Реформа 1861 р. Скасування кріпацтва . Становище селянства України після реформи.

Земельна реформа 1861 року

Причини скасування кріпосного права

Криза феодально-кріпосницького ладу в 1859–1861 рр. досягла свого апогею, що виявилося у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримській війні, у зростанні селянських повстань.

Бажання скасування кріпосного права було в селянства й буржуазії, що зароджувалася (якій був необхідний ринок вільної робочої сили), ліберальної та революційно-демократичної інтелігенції (яка бачила економічну безперспективність кріпосництва та його аморальність), у частини дворянства (що мріяло перевести своє господарство на буржуазну колію).

Іншою причиною була необхідність зміцнення оборони країни після поразки в Кримській війні, що неможливо було здійснити без капіталістичного перетворення країни.

Кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасоване, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою та патріархальною.

Отже, у 1859–1861 рр. у Росії складається революційна ситуація. У країні розгортається рух за ліквідацію кріпосного права. Прохання царю про скасування кріпосного права подали дворяни Валуєв, Хрущов, брати Мілютіни та ін. У губерніях були створені комітети, що розробляли проекти реформи. В умовах, коли була очевидною безперспективність кріпосницької системи, Олександр II для відвернення можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує «Маніфест» про скасування кріпосного права (робота над яким велася ще з 1857 р.).

Наслідки скасування кріпосного права

Позитивні (буржуазний зміст):

· селяни одержували особисту свободу, тобто стали юридичними особами;

· селяни звільнялися із землею (за викуп).

Негативні (кріпосницькі риси):

· поміщики залишилися власниками більшості земель у державі;

· в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівлями, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити в поміщика;

· протягом 20 років селянин вважався «тимчасово зобов’язаним», мусив залишатися у поміщика, і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.;

· зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (бо з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а вся громада в цілому);

· для розв’язання спорів був створений інститут мирових посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «безсторонніми примирителями» земельних спорів селян і поміщиків.

Реформа щодо поміщицьких селян

При втіленні реформ у життя різко посилилися кріпосницькі риси буржуазної по суті реформи 1861 р., тому що:

1. Поміщик давав селянину так мало землі, щоб економічно змусити його звернутися по допомогу й потрапити в нову економічну залежність від нього.

2. Мала місце система відрізків, коли для кожного регіону встановлювалась вища й нижча норма наділу (для більшої частини Харківської губернії — від 1 до 4,5 десятин на ревізьку душу, для півдня України — від 3 до 6,5 десятин і т. д.). Якщо в селянина до 1861 р. було менше нижчої норми наділу — поміщик повинен був за законом «дорізати» йому землі (на практиці подібного майже не було); більше вищої норми наділу — надлишок, названий відрізком, «відрізався» поміщику.

Як наслідок: до 1861 р. середній селянський наділ дорівнював 4,4 десятини на ревізьку душу, після реформи — 3,4 десятини землі.

3. Фактично відбувався обман селянина під час викупу ним землі (викупні платежі), бо селянин під час викупу землі відразу платив поміщику лише 20 % суми, решту 80 % поміщику виплачувала держава, а селянин був зобов’язаний повернути гроші за ці 80 % державі протягом 49 років, плюс іще 6 % додаткового боргу щорічно. У підсумку селяни виплатили за землю суму в 3 рази більшу, ніж вона коштувала (планувалися в 5 разів, лише революція 1905–1907 рр. змусила царизм у 1906 р. частково скасувати викупні платежі). Таким чином, селяни заплатили не тільки за землю, але й за своє звільнення.

В Україні проведення реформи мало таку особливість: більшість селян отримали менші наділи, ніж мали до реформи (через великі відрізки). У результаті значно зросла кількість малоземельних селян, які мали до 3 десятин землі (на Лівобережжі їх стало 43 %, на Півдні — 26 %).

Здійснення реформи щодо державних селян

Державні селяни зберегли всі землі, що знаходилися в них до 1861 р.

Розмір викупу в них перевищував вартість землі не в 5 разів, як у поміщицьких селян, а лише на 45 %.

До 1886 р. вони викупили свої наділи.

Отже, пільги державним селянам пояснюються тим, що держава була зацікавлена в якнайшвидшому переведенні країни на капіталістичні рейки і, по-друге, тим, що на державних землях не було поміщиків, які не бажали віддавати свою землю селянам.

Безземельні селяни

Колишні двірські, селяни дрібнопомісних поміщиків та інші повинні були 2 роки відробити на поміщика («тимчасово зобов’язані»), після чого одержували волю без землі, поповнюючи загін промислових і сільськогосподарських робітників.

Скасування кріпосного права спричинило зміну економічного базису держави, що змусило змінити політичну надбудову, для чого царизмом з 1864 р. до 1874 р. було проведено 5 великих політичних реформ (реформа місцевого самоврядування, військова, судова, фінансова, реформа народної освіти).



Скасування Кріпацтва

У міжчасі вже і в урядових колах дійшли до переконання, що кріпацька система не відповідає модерним вимогам господарювання, зокрема в промисловості, і її треба, якщо вже не повністю усуну­ти, то бодай злагіднити, Василь Каразин ще за царя Олександра І виступив з проектом, щоб селянам дати деякі приватні права, по­ставити межі їхній залежності від поміщиків і визнати за кріпака­ми права власності на нерухомості. Були й такі поміщики, що са­мі на практиці робили деякі полегші і поступки для кріпаків у своїх маєтках. Поміщик Стройновський, наприклад, ще в 1809 р. дово­див, що визволення селян з кріпацтва корисне таки самим поміщи­кам, бо піднесеться ціна на їхню землю, а держава також скористає з того, бо збільшиться кількість платників податків. Водночас поліп­шиться хліборобство, бо в ньому зацікавлені будуть селяни, що вже працюватимуть на себе самих. Щоправда, Стройновський говорив про надання селянам персональної свободи, а не безплатного на­ділу землі. За емансипацію селян заговорив також і науковий світ з вимогою, щоб звільнити селян від панщизняних зобов'язань. Хар­ківський професор Якоб уважав, що на звільненні селян з кріпац­тва скористала б і держава, тому що "невільні не можуть бути пев­ними слугами держави, бо безправство — протиприродне відноси­нам у державі.... Знищення кріпацтва потягло б за собою збільшення продуктивності селянської праці, перекинення зайвих рук на фаб­рики, збільшення достатків селян, отже розвиток через це міст. Земля, яку дістали б селяни після скасування панщини, мала б бути власністю селян".

У 1840 pp. була низка ще й інших проектів, які представляли більш ліберальні поміщики, як С. Лювшин з Єлисаветграда. Хар­ківський поміщик Шидловський, при здаванні свого маєтку Мерчика на оренду, заборонив орендареві доторкатися селянської землі й наказав вимагати не три-, але дводенної панщини. Під тим оглядом відома також діяльність Василя Тарновського, чернігівсько­го помішика, переконаного противника кріпацтва і В. П.Тарновсько­го, поміщика прилуцького. Перший був пізніше співавтором дер­жавної Редакційної Комісії, яка займалася зведенням усіх проек­тів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. Крім Тарновського, до тієї Комісії належав також і поміщик Григорій Галаган, і обидва вони "енергійно обстоювали інтереси селян". В. П. Тарновський, співучасник губерніального комітету реформи на По­лтавщині, був також рішучим ворогом кріпацької системи. Граф Ме­числав Потоцький на Поділлі пропонував у 1847 р. звільнити у сво­єму маєтку всіх кріпаків і передати їм дві третіх поміщицьких земель на повну власність, без жодної оплати. Але уряд царя Ми­коли І не пішов на те і дозволив Потоцькому перевести своїх крі­паків у категорію т. зв. зобов'язаних селян, на гірших умовах, як вони були до того часу. Крім Потоцького й Шидловського були ще й інші поміщики, які ліберально ставилися до кріпаків, але во­ни були у великій меншості й самі без державного дозволу не могли того зробити.

В Україні кріпацтво було тим важче, що 95% панів-землевласників були чужинці, поляки й москалі, або зрусифіковані українці й чужинці, що ставилися до українців з презирством, а то й нена­вистю. У XIX ст. система панщини-кріпацтва дожила свого кінця. Основний удар тій системі завдала французька революція 1789 p., в. Австрії ЇЇ облегшив цісар Йосиф II у 1782 р., а в 1848 р. панщи­ну скасовано зовсім. Єдина Російська імперія зберігала ще цю си­стему в половині XIX ст. і тому прихід на трон ліберального царя Олександра II, який амнистіював членів Кирило-Мефодіївського Братства, давав надію на скасування кріпацтва.

Середина XIX ст. — це час, коли прогресивне громадянство під­несло свій голос за визволення селян з кріпацької неволі і тут ро­сійські й українські літератори працювали в тісному контакті між собою. Російські журнали друкували українські поезії Т. Шевченка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав ро­сійською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які бужі одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". На­род і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелі­генції. Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усу­нути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився серед російського і українського громадянства і дещо пізніше ді­став назву "народництво".

Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на розгортання антикріпосницької боротьби і значною мірою визна­чили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випад­ково саме 1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією мос­ковського дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасо­вуватися знизу". Це вперше цар Олександер II висловився про пла­ни селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення "особливих комітетів" для обміркування програми селянської ре­форми. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для роз­гляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Ко­мітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітета­ми. Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян".

У міжчасі духовим осередком українського національного руху став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П. Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів.

У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р. Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського жур­налу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський емігрант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров ви­словив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити селян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання, щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство. "Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам, українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мо­вою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання".

У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Мефодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злу­чилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожираючої татарсько-німецької московщини,— писав Костомаров.— В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми спо­діваємося, наша південна Русь повинна становити окрему держав­ну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мо­вою, з захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій цен­тралізації, але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи: "Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом"2.

Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно нега­тивно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі лібе­рально настроєна інтелігенція вважала, що кріпацтво — то пережи­ток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабрикан­ти виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріп­лення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя крі­паків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої укра­їнської письменниці Марко Вовчок.

Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступа­ла проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чо­тирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській гу­берніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вби­ли 24 поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не повними даними лише на території Катеринославської і Херсонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість крива­вих сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впа­ло шість убитих і сорок поранених селян.

Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856 pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави добровільно зголошуватися до війська для оборони бать­ківщини. Цей маніфест урочисто прочитано по всіх церквах ро­сійською мовою, якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки — козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають справжній маніфест, котрий усім дає волю.

У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Ки­ївської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа. Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місце­востях перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим почався "похід у Таврію за волею", де також, за неперевіреними вістками, було багато вільної землі.

Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові відділи й опір селян був зламаний. Після того почалися жорстокі репресії й тисячі чоловіків і жінок покарано різками й запроторе­но до тюрем. Сотні людей за бажання "служити батьківщині" пішли на каторгу до Сибіру.

Упевнившись у необхідності скасування кріпацтва "зверху", за наказом Олександра II в губерніях були створені комітети, які роз­робляли плани скасування кріпацтва та звільнення селян. У Пе­тербурзі був створений Головний Комітет, який збирав усі губер­ніальні проекти й узгіднював їх. Були пропозиції, щоб звільнити селян від панщини, але без землі, як наприклад, у Південній Ук­раїні, де робітників було мало, дідичі хотіли затримати панщину ще 10-12 років, щоб забезпечити себе робітником. На Лівобереж­жі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки присадиб­ні землі. Подібно поставилися до питання звільнення селян і по­міщики Подільської губернії.

Про звільнення селян — з наділом при умові викупу ними як землі, так і особистої волі — найбільш яскраво висловив граф Олек­сій Бобринський, організатор цукроварства в Україні, який у проек­ті, поданому на розгляд Київського губерніального комітету, писав, що панщина не вигідна як державі, так і поміщикам, бо на ній кра­їна втрачає мільйони карбованців, а промисловість — необхідний резерв робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звіль­нення селян без земельного наділу, так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всю землю, Бобринський рекомендував виділити се­лянам лише незначний мінімум землі. Це, на його думку, створило б сприятливі умови для укладення вигідних умов між селянами, яким не вистачатиме землі, і поміщиками, заінтересованими у деше­вій робочій силі. Взагалі проекти поодиноких губерній різнилися між собою дуже поважно і знайти якийсь середній шлях, який задо­вольняв би, якщо не всіх, то принаймні більшість заінтересованих, було не легко.

Унаслідок понад трирічної праці усіх комітетів Головний Комі­тет віддав усі проекти до Державної Ради, яка мала за завдання простудіювати їх і зредагувати відповідний проект реформи.