Стан культури в Україні у 50-х – 80-х рр. Посилення русифікації. Рух дисидентів.

рийшовши до влади, Леонід Ілліч Брежнєв почав з того, що зміцнив свій вплив, змінив політичний курс керівництва і забезпечив своїй політиці підтримку радянської еліти, гарантуючи їй стабільне становище. Його 18-річне перебування при владі характеризувалося консерватизмом, авторитарністю, зосередженням в руках Компартії (фактично її керівництва, а не рядових членів) всієї влади та всеохоплюючого контролю за життям країни. Брежнєвське керівництво висунуло надуману ідею «розвинутого соціалізму». Говорити про це можна було лише за умови такого рівня економіки, який відповідав би найвищому світовому рівню науково-технічної революції. І цього можна було досягти, здійснивши глибокі реформи в радянській економіці, але така можливість не була використана. Нове керівництво СРСР критеріями оцінки зрілості виробництва нового етапу соціалізму вважало ліквідацію залишків дрібнотоварного виробництва, підвищення рівня усуспільнення кооперативної власності та її зближення із загальнонародною власністю, розвиток єдиного народногосподарського комплексу та деякі інші. Проте ці критерії і мотиви не відповідали характеру економіки, яка сягала б світового рівня технологій і техніки.

Рівень життя радянських людей, їх політичні і соціальні права були в набагато гіршому стані, ніж у країнах Західної Європи. Обмеження прав людини особливо посилюються після приходу до влади Брежнєва. На цей час дисидентський рух характеризувався розквітом самвидаву, який відігравав функцію паралельного духовного простору: циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, літературно-художніх творів. Головні питання, які в них порушувалися, стосувалися передусім національних проблем та демократизації радянського суспільства. Однак більшість дисидентів не виступала проти радянської влади, а скоріше дотримувалася прорадянських позицій. Та нове керівництво КПРС не сприймало навіть такої форми опозиції.

Уже в серпні 1965 р. в декількох містах України було заарештовано близько трьох десятків чоловік з кола «шестидесятників», більшість з яких засадили в табори Мордовії по звинуваченню в «антирадянській агітації і пропаганді». Інших звільняли з роботи і проробляли на зборах. В цей же час відбулися репресивні акції в Москві, Ленінграді та інших містах СРСР, а ЦК КПУ, який очолював тоді П.Шелест, направив закриті листи в парторганізації, де виправдовувалися дії КДБ, і вимагав посилювати «виховну роботу» в масах та вести боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму».

Шелест, висуванець Хрущова (1963 р.), за часів Брежнєва утримувався на найвищому в республіканській ієрархії посту до 1972 р. В ці роки партійне керівництво України займало двоїсту позицію: безумовно підтримуючи і виконуючи вказівки Москви, воно весь час завуальовано намагалося використовувати настрої дисидентів та всієї громадськості у боротьбі з центром за більший обсяг влади у республіці. У 1968 p., коли за ініціативи Леоніда Брежнєва війська Варшавського договору вступили до Чехословаччини і придушили там демократизацію та намагання створити «соціалізм з людським обличчям», в Україні, як і в цілому в СРСР, відбулися протести. Шелест, хоч і обстоював введення військ в Чехословаччину, все ж намагався стримувати репресії. Однак кампанія переслідувань не спадала. Здійснювалася вона і в Україні, при активній участі партійного керівництва. Лише в 1968-1971 pp. ЦК КПУ ухвалив 12 постанов, спрямованих на більш жорсткий курс в ідеологічній сфері. Однак українська керівництво було незадоволене зростаючим диктатом Центру в ідеологічних питаннях, розуміючи, що незабаром це торкнеться й інших сфер. Тому нерідко ідеологічні «проробки» представників інтелігенції не доводилися до суду чи адміністративних заходів. Прибічники Шелеста серед вищої номенклатури іноді навіть заступалися за тих, хто піддавався ідеологічним гонінням.

Але головною його турботою були економічні інтереси України. Він був активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, яке дорівнювали вартості її економічного внеску в СРСР. Ще відвертіше захищав Шелест мовні та культурні права українців. В його промовах лунали заклики як «найдорожчий скарб» берегти «прекрасну українську мову». З його згоди міністр вищої освіти Ю.Даденков дав вказівку розширити вживання української мови у вищих навчальних закладах УРСР. З симпатією перший секретар ЦК КПУ ставився до колишньої політики українізації, навіть намагався використати окремі елементи її досвіду.

У 1970 р. вийшла книга П.Шелеста «Україна наша Радянська», де поряд з описом досягнень Радянської України він підкреслював історичну автономність її в минулому та прогресивну роль козацтва. Відразу ж книга отримала низку схвальних рецензій. Але в 1972 р. автора зняли з посади секретаря ЦК КПУ за звинуваченнями у «м'якості» до проявів українського націоналізму та потуранні економічному «місництву» і перевели до Москви на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР.

У 1973 р. розгортається розгромна критика книги з шаблонними звинуваченнями в «націоналізмі», і Шелест подав заяву про вихід на пенсію. За радянською традицією книжку вилучили з бібліотек і знищили. Самого автора на роботу не брали, доки не вклонився Брежнєву. А потім призначили начальником дослідного виробництва одного з підмосковних авіаційних підприємств, де він працював більше 10 років. В Україну не пускали, навіть на могили батьків виїздив таємно.

Історики неоднозначно оцінюють цю політичну фігуру. Одні справедливо порівнюють його з М. Скрипником, відзначаючи поєднання комуністичних переконань з українським патріотизмом. Але поряд з цим слід відзначити високу мужність і стійкість цієї людини у відстоюванні соціальних і національних інтересів українського народу, що в умовах укоренілого, зміцнілого неосталінізму було занадто складно. Те, що Шелест так довго тримався при владі, пояснюється підтримкою партапарату КПУ, в якому переважали українці. Тому за зняття його голосувало лише три із 25 секретарів обкомів компартії України. Українська партійна еліта і багато рядових комуністів були більшою чи меншою мірою невдоволені централізаторським курсом брежнєвської верхівки, але вони недооцінили живучість і силу російського великодержавництва і неосталінізму.

Наступником Шелеста став Володимир Щербицький, запеклий політичний його супротивник і конкурент, давній член «дніпропетровського клану», ставленик Брежнєва. Він давно вже виділявся старанністю у виконанні вказівок Москви, вірогідно в надії зробити кар'єру. Новий намісник Москви відразу здійснив кадрову перестановку, позбувся прихильників попередника, поставивши на їх місце своїх. Секретаря ЦК КПУ з питань ідеології, культури, науки академіка Ф. Овчаренка вже в жовтні 1972 р. повернули на наукову роботу. Натомість призначили завзятого «борця з націоналізмом» В. Маланчука, який прославився переслідуванням львівської інтелігенції та русифікацією освіти в Україні, коли працював в міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів УРСР став малопомітний і «слухняний» О. Ляшко. Головою Президії Верховної Ради УРСР був призначений «активний» учасник боротьби проти Шелеста, голова Комітету партійного контролю І. Грушецький. Надаючи ваги репресивній машині КДБ, його керівника В. Федорчука через деякий час провели в члени Політбюро ЦК КПУ. Здійснювалося і багато інших переміщень, що мало результатом повну підтримку політики В. Щербицького в Компартії України та в урядових структурах республіки.

Прихід до влади в Україні Щербицького відбувся в той час, коли вся радянська держава і її складова частина — УРСР потребували глибокого реформування. На цей час реформа О. Косигіна вже була забута, поглиблювалися економічні проблеми, падали темпи розвитку економіки, відбувалася її мілітаризація, надзвичайно низьким був рівень використання досягнень науки і техніки. Ставало очевидним, що економічна стратегія «розвинутого соціалізму» мала консервативно-утопічний характер. Замість пошуків шляхів розв'язання конкретних економічних проблем переважна більшість ідеологів і суспільствознавців зосереджувалася на пропаганді ілюзорних, міфічних положень концепції «зрілого соціалізму». Це викликало апатію, соціальну байдужість мас і протест частини інтелігенції. В Україні належним чином не використовувався інтелектуальний і економічний потенціал, бо схоластична доктрина «розвинутого соціалізму» та її пропаганда затушовували реальний світ та становище суспільства -— все тонуло в пустопорожніх деклараціях і «дослідженнях».

Реальністю було те, що чисельність наукових працівників СРСР на кінець 70-х років становила 1,3 млн чоловік. Значно збільшилася кількість спеціалістів з вищою і середньою освітою: у 1940-1978 pp. вона зросла в 10 разів, а робітників і службовців — в 3,2 раза. Підвищилася активність винахідників і раціоналізаторів. Але можливості їх не використовувалися достатньою мірою, що демонструвало реакційність певних сторін діяльності керівництва країни.

Особливо далеким від життя був «теоретичний» висновок про радянський народ як нову національну спільність. Він відкидав поняття нації і народності. До того ж частина теоретиків висунула тезу про великий російський народ, а всі інші відносила до малих, в тому числі й український. Це виключало будь-яку рівність, принижувало малі народи, звеличуючи і шовінізуючи російську націю. На основі цих «теоретичних відкрить» у другій половині 70-х років розпочинається нова хвиля русифікації. Розгортається широка ідеологічна кампанія. Російська мова, що пропагувалася як засіб міжнаціонального спілкування, на практиці витісняє українську з освіти, науки і культури. Українська мова почала зникати з офіційного вживання. Приклад місцевій партійній бюрократи подав сам Щербицький, який виголошував свої промови російською. Призначені з Дніпропетровська міністри та інші керівники теж стали провідниками русифікації в своїх галузях. Надалі на всіх офіційних заходах, починаючи з Верховної Ради, престижним вважалося вживання російської мови і плебейством — української. Посилювалося повсюдне російськомовне викладання у вузах, технікумах, профтехучилищах, не говорячи вже про військові.

Критичне становище склалося в культурі. Близько 90% репертуару театрів і кінотеатрів було російським. З приходом до влади Щербицького відбулася також переорієнтація видавничої політики. Якщо у 1970 р. в УРСР українською мовою було видано 38,2% книг, то в 1988 — 21,4%.

Наукова, технічна, навчальна література видавалися російською мовою. За цей час кількість українських газет скоротилася з 80,9 до 70,3%.

Офіційно стимулювалася зміна співвідношення українського і російського населення на користь останнього. За переписом 1989 p., росіян в Україні налічувалося 11,4 млн чоловік, що на 884 тис. більше, ніж за попереднім. їхня частка в складі населення збільшилася з 21,2 до 22,1%. Продовжувалася політика переселення українців у віддалені райони СРСР, тепер уже переважно добровільно. Найбільше виїхало в Тюменську область та на Кольський півострів.

Протести опозиційних кіл української інтелігенції проти проявів неосталінізму, консерватизму, відсталості в економічному і політичному житті та національному питанні в 70-х роках посилюються. У відповідь нове керівництво провело в 1972-1973 pp. погромні акції проти руху опозиції. Відбувалися арешти та обшуки. Було притягнуто до кримінальної відповідальності близько 1000 чоловік, переважно в Києві та Львові, вилучено майже 3 тис. примірників самвидавної літератури.

Серед арештованих у Києві — В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, Л. Плющ, Д. Шумук та багато інших. У Львові до слідчої тюрми потрапили В. Чорновіл, І. Гель, І. Калинець, С. Шабатура, дещо пізніше Б. Горинь та Я. Кендзьор. Більшість заарештованих у 1972-1973 pp. отримали від 8 до12 років позбавлення волі.

Апарат керівництва Щербицького нещадно розправлявся з чесними, відданими Україні діячами науки, літератури та мистецтва. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних ко-легій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи, часто заарештовували. За ґратами опинилися І. Дзюба, Н.Світличний та багато інших. Масово відправляли протестуючих до психлікарень. Поріділі чисельно, але сповнені рішучості дисиденти після підписання у 1975 р. Радянським Союзом Гельсинських угод, за якими він погодився дотримуватися громадських прав своїх підданих, створили Українську Гельсинську групу, яку очолив письменник М. Руденко. Ця група (37 чоловік) являла собою відкриту громадську організацію. її члени вважали, що діють на законній основі і ставили завдання нагляду за дотриманням громадських прав в Україні. Вони підкреслювали, що поважають закони держави і права особи, діють легально, вважаючи демократію основою розвитку суспільства. Тому їхня діяльність називалася правозахисним рухом. Це було поворотним пунктом в розвитку політичної думки української інтелігенції, яка раніше захоплювалася марксизмом чи націоналізмом. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР.

Але поміркованість Гельсинської групи не перешкодила Щербицькому влаштувати дисидентам погроми: 23 члени Групи із 37 (до 1980 р.) отримали термін ув'язнення від 10 до 15 років. Коли хтось із них повертався, їм інкримінували нові злочини і знову заарештовували. Решту вислали з України або дозволили емігрувати. Знищення цієї легальної опозиційної групи було однією із останніх судорог тоталітарної системи. В першій половині 80-х років в Україні відкритих опозиційних виступів уже не було. Але тепер, коли стало неможливим відкрито відстоювати правозахисні та демократичні ідеї, увагу учасників цього руху знову привертають можливості використання нелегальних форм боротьби, однак мирними засобами. У 1979 р. КДБ розкрила в Івано-Франківській області організацію «Український національний фронт», до якої входило близько 40 осіб. Організація займалася просвітницькою діяльністю та розповсюдженням самвидавних творів. У 1980 р. суд визначив учасникам УНФ різні терміни покарання.

У січні 1981 р. була засуджена група молодих інтелігентів (трьох українців і двох євреїв), які заснували Київський демократичний клуб. У 80-х роках поширюється практика розміщення неблагонадійних у психлікарні.

У 1983-1984 pp. Львівське УКДБ розкрило і розгромило молодіжну організацію «Інтернаціональний революційний фронт», створену ще в 1979 р. переважно із студентської молоді. Особливістю опозиційного руху цих років було створення мінімальної кількості формальних організацій, що їх легко розкривало і знищувало КДБ. Рух мав широкий, неформальний характер і сприяв політичному і духовному відродженню нації. З точки зору влади, на початку 80-х дисидентський рух був розгромлений, але більшість в'язнів зберігали стійкість та готовність до подальшої боротьби.

Розгромивши дисидентський рух, Щербицький продовжував зміцнювати систему радянського ладу і сприяти розвитку «єдиного народногосподарського комплексу». Він дав згоду на «перекачування» засобів, що мали б вкладатися в економіку України, в енергетичну промисловість Сибіру і Півночі СРСР і розвивати в УРСР військову промисловість. У всьому відчувалася жорстокість його влади, і придушене тоталітаризмом суспільство втратило політичну опозиційну активність.

Майже не змінили становища Щербицького ні смерть Брежнєва (1982 p.), ні наступні генеральні секретарі. Реформатор Ю.Андропов (1982-1984 pp.), мабуть, не встиг щось змінити, а ставленик брежнєвської групи немічний К. Черненко (1984-1985 pp.) і не намагався щось зрушити. Не вплинули на нього і перебудовні вітри. Після кількох років діяльності в умовах горбачовської перебудови на початку 1989 р. він подав заяву про звільнення від керівних обов'язків. На здивування оточуючих, останні свої промови він виголошував українською мовою.

Постать Щербицького більш одномірна, ніж Шелеста, але не позбавлена суперечливості. Як зазначають історики, він намагався багато чого зробити для республіки, якщо це благословляла Москва. За 18 років його керівництва Україна зробила певні кроки в економічному, соціальному та духовному розвитку, але ще більше їх вона не здійснила, хоча життя вимагало цього і вони були можливими. Серед цих досягнень на перше місце історики ставлять економічну могутність УРСР у кінці 80-х. Слід також звернути у вагу на таку деталь: після смерті Брежнєва, а особливо Андропова, досвідчений партійний і радянський діяч Щербицький міг розраховувати на пост Генерального секретаря ЦК КПРС, але він був українцем і тому цієї посади не обійняв. Такою виявилася «подяка» великоросійських «інтернаціоналістів» за його «віддану» боротьбу проти «націоналізму» та за зміцнення «дружби» народів СРСР. Поряд з цим у Щербицького є кілька важких провин перед українським народом. Найбільшим гріхом слід вважати Чорнобильську трагедію — не сам вибух, а будівництво АЕС на піску, у верхів'ях Дніпра, в одному з найбільш заселених районів України, всупереч рішучому протесту учених. З відома Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова і першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького було приховано аварію у перші, найнебезпечніші дні після вибуху і злочинно замовчувалася об'єктивна інформація пізніше. Через п'ять днів після аварії, 1 травня 1986 p., дітей та молодь вивели на Першотравневу демонстрацію, де вони отримали велику дозу радіоактивного опромінення. Лише через кілька днів, коли номенклатурники вже вивезли своїх дітей далеко за межі Києва, почалося переселення із забруднених районів України.