Україна в громадянській війні 1917-1921 рр.

– одна з форм вияву характерних особливостей перебігу української революції 1917–1921. Була пов’язана насамперед зі специфічними військ. способами боротьби за владу в Україні та суперечливими діями з відстоювання влади різними внутр. та зовн. політ. силами. Її проявами були: заходи з організовування та протидія на тер. України ворожих армій, утворення й переміщення воєн. фронтів та пов’язані з цим численні зміни влади, а також безперервні мобілізації місц. екон. і людських ресурсів для ведення війни. Все це спричинило величезні втрати, насамперед серед цивільного нас., мало тотальний негативний вплив на всі сфери сусп. життя, в т. ч. матеріальне вир-во, к-ру, мист-во та побут.

Г.в. в У. була боротьбою українців за консолідацію своїх етнічних тер. в модерну нац. д-ву; відбувалася ця боротьба в гострій протидії рос. та польс. впливів, мобілізованих на реалізацію рос. і польс. держ. проектів. У цих проектах Україна чи певна її ч. розглядались як власна тер. відповідних країн. Рос. інтереси в Україні приховувалися під політ. та соціальними ідеологемами більшовизму або Білого руху. Хоча в Росії «червоні» та «білі» діяли як дві визначальні антагоністичні сили громадян. війни, в Україні вони обидві становили гол. загрозу укр. державності. Велика кількість етнічних росіян в Україні, зрусифікованість значної ч. укр. і єврейс. етносів, використання, особливо більшовиками, популістських соціальних гасел значно посилювали рос. вплив в Україні.

Переважно селянська структура та політ. недозрілість нації української не тільки створили непереборні труднощі на шляху становлення укр. державності, а й породили специфічну форму ведення громадян. війни – масовий повстанський рух (див. Повстанський рух в Україні 1918–1922), який став наскрізною ознакою Г.в. в У., а після остаточної поразки Армії УНР та Російської армії ген.-лейтенанта П.Врангеля – своєрідною формою продовження масового опору більшовицькому режимові. Повстанський рух – це стрижневе явище Г.в. в У., її найістотніша риса, яскравий вияв укр. нац. стихії та анархохутірської ментальності. Він займає чільне місце в історії нац.-визвол. рухів 20 ст.

Чергування політ. режимів, надзвичайно часта зміна влади свідчили не лише про запеклий та динамічний характер Г.в. в У., а й про відсутність у політ. сил масової соціальної бази або, ін. словами, про відстороненість осн. маси нас. від політ. діяльності та воєн. дій. Останнє підтверджується постійним впровадженням усіма владами військ. мобілізацій, а також гігантськими масштабами дезертирства з усіх без винятку воюючих армій, постійною міграцією рядового і командного складу з одного військ. табору до ін. На специфіці Г.в. в У. позначилася також присутність на укр. тер. та участь у воєн. діях армій Німеччини й Австро-Угорщини (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918), а також обмеженого франц. військ. контингенту (груд. 1918 – квіт. 1919) (див. Антанти військова присутність на півдні України 1918–1919). У перебігу Г.в. в У. можна виділити кілька періодів та локальних конфліктів.

Початок Г.в. в У. слід датувати війною Радянської України за підтримки РСФРР проти УНР 1917–1918. Помітне місце в громадян. війні займає протигетьманське повстання 1918, очолене Директорією УНР, проти режиму П.Скоропадського (листоп.–груд. 1918). Практично одразу ж після завершення повстання Директорії УНР довелося вступити у воєн. конфлікт із більшовицьким режимом (січ.–серп. 1919; див. Війна РСФРР і УНР 1918–1919), восени 1919 Армія УНР вела бої зі Збройними силами Півдня Росії ген.-лейтенанта А.Денікіна. Самостійне значення й вагомі політ. наслідки мало протистояння весною–літом 1919 на пд. Лівобережної України білих та червоних. Воно закінчилося падінням рад. влади в Україні у серп. 1919. Окреме місце в історії громадян. війни належить українсько-польській війні 1918–1919 на тер. Східної Галичини та Зх. Волині, в ході якої Українська Галицька армія намагалася відстояти Західноукраїнську Народну Республіку, але зазнала поразки. 1920 хід Г.в. в У. визначався двома військ. кампаніями: насамперед, спільним походом Армії УНР та армії 2-ї Речі Посполитої проти більшовиків (див. Польсько-радянська війна 1920) і спробою Рос. армії (команд. – ген.-лейтенант П.Врангель) продовжити опір більшовикам і переламати хід громадян. війни на тер. колиш. Рос. імперії (черв.–листоп. 1920). Затухання повстанського руху восени 1921 та мовчазний компроміс між селянством України й рад. владою (зовн. виявом останнього були, з одного боку, припинення масового сел. опору владі, з ін. – відмова більшовиків від політики «воєнного комунізму» й збереження укр. державності у формі «квазі-держави» – УСРР; див. Українська Радянська Соціалістична Республіка) можна розглядати як завершення Г.в. в У.

 

Політика воєнного комунізму

3 початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністратив­ний режим з метою зосередження в руках держави всіх наяв­них ресурсів і рятування решти господарських зв´язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р.

Складові політики "воєнного комунізму" такі:

—введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

—націоналізація всіх підприємств;

—централізація розподілу сировини і готової продукції;

—заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу про­дуктів;

—мілітаризація народного господарства, встановлення дер­жавного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

—введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір виму­шених тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на прак­тиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспіль­ного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного кому­нізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спо­чатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сім´ї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продо­вольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. тільки в Україні діяло 46 таких за­гонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).

Ідея побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріплялась низкою декретів Раднаркому, прийнятих у 1920 р.: "Про безкоштовний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безкоштовний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про ска­сування плати за всякого роду паливо" (23 грудня).

Пропонувались різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — "тре­дами", "енедами". Проте кризовий стан економіки свідчив про неефективність застосованих заходів.

В Україні, де до 65 % врожаю йшло на ринок (у Катерино­славській губернії — 50 %, Таврійській — 60, Херсонській — 65 % тощо), несхвально ставились до такої політики. Невдово­лення викликав і план колективізації села, проголошений 14 лю­того 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористу­вання і про заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення ви­робництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

Різко посилилась централізація управління. З метою вияв­лення і максимального використання наявних ресурсів підпри­ємства позбавлялися самостійності. Вищим органом стала утво­рена ВЦВК 30 листопада 1918 р. Рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було встановлення жорсткого режиму у всіх галузях народного господарства і тісна координація робо­ти відомств. Загальним центральним органом управління про­мисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металу, гірничого, тек­стильного і т. д.). Питання розподілу сировини, обліку і розподі­лу готової продукції, фінансування окремих галузей поклада­лись на виробничі відділи. Координація дій споріднених галу­зей промисловості покладалась на виробничі відділи ВРНГ. Го­ловні комітети або центри (всього 42 — Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.) зосередили оперативне керівництво підприємства­ми. Між главком і підприємством у деяких галузях стояла ще одна ланка — трест, що керував декількома невеликими підприєм­ствами, які не підлягали безпосередньо ВРНГ. Така система цен­тралізованого управління отримала назву главкізм.

Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та бло­кади країни з боку Антанти відбулось різке скорочення вироб­ництва, знизилась продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо. Економіка країни перебувала у стані глибо­кої розрухи: було зруйновано 70 тис. км залізниць, половину рухомого складу, загальні матеріальні втрати від війни становили 39 млрд. золотих рублів, або чверть національного багатства. Украї­на, зокрема Донбас, на території якої велись воєнні дії, зазнала найбільших руйнувань.

Становище селянства також було тяжким. Занепад промис­ловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного госпо­дарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована сис­тема управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кри­зу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продоволь­чим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це по­клало початок переходу до нової економічної політики (непу).