Становище в Україні в 1939 р. — у першій половині 1941 р.

Упродовж передвоєнних років життя українського суспільства тривало у важкій морально-психологічній атмосфері. Хоча наприкінці 1930-х років масовий терор припинився, страх, який він викликав, згубно позначався на людях. На підприємствах, в установах і закладах бракувало фахівців. Інтелігенти боялися проявляти будь-яку ініціативу й брати на себе відповідальність.

Робітники, які працювали на промислових підприємствах України, справедливо вважалися найкваліфікованішими в Радянському Союзі. Однак це зовсім не позначалося на їхньому матеріальному становищі — «зрівнялівка» не була стимулом до підвищення продуктивності праці. Тому робітників зобов’язували брати участь у соціалістичному змаганні. Найпоширенішою його формою став рух «багатоверстатників».

Для стимулювання учасників соцзмагання застосовували насамперед засоби морального заохочення. У 1938 р. було запроваджено нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку» та присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці. Водночас зі справжніми проявами виробничого змагання в ньому було багато формалізму й бюрократизму, тому не всі працівники прагнули брати в ньому участь, однак і відмовитися в більшості випадків не могли, оскільки це вважалося ознакою ворожого ставлення до радянської влади.

Зрештою, усі українські трудящі — і «передовики» виробництва, і звичайні працівники — забезпечували високий потенціал української економіки.

Одночасно з економікою все більше мілітаризувалося повсякденне життя, що особливо стосувалося міської молоді, яку залучали до так званої оборонної масової роботи. Робітників записували в гуртки кулеметників, стрільців, ГПО («Готовий до праці і оборони» — комплекс фізичної підготовки), ППХО (протиповітряна та протихімічна оборона). Сотні тисяч ентузіастів залучали до навчальних маршів-переходів на десятки кілометрів із військовим спорядженням, а іноді й у протигазах. Активно діяла мережа ТСО Авіахіму (Товариство сприяння обороні, авіаційно-хімічному будівництву). Найпопулярнішими в цій організації були стрілецькі гуртки, у яких організовували складання нормативів зі стрільби з гвинтівки. Той, хто успішно складав нормативи, нагороджувався почесним званням і значком «Ворошиловський стрілець».

Розгортався рух молодих механізаторів за створення танкових екіпажів запасу. Ще активніше формували зацікавленість молоді авіаційним і парашутним спортом.

Оборонно-масова робота давала можливість радянському керівництву успішно підпорядковувати своєму впливу молодь. Щодо старших поколінь влада продовжувала застосовувати каральні заходи. Так, наприкінці 1938 р. було прийнято постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни», згідно з якою за порушення трудової дисципліни, прогули та запізнення працівника могли звільнити з роботи. Виготовлення неякісної чи нестандартної продукції прирівнювалося до свідомого шкідництва й відповідного покарання.

З огляду на загострення міжнародної ситуації держава скасувала 7-годинний робочий день. У червні 1940 р. в СРСР було прийнято постанову про запровадження 8-годинного робочого дня та 7-денного робочого тижня. Робітникам підприємств і службовцям установ заборонялося змінювати місце роботи за власною ініціативою. Тих, хто наважувався порушити заборону, притягали до судової відповідальності й карали ув’язненням у виправно-трудових таборах. У такий спосіб їх урівняли із селянами, які стали «прикріпленими» до своїх колгоспів і радгоспів після запровадження паспортів для мешканців міст.

Суспільно-політичне та культурне життя українського народу визначалося подальшим утвердженням сталінської диктатури, усесильності й безкарності державної та партійної бюрократії, свавіллям органів держбезпеки, нехтуванням інтересів окремої людини, особистості, її прав, свобод, власних поглядів.

43Початок Великої Вітчизняної війни/ Відступ Червоної армії.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз. Ще 18 грудня 1940.р. Гітлер підписав директиву № 21 «Барбаросса» (від імені німецького імператора XII ст., який безславно загинув під час третього хрестового походу). Відповідно до цього плану війна повинна була тривати 1,5—2 місяці і за цей час війська мали вийти на рубіж Архангельськ — Волга — Астрахань. Фашистська армія налічувала на той час 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Загальна чисельність Червоної Армії складала понад 5 млн. чол. У західних прикордонних округах було зосереджено 170 дивізій та 2 бригади, які мали 2,9 млн. чол., 9,2 тис. танків, 8,5 тис. літаків і 468 тис. гармат і мінометів.Український напрям за планом «Барбаросса» був одним з най головніших. Ставилося завдання оволодіти розвинутою економічною базою України, її багатими сировинними та паливними ресурсами, щоб послабити військово-промисловий потенціал СРСР і зміцнити власний, створити вигідний плацдарм для подальшої війни і перемоги над СРСР. Саме тому найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» (57 дивізій і 13 бригад) — мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару в напрямку на Київ, зайняти переправи, підготувавши наступ далі на схід. В Україні німецьким військам протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий — генерал М. П. Кирпонос); Південний (командуючий — генерал І. В. Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (командуючий — адмірал П. С Октябрьський), Дунайська і Пінська військові флотилії. В прикордонних боях, незважаючи на мужність радянських воїнів, Червона Армія терпіла поразки. За перші три тижні війни вона втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі втрати були вдесятеро меншими. 30 червня 1941 р. німецькі війська увійшли у Львів. Разом з ними ввійшли частини ОУН. У цей же день представники українських національних політичних сил на чолі з ОУН прийняли Акт відновлення Української держави, а також декрет, за яким Я. Стецька було призначено головою уряду — Українського державного правління (з 26 міністрів). Українська держава оголошувалась союзницею Німеччини. Але Німеччина реагувала на Акт відновлення Української держави негативно. С. Банд ера і Я. Стецько були інтерновані.

5 липня 1941 р. радянський уряд України прийняв рішення про евакуацію промислових і сільськогосподарських об'єктів, населення України. У ході евакуації, переважно в Росію та Казахстан, було вивезено 550 великих заводів, 3,5 млн. населення. В армію мобілізували 2 млн. жителів республіки (з них 200 тис. добровольців), 2 млн. осіб створювали оборонні споруди. На 1 листопада 1941 р. від населення України у фонд оборони надійшло близько 1 млрд. карбованців, багато дорогоцінностей. 73 дні тривала героїчна оборона Одеси. Тут загарбники втратили 200 тис. осіб. Проте швидко, незважаючи на опір Червоної Армії, німцям удалося захопити більшу частину території України, узяти у полон у районі Києва 650 тис. солдатів і офіцерів.25 жовтня 1941 р. німецькі війська захопили Харків. До кін ця 1941 р. німці контролювали територію, де до війни проживало 80 млн. чол. (42 % населення СРСР). Крім того, у полон потрапило 3,8 млн. радянських військових (з них 1,3 млн. українців).

Відступ Червоної армії. Тяжкі втрати Південно-Західного фронту у перші тижні війни значно підірвали його боєздатність, але вермахту не вдалось знищити головні сили, які вже наприкінці червня, які вже наприкінці червня завдали противнику відчутного удару в районі м. Дубно. Але то був частковий успіх, досягнутий ціною втрат сотень танків, більшість яких довелось кинути за відсутністю пального. Німецькі війська наступали по всьому фронту. Між тим Москва все ще недооцінювала противника і переоцінювала можливості своїх військ. Неспроможне реально оцінити ситуацію на фронті верховне командування віддавало накази про перехід до наступу.

44Окупація України військами німеччини.

1. а). На світанку 22 червня 1941 р. фашистські війська напали на СРСР. Радянське керівництво оголосило війну з Німеччиною Великою Вітчизняною.Німецьке командування націлило на територію України групу армій «Південь» на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масованого бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Києва, Львова, Житомира, Одеси. Німецька група армій включала 57 дивізій загальною чисельністю 300 тис. чоловік (три німецькі польові армії, одна танкова група, дві румунські армії, один угорський корпус).

У перші дні війни (23-29 червня 1941 р.) розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західно-го фронту, в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно. Виконуючи директиву Сталіна, що вимагала «оточити й знищити» ворожі війська, контрнаступ проти першої німецької танкової групи повели вісім радянських механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня, по суті, залишилися без танків. Вже 30 червня нацисти захопили Львів, 9 липня - Житомир. Повністю були розгромлені 30 дивізій Червоної армії, наполовину - 70 дивізій, втрачено 850 тис. бійців і командирів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 10 тис. гармат.

Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямах. 11 липня 1941 p., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Ново-град-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України. 17 німецьких дивізій поновили наступ але зустрівши сильний опір захисників Києва, припинили штурм. Оборона Києва (липень-вересень 1941 p.), відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища Червоної армії на московському напрямі.Наприкінці серпня воєнна ситуація в Україні стала катастрофічною. Німецькі війська, форсувавши Дніпро, створили загрозу оточення київського угруповання радянських військ. В районі Умані-Перво-майська-Новоархангельська у полон потрапили 103 тис. військових (6-та і 12-та радянські армії на чолі з командармами). Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командувач, генерал-полковник Кирпонос, звернулися до Ставки Верховного Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного Києва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категорично заборонив залишати столицю України. Вплинуло на таке рішення Верховного Головнокомандуючого й запевнення на початку серпня 1941 р. того ж Кирпоноса й першого секретаря ЦК КП(б)У М.С.Хрущова, що вони в жодному разі не дадуть противнику як «перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ». Як бачимо, в оцінці ситуації суттєво помилилися і партійний керівник республіки, і командувач фронтом, і особисто «геніальний полководець» Й.Сталін.

1 б). Водночас із наступом на Київ 300-тисячна ворожа армія з серпня 1941 р. повела широкий наступ на південний схід і південь України, метою якого було захоплення Одеси. Місто опинилося у важкому стані після того, як ворог прорвав фронт і відрізав Приморську армію від основних сил Південного фронту. Оточені з усіх боків, захисники міста з серпня по жовтень 1941 р. обороняли Одесу, відволікаючи на себе значні сили німців. На початку жовтня радянські війська з-під Одеси були евакуйовані у Крим.

1 в). Несприятливо для Червоної армії розгорталися події в Криму. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. йшла героїчна оборона Севастополя - бази Чорноморського флоту. Лише 4 липня 1942 р. Севастополь було взято німцями. А на серпень 1942 р. вся територія України була окупована.

3. Після успішного контрнаступу (грудень 1941) під Москвою Сталін намагався розпочати загальний наступ по всій лінії фронту. Було видано наказ про «повний розгром гітлерівських військ у 1942 році». В Україні було поставлено задачу звільнити Харків, Донбас і Крим.

 

45Нацистський «новий порядок»/Життя населення України в умовах окупації

Захопивши Україну, нацисти, насамперед, знищили її цілісність. Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різних держав і адміністративним органам. — Чернівецька і Ізмаїльська області були включені до складу союзником Німеччини — Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдови нацисти об’єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії. — Західні землі — Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області — на правах окремого дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало також польські землі з центром у м. Кракові.— Чернігівська, Сумська, Харківська області і Донбас як прифронтові зони безпосередньо підкорялися німецькому військовому командуванню. — Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром в місті Рівне. Він ділився на шість округів. Рейхскомиссаром України був призначений Е. Кох.Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною. Нацисти встановили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, яка входила в «німецьке життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейху». 85% всіх продуктів, вивезених в роки війни з СРСР в Німеччину, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецької серйозністю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіями в містах.Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на землі«, звільнені», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онемечить».

Окупаційний режим здійснювався гестапо, військ СС, Службою безпеки (РБ). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність управління окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко І у нацистів перебували помічники — колабораціоністи (місцеві жителі, які співпрацювали з окупаційною владою Більшість з них становили ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянської влади. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділу. Саме зрадники сприяли арештів і знищення антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі і інших містах, допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення, іноді колабораціоністи безпосередньо брали участь в акціях знищення».Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльності більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їх життя строго регламентувалося правилами та наказами, порушення яких призводило до концтабору або розстрілу.Великою трагедією для України став вивіз людей в першу чергу молоді, на роботу Німеччину. У 1941-1944 рр. 2,8 млн осіб були вивезені з СРСР в нацистське рабство і 2,4 млн з них були з України. Десятки тисяч з них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезені в Німеччину, боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях був організований примусову працю населення з метою зміцнення економічної потужності «третього рейху».Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення.

 

46 Концтабори та масове знищення людей. Голокост.Остарбайтери. Життя в евакуації.

27 квітня 1940 був створений перший концтабір Освенцим, призначений для масового знищення людей. Освенцим табір смерті: з приблизно 7,5 млн. чоловік, загиблих в гітлерівських концтаборах на його частку припадає 4 млн. 14 червня 1940 в табір привезли перших ув'язнених - 728 поляків.Масштаби терору росли, і в березні 1941 р. Гітлер видав указ про будівництво другої, набагато більш великої секції табору, що знаходиться на відстані 3 км від першої в селі Бжезінка, перейменованої у Біркенау. Ця територія призначалася для табору знищення і називалася Біркенау або Аушвіц II. У таборі постійно містилося від 180 до 250 тисяч ув'язнених. 23 вересня 1941 в Освенцим були доставлені перші радянські військовополонені. Всі вони були знищені в газовій камері.У 1941 р. в таборі Аушвіц був збудований перший крематорій з трьома печами для спалювання трупів вбитих людей. При крематорії була так звана «лазня особливого призначення», тобто газова камера для удушення людей.

Голоко́ст— переслідування і масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, геї, масони, безнадійно хворі тощо). Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

Остарбайтери — німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 потрапили до Рейху галичани — військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників. Перші цивільні робітники з окупованої вермахтом України стали добровільно виїжджати до Німеччини ще влітку 1941 з дистрикту «Галичина».

 

 

47.Рух опору та його течії/ Розгортання радянського партизанського руху

Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:– керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;– військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом в ОУН-УПА;– двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів.Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь.Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»), а озброюватись треба сокирами («сокира також є зброєю»).Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни.В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта розпалася або загинула. Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею».Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири.Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його.Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. Як повідомлялось в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р., «закинуті десантам російські партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з'являються... їх схоплюють і передають нам»,Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском переслідувань і терору.На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система. Спеціальною директивою «Продовження воєнних операцій на Сході», схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: «Для підтримання порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір... Замість того, щоб використовувати додаткові охоронні частини, командуючі повинні вживати в своїх районах відповідні драконівські заходи...».В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: «За наявність зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку» (23 серпня 1941 р.); «хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі зв'язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади... підлягає розстрілу» (10 жовтня 1941 р.); «партизани, не знищені в бою, повинні осуджуватись до смертної кари» (4 листопада 1941 р.).Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних жителів України, Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут заручників. За Інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало бути «процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки і українці у рівних співвідношеннях».

Розгортання радянського партизанського рухуПартизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один з керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні— вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 р. зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара». Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими силами. Так, вибухові пристрої, надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією. Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули. Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

Про час утворення УПАПідпільники і партизани в роки війни датували утворення Української повстанської армії весною 1943 р.

В українській емігрантській літературі утвердилася інша дата – осінь 1942 р. Піврічна різниця вимагає пояснень.

Тим, хто боровся, було видніше, коли вони почали боротьбу. Врешті-решт, початок її фіксується багатьма конкретними фактами. Отже, тезу про виникнення УПА навесні 1943 р. слід приймати як аксіому. Пояснень вимагає тільки пересунення цієї дати на півроку раніше, здійснене у повоєнний час.Михайло Прокоп і Євген Штендера "відсунули" дату утворення УПА без фальшивих доказів, а тільки за допомогою гри назвами. У статті в "Енциклопедії українознавства" вони вказували, що перші загони УПА – "Поліська січ" створив на Поліссі улітку 1941 р. отаман Т. Боровець-Бульба. Виконуючи наказ цивільної німецької адміністрації, отаман розпустив в грудні 1941 р. основну частину загонів, а сам перейшов у підпілля. Потім він створив нову повстанську формацію – спочатку під цією самою назвою, а згодом як Українську національно-революційну армію (УНРА). Паралельно восени 1942 р. на Поліссі й Волині почали створюватися збройні загони ОУН(Б), які також прийняли назву УПА.

У монографії "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" Володимир Косик присвячує виникненню УПА цілий підрозділ. Він стверджує, і це теж відповідає істині, що восени 1942 р. з'явилися перші значні формування українських бійців-націоналістів під проводом С. Качинського, Г. Перегійняка та ін. Саме ці загони прийняли для себе назву Українсь-ка повстанська армія. Отже, В. Косик доповнює гру назвами певним критерієм: переходом від дрібних збройних відділів до великих формувань. Проте перехід тоді тільки розпочався, а великі формування, як зазначають М. Прокоп і Є. Штендера, тільки "почали творитися". Процес завершився навесні 1943 р.Сказане вище слід доповнити аналізом дискусії, що розгорілася на військовій конференції проводу ОУН(Б) у Львові на початку грудня 1942 р. Конференція висловила суперечливі думки щодо тактики і стратегії

повстанського руху в умовах окупації. Зокрема, "урядуючий" провідник М. Лебедь був противником негайного повстання проти окупаційної адміністрації, але визнав необхідність приступити до створення власних збройних сил. Він ще не мав ясної відповіді на головні питання: коли і з ким воювати, за яких умов?

У постанові конференції відзначалося, що німецько-радянську війну "треба використати для широкої роботи по створенню збройних сил ОУН". Підкреслювалося, що "члени ОУН мають обійняти командні посади в майбутніх військових з'єднаннях".

На створення збройних сил провід ОУН(Б) йшов під тиском власних низових структур. Все частіше оунівці вимагали від своїх керівників перейти до збройного опору окупантам. Німецькі власті на окупованій території провадили винищувальну політику щодо українського населення. Не рахуватися з цим керівники націоналістів не могли. Незабаром після військової конференції проводу ОУН(Б), в грудні 1942 р. "урядуючий" провідник М. Лебедь розпорядився реорганізувати нечисленні загони. Було взято курс на створення повстанської армії партизанського типу.

У післявоєнні часи провід ОУН(Б) вирішив, що днем народження УПА слід вважати 14 жовтня 1942 р. Обґрунтування цієї дати не виглядає переконливим в світлі наведених фактів. Мотив для ревізії ювілеїв, що відзначалися в УПА під час Другої світової війни, цілком очевидний: 19 листопада 1942 р. Червона армія перейшла у контрнаступ під Сталінградом. Доводячи, що українські націоналісти почали боротьбу з німецькими окупантами раніше, ніж переконалися в кінцевій перемозі Об'єднаних Націй, історики ОУН рятували її репутацію в очах західних демократій.

Насправді повстанський рух впродовж 1942 р., хоч набув яскравої антинімецької спрямованості, не виявлявся в активних формах. Антинімецька діяльність проявлялася переважно в пропаганді. Лейтмотивом поведінки провідників ОУН(Б) була теза: "Коли на Сході ще стоять мільйонні більшовицькі армії, всяка наша збройна акція проти німців була б поміччю Сталіну".

 

48.Початок визволення України/Бої на Лівобережжі.Звільнення Києва.

Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 p., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.