны сократилась на 40 %, поголовье скота сократилось в сравнении с концом 1930-х годов;

· засухи 1946 года, которая привела к существенному, но не катастрофическому снижению урожая. Сбор зерна в 1946 году составил 39,6 млн тонн — на 16 % ниже, чем годом раньше и в 2,4 раза ниже, чем в 1940 г.^[2];

· политики советских властей: экспорта зерна за рубеж в том числе для достижения политических целей; создания стратегического зернового резерва на случай новой войны, несмотря на крайне неудовлетворительное обеспечение граждан СССР продовольствием; увеличения налоговой нагрузки на население параллельно со снижением оплаты труда и ростом цен.

Информация о событиях 1946—1947 годов как о голоде была впервые опубликована в СССР в 1988 году в «Истории крестьянства», тогда его причинами были названы только катастрофическая засуха и последствия войны. В монографии В. Ф. Зимы ^[2] приводятся доводы в пользу точки зрения, по которой одной из главных причин голода стала политика советских властей:

Голода 1946—1947 гг. в СССР могло не быть, поскольку государство располагало достаточными запасами зерна. Одна его часть, не самая крупная, экспортировалась. В течение 1946—1948 гг. экспорт составлял 5,7 млн т. зерна, что на 2,1 млн т. больше экспорта трех предвоенных лет. Другая, основная часть запасов никак не использовалась. На неприспособленных для хранения складах зерно портилось настолько, что не годилось к употреблению. По неполным подсчетам за 1946—1948 гг. в целом по СССР было начисто загублено около 1 млн т. зерна, которого могло хватить многим голодающим.

Имеются данные о 4,43 млн тонн экспорта ^[2]за 1946—1948 годы, причем из 1,23 млн тонн, экспортированных в 1946 году, по меньшей мере 500 тыс. т было экспортировано во Францию в первой половине года — то есть до начала голода, а в 1948 году (после его окончания) было поставлено на экспорт 2,59 млн. Таким образом, непосредственно во время голода за рубеж было вывезено до 1,4 млн тонн зерна.

Продовольственное снабжение и уровень жизни населения [править]

Послевоенный кризис советской экономики (связанный с конверсией и началом холодной войны) привел к снижению и без того невысокого уровня жизни людей и поставил их на грань голода. Заработная плата рабочих снизилась почти вдвое^[2], при средней зарплате молодого рабочего 200 рублей в месяц питание в заводской столовой обходилось в 8-9 рублей в день. При предприятиях и учреждениях поощрялось создание огородов, без которых выживание рабочих становилось невозможным.

Дефицит продовольствия в 1946 г. привел к тому, что государство сняло с продовольственного пайка практически все сельское население (100 млн человек), которому предлагалось выживать исключительно за счет собственного подсобного хозяйства. Однако из-за директив по максимизации хлебозаготовок, в 8 % колхозов оплата трудодней зерном была прекращена (в Черноземье не выдавали зерно больше половины колхозов), а большинство остальных выдавало не более 1 кг зерна в день. Денежная оплата труда в 30 % хозяйств не осуществлялась, поэтому приобрести продовольствие за деньги люди там также не могли. При этом в сентябре 1946 г. цены на хлеб в государственных магазинах были повышены вдвое. В то же время еще осенью 1945 г. были отменены льготы по уплате сельскохозяйственного налога для семей погибших на фронте и получивших инвалидность в ходе боевых действий, несвоевременная выплата налога грозила крупным денежным штрафом или конфискацией скота.

Помимо всего прочего, на самом пике голода в феврале-мае 1947 г. производилось фактически принудительное размещение очередного облигационного госзайма среди населения. Обращения людей в органы госвласти с просьбой вернуть деньги, которые могут спасти их семьи от голода, практически всегда оставались без ответа^[2].

В лучшем положении в те годы было продовольственное снабжение рабочих оборонных предприятий, сотрудников милиции (они продолжали получать хлеб по карточкам) и номенклатуры.

Масштабы голода [

Из воспоминаний… Курская обл., слобода Белая, Соколов Владимир Григорьевич, 1929 г.р.:

То время помнится действительно тяжелейшими испытаниями. Отец работал маляром в районе, я заканчивал учёбу и одновременно подрабатывал с ним. Часто бывало такое, что для того чтобы только пообедать — приходилось идти к отцу за несколько километров. Простой борщ из крапивы, да хлеб как глина — от которого чуть не умер как-то. А мать вообще непонятно что ела: как говорила — лепёшки из листьев и цветов липы. Люди находились всё время в режиме миграции: искали где и как выжить, на вокзалах обросшие и измождённые люди, на улицах можно и умерших видеть. И это всего лишь на следующий год после Победы…

Запасы зерна, предназначавшегося для снабжения городов, иссякли весной 1946 г. В связи с начавшимся голодом руководство отдельных регионов просило выдать зерно из госрезерва, но получило отказ.^[2].

К весне 1947 г. в одной только Воронежской области число больных с диагнозом «дистрофия» составляло 250 тыс. человек, всего по РСФСР — 600 тыс., на Украине — более 800 тыс., в Молдавии — более 300 тыс. Таким образом, не менее 1,7 млн человек в СССР числились «официально голодающими», смертность от дистрофии достигала 10 % от общего числа людей, которым был поставлен этот диагноз^[2]. Также выросла заболеваемость т. н. «асептической ангиной» (анемия, вызванная употреблением в пищу неубранного зерна, бывшего под снегом) и другими болезнями, связанными с голодом, употреблением в пищу суррогатов (содержание примесей в хлебе достигало 40 %) и т. д. Особенно высокой была детская смертность, в начале 1947 г. составлявшая до 20 % общего числа умерших. В ряде областей Украины и Черноземья были отмечены случаи каннибализма^[2]. Острый дефицит продовольствия, впрочем, не приведший к массовому голоду, существовал в СССР до конца 1940-х годов.

Приблизительный подсчет числа жертв голода 1946—1947 гг. является затруднительным из-за отсутствия достоверной демографической статистики по этому периоду (между 1939 и 1959 гг. переписей населения не было), попыток властей скрыть масштабы и сам факт голода (секретная переписка в 1946—1947 гг., «засуха» и «последствия войны» в 1980-х), ослабления контроля над текущим учетом населения в послевоенные годы. Известно, что в 1947 г. официальная смертность в СССР выросла в 1,5 раза (примерно на 800 тыс. человек, из которых половина пришлась на долю РСФСР), ухудшились и другие демографические показатели (рождаемость, регистрация браков и т. д.). В начале 1947 г. сверхсмертность от голода в РСФСР и на Украине перекрыла естественный прирост населения, численность сельского населения сократилась почти на 1 млн человек. По оценке М. Эллмана всего от голода в 1946—1947 гг. в СССР погибло от 1 до 1,5 млн человек^[3]. Некоторые исследователи считают эти цифры завышенными^[4].

Помощь голодающим [править]

Запросы региональных властей о необходимости выдачи зерна из госрезерва либо оставались без внимания, либо удовлетворялись в объеме, в 2-3 раза меньшем необходимого, и через несколько месяцев после запроса. Некоторое улучшение снабжения происходило с середины 1947 г., когда пик голода уже был пройден. В это время советское руководство ввезло из Китая 200 тыс. тонн зерна и бобов сои, на Украину и в Белоруссию поступала «помощь жертвам войны» по каналам ООН ^[2].

Социальные последствия

В отличие от голода 1932-33, такие меры как тотальное изъятие продовольствия у колхозов, не выполнивших план, на практике не применялись. В то же время было осуждено более 10 тыс. руководителей колхозов, обвиненных в недостаточной жесткости по реализации плана заготовок зерна^[2] или его утаивании. Репрессиям подвергались и «расхитители зерна», круг которых по закону был чрезвычайно широк (см. Закон о трёх колосках).

Страх голодной смерти привел к небывалому росту преступности (за хищения хлеба в 1946-47гг. были осуждены около 400 тыс. человек) и, как следствие, к увеличению числа заключенных в советских лагерях, труд которых использовался все шире^[5]. В ряде районов государственные хлебозаготовки встретили вооруженное сопротивление, в крупных городах стали распространяться листовки с призывами к акциям гражданского неповиновения. Значительно выросло количество должностных преступлений, развился теневой рынок продовольствия, на котором перепродавались полученные в спецраспределителях или украденные продукты.

В условиях ослабления контроля над учетом и миграциями населения, многие голодающие сумели выехать из сельской местности в города и более благополучные районы страны, где выживали, нанимаясь на стройки, или вели нищенский образ жизни (борьба с нищенством в городах началась только в середине 1950-х). Наряду с послевоенной разрухой, отток населения также способствовал продолжительному упадку сельского хозяйства в СССР, довоенные показатели производства которого были восстановлены только к середине 1950-х годов. За это время из советской сельской местности так или иначе выехало более 10 млн человек.

Засуха 1946 года послужила причиной разработки комплексной программы, направленной на предотвращение засух, песчаных и пыльных бурь путём строительства водоёмов, посадки лесозащитных насаждений и внедрения травопольных севооборотов в южных районах СССР (Поволжье, Северный Кавказ, Украина). Принятое 20 октября 1948 года постановление Совета Министров СССР и ЦК ВКП(б) от 20 октября 1948 года «О плане полезащитных лесонасаждений, внедрения травопольных севооборотов, строительства прудов и водоемов для обеспечения высоких устойчивых урожаев в степных и лесостепных районах Европейской части СССР»^[6] известно также как Сталинский план преобразования природы.

В результате засухи в УССР экологами было основано Украинское общество охраны природы,.

 

Организация Объединенных Наций – мировой центр решения проблем, с которыми сталкивается ныне человечество. 26-го апреля 1945-го года Украина стала одной из стран-создателей ООН, в знак признания вклада украинского народа в победу над фашизмом и укрепления мира во всем мире. До 1991 года, находясь в составе Советского Союза, Украина теоретически имела в ООН своё представительство на уровне независимого государства. Фактически её деятельность была ограничена рамками проведения единой советской политики. Современная деятельность Украины в ООН направлена на преодоление проблем нового тысячелетия, борьбу с терроризмом, поддержание мира и безопасности, защиту прав человека, охрану окружающей среды.

 

 

55) Відновлення радянської влади в західних областях України.

В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946—1947 рр. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю. До здійснення радянізації Західної України активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апарату, службовці правоохоронних органів, державної безпеки, культури й освіти з інших регіонів Радянського Союзу, переважно зі Східної України, їх направляли на заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи, МТС, школи, вузи, технікуми тощо. Лише в сільські школи західноукраїнських областей у 1944-1950 рр. було направлено майже 44 тис. учителів, у Західну Україну прибуло 20 тис. кваліфікованих робітників, чимало інженерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Утворювалась мережа партійних і комсомольських організацій, формувалися професійні спілки. У 1950 р. у Західній Україні налічувалося 88 тис. комуністів проти 31 тис. у 1946 р. У грудні 1945 р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях. Згодом подібні підрозділи було організовано в галузевих міністерствах, інших управлінських республіканських структурах. Питаннями щодо західних областей відав один із заступників голови уряду, а в міністерствах — один із заступників міністра. За короткий час було створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарат, який контролював усі сфери життя західних українців. Представників місцевого населення в цьому апараті було мало.

У 1946 р. з 16129 номенклатурних посад у західних областях України місцеві жителі обіймали лише 2097, тобто 13%. Більшовицький центр їм не довіряв і керував краєм за допомогою вимуштруваних на сході, але чужих місцевому населенню кадрів. По суті це була колоніальна адміністрація. З приходом радянської влади в Західній Україні почався наступ на греко-католицьку церкву, що була найсильнішою ланкою між українцями й Заходом і виступала духовним натхненником українців у національно-визвольних змаганнях. До встановлення радянської влади на Західній Україні греко-католицька церква складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалося 3 тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Вона об'єднувала понад 5 млн. віруючих.

Радянізація на західноукраїнських землях у 1944—1950-х pp.

Складові радянізації

Особливості

• Націоналізація приватної власності • Колективізація • Індустріалізація • Ліквідація УГКЦ • Культурна революція • Боротьба з ОУН-УПА • Репресії і депортація незгодних з існуючим режимом

• Одночасність процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсовані темпи • Слабкість економічного потенціалу регіону (лише 4 % населення було зайнято в промисловості) • Майже повна відсутність місцевих спеціалістів інженерно-управлінської ланки • Неоднозначне сприйняття населенням соціальних перетворень, пасивний і активний (збройний) опір радянізації • Розвиток регіону був визначений як пріоритетний. Установлювалися спеціальні посади заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було створено спеціальний відділ у справах західних областей

 

 

56) Боротьба радянської влади з УПА (1944—1950-ті pp.)

Період, дата	Зміст
І період. Грудень 1944 — червень 1945 pp.	Три широкомасштабні антиповстанські операції із залученням великої кількості регулярних військ, військ НКВС, бійців партизанських загонів, каральних загонів (понад 200 тис. з важким озброєнням і авіацією). Здійснено 40 тис. малих операцій
II період. 1946 р.	«Велика блокада». Для проведення операції залучалось понад 60 тис. бійців регулярної армії, НКВС
III період. 1947—1950-ті pp.	Систематичні операції по знищенню, витісненню за межі УРСР бойових загонів УПА

8 квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського розпочали виселення українського населення з західних окраїн українських етнічних земель, що в кінцевій фазі Другої Світової війни опинилися в межах Польщі. Це виселення отримало військову назву операції "Вісла". Операція тягнулася кілька місяців і, практично, закінчилася в жовтні 1947 р. Проводилася вона з великими знущаннями над українцями і з особливою брутальністю. Було депортовано на захід і північ Польщі близько 150 тисяч осіб, одночасно арештовано і ув’язнено у післягітлерівському таборі Явожно, а також просто вбито кілька тисяч українців (у Явожно опинилися 3873 в’язні). Українців виселяли з Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств і розпорошено розселювали на понімецьких землях – в Ольштинському, Кошалінському, Щецінському, Вроцлавському, Зєльоноґурському і Ґданському воєводствах. За повернення в рідні місця арештовували.

Ця етнічна чистка проводилася під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією, кількісний склад якої налічував тоді на даному терені близько 1400 бійців. Депортація мала знешкодити, нібито, допомогу, яку українське населення давало повстанцям. Така арґументація з військової точки зору не витримує критики. Бо невже замість бойових дій проти нечисленних сил українського збройного опору треба було застосовувати виселення 100 разів більшої кількости мирного цивільного населення? Безпосереднім поштовхом до проведення операції "Вісла" стало вбивство повстанцями 28 березня 1947 р. заступника міністра національної оборони Польщі ґенерала Кароля Свєрчевського, справжні обставини смерти якого досі дуже незрозумілі.

Депортація в рамках операції "Вісла" була насправді другим виселенням українців з тих українських земель, що опинилися під владою комуністичної Польщі. Перша депортація, яка офіційно мала виглядати як добровільне переселення українців з Польщі в Україну, відбувалася від вересня 1944 до початку серпня 1946 рр. Добровільними – і то частково – були ці заходи лише протягом першого року; пізніше відбулася примусова депортація типу недалекої вже в часі "Вісли". З Польщі тоді усунули 482 тис. осіб. Українську етнічну територію в Польщі було зліквідовано, українські землі загарбано. "Українське питання" в Польщі було, як здавалося, остаточно вирішене методами тоталітарного терору.

57) Особливе місце серед всіх соціальних груп, що брали активну участь як на фронтах Великої Вітчизняної війни, так і в тилу, займає інтелігенція. Її внесок у перемогу визначається не тільки матеріальними цінностями. Велику роль інтелігенція України відіграла в підйомі патріотичних почуттів громадян, зокрема окупованих німецькою армією територій. У роки війни разом з робітниками і селянами вона віддавала всі свої сили і знання на боротьбу проти німецько- фашистських загарбників. Немало славних сторінок в героїчний літопис Великої Вітчизняної війни вписала й інтелігенція України. Сотні її представників з перших днів війни добровільно вступили до лав Червоної армії, народне ополчення й партизанські загони.Але значна частина української інтелігенції не встигла або не хотіла евакуюватися і з тих чи інших причин залишилася на окупованих гітлерівською армією територіях. Це справді був дуже важкий час. Інтелігенції, яка відображала настрої населення, необхідно було визначитись, з ким вона, тобто обрати для себе смерть від голоду та переслідувань або співпрацю з окупаційною владою.

58) Завершення періоду відбудови з його «надзвичайними заходами» не спричинило змін у системі управління державою і народним господарством.У жовтні 1952 р. відбувся XIX з'їзд партії, останній з'їзд, на якому був присутній Й. Сталін. З'їзд затвердив директиви п'ятирічного плану розвитку СРСР на 1951-1955 рр. Пріоритетними, як і раніше, залишалися питання нарощування потужностей важкої промисловості.XVII з'їзд Компартії України у вересні 1952 р., продублювавши проекти документів з'їзду КПРС, не вніс жодної значущої пропозиції.Партійне керівництво України, очолюване Л. Мельниковим, без найменших вагань підтримувало політичну лінію центру і його практичну діяльність.Але невдовзі після з'їзду в країні почалися великі зміни, які примусили переоцінити особу Сталіна. 5 березня 1953 р. було оголошено про його смерть. Почалася активна боротьба за владу, в яку було втягнуте й керівництво УРСР.Україна, її проблеми стали об'єктом торгу московської та київської номенклатури. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР", враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. 26 квітня 1954 р. прийнято Закон "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". А у травні на завершення святкувань відбулися ювілейна сесія Верховної Ради УРСР і парад військ та демонстрації в Києві та інших містах республіки. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років * завершилась відбудова народного господарства України. В цей період було досягнуто найвищих темпів розвитку промисловості — понад 20 % на рік. Проте окремі галузі економіки, як і раніше, залишалися незбалансованими. Відставали середнє, легке машинобудування, зв'язок і транспорт, житлове й комунальне господарство. Найбільші труднощі переживало сільське господарство, яке було пасинком соціалізму і перебувало у стані хронічного застою. Тому перші заходи нового керівництва, спрямовані на піднесення економіки, стосувалися сільського господарства. Це мало важливе значення для України — однієї з головних житниць Радянського Союзу. Особливо відчутними були реформи в промисловості. М. Хрущов розумів, що збереження старої системи планування й управління господарством означало збереження потужного адміністративно-бюрократичного апарату, який чинив опір будь-яким змінам і всій політиці оновлення суспільства. Саме в партійній, державній і господарській бюрократії корінилися головні джерела консервативних політичних тенденцій, основні сили антиреформістського, просталінського спрямування. До середини 50-х років планування і управління народним господарством України майже цілковито зосереджувалося в Москві. Більшість найважливіших галузей промисловості — вугільна, металургійна, машинобудівна, енергетична та інші — керувалися союзними.міністерствами. Тому обмеження централізму й бюрократії неминуче розширювало економічні права і компетенції України.

59) ХХ З'їзд відбувся 14—25 лютого 1956 року в Москві.

Було присутньо 1349 делегатів з вирішальним голосом і 81 делегата з дорадчим голосом, що представляли 6 795 896 членів комуністичної партії Радянського Союзу і 419 609 кандидатів в члени партії.

На з'їзді були присутні делегації комуністичних і робочих партій 55 зарубіжних країн.

Порядок денний:

• Звітна доповідь ЦК КПРС. Доповідач — М. С. Хрущов.
• Звітна доповідь Центральної ревізійної комісії КПРС. Доповідач — П. Р. Моськатов.
• Директиви по 6-ому п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1956—1960 роки. Доповідач Н. А. Булганін.
• Вибори центральних органів партії. Доповідач — М. С. Хрущов.

XX з'їзд зазвичай вважається моментом, що поклав кінець сталінській епосі і що зробив обговорення ряду суспільних питань дещо вільнішим; він знаменував ослаблення ідеологічної цензури в літературі і мистецтві і повернення багатьох раніше заборонених імен. Проте на ділі критика Сталіна прозвучала лише на закритому засіданні ЦК КПРС після закінчення з'їзду.На з'їзді обговорювалися звіти центральних органів партії і основні параметри 6-го п'ятирічного плану.З'їзд засудив практику відриву «ідеологічної роботи від практики комуністичного будівництва», «ідеологічного догматизму і начетнічества» Обговорювалося також міжнародне становище, роль соціалізму як світової системи і боротьба його з імперіалізмом, розпад колоніальної системи імперіалізму і становлення нових країн, що розвиваються. У зв'язку з цим був підтверджений ленінський принцип про можливість мирного співіснування держав з різним соціальним ладом.З'їзд ухвалив рішення про різноманіття форм переходу держав до соціалізму, вказав, що громадянські війни і насильницькі потрясіння не є необхідним етапом шляху до нової суспільної формації. З'їзд відзначив, що «можуть бути створені умови для проведення мирним шляхом корінних політичних і економічних перетворень».

 

(60) Розвиток промисловості

Незважаючи на нескінченні організаційні зміни в керівництві народним господарством, економіка республіки за часів Хрущова в цілому розвивалася добре. Темпи розвитку промисловості України перевищували середні по Радянському Союзу.Зокрема, в Україні було збудовано цілу низку великих теплових і гідроелектростанцій (Сімферопольська, Слов'янська, Дніпродзержинська, Каховська, Кременчуцька та ін.). У республіці було освоєно нові вугільні басейни (Львівсько-Волинський і Дніпровський), газові родовища на Полтавщині та Харківщині.Прискореними темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший у Європі Південний гірничо-збагачувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі і мартени.Величезний обсяг робіт було здійснено в справі розвитку хімічної промисловості країни. В 1959-1963 рр. в Україні було побудовано 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Швидкими темпами в цей період розвивалися Лисичанський і Рубіжанський хімкомбінати, Горлівський азотнотуковий завод. Були збудовані і дали продукцію чотири гіганти «великої хімії» – Роздольський гірничо-хімічний комбінат. Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. У середині 60-х рр. вони давали п'яту частину всієї валової продукції галузі.Певні здобутки за роки хрущовських реформ мали місце і в машинобудуванні. За цей час фактично було створене вітчизняне автомобілебудування, налагоджене виробництво сучасних машин для гірничорудної промисловості, що дало змогу економічно вигідно видобувати корисні копалини відкритим способом.Аграрна політика наприкінці 50-х- у першій половині 60-х років

Найвідчутнішими для пересічних громадян завжди є зміни, що відбуваються в сільському господарстві. Розуміючи, що сільськогосподарський сектор економіки країни перебуває у найкритичнішому стані, М.Хрущов прагнув за будь-яку ціну саме тут домогтися швидких позитивних результатів.На думку тодішнього керівництва країни, таких успіхів в сільському господарстві можна було досягти завдяки освоєнню цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру, Поволжя. Уралу та Північного Кавказу.Освоєння цілини було проголошене почесною справою комсомолу, за путівками якого до Казахстану на постійну роботу в 1954-1956 рр. з України було відправлено майже 80 тис. юнаків і дівчат. Українські переселенці налагодили в казахських стенах роботу 54-х радгоспів.Найбільший урожай цілинні землі дали в 1956 р., коли на них було зібрано половину заготовленого державою хліба. Але надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, яке в кінцевому підсумку виявилося на 20% дорожчим, ніж у середньому по країні.Іншим важливим засобом піднесення сільського господарства М.Хрущов вважав збільшення вирощування кукурудзи. За величезну і навіть надмірну наполегливість у боротьбі за розширення посівів «королеви полів» М.Хрущов отримав у народі прізвисько «Микита-кукурудзяник».Ділові якості сільськогосподарського керівника М.Хрущов визначав за його ставленням до вирощування кукурудзи, а зростання її врожайності ставив у пряму залежність від рівня політичної свідомості виробників. «Якщо в окремих районах країни кукурудза запроваджується формально, колгоспи і радгоспи одержують низькі врожаї, то в цьому винен не клімат, а керівники, – говорив М. Хрущов на XXII з'їзді КПРС. – Там, де кукурудза не родиться, є «компонент», який не сприяє її росту. Цей «компонент» слід шукати в керівництві... Треба замінювати тих працівників, які самі засохли і сушать таку культуру, як кукурудза, не дають їй можливості розгорнутися на всю міць».

(61) Зародження дисидентського руху. У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Сх.Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульвоного прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженицин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою.