ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Конституція Пилипа Орлика та її значення для розвитку ідей конституціоналізму



У 1710 році обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів ХУІІ-ХУІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України.

В день виборів Орлика схвалена була державна конституція під назвою “Конституція прав і свобід Запорізького Війська”. Основний пункт її — проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парламенту який мав скликатися тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку.

Козацький парламент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу, Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України. Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини, як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була “вікоповним пам'ятником української державно-політичної думки”.

Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користатися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків — “людей убогих”. В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом і була “другою поразкою ... гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі”.

До цього можна додати, що поява її негайно після Полтавської катастрофи може в значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища схилятися перед нею.

Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність.

Конституція Пилипа Орлика Передбачала:

Встановлення національного суверенітету

Визначення кордонів України

Визнання непорушності трьох складових частин правового суспільства законодавчої, виконавчої і судової влади.

Визначала принципи внутрішньої і зовнішньої політики майбутньої України Виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік.

Гетьман, обмежений законом у діях, генеральна старшина, обрані представники від кожного полку.

Не була втілена в життя

 

 

Заходи Катерини II щодо ліквідації самобутності України

Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вонабула відданою прибічницею русифікації й централізації.

Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких«феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провінції, — казала вона, — слід русифікувати. . . Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, поскладалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості«малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами. Румянцев виконав свої обов'язки.

Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту «Комиссию для сочинения нового уложения».

У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди «відклала» засідання комісії. Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків.

Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р. , коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи.

Потім скасували й славетні козацькі полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і не українців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим. Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством.

Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.

Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до Законодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку XX ст. прецедент українського самоврядування.

 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.85.57.0 (0.009 с.)