Україна в період гетьманування Мазепи

В кінці XVII ст. внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично без перерви з 1648 р., Україна перебувала у тяжкому стані. Українська автономія з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала свої здобутки, досягнуті в середині XVII ст. Гетьманська влада і авторитет занепадали, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив.

Саме за такої ситуації починалося двадцятидвохлітнє гетьманування Івана Мазепи. Новий гетьман був вихідцем з правобережної старшини, мав гарну освіту, великий дипломатичний досвід. У свого попередника гетьмана Самойловича він займав посаду генерального осавула. Ряд вчених вважають, що безпосереднього відношення до змови проти Самойловича він не мав, але після арешту Самойловича його кандидатура пройшла завдяки великому хабару, який Мазепа дав головнокомандувачеві російської армії князеві Голицину. Рада, що відбулася 1687 р. на річці Коломак, проходила в оточенні російських військ. Новий гетьман підписав так звані Коломацькі статті, які закріплювали українську автономію в значно обмеженому вигляді. Так, гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без царського дозволу. Для його "охорони" в столиці - Батурині - виділявся полк московських стрільців. Разом з тим, підкреслювалось, що 5 російських воєвод, які перебували в Україні, не мають права втручатися в українські справи. На півдні для захисту від татар будувалися міста-фортеці. Це був своєрідний маневр московської політики, оскільки запорозькі козаки сприйняли будівництво як зазіхання на їхні привілеї на південних землях. Запорожці довгий час з неприязню ставились до нового гетьмана.

Цим намагався скористатись військовий канцелярист Петрик Іваненко, який у 1692 р. втік на Запорожжя і почав там агітацію проти Мазепи. Цього ж року він укладає угоду з кримським ханом про спільну боротьбу з Росією та Польщею і повертається знову на Запорожжя з татарським загоном. До Петрика приєдналося не більше 500 запорожців, очевидно, що великого довір'я до нього козаки не мали. Петрик розіслав по Україні універсали із закликом до боротьби проти "московського ярма". Мазепа з свого боку розіслав універсали проти Петрика і рушив на нього з військом. Татари не схотіли воювати з гетьманом і повернулись назад. Петрик теж був змушений втікати. Ще чотири роки він

намагався при підтримці татар повернутись на Україну, але успіху не досяг. Мазепа, на відміну від більшості своїх попередників, твердо дотримувався промосковської орієнтації. Він сподівався, що під протекцією Москви Україна не тільки збереже автономію, а й розширить свої землі на південь і захід.

У внутрішній політиці Мазепа орієнтувався переважно на інтереси козацької старшини. Щедрою роздачею земельних наділів він значно збільшив число своїх прихильників. Старшина запрошувала на нові землі переселенців, але вимагала від них так званого "послушенства", що фактично означало ту саму панщину. Через велике невдоволення селян Мазепа навіть змушений був своїм універсалом 1701 р. обмежити панщину двома днями на тиждень. За Мазепи зміцнюється нова категорія старшини, яку називали бунчуковими товаришами. Вони не мали певної посади, а перебували при гетьманові для виконання різних доручень і безпосередню від нього залежали. Аналогічно при кожному полковникові несли службу значкові товариші. Поява цих категорій старшини сприяла зміцненню гетьманської влади.

3 1695 р. Мазепа бере активну участь у походах Петра І на Туреччину. В той час як головні російські сили рушили на фортецю Азов, частина російських військ і українські козаки повинні були відволікти татар від Азова у пониззі Дніпра. У 1695 р. вони захопили фортеці Кизикермен, Таванськ, Ісламкермен і Шагінкермен. В 1696 р. українське військо в складі шести полків під командуванням Лизогуба взяло участь у поході на Азов і успішно оволоділо цією ключовою турецькою фортецею. Але в 1700 р. Петро І змінює свої плани і укладає з Туреччиною мир. За мирним договором дніпровські фортеці, де перебували українські козаки, мали бути зруйновані. Хоча Азов залишався Росії, виходу в Чорне море вона не одержувала. Плани Мазепи здобути для України чорноморський берег зазнали невдачі.

У зв'язку з загрозою шведського і польського наступу на Україну, тут розгорнулось будівництво і ремонт фортець та інших укріплень. У 1708 р. у відповідь на прохання Мазепи про допомогу Петро І повідомив, що не зможе його підтримати. В цих умовах гетьман зробив свій історичний вибір. Переговори зі шведським королем Карлом XII він проводив у суворій таємниці, про них знала лише найближча до гетьмана старшина. Петро І не мав ніяких підстав сумніватися у вірності Мазепи, про що говорить і видача ним на розправу гетьманові двох донощиків: генерального суддю Кочубея і полковника Іскру.

В кінці жовтня 1708 р. Мазепа, залишивши в Батурині вірний йому гарнізон, з невеликим загоном вирушив назустріч Карлу XII і з'єднався з ним. Довідавшись про це, Петро І негайно вживає рішучих заходів. В універсалі до українського народу він називає Мазепу зрадником і закликає народ залишитись вірним цареві. Козацькій старшині наказує зібратися в Глухові для виборів нового гетьмана. Військо під командуванням Меншикова, яке підійшло до Батурина, де Мазепа залишив великі запаси провіанту і боєприпасів, одержує наказ взяти місто негайно, до підходу шведських сил.

Меншиков наказ виконав: Батурин був знищений разом з його мешканцями.

Українське населення потерпало від жорстоких розправ над прихильниками Мазепи. В Лебедині за наказом царя був влаштований суд, і близько 900 мазепинців покарали страшною смертю.

Водночас старшині, що прибула до Глухова, цар щедрою рукою роздавав милості і грамоти на маєтки. Оскільки земельні володіння самого Мазепи і його прихильників конфісковувались, землі було більш ніж досить. Багато маєтків дісталося і російським вельможам, у першу чергу Меншикову. В Глухові, під тиском Петра І, новим гетьманом вибрали Івана Скоропадського, 70-літнього полковника Стародубського. У зв'язку з військовими діями, статті в Глухові не підписувались, але Скоропадський потрапив під повний контроль з боку царя. У1709 р. між Мазепою і Карлом ХІІ була укладена угода, за якою король зобов'язувався помиритися з Петром І лише при умові, що Україна вийде з під влади царя. На українській території проголошувалось князівство, Мазепа ставав його "законним князем", підтверджувались усі вольності і стародавні права українські.

Тим часом шведська армія розташувалась на зимівлю між Десною і Полтавою. На бік Мазепи перейшли запорожці на чолі з кошовим Костем Гордієнком. У відповідь на це Петро І надіслав проти запорожців військо, яке, зайшовши в тил козакам, захопило фортеці на Дніпрі і знищило дніпровську запорозьку флотилію. У травні російські війська знищили Запорозьку Січ і жорстоко розправилися з козаками. Частина запорожців втекла і заснувала Нову Січ на річці Кам'янці, а потім в Олешках, під протекцією кримського хана. Перевага сил була на боці Росії. В цьому переконався і Мазепа. Він повідомив Петрові про своє бажання повернутися і навіть обіцяв захопити в полон шведського короля. Проте здійснити це так і не наважився, хоч Петро І обіцяв йому повну амністію.

Навесні 1709 р. Карл ХП безуспішно намагався оволодіти Полтавою. 27 червня 1709 р., у битві під Полтавою шведська армія і загони Мазепи зазнали повної поразки. Карл XII з Мазепою втекли до Туреччини, а рештки шведських військ, не знайшовши можливості для переправи, капітулювали біля Переволочної.

Петро І направив спеціальних послів до турецьких властей, щоб за всяку ціну добитися видачі Мазепи. Але старий гетьман, вражений провалом усіх своїх планів, помер 22 серпня 1709 р. у Бендерах.

До причин цього провалу слід віднести, по-перше, переоцінку Мазепою шведської армії, яка в 1708-1709 рр. мала дуже мало шансів на виграш у війні; по-друге, надмірне утаємничення намірів Мазепи призвело до того, що більшість українського населення не відгукнулась на його заклики. Ініціатива в діях належала Петру І, який у вирішальний момент діяв твердо і рішуче.

Події Північної війни в Україні:

Гетьманщина в умовах Північної війни Росії зі Швецією (1700—1721 рр.). Із 1700 р. Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на території Московії, Прибалтики, Речі Посполитої, відстоюючи інтереси царя. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом і самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Із 1706 р. Гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб та інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так, зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Пруссії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією.

 

Перехід І. Мазепи на бік Карла ХІІ. Узявши за мету звільнення Гетьманщини з­під влади Московії, I. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом XII.

У 1708 р. Карл ХІІ з 35-тисячною армією вирушив у похід на Москву. Він вів із собою. Пізніше до нього мав приєднатися генерал Левенгаупт з 16-тисячним військом та важкою артилерією. Шлях на Москву був перекритий великими залогами російських військ у Пскові, Новгороді та Смоленську. Карл ХІІ, віддаючи перевагу маневреній війні, вирішив здійснити обхід через Білорусію. Але через погані дороги, вороже ставлення місцевого населення і дії партизанів шведська армія втратила потрібну рухливість. Ударом по шведах став розгром росіянами армії Левенгаупта поблизу села Лісне у Білорусії. Після цього шведський король рушив в Україну, де сподівався на допомогу І. Мазепи.

Коли шведський король перетнув кордон Гетьманщини, то І. Мазепа ні у воєнному, ні в політичному відношенні не був готовий зустріти Карла ХІІ як свого союзника. Гетьман опинився перед вибором, чи стати на бік шведів, чи залишитися на боці Петра І. 4 листопада 1708 р. гетьман прийняв остаточне рішення стати на бік Карла ХІІ і, залишивши у Батурині 3-тисячну залогу, із 4-тисячним загоном козаків рушив до ставки Карла ХІІ. Коли Мазепа розкрив козакам свої наміри, то багато козаків його залишили, оскільки не зрозуміли несподіваної зміни поглядів гетьмана, який напередодні закликав бути вірними російському цареві й боротися зі шведами. Основна маса українського населення розглядала шведів як загарбників. Також далася взнаки непопулярна соціальна політика гетьмана в попередні роки.

Дізнавшись про це, Петро І діяв швидко і рішуче. Він наказав О. Меншикову розгромити гетьманську столицю Батурин, де були великі запаси зброї, артилерії та продовольства. Долю Батурина вирішила зрада. Полковник І. Ніс показав таємний хід у місто. Через нього російські війська проникли в місто і вчинили погром. Місто було спалене, а населення знищене.

І. Мазепу було оголошено зрадником. На старшинській раді у Глухові новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708—1722 рр.). Крім того, Петро І звернувся до населення бути вірним йому, а на Січ відправив дарунки і гроші. Через кілька днів більшість старшини залишили Мазепу, підписали присягу на вірність царю і визнали гетьманом Скоропадського.

Незважаючи на це, до Мазепи і Карла ХІІ приєднався кошовий отаман Кость Гордієнко з частиною запорожців.

8 квітня 1709 р. Мазепа і Гордієнко підписали угоду з Карлом XII, яка передбачала утворення на українських землях, що перебували у складі Росії, князівства, під формальною протекцією Швеції. Питання про долю правобережних і західноукраїнських земель не піднімалося, оскільки шведський король визнавав їх частиною Польщі. Та цим планам не судилося здійснитися.

Петро І продовжував каральні заходи в Україні. У квітні 1709 р. російські війська під командуванням П. Яковлева здійснила каральний похід на Січ, у результаті якого вона була знищена. Лише небагатьом запорожцям вдалося врятуватися.

3. Полтавська битва. Смерть І. Мазепи. На той час основні сили шведів підійшли до Полтави, яка лежала на перехресті шляхів, що вели на Слобожанщину, Запорожжя і далі на Моску й Крим. Тут були зосереджені великі припаси, яких украй не вистачало шведам. Залога міста, що складалася з козаків і російських солдат, відмовилася здатися. Облога міста тривала три місяці, шведи, які мали лише чотири гармати, не могли зламати опір захисників. Тим часом до Полтави підійшли головні сили росіян. Вирішальна битва Північної війни відбулася 8 липня (27 червня) 1709 р. під Полтавою і завершилася поразкою шведів.

Після поразки І. Мазепа й Карл ХІІ утекли в турецькі володіння. Своєму послу в Стамбулі Толстому Петро І доручив підкупити великого візира, якому було обіцяно 300 тисяч талярів за видачу Мазепи. Ця звістка схвилювала Мазепу. Такий перебіг подій остаточно підірвав слабке здоров’я гетьмана, і 22 серпня 1709 р. він помер. Його тіло відвезли в Ясси і там, у колі військової старшини і самого короля Карла ХІІ, поховали в міському монастирі.

4. Гетьман Пилип Орлик. Конституція П. Орлика. 16 квітня 1710 р. під Бендерами відбулася козацька рада. Новим гетьманом було обрано найближчого сподвижника Івана Мазепи генерального писаря його уряду Пилипа Орлика (1672—1742 рр.). Він очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі й уряд в екзилі (еміграції).

Конституція обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

Зміст документа відповідав інтересам козацької старшини, яка завдяки послабленню гетьманської влади отримала можливість більшої участі в державному управлінні. «Конституція Пилипа Орлика» до 1714 р. діяла на тій частині Правобережної України, де зберігався військово­територіальний полковий устрій.

Подальші дії П. Орлика були спрямовані на створення коаліції, для звільнення України з­під російської влади. Він уклав угоду з кримським ханом Девлет­Гіреєм, шведським королем Карлом ХІІ, прибічниками поваленого польського короля Станіслава Лєщинського. Угоди передбачали спільне визволення Гетьманщини й Слобожанщини. До цієї коаліції приєдналась Туреччина, яка 20 листопада 1710 р. оголосила війну Росії. За спільним планом союзників передбачалось здійснити військову експедицію з метою звільнення Правобережної України.

На початку 1711 р. хан із 40-тисячною ордою та 2 тисячами запорожців вирушив на Слобідську Україну. Не досягнувши там воєнного успіху, він із 12 тисячами захоплених бранців повернувся у Крим. Тим часом Орлик із 5 тисячами запорожців, 20—30-тисячною татарською ордою і загоном поляків рушив на Правобережжя. Він здобув Немирів, Брацлав, Вінницю і взяв в облогу Білу Церкву. До нього приєдналося близько 11 тисяч місцевих козаків на чолі з Самусем. Однак, коли прийшла звістка про наближення російських військ, татари припинили облогу і розпочали брати ясир (10 тисяч жителів). Місцеві козаки залишили гетьмана і кинулись рятувати своїх близьких. З Орликом мало хто залишився, він був змушений припинити похід і з невеликим загоном прибічників повернувся до Бендер. Козаки Самуся відмовилися відступити і продовжили боротьбу. Вирішальна битва з російськими і польськими військами відбулася при обороні Богуслава. Самусь та його прихильники потрапили в полон і були заслані до Сибіру..

За Прутським мирним договором 1711 р. російська сторона повертала Туреччині Азов, знищувала свої фортеці, нещодавно збудовані на Запорожжі, і зобов’язувалася не втручатися в проблеми Речі Посполитої.

Окремий пункт стосувався українських земель, від яких Росія повинна була відмовитися і повернути під протекторат Кримського ханства і Туреччини. Проте його сформулювали дуже нечітко і було незрозуміло, чи мова йде про Запорожжя, Правобережжя або всю Гетьманщину.

Росія з виконанням умов договору зволікала. Зрештою наприкінці 1711 р. Туреччина висунула російській стороні вимогу передати всю Наддніпрянську Україну з Києвом під її протекторат відповідно до умов Прутського миру. Росія відмовилася це зробити. У результаті переговорів при сприянні англійського і голландського послів було досягнуто домовленості, що росіяни відмовляються від Правобережжя (окрім Києва з околицями) і західної частини Запорожжя (землі на правому березі Дніпра з Кодаком), а турки — не висувають претензій на інші запорозькі землі та Лівобережну Україну. Ці домовленості були зафіксовані в російсько­турецькому договорі, підписаному в квітні 1712 р. та Адріанопольському договорі 1713 р. Вони стали тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася знову розділеною. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана згідно із султанським указом, була нетривалою. У квітні 1714 р. між Туреччиною й Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею. У червні 1714 р. Орлик виїхав із Бендер у подорож до країн Європи, де намагався створити нову

У 1722 р. Орлик був змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Усі його дипломатичні зусилля виявились марними.

 

Висновок

— Північна війна лягла важким тягарем на плечі українського народу. У таких умовах проти політики царя виступив гетьман І. Мазепа.

— Гетьман у своїх діях покладався на хитрість, розрахунок та інтриги, а не на героїзм та відданість народу та його провідників. Поразка шведів у битві під Полтавою стала і поразкою планів гетьмана на здобуття незалежності України.

— Заслугою гетьмана І. Мазепи стало те, що він створив прецедент виступу української еліти проти російського центру.

— Царська влада доклала всіх зусиль, щоб витравити пам’ять про гетьмана в українському народі. Йому було проголошено анафему. «Мазепинством» став називатися в Російській імперії український національно-визвольний рух.

— Заслугою гетьмана стало те, що він створив прецедент виступу української еліти проти російського центру.

— Поразкою завершилися й спроби П. Орлика відновити Козацьку державу, поява якої на карті Європи не входила в плани тодішніх володарів Європи. Проте, завдяки діяльності П. Орлика в європейських дипломатичних колах стали краще уявляти складнощі політичної ситуації на українських землях і прагнення українців.

— П. Орлик збагатив українську і світову історію першою конституцією в сучасному розумінні цього слова.