Україна у складі СРСР: історичне значення для українського народу.

1. Нова економічна політика

Започаткована в роки війни політика “воєнного комунізму” з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення – селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю.Ларіна, Л.Троїцького про необхідність зміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р. неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.

 

У березні 1921 р. 10 з’їзд РКП9б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком, що поклало початок переходу до нової економічної політики.

 

Поява НЕПу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об’єктивних причин:

 

закінчення бойових дій перехід до мирного будівництва початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

 

кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини.

 

невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села.

 

Суть НЕПу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості України. Протягом 1921-1922 рр. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалась на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм.

 

З переходом до НЕПу почала відроджуватись кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста і села. До кінця відбудовчого періоду в Україна усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. НЕП зумовив суттєві зміни і в промисловості, контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям, а також приватним особам дрібні підприємства.

 

В Україна в 1921 році в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Було запроваджено трести, які й стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україна було організовано в 1921 році. Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернаторські трести.

 

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення НЕП наприкінці 20-х років було згорнуто.

 

Крім економічних протиріч, поглиблення НЕПу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя, серйозні протиріччя в період НЕПу виникли в соціальній сфері. Почали лунати голоси про “ганебний відступ” перед капіталізмом, “здачу позицій соціалізму”. За таких обставин у 1929 році більшовицьке керівництво і вирішило здійснити “великий перелом” відкинувши НЕП.

 

Отже, нова економічна політика була реакцією на об’єктивні обставини – кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху, тощо. Запровадження НЕПу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Згортання наприкінці 20 років НЕПу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві.

2. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об’єктивних чинників.

 

Території усіх республік, що увійшли до союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці.

 

Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася моно партійністю.

 

Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово у процесі входження УСРР до складу союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

 

І етап (червень 1919 – грудень 1920 рр.) – утворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.

 

У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову “Про воєнний союз радянських республік України, Росії, Латвії, Литви і Білорусії”. Об’єднування здійснювалося лише “на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.

 

Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 року. З цією метою під головуванням Л. Каменєва було створено комісію, члени якої схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що “треба злити Україну з Росією”, а не обмежуватися об’єднанням основних галузей управління.

 

Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об’єднання радянських республік не було.

 

ІІ етап (грудень 1920 – грудень 1922 рр.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету.

 

28 грудня 1920 року представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Чаковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами.

 

Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створенні загально федеральні трести (“Укрметал”, “Югосталь”, “Сільмаштрест”), які цілком перебували під контролем центру, а саме - Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ).

 

Ленін виступав проти сталінської моделі об’єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. В жовтні 1922 р. пленум УК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави на якій наполягав Ленін.

 

Створена після жовтневого пленуму конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилися за утворення наркоматів трьох типів:

 

а) злитих (5 наркоматів) – мали “цілковиту владу на території нової федерації”;

 

б) об’єднаних (5 наркоматів) - підпорядковувалися московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів;

 

в) автономних (самостійних) – юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни.

 

ІІІ етап (грудень 1922 – травень 1925 рр.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності.

 

30 грудна 1922 року І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

 

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, Х. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах РСРС. Раковський, на ХІІ з’їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) вказував на серйозну негативну тенденцію – зародження диктатури союзних відомств.

 

У цей час процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу.

 

У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР ІV всеукраїнський з’їзд Рад затвердив текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

 

Отже остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася в момент утворення СРСР (грудень 1922 р.). Проте, втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності.

3. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності.

На базі НЕПу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти.

 

В грудні 1925 р. відбувся ХІV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію. Важливе місце у здійсненні наміченого курсу відводилось Україні, на ІХ з’їзді ВКП(б) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

 

На промислових підприємствах хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла.

 

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

 

перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість;

 

податки з населення (для села “над податок” – постійне зростання цін на промислові товари);

 

внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом – “під контролем суспільних організацій”. Так, протягом 1927-1929 рр. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн.крб.;

 

випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п’ятирічки інформаційне покриття державних потреб становило 4 млрд.крб.);

 

збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

 

режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат??? за два з половиною роки майже 65 млн.крб.

 

Особливості процесу індустріалізації в Україні.

 

Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період в індустріалізації, значної частини коштів.

 

Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації крупних промислових об’єктів.

 

Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалі республіки.

 

Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей.

 

Значне відставання моделізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії.

 

Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у СРСР загалом.

 

Протягом перших п’ятирічок було заплановано механізм саморегуляції економіки. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації, центром управління промисловістю республіки. Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

 

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку – це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація швидке формування національного робітничого класу і ін.

 

З іншого – форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств – монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об’єктах, посилення експлуатації трудящих.

4. Колективізація сільського господарства. Голод 1932-1933 рр.

Сталін і його оточення згодом дедалі більше переконувались, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 колгоспів.

 

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву “куркулі”.

 

Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 року. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. Селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61887 господарств, тобто 2,5%.

 

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам’янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищувала 40 тис.

 

У вересні 1930 р. УКВКП(б) розіслав по республіках директивного листа “Про колективізацію”. Зокрема, Україна мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суспільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тисяч селянських родин, а з кінця року й до червня 1913 р. – 23,5 тис. за роки суцільної колективізації. Було експропрійовано понад 200 тис. Селянських господарств.

 

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 році, коли в УРСР налічувалося 273 тисячі колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

 

Все це зумовлювало трагедію спустошливого голоду, жертвами якого стали мільйони.

 

Причини голоду в Україні 1932-1933 рр. Західні історики вважають, що основними були національно-політичні чинники: українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами. Деякі російські, українські і західні історики вважають, що голод 1932-1933 р. зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед “насильницькими хлібозаготівлями” “поверненням до економічної необґрунтованої та політично скомпрометованої політики-продрозкладки”.

 

Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії “Сталінізм на Україні 1920-1930 рр.”, які дійшли висновку, що “ конкуруючі гіпотези треба об’єднати, тоді факти, пов’язані з голодом, логічно складаються в цілісну картину”.

 

Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України в 1932-1933 роках. Р.Конквест називає цифру 5 млн. кількість жертв голодомору могла б бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою до світового співтовариства. Проте, цього не було зроблено.

 

Наслідки суцільної колективізації. Форсовані типи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років.

 

У 1933 році Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. Наприкінці 30 р. сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації: 913 р. на одного жителя України було вирощено – 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40 рр. республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20-30 роках відставало від раціональної норми – 1000 кг. на рік на людину.

 

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольства.

 

Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна.

 

 

5. Культурне будівництво в 20-30 роках.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа “культурною революцією”. У короткий строк планувалося ліквідувати неписемність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси.

 

Характерні риси духовного життя в 20-30 рр. стали з одного боку новаторство і пошук ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого – форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

 

У 1920 році було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписемністю, а в травні 1925 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову “Про боротьбу з неписемністю”, згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мали вчитися читати і писати.

 

Наприкінці 30-х років система обов’язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

 

Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інтелігенції. Основну роль у цьому процесі відігравали вищі та середні спеціальні навчальні заклади, кількість яких швидко зростала.

 

Процес формування нової інтелігенції супроводжувався репресіями інтелектуальної, творчо активної частини українського народу.

 

Культура в 20-30 роках. Складні й неоднозначні відбувалися в українській літературі та мистецтві. 20-30 роки радянської історії – доба суперечлива. З одного боку, під гаслом демократії народ у пориві революційного романтизму і віри у світлі ідеали долав складності відбудовчого періоду, заклав фундамент індустріального прориву. З іншого – поступове, але нестримне виголошення змісту демократичних гасел та принципів, широкий наступ на права людини, утвердження людожерської системи тоталітаризму.

 

Активне експериментування та пошук нових форм самовираження, а також традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню на українському грунті символізму. Вслід за старими поколіннями поетів-символістів (М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка). Наприкінці другого десятиріччя ХХ ст. дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М. Філянський, О.Кобилянський, Д. Загул, А.Савченко).

 

Активізації мистецького життя сприяв бурхливий розквіт видавничо-публіцистичної сфери. У 20-х роках у республіці видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів.

 

Розвиток українського театру був надзвичайно динамічним: уже наприкінці 1925 р. в Україна діяли 45, а в 1940 – 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспницьких театрів.

 

Новим явищем української культури 20-30 років стало кіно. У 1922 році було засновано всеукраїнське фотокіноуправліня, що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництві.

 

У 1927 році почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Вже у 1928 році з’явився перший фільм О.Довженка “Звенигора”.

 

Першими звуковими фільмами в республіці були “Симфонія Донбасу” Д.Вертрова і “Фронт” В. Соловйова. Усього за 1929-1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

 

Розвивалася пісенно-музична та декоративно-прикладна творчість. Увагу громадськості привернула виставка народного мистецтва (1936 р.), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

 

Набутки української культури були б значно вагомішими, якби не втрати внаслідок репресій, утисків, командно-адміністративної системи, тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію та пов’язані з нею історичні пам’ятки.

 

 

Знищення історичного минулого народу, його культурних пам’яток і насамперед – церков було випробуваним засобом позбавлення духовної пам’яті, перетворення людей на “гвинтиків” сталінської тоталітарної системи. По варварському було зруйновано Золотоверхівський собор ХІ-ХІІ ст., Військо-Микільський собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого існувала Київо-Могилянська академія.

 

Тільки до жовтня 1930 року в Україні було закрито 533 церкви. В 1917 році в Україні було 1710 діючих церков, а в 1940 – лише 2, відповідно, монастирів було 23, не залишилося жодного. Ініціаторами цього були В. Затонський, В. Постишев, С.Косіор, Л.Каганович, В. Чубар та ін.

 

В 1918-1923 рр. було вилучено понад 10 млн. пам’яток історії і культури на суму 10 млрд. карбованців у царських грошах.

 

У 1928 році у Берліні та Відні було організовано перші аукціони з продажу церковних і інших цінностей, які мали унікальне світове значення. За шість років було продано понад 6 тис. Тон історичних і культурних цінностей. У ті часи знищено до 30 млн. ікон, стільки ж потрапило за кордон. Такою страшною була політика винищення духовності, з метою утвердження українського народу. Наслідки цього наше суспільство відчуває і досі.

6. Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР.

До середини 30-х років надзвичайно дорогою ціною було досягнено певних позитивних зрушень у народному господарстві.

 

Водночас в суспільних відносинах спостерігався дедалі більший відхід від принципів демократії, прав і свобод лицемірно проголошених у 1917 році.

 

Відмова від НЕПу і перехід до другого воєнно-комуністичного штурму наприкінці 20-х початку 30-х років супроводжувалися надзвичайно різким посиленням репресій проти народу.

 

Після невдалої спроби кадрових працівників партії змістити Сталіна з посади Генерального Секретаря ЦКВКП(б) на ХVІІ з’їзді в 1934 році і вбивства С. Кірова 1 грудня того ж року за таємною вказівкою Сталіна репресії набули нечуваного розмаху. 1 грудня 1934 року було прийнято постанову ЦКВК про внесення в чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік суттєвих змін, які передбачали розгляд справ “Про терористичні акти” проти діячів партії та держави, представників радянської влади у десятиденний строк, слухання цих справ без участі сторін, без подачі клопотань про помилування та без касаційного розгляду.

 

У середині грудня 1934 р. в Києві відбулася виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР, яка засудила до розстрілу 28 діячів культури. Жертвою цієї страшної хвилі репресій став Ю.Коцюбинський, така ж доля спіткала Х.Раковського, який з січня 1919 року до липня 1923 очолював Раднарком України.

 

Загалом із 62 членів ЦККПБУ обраних ХІІІ з’їздом партії у червні 37 року в “ворожій діяльності” було звинувачено 55. Із 11 членів політбюро, обраних на пленумі ЦК після з’їзду, загинуло 10, із 5-ти кандидатів у члени політбюро – 4.

 

Жахливих втрат зазнали військові кадри. Були розстріляні М. Тухачевський, І. Уборевич.

 

Внаслідок таких репресій лише в суходільних військах не вистачало понад 10 тис. Командирів і 850 політпрацівників.

 

НКВС в Україні планував знищення священиків, тих хто мав родичів за кордоном, імігрантів Галичини і інших. Місцями масових розстрілів стали зокрема, Биківка та Бабин Яр (Київ), Рутченківське поле на околицях Донецька.

 

За даними історика Антонова-Овсієнка, терор 1935-1941 рр. забрав понад 10 млн. жертв. Стільки з них припадає на Україну, окрім втрат від голодомору 1932-1933 року історична наука ще не визначила.

 

Отже, мета до якої прагнули мільйони людей, все те позитивне, чого було досягнуто під час НЕПу, перших п’ятирічок, було затьмарено соціальною незахищеністю, свавіллям і жорстокістю. Внаслідок боротьби з “ворогами народу” суспільство виявилося розколотим і деморалізованим, що й стало головною умовою для утвердження Сталінського тоталітарного режиму в СРСР і зокрема в Україні.