ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політичні дії Центральної Ради у зв’язку з перемогою збройного повстання у Петрограді у жовтні 1917р.



Жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду, з одного боку, радикально вирішували частину проблем та конфліктів, з іншого — породили нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, Центральна Рада вже в день петроградського перевороту ініціює утворення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організацій, серед них більшовики — Г. П'ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові, головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські землі.

Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал декларував низку принципово важливих положень:

— проголошувалася незалежність, суверенність УНР;

— на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладення миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);

— гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;

— констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;

— було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;

— ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

30 грудня 1917 р. у складі російської делегації участь у переговорах почав брати радянський уряд України, який того часу був на піднесенні і щоденно суттєво розширював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких несприятливих обставин молода українська дипломатія зуміла зіграти на міждержавних протиріччях і уклала вигідну угоду. Оцінюючи результати Брестсько-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М. Ткаченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 p., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:

— встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж—Броди—Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);

— відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

— взаємний обмін військовополоненими;

— взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;

— встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

— налагодження дипломатичних відносин.

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18 лютого 1918 р. розпочали широкомасштабний наступ. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тис. осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому німецький та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.

Отже, проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо. Їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки.

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу.

Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.

 

Берестейський мир

Сталося так, що з перших днів свого існування Українська Народна Республіка (УНР) потрапила в епіцентр світової політики, стала одним із найпривабливіших об’єктів міжнародної дипломатії. Підвищений інтерес до України виявляли не лише країни Антанти, а й Четверного союзу. Розпочавши в Брест-Ли­тов­ську переговори з Радянсь­кою Росією, Німеччина та Авст­ро-Угорщина пильно стежили за розвитком подій у національних регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади рад, факти конфронтації з петроградським урядом послугували підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи російської делегації, змусити її погодитися представляти не всю дер­жаву в колишніх імперських рамках, а «виключивши» з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику.

Частково це випливало з давніх стратегічних замірів Німеччи­ни та Австро-Угорщини розв’язати світову війну, а частково з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася критичною, сприятливою для тиску на Раду Народних Комісарів (РНК). Однак представники Радянської Росії на переговорах, рахуючись із реальним фактом відроджуваної польської державності, згоджувалися на вилучення з-підсвого впливу і, відповідно, кола обстоюваних інтересів, тільки однієї Польщі.

Неважко було передбачити, що можливостей для маневрів на переговорах делегація УНР матиме небагато. Та й відповідних кандидатів до делегації в силу різ­них причин (цілковитої відсутнос­ті дипломатів бодай з якимось фаховим досвідом, необхідною освітою) знайти було неможливо. Тому на переговори було відправлено переважно доволі молодих людей: В.Голубо­вичу (голові делегації) було 32 роки, М.Ле­вицькому — 37, М.Любинському — 26, М.Полозу (Полозову) — 27, Є.Севрюку — 24 роки. Не дивно, що, попри всі їхні потенційні особисті риси, на момент Брестської конференції, вони об’єктивно були неготові до прямого зіткнення, жорсткого протиборства з грандами європейської дипломатії.

З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л.Троцький відразу ж, 28 грудня 1917 р., заявив, що російське представництво «не бачить жодної перешкоди до участі української делегації» в мирних переговорах, то західні дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва — чи є їхня делегація самостійною, чи прибула у складі радянської. Однак коли Л.Троцький дізнався, що поза офіційними засіданнями відбуваються таємні контакти українців із німцями та австріяками, він почав інтенсивні консультації по прямому дроту з Петроградом щодо необхідності скорегувати ним же офіційно заявлену позицію. Об’єктивно цього вимагало і рішення Народного Секретаріату УСРР про направлення до Бреста Ю.Медведєва, В.Затонського і В.Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної російської делегації. Оскільки ж
Л.Троцький, відомий своєю схиль­ністю до інтриганства, вів власну гру, по суті ігноруючи урядові інструкції, В.Ленін і Й.Сталін викликали його до Петрограда. Заяву Л.Троцького про необхідність зробити паузу в роботі конференції охоче підтримали представники інших делегацій — у всіх на той час нагромадилося чимало питань для погодження з власними урядами.

Не випадково, між доповіддю делегації в Малій Раді та остаточним рішенням про необхідність Четвертого Універсалу був прямий логічний зв’язок (хоча вичерпувати проблему державницького статусу України на підставі дії лише одного чинника не варто — вона була значно багатоаспектнішою і складнішою). У тому ж ключі — нагальної потреби вести незалежну, самостійну зовнішню політику — витримана й «Відозва Генерального Се­к­ретаріату до народу України про мирні переговори» від 8 січня 1918 року. Завданням негайно укласти мирний договір (як першорядним аргументом) мотивував необхідність ухвалити Універ­сал і голова Центральної Ради М.Грушевський, коли представляв документ Малій Раді 11 січня 1918 року.

Тому паралельно з подіями в Києві під час перебування
Л.Троцького в Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитися із західними партнерами про участь у конференції делегації радянської Ук­раїни. Звичайно, було зрозуміло, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для кра­їн Четверного союзу. Проте розра­хунок базувався на тому, що вони змушені будуть реагувати на реалії — повсюдне поширення влади рад і звуження до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

Природно, що з поновленням роботи конференції в Бресті
Л.Троцький, А.Іоффе, Ю.Медведєв та й інші радянські представники цілеспрямовано, хоч і з застосуванням дипломатичних прийомів, прагнули реалізувати намічений РНК план. З цією метою вони висували різні умови, робили застереження — мовляв, делегація УНР мала підписати угоди, які будуть погоджені чи то з урядом Росії, чи то з радян­ською делегацією, і доводили західним дипломатам, що підписувати мир із Центральною Радою — все одно що мати справу з «учорашнім днем», оскільки влади Генерального Секретаріату в Україні фактично не існує і центральні держави ризикують в очах усього світу опинитися в анекдотичному становищі тощо. Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, методично відкидали домагання російського наркома та його колег, спростовуючи їхні аргументи.

Наступного дня українські дипломати запропонували свій контрпроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етнографічним принципом; зобов’язання УНР надати центральним державам збіжжя і сировину має бути зафіксоване окремою додатковою угодою; зобов’язання Австро-Угорщини провести кордон на підставі етнографічного поділу Галичини на Західну і Східну і утворити зі Східної Галичини та Буковини коронний край.

Незаперечним є й те, що якби Німеччина та Австро-Угорщина не отримали очевидного економіч­ного зиску (мабуть, варто згада­ти, що на основі виробленої змішаною спеціальною економічною комісією угоди в квітні 1918 р. Ук­раїна мала поставити Німеч­чині 400 млн. штук яєць, 2,75 млн. пудів м’яса (у живій вазі),
37,5 млн. тонн руди і ще багато сировини), який давав змогу зняти внутрішнє напруження в цих голодуючих країнах, то навряд чи держави Четверного союзу взагалі підписали б будь-яку угоду з УНР.

серйозний опір блискуче організованим і озброєним арміям, що досягали кількості 500 тисяч вояків. У квітні радянську владу на всій території України було знищено і відновлено владу Цент­ральної Ради.

Отже, перша широкомасштабна зовнішньополітична акція Української Народної Республіки — участь у Брестській мирній конференції — ознаменувалася перетворенням щойно відродженої національної держави на повноправний суб’єкт міжнародних відносин, практично миттєвим європейським визнанням. Проте досягнутий на конференції успіх — укладення мирного договору — надав такої зловісної ролі зовнішньополітичному чинникові, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав республікансько-демократичний етап Української революції, поставив націю перед необхідністю долати нові випробування.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.232.96.22 (0.007 с.)