Відбудова і розвиток народного господарства України в післявоєнний період.

Післявоєнна відбудова народного господарства.

Розвиток економіки СРСР в 60-е рр.

 

У результаті воєнних дій, тимчасової окупації частини території, варварства й звірств германських фашистів нашій державі був нанесений небачений в історії економічний збиток і втрата в людських ресурсах. Радянський Союз втратив близько 30% національного багатства й 27 млн. чоловік. Було зруйновано 1710 міст і селищ, більш 70 тис. сіл і сіл. Тільки в промисловості були виведені з ладу основні фонди вартістю в 42 млрд. руб. Загальний економічний збиток, нанесений нашій державі, склав 2,6 трлн. руб. у довоєнних цінах.

Після закінчення війни, незважаючи на зусилля радянських людей по відновленню в ході війни народного господарства, руйнування були настільки великі, що за основними показниками довоєнний рівень його розвитку не був досягнутий і склав (в %): Обсяг промислової продукції – 91 до рівня 1940 р., видобуток вугілля – 90, нафти – 62, виплавка чавуну – 59, стали – 67, випуск тканини – 41, вантажообіг усіх видів транспорту – 76, роздрібний товарообіг – 43, середньорічна чисельність робітників та службовців – 87. Посівні площі скоротилися на 37 млн. га, а поголів'я худоби поменшалося на 7 млн. голів. Під впливом цих факторів національний доход країни склав в 1945 р. 83% до рівня 1940 р.

Найбільше важко відбилася війна на стані трудових ресурсів країни. Число робітників та службовців знизилося на 5,3 млн. чоловік, у тому числі в промисловості – на 2,4 млн. чоловік. У сільській місцевості кількість працездатного населення поменшалася на 1/3, працездатних чоловіків – на 60%.

До економічних проблем СРСР додалися й зовнішньополітичні. Уже на початку 1946 р. колишні союзники по антигітлерівській коаліції перебували в стані «холодної війни».

Таким чином, Радянський Союз був позбавлений зовнішньоекономічної допомоги й у відновленні зруйнованого війною господарства повинен був опиратися на власні сили, вишукуючи ресурси усередині народного господарства для його відродження, а також для розробки й освоєння нової техніки.

Такі були стан радянської економіки й зовнішньополітична обстановка, коли радянський народ ухвалював першу післявоєнну п'ятирічку.

П'ятирічний план був націлений на найшвидше відновлення районів, що постраждали від фашистської окупації, на включення наявних у них природних, виробничих і людських ресурсів в економічний потенціал держави.

Відмітною рисою післявоєнного періоду була комбінація відбудовних робіт з новим будівництвом промислових підприємств. Тільки у звільнені від фашистів республіках і областях було почате будівництво 263 нових підприємств.

Війна нанесла найтяжчу втрату сільському господарству. Фашисти зруйнували й розграбували більш 40% усіх колгоспів і радгоспів. Працездатне населення в сільській місцевості скоротилося з 35,4 млн. до 23,9 млн. чоловік. Чисельність тракторів у сільськім господарстві склала 59% до довоєнного рівня, а кількість коней знизилася з 14,5 млн. до 6,5 млн. голів. Обсяг валової продукції сільського господарства поменшався на 40%. Після Великої Вітчизняної війни рівень сільськогосподарського виробництва в порівнянні з довоєнним виявився нижче, чим рівень після Першої світовий і Громадянської воєн.

У перший рік післявоєнної п'ятирічки до величезного збитку, нанесеного сільського господарства війною, додалося стихійне лихо. В 1946 р. Україну, Молдавію, області Центральночерноземной зони, Нижнє й частина Середнього Поволжя охопила посуха. Це була сама жорстока посуха, що вразила нашу країну за останні п'ятдесят років. У цей рік колгоспи й радгоспи зібрали зерна в 2, 6 рази менше, чим до війни. Посуха важко відбилася й на тваринництві. В охоплених посухою районах чисельність тільки великої рогатої худоби знизилася на 1,5 млн. голів. На виторг районам, що постраждали від посухи, прийшли держава й трудівники інших регіонів країни, що виділили зі своїх убогих ресурсів матеріальні й фінансові кошти.

Перед державою з усією гостротою встало завдання шляхом створення полезахисних лісосмуг перетворити природу посушливих районів країни, для того щоб знизити залежність сільськогосподарського виробництва від погодних умов.

Для того щоб додати лісорозведенню в степових і лісостепових районах організований характер і державні масштаби, був прийнятий План полезахисних насаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах Європейської частини СРСР. Навесні 1949 р. широким фронтом почалися лісосадильні роботи. Особливо активно вони велися в Краснодарському краї, у Сталінградській, Рязанській, Ростовської й Тульської областях. Початі в роки першої післявоєнної п'ятирічки роботи з перетворення землі, поліпшенню умов для сільськогосподарського виробництва дали свої позитивні результати. Колгоспи, радгоспи й лісгоспи заклали до 1951 р. полезахисні лісосмуги на площі 1852 тис. га. У країні були створені державні лісосмуги: Очеретин-Волгоград, Воронежеві-ростову-на^-дону, Пенза-Каменск, Бєлгород-Дон, Чапаевск-Володимирівка й ін. Їхня довжина становила більш 6 тис. км.

Створені більш 40 років тому лісонасадження й сьогодні захищають близько 25 млн. га сільськогосподарських угідь і являють приклад мирного додатка людських сил і мудрого відношення до землі й природі.

Таким чином, за роки першої післявоєнної п'ятирічки в результаті відновлення промислового й сільськогосподарського виробництва, швидко проведеної конверсії військового виробництва обсяг промислової продукції в порівнянні з 1940 р. виріс на 73%, капітальні вкладення – у три рази, продуктивність праці – на 37%, а зроблений національний доход – на 64%.

В 50-е роки економіка країни динамічно розвивалася. За 10 років середньорічні темпи росту валової промислової продукції склали 11,7%, валової продукції сільського господарства – 5,0%, основних виробничих фондів – 9,9%, зробленого національного доходу 10,27%, товарообігу – 11,4%.

Цьому сприяли відновлення й модернізація основних фондів у промисловості, зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, розширення виробництва товарів народного споживання, освоєння цілинних земель, удосконалювання системи керування.

Чимале значення в досягнутих успіхах мала зміна внутрішньополітичної обстановки в країні. Смерть в 1953 р. І.В. Сталіна стала початком кінця створеної їм тоталітарної системи й початком перехід до нового курсу у внутрішній політиці.

Вибраний на пост Першого секретаря ЦК КПРС Н.С. Хрущев (1894-1971) став проводити курс, пов'язаний із соціальною орієнтацією економіки, збільшенням капітальних вкладень у галузі групи «Б» і сільське господарство, з розширенням прав керівників підприємств і колгоспів. Особлива увага приділялася розвитку сільського господарства. При цьому головний акцент робився на освоєння цілинних і перелогових земель. У Західному Сибірі й Казахстані були створені сотні нових радгоспів, машинно-тракторних станцій, прокладені дорогі, побудовані селища. Природно, що це був екстенсивний шлях розвитку галузі. Але він дозволив добитися за п'ять років приросту сільськогосподарської продукції на 34%, створити на сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва.

Більшу роль у комплексному розвитку регіонів і регіональної економіки зіграв перехід в 1957 р. на територіальні принципи керування. Було скасовано гнітюче число союзних і республіканських міністерств, а підприємства передані у ведення створених у республіках, краях і областях Рад народного господарства (Совнархозов).

Їхній утвір був певним кроком у децентралізації керування народним господарством, у розширенні прав і матеріальних можливостей на місцях, у демократизації економіки. Разом з тим це створювало труднощів у проведенні єдиної загальнодержавної науково-технічної політики, розпорошувало ресурси, знижувало ефект від переваги, що була раніше, від концентрації засобів.

У ці роки був зроблений істотний крок до підвищення рівня життя населення. Це знайшло вираження в Законі про пенсії, у зниженні податків, у скасуванні плати за навчання в середній школі й вузах, у введенні мінімальної гарантованої зарплати в сільськогосподарськім виробництві, у підвищенні зарплати в інших галузях, скороченні тривалості робочого тижня й ін.

Особливих успіхів удалося добитися в розв'язку житлової проблеми. В 50-е роки стали надаватися пільгові кредити забудовникам індивідуальних будинків. Це поліпшило положення з житлом у малих і середніх містах і сільської місцевості. В 60-е рр., коли конструктори й архітектори забезпечили організацію типового домобудівництва на індустріальній основі, різко зросло житлове будівництво, що дозволило забезпечити до кінця 70-х рр. 80% родин у містах окремими квартирами.

Підвищився рівень народної освіти. Створена мережа шкіл, технікумів, вузів дозволила сформувати гарний кадровий потенціал країни, що позитивно відбилося на розвитку науки, культури. Це, у свою чергу, давало можливість здійснювати нову технічну революцію, забезпечило освоєння космосу. Швидкими темпами розвивалися радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме в ці роки в країні був створений свій ядерний і ракетний потенціал, побудований перший у світі штучний супутник Землі, а потім космічний корабель, зроблений перший політ людини в космос, побудовані перші атомні електростанції й морські атомні кораблі.

У широких масштабах ішло освоєння нових районів і родовищ корисних копалин. Країна урбанизировалась. Росло національне багатство у вигляді тисяч нових підприємств, сотень нових міст і селищ.

Освоєння нових земель, будівництво міст і підприємств створювало нові робочі місця, що, у свою чергу, забезпечувало здоровіший соціально-психологічний клімат у державі, упевненість в одержанні роботи, житла, мінімальних побутових і соціально-культурних благ і послуг, упевненість у завтрашньому дні.

Поступальному розвитку економіки СРСР сприяла проведена в 1965 р. економічна реформа. Вона виразилася, з одного боку, у централізації керування народним господарством шляхом ліквідації совнархозов і відтворення галузевих міністерств. З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення господарства на підприємствах, створювалися фонди матеріального стимулювання, уводилася плата в бюджет за використовувані підприємствами основні виробничі фонди, підприємствам надавалися більш широкі права в області планування й ін. Усі ці заходи були покликано сприяти підвищенню зацікавленості трудових колективів у кінцевих результатах виробництва, у підвищенні рівня інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.

Уже перші підсумки проведення реформ були позитивними. В 1966-1970 рр. у країні були досягнуті досить високі темпи росту основних економічних показників. Швидкими темпами розвивалися наука й галузі промисловості, що визначають науково-технічний прогрес (машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість і ін.). За обсягом виробництва ряду видів промислової продукції СРСР обігнав США й посідав перше місце у світі.

Зі створенням табору соціалістичних країн різко зросло міжнародне значення СРСР, який стояв на чолі світової соціалістичної системи. Соціалістичної орієнтації дотримувалося чимало країн Третього миру. За всю більш ніж тисячолітню історію російської держави воно не мало такого високого економічного потенціалу, рівня життя населення, міжнародного авторитету й впливу на долі миру.
88. Військово-політична обстановка в Західній Україні у другій половині 40-х років. Завершення радянізації західноукраїнських земель.

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн. осіб залишилися без житла. В Україні залишилися неушкодженими лише 19 % довоєнної промисловості.

 

Відбудова зруйнованого війною народного господарства України розпочалась зразу же після звільнення її території від фашистських загарбників (1943–1944 рр.). З цього приводу ЦК ВКП(б) і рад нарком СРСР в серпні 1943 р? прийняли постанову „Про невікладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволення від німецько-фашистської окупації”. Проте, поки йшла війна, для цього не вистачало ні сил, ні засобів. Широкомасштабні відбудовчі заходи розпочались лише з прийняттям четвертого п’ятирічного плану відбудови й розвитку народного господарства (1946–1950 рр.). Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113 %. Як і в період індустріалізації, основна увага концентрувалась на відбудові базових галузей (відновленні роботи шахт, металургії, електростанцій, машинобудівних заводів та залізничного транспорту). На потреби важкої промисловості направлялося близько 80% капіталовкладень.

 

Проте це негативно відбивалося на розвитку інших галузей, перш за все сільського господарства, яке переживало особливо значні труднощі. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7 % капітальних витрат.

 

Ситуація в 1946–1947 рр. ще більше погіршилася у зв’язку з посухою і неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів’я худоби. Незважаючи на це, обов’язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі стали на шлях „соціалістичного будівництва”. В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн. тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік СРСР вмирали від голоду. На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП(б) М, Хрущова по допомогу Україні продовольствомпід час голоду Сталін відповідав: „Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси”.

 

Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15 %. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Як відзначав канадський історик Орест Субтельний, - „у 50-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душунаселення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля була майже на рівні Західної Німеччини”. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

 

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Процес відбудови у західних областях України проходив значно складніше, адже, поряд з відбудовою, компартійне керівництво ставило завдання привести західних українців у відповідність з радянською системою, яка діяла у їх співвітчизників на сході УРСР.

 

А тому на західноукраїнських землях „штурмом” здійсниться індустріалізація, колективізація, культурна революція, йде утвердження радянської системи влади. Уже в роки (четвертої) першої повоєнної п’ятирічки було багато зроблено по реконструкції і розвитку традиційних для Західної України галузей промисловості (нафтовидобувна, газова, деревообробна та ін.) і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.). Сюди з інших регіонів СРСР направлялися техніка і обладнання, понад 20 тис. кваліфікованих робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. Уже в 1948 р., порівняно з 1940 р., питома вага робітників промисловості зросла з 5,9% до 11,8%, а питома вага промислових підприємств західних областей в усій промисловості України зросла відповідно з 4,7% до 12,6%.

 

Особливо швидкими темпами зростала мережа шкіл, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. За 5 повоєнних років кількість середніх шкіл зросла у 7 разів порівняно з 1940 р., а кількість студентів збільшилась за цей час майже в 10 разів. Разомз тим значно посилився процес русифікації (у Львівському університеті із 295 викладачів українською мовою навчали лише 49) та шалений наступ на релігію, традиції і звичаї західних українців. Особливо активну боротьбу повела радянська влада проти української греко-католицької церкви, яка була одним із важливих чинників суспільно-політичного життя, особливо в Галичині (під тиском влади було прийнято рішення про возз’єднання української церкви з руською православною).

 

Ще серйознішою проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, „розкуркулення”, депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис. так званих співучасників і посібників угруповань ОУН–УПА, які виступали організуючим ядром і ударною силою діям влади по радянізації західноукраїнських земель. Лідери ОУН. Заявляли, що їхосновна мета:

 

– захистити місцеве населення від беріївських знущань і насильства;

 

– стримати процес радянізації, не допустити соціалістичних перетворень східного зразка;

 

– продемонструвати нескореність української нації;

 

– заявити перед усім світом про прагнення українського народу до самостійності і незалежності.

 

В сучасній історичній літературі наводиться, посилаючись на документи, вислів командувача УПА Романа Шухевича про основну мету боротьби: „Домогтися,щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН. Має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу були знищені”.

 

Шухевич Роман (псевд. Тарас Чупринка, Лозовий, Тур,Дзвін та ін.) (1907–1950) – військовий діяч, член УВО–ОУН. Народився у Львові. З 1925 р. – член Української військової організації (УВО), з 1929 р. – член ОУН.. У 1930 р. призначений керівником бойової реферантури на західноукраїнських землях, керував саботажними і терористичними акціями, за що був заарештований і засуджений до 4 років тюремного ув’язнення (1934–1937).

 

Навчався у воєнній академії в Мюнхені, брав активну участь у формуванні „Дружини українських націоналістів” (загони „Нахтігаль” і „Роланд”, які у 1941 р. вели бойові дії у складі німецької армії проти СРСР. Згодом, після переформування цих загонів, служив сотником, заступником командира поліційного батальйону № 201, який був задіяний нацистами у Білорусів проти радянських партизан.

 

З березня 1943 р. на керівних посадах у Проводі ОУН(б), з листопада цього року затверджений головнокомандувачем УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату і генеральним секретарем військових справ ГУВР. Керував партизанською і підпільною боротьбою УПА проти „радянізації” західних областей України. Загинув у бою рід Львовом (с. Білогорща).

 

Після загибелі командувача УПА Р. Шухевича її діяльність почала занепадати, хоча окремі невеликі загони і рештки підпілля ОУН(б) діяли ще до середини 50-х років.

 

Трагічною подією в післявоєнному житті західних українців стала так звана операція „Вісла”. Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв’язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, „добровільне” переселення українців Закерзоння (назва походить від „лінії Керзона”, за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, „москвофіли”, а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала „переконувати” українців виїхати з Польщі. В хід пішло все – від пропаганди й погроз до підпалів, грабунку та вбивств.

 

На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення „добровільної репатріації”, на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.

 

29 березня 1947 р. польська влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція „Вісла”, яку здійснювали 6 польських дивізій, об’єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН–УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув’язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944–1956 рр. – 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні – серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.

 

Ця акція не лише підірвала базу ОУН–УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.

 

Хоч, як уже відзначалося, в післявоєнний період було чимало зроблено для розвитку мережі закладів освіти і культури особливо в західних областях України, проте якісних позитивних зрушень у духовній сфері не відбулося. Навпаки, посилилась її заідеологізованість, боротьба проти т. зв. „українського буржуазного націоналізму”.

 

Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав на одного зі своїх поплічників – А. Жданова. Протягом 1946– 1949 рр. „ждановщина” знищила практично всі попередні здобутки української культури. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму засуджує „Нарис історії української літератури”. Змінюється склад редакційних колегій журналів „Вітчизна” та „Перець”. З’являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А.Малишка, О. Довженка. Було також засуджено „Історію України”, видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти „українських буржуазно-націоналістичних істориків”. Оперу К. Данькевича „Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні.

 

2. Україна в умовах десталінізації (1953–1964 рр.)

 

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за „трон”. Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже 30 років,чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з’їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злочинну діяльність Сталіна.

 

Хрущов Микита Сергійович (1894–1971 рр.) – відомий державний і партійний діяч СРСР. Причетний до проведення репресій проти діячів науки і культури. Водночас становив опозицію Л. М. Кагановичу в його боротьбі з „українським буржуазним націоналізмом”.Народився у с. Калинівці Курської обл. в селянській сім’ї. У 1908 р. з сім’єю переїхав на Україну, де почав працювати слюсарем на заводі, а згодом – на шахтах Донбасу. Брав участь у революційному русі, на фронтах громадянської війни. У 1920–1928 рр. – напартійній роботі в Донбасі, 1928–1929 рр. – у Харкові та Києві. З 1931 р. – компартійний функціонер у Москві. З січня 1938 р. – знову на Україні: в 1038–1949 рр. (з перервами) – Перший секретар ЦК КП(б)У, в 1944–1947 рр. – очолював уряд УРСР та енергійно займався питаннями розвитку економіки України. Під час Великої Вітчизняної війни перебував на фронті – член військової ради. З грудня 1949 р. – перший секретар Московського обкому партії, секретар ЦК, у 1953–1964 рр. – Перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1959–1964 рр. – Голова Ради Міністрів СРСР. В квітні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС усунутий з усіх посад. Історична роль М.Хрущова дуже суперечлива. Він був енергійний, настирливий, намагався компартійними методами реформувати усі сфери життя радянського суспільства. З його діяльністю пов’язано як освоєння космосу і цілинних земель, так і повсюдне запровадження кукурудзи та „промивання мізків” інтелігенції. Найбільша заслуга М. Хрущова в тому, що будучи „сталіністом”, він відважився на викриття культуособи Сталіна, що поклало початок реабілітації сотень тисяч жертв тоталітарного режиму, відносній лібералізації радянської системи, т. зв. „відлиги”. Помер в Москві, похований на Новодівочому кладовищі.

 

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. питома вага промисловості України зросла з 36 % у 1953р. до 76 % у 1956 р. Збільшено асигнування на забезпечення науково-технічного прогресу, підвищено самостійність колгоспів і радгоспів, збільшено у 7 разів закупівельні ціни на зерно, у 8 разів – на картоплю, у 5,5 рази – на продукцію тваринництва. В результаті – сільське господарство вперше стало рентабельним. Протягом 10 років (1955–1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів – в 11 разів, екскаваторів – у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадоюбуло те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах „соціалістичного табору” та деяких слабкорозвинутих країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

 

У цей час Україна виступала одним з основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення площ під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблемив розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років все ж таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це „окрилило” партійне керівництво, і на семирічку (1959–1965 рр.) були заплановані необґрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

 

У період „хрущовської відлиги” було здійснено ряд соціальних програм. Зокрема, в 1956р. було проведено пенсійну реформу в результаті якої середній розмір пенсій за віком зріс більше ніж у 2 рази, почали виплачувати пенсії колгоспникам.

 

Значно зросли асигнування на освіту і охорону здоров’я, скорочено тривалість робочого дня до 7год. Значно збільшились асигнування держави на житлове будівництво. В результаті за 1950–1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилась у 17 разів, а будинків у селах – у 14 разів.

 

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

 

Хрущовська „відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України. Це проявилось насамперед у виступах окремих представників інтелігенції з критикою національної політики Сталіна, на захист української мови, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. Розширилася сфера вживання української мови, збільшилося видання українських книжок. Розпочалось видання фундаментальних наукових праць, що піднімало престиж української науки і культури: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови. Дещо було зроблено для публікації раніше закритих архівних документів, що дало поштовх до відтворення правдивої історії українського народу. Було започатковано підготовку багатотомної історії України, „Історії міст і сіл Української РСР”. З 1957 р. почав видаватися „Український історичний журнал”.

 

Проте ці заходи були непослідовними. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитись від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитись від української. В результаті українська мова ставала в Україні предметом непрестижним, непотрібним для життя.

 

Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Вінще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.

 

Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди не лише розвитку його національної культури, а й всьому українському суспільству.

 

Отже, десталінізація і „хрущовська відлига” носили поверховий характер і не зачіпали основ командно-адміністративної системи (залишились монополія КПРС на владу і недоторканою марксистсько-ленінська ідеологія, зберігалися основні функції політичної поліції (КДБ).

 

Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як „велике десятиліття”, зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.

 

Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці – все це зводило нанівець „хрущовську відлигу” і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу підвищувався повільно. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

 

Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л. Брежнєв, який поступово згортає і ті куці реформи, що розпочав його попередник. І це цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.

 

3. Соціально-економічний розвиток України в 60-80-х рр. Наростання кризових явищ

 

З усуненням в 1964 р. від влади М.Хрущова і закінченням так званого „великого десятиліття” настала майже 20-літня „ера” Л. Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. І спочатку дещо було зроблено у цьому напрямку. У березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Збільшено капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво, поліпшено спеціалізаціюі умови праці колгоспників. І це принесло деякі позитивні результати. Валова продукція сільського господарства зросла за восьму п’ятирічку на 16,6%. Середньорічний збір зерна у 1871–1975 рр. перетнув в Україні рубіж у 40 тис. тонн. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи матеріального заохочення працівників, скорочення числа диктованих зверху показників.

 

Результати восьмої п’ятирічки (1965–1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. У 2,5 рази (з 1965 по 1985 рр.) зріс національний дохід УРСР, чотири п’ятих якого використовувалось на підвищення добробуту народу. Середньомісячна заробітна плата за цей час зросла у 2рази, мінімальна – в 1,8 рази. Було підвищено стипендії, пенсії, майже у 5 разів зросли виплати і пільги із суспільних фондів споживання (освіта, охорона здоров’я, пенсії, різноманітні допомоги). Щорічно будувалось 17–20 млн. кв. метрів житла, це, приблизно, 7–8 таких міст як Тернопіль. Лише в такій невеликій області, як Тернопільська, щороку вводилось в дію 10–15 шкіл і стільки ж дитячих дошкільних закладів, по 20–30 магазинів, будинків побуту, будинків культури, бібліотек і клубів.