Політика фашистського окупаційного режиму в Україні 1941-1944 рр.

Райхскомісаріат Україна був одним з 5 райхскомісаріатів, що мали бути створені на европейській частині території СРСР за планом Альфреда Розенберґа, якому 20 квітня1941Гітлер доручив підготувати план політичної перебудови СРСР після його окупації німецькими військами. Райхскомісаріат Україна мав становити незалежний від Росії край з українським (бодай тимчасовим) урядом, але з забезпеченням німецького контролю у політичній, військовій та економічній сферах. 17 липня1941 Гітлер призначив Розенберґа міністром окупованих територій Східної Європи, однак не вважав за відповідне створити український уряд. Для того, щоби послабити прагнення до незалежности, він виділив з планованого райхскомісаріату Галичину (яку було приєднано до т. зв. Генеральної Губернії), Північну Буковину і так зв. Трансністрію (їх передано до Румунії), а столицєю став не Київ, а місто Рівне. Підкарпатську Русь окупувала Угорщина за згоди Гітлера ще у березні 1939 р.

Адміністративна система

Право

В Райхкомісаріаті було скасовано радянське кримінальне право і введено німецьке. У цивільних процесах застосовувалися німецькі юридичні норми, однак користалися також звичаєвим правом і розпорядженнями німецької влади. Так, існувало як німецьке, так і так зване «власнокрайове» судівництво. В осідках тен. комісарів діяли німецькі суди, які були судами першої інстанції у кримінальних і цивільних справах, якщо до них були причетні німецькі громадяни або німці за походженням (т. зв. Volksdeutsche). У Рівному засідав німецький Верховний Суд (Deutsches Obergericht).

Економіка

Певний період нарівні з рейхсмаркою в обігу пребувалиь окупаційні гроші Рейхскомісаріату «Україна» в карбованцях за курсом 1 марка = 10 крб. Грошові знаки друкувалися Центральним Емісійним Банком України в місті Рівне починаючи з березня 1942 року, номiналами від 1 до 500 крб. Були в обігу лише на окупованій німцями території України паралельно з рейхс- та окупаційними марками. На території генерал-губернаторства (Польща) та Рейху не признавалися.

Культура

Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. З України вивезено понад 330 тис. цінних музейних експонатів.

Населення райхкомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі й на культурно-освітньому фронті. Рейх-міністр східних територій Розенберг наказав «узяти під охорону» культурні цінності окупованих територій Сходу..

Переслідування інтелігенції

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Багато її представників було ув'язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.

Національне питання

Питання остаточних леґальних форм Райхкомісаріату Україна та правного статусу його мешканців Гітлер залишив неясними. Національні почування українців у Райхкомісаріаті Україна мали бути підтримувані настільки, наскільки така політика ділила українців та росіян, усуваючи небезпеку спільного протинімецького фронту. Це були головні мотиви, наприклад, для введення в Райхкомісаріаті Україна, поряд німецької урядової мови українську з виключенням російської; карбованця, замість рубля тощо. Поза тим нацистська політика ослаблювала та сповільнювала ті потенціальні чинники національної свідомости, які могли стати важливим елементом у змаганнях до незалежности взагалі.

Значення

Фактично Райхскомісаріат Україна являв собою колонію, яка входила до обсягу німецького «життєвого простору». Він був позбавлений міжнародного і автономного статусу. У повоєнний час райхскомісаріат мав бути з'єднаний з територією Третього Райху і більшість українців (непридатних до германізації) мали бути виселені за Урал, щоб звільнити місце для німецьких колоністів.

У зв'язку з поразками Німеччини на східному фронті Райхскомісаріат Україна було офіційно ліквідовано 10 листопада 1944 р.

35Основні напрямки руху опору фашистському окупаційному режимові

Кінець 1941 і початок 1942 рр. стали часом, коли з 'явилися досить помітні ознаки майбутніх змін у ході Другої світової війни. У грудні 1941 р. непереможні до того німецькі війська потерпіли відчутну поразку в битві під Москвою, яка разом з невдачами верхмату під Ростовом і Тихвіном поклала край надіям А. Гітлера на блискавичний розгром СРСР. Зимовий наступ Червоної армії у січні-лютому 1942 р. на західному та південно-західному напрямках значно погіршив стратегічне становище німецьких збройних сил. Лише залізна воля і непохитність духу фюрера зупинили катастрофу на Східному фронті.

Водночас напад Японії 7 грудня 1941 р. на США і наступне оголошення цій державі війни з боку Німеччини дали поштовх офіційному оформленню широкої антифашистської коаліції. Усі країни, що на цей час перебували у стані війни з фашистським блоком (а їх було 26), 1 січня 1942 р. проголосили себе у Вашінгтоні Об'єднаними Націями і зобов'язалися вести спільну боротьбу з агресорами.

До цього слід додати, що наприкінці 1941 р. під час зустрічі керівники США і Великої Британії, відомій як конференція "Аркадія", були погоджені основні методи дій на 1942 р., які мали послабити військову і економічну могутність нацистської Німеччини. У них невипадково важливе місце відводилось "підтриманню повстанського духу в окупованих країнах і організації підривних рухів".¹⁶⁴ А це засвідчило, що лідери країн антигітлерівської коаліції надавали важливого значення активним формам боротьби з нацистським окупаційним режимом.

Профілактично-поліційні заходи нацистів не викликали з боку організованого українства якоїсь протидії. Прагненням будь за що шукати компромісів з окупаційною владою був просякнутий лист "Слово Андрія Мельника, вождя українських націоналістів з нагоди Нового Року" (кінець грудня 1941 р.) У ньому, зокрема, говорилось: "Під ударами німецької збройної сили та під натиском поневолених народів валиться московська імперія. У німецьких вояках бачимо ми тих, що під проводом Адольфа Гітлера прогнали більшовиків з України; їм ми зобов'язані свідомо й організовано помагати в хрестовому поході проти Москви, незважаючи ні на які труднощі.

Втім, зазначені дії отамана, спрямовані на чинення опору нацистам, суперечили позиції Державного центру УНР. Його провідні діячі на чолі з А. Лівицьким, стоячи на ґрунті співпраці з окупантами, вважали, що саме уенерівці одержать дозвіл нацистської влади на створення українського уряду. У приватному листі від 19 січня 1942 р. на адресу вже згадуваного І. Рудичіва А. Лівицький писав, що немає чого журитися, бо "загляне сонце і в наше віконце". За його словами, "інформації з України свідчать, що наш народ з нами", тобто з Державним центром УНР.¹⁷³

Напружені стосунки, що склались на рубежі 1941/1942 рр. між антикомуністичними проводами українства та окупаційною владою, вимагали від останньої внести певну ясність у стан українсько-німецьких взаємин. І це було зроблено у досить оригінальний спосіб. На початку 1942 р. у новому нацистському пресовому органі для України "Дойче Україне Цайтунг" з'явилась публікація "Німеччина й українці".¹⁷⁸ Вже той факт, що у назві публікації замість слова "Україна" було вжито слово "українці", багато про що говорив. Треба віддати належне авторам цього матеріалу, які подали досить ґрунтовний аналіз українсько-німецьких зв'язків як у історичній ретроспективі, так і в новітню добу. Багато гарних слів було сказано про ставлення до українців у Австро-Угорщині, про допомогу Центральній Раді проти більшовиків у 1918 р., про умови для проживання української політичної еміграції на теренах Німеччини після поразки у перших Визвольних змаганнях 1917-1921 рр., про роль німецьких старшин у створенні УГА тощо.

Але найбільше уваги було приділено подіям напередодні та в перші роки нової війни. Підкреслювалось, що "повоєнна Німеччина, зокрема, націонал-соціалістична А. Гітлера, завжди ставилась поважно та з розумінням до української проблеми". Проте не всі це усвідомили, ворожі сили ("англо-французько-польські, жидомасонські сили") "бачили це й виписували фантастичні версії про українські плани Німеччини". Однак вони, на думку авторів публікації, не відповідали дійсності, бо у основі українсько-німецьких взаємин "лежала спільна свідомість конечности послідовної боротьби з версальським світом за його кращу перебудову і справедливий розподіл".

Звичайно, не можна обминути увагою українсько-німецькі "непорозуміння", викликані подіями 1939 р., долею Карпатської України, Галичини і Волині, які перебрали Угорщина і СРСР. Тому у згаданій публікації відмічалось, що "в історії повоєнних українсько-німецьких взаємин були ясні, але не бракувало й позначених зневірою моментів". З огляду на це "багато українців, прихильних Німеччині, заломилися в ті хмарні дні українського народу і почували глибокий жаль до німців".

Але в тому, що сталося, вини Німеччини не було. Українці, такі щирі наївні люди, "забули тоді, що така велика держава як Великонімеччина має свою, також і складну, закордонну політику, у якій для вищих майбутніх цілей та інтересів не завжди можна рахуватись з сентиментами та болісними жертвами навіть найбільших приятелів. Зневірені українські політичні кола забули тоді, що Німеччина могла теж мати задавнений жаль до української еміграції за те, що ця остання дала себе запрягти до воза англо-французьких змовників і не завжди вірила в німецьке відродження і перемогу".

Як зазначалось у згаданому матеріалі, саме тепер "українсько-німецькі взаємовідносини осягли свою золоту вершину". Німеччина - це єдина держава, котра здатна розбити "потвору сталінського червоного рабства". Німеччина як провідна держава жертвою своїх синів знищила головних ворогів України: Польщу і Москву. Тому простори України, здобуті кров'ю німецьких вояків, "в першу чергу мусять бути під її контролем". У новій Європі, організованій на нових політичних і господарських засадах, українцям, як й іншим народам, буде гарантовано право на чесну працю, винагороду, хліб.

Окрему позицію займали по відношенню до українського руху опору прихильники гетьмана П. Скоропадського. Не відділяючи себе від української справи, гетьманці вважали, що їх суверен є найбільш легітимною постаттю серед інших лідерів антикомуністичних проводів українства. Вони твердили, як і в довоєнні роки, що "коли гетьману Павлу не вдасться біля себе зібрати поважні українські сили, то нікому другому цього і поготів зробити не вдасться". Однак поширення серед українського загалу гетьманський рух не мав і це виключало можливість його самостійного впливу на події в Україні.

Державний центр УНР очікував від нацистів дозволу на формування українського уряду. В той же час, прихильно наставлений до А. Лівицького генерал-хорунжий В. Петрів вважав, що зараз українцям "тяжко думати про якусь самостійність, а треба лишень використати німецький організаційний хист, щоб організувати під їх керівництвом наше громадське, а головне економічне життя..."¹⁸¹

Щодо бандерівської ОУН, то вона була найбільш критично настроєна стосовно окупаційного режиму і з середини 1942 р. приступила до підготовки збройної боротьби за УССД за сприятливих умов. Якщо бандерівці й схилялись до співпраці з німцями у контексті опору більшовикам, то лише на платформі рівноправного партнерства, відкидаючи будь-яку політичну залежність від Третього Рейху. У відношенні Москви основні течії українського руху Опору, інші національно-патріотичні сили були одностайні у необхідності її безкомпромісного поборювання.

Весна 1942 р. і наступні літні місяці не віщували окупантам "спокійного" життя. Хоча 22 липня німецькі війська внаслідок блискучих перемог під Харківом і в Криму окупували всю територію України, опір загарбникам поступово зростав, набував більш організованих форм і цілеспрямованих дій. Найбільше турбував нацистів комуністичний підпільний і партизанський рух. Вже у січні 1942 р органи поліції безпеки і СД фіксують перші ознаки існування "нелегальних комуністичних організацій в Україні", котрі відновлювали свою роботу після тяжких втрат у попередній час.

Позиція ОУН стосовно радянського партизанського руху в цілому відповідала намірам німців. Тому останні, зі свого боку, докладали чималих зусиль, щоб усіма засобами компрометувати взагалі антифашистський Опір в Україні, всіляко роз'єднувати всі його сили, позбавляти їх активності, направляти одну проти іншої. І в цій площині нацисти мали певні успіхи, хоч, зрозуміло, побороти антифашистський збройний спротив вони не зуміли, добиваючись лише окремих тактичних результатів.

Підтверджували активність червоних партизанів й оунівські джерела. Так, в "Огляді суспільно-політичного життя за місяць червень 1942 р." (ЗУЗ) говорилось: "III. Партизанський польсько-більшовицький рух не припинився. Владі не вдалося його ліквідувати. Навпаки, він охоплює нові терени. Саме в червні він перекинувся вже і на терени Галичини (Радехів, Рава-Руська, Броди, Сокаль)".¹⁹⁹