Причини скасування нової Запорізької Січі. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Причини скасування нової Запорізької Січі.



Найтрагічнішій події в історії України кінця XVIII ст. передував довгий шлях наступу царизму на автономію України, який розпочався в 60-х роках XVII ст., хоч українська держава — Гетьманщина, що склалася в перебігу війни українського народу 1648 — 1654 років під проводом Богдана Хмельницького, увійшла до складу Російської держави на договірних умовах, які визначали автономне політичне, правове, фінансове і військове становище України. Згідно з цим державним договором зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили — козацтво.

Особливо посилився наступ на автономію України у період царювання Петра І, який нищив усталені форми її управління, обмежував старшинське самоврядування, встановив контроль через своїх резидентів за економічною, фінансовою, зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду, передав козацьке військо у безпосередню компетенцію царського командування. 1722 року Петро І запровадив як центральний орган державного управління Україною так звану Малоросійську колегію, що складалася з шести російських офіцерів — командирів царських полків, розміщених на Україні. Пізніше самодержавець-імператор взагалі заборонив гетьманські вибори. З Петром І почався наступ і на українську мову. Він видав указ про вилучення з церков українських книг, заборонив книгодрукування на Україні.

Депутати Війська Запорізького, що приїздили до столиці імперії по традиційне щорічне "жалування” (грошові і хлібні утримання, порох та олово для виробництва куль, гармати), під час аудієнції у цариці та вищих сановників завжди скаржились на захоплення своїх володінь.

За царювання Єлизавети Петрівни деякі прохання запорозького козацтва задовольнялися — щодо прав на безмитну торгівлю, володіння перевозами, зайняття промислами тощо. Однак земельні претензії Запорізької Січі не задовольнялися ніколи.

Грамота Єлизавети Петрівни від 23 серпня 1744 року повідомляла кошового отамана Якима Гнатовича про видачу "жалування”, про звільнення від мостового і перевозного мита запорізьких товарів, що вивозились до Гетьманщини, 1 про те, що Старосамарський перевіз лишався у володінні Січі. Жалувалися запорожцям клейноди, запорозьким депутатам, як завжди, видавалися "харчові гроші””

У 1755 — 1756 роках у Петербурзі перебувала запорізька депутація у складі військового осавула Петра Калнишевського, Данила Гладкого та 'Івана Чугуєвця, яких обрали на загальновійськовій раді. Запорізький уряд, Кіш, забезпечив їх докладною інструкцією і доручив передати царському урядові петицію з повідомленням про захоплення Новою Сербією, Слобідським полком і Донським військом запорозьких земель. У петиції також викладалося прохання скасувати встановлене у 1755 році мито на сіль просилось дозволити без мита везти із Запоріжжя коней, худобу, звіра, хутра, а на Запоріжжя ввозити харчі. Царським сановникам, вельможам, сенаторам, сподіваючись на їхню підтримку. Січ направляла дарунки — горілку, вино, рибу і досить коштовні речі, коли судити з реєстрів, які зберігаються в архіві, посилалися навіть такі екзотичні тварини, як верблюди. Депутати встановили тісні контакти з гетьманом України Кирилом Розумовським, який в той час був у Петербурзі, а також канцлером Безбородьком, українцем за походженням. Кіш в особливому посланні дякував їм за підтримку.
Депутатам була вручена грамота імператриці Єлизавети від 10 червня 1756 року з указом задовольнити прохання щодо мита, однак претензії на землі заперечувалися. Тут, царизм залишився послідовним. Правда, у цій грамоті наказано створити змішану комісію для опису запорізьких земель і розмежування їх з Новою Сербією і Новослобідським полком. Така комісія була створена у 1756 році з депутатами від Запоріжжя, Гетьманщини та від фортеці святої Єлизавети. Комісія діяла протягом 1756 — 1762 років. її склад кілька разів оновлювався. Постійно брав участь у її роботі геодезист Ісленьєв. Комісія працювала, а наступ на запорізькі землі тривав. Особливо нахабно поводився комендант фортеці Муравйов, який навіть заарештував одного із запорізьких депутатів.
Наступ царизму на земельні володіння Запорізької Січі, як і взагалі на її автономію, став особливо агресивний після вступу Катерини II на престол. Крайньої гостроти земельна боротьба досягнула в останнє десятиріччя існування Січі.
У травні 1774 року Запорізька Січ одержала іменну грамоту Катерини II з наказом обрати від Війська Запорізького трьох депутатів, яких з документами про права на землі відрядити до двору. Рада на Січі депутатами обрала військових старшин Сидора Білого і Логина Мошенського та полкового старшину Антона Головатого. Депутація відбула до Москви у вересні 1774 року.
У своїй петиції до Катерини II Військо Запорізьке просило наділити його грамотою на землі в тих межах, в яких запорожці володіли згідно з царською грамотою 1686 року з усіма містечками, селами та перевозами. До петиції було додано чолобитну, яка перелічувала всі утиски, зневаги, захоплення маєтностей Єлизаветською провінцією, привласнення Військом Донським землі за Калміусом, знищення маєтностей командуючими царськими кріпостями й ретраншементами. До пакету документів (у копіях), які підтверджували права Запорізької Січі на землі, входили: універсал Богдана Хмельницького 1655 року; грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Богдану Хмельницькому і Війську Запорізькому 27 березня 1654 року, універсал польського короля Михайла Вишневенького 1670 року із затвердженням Острозької угоди Війська Запорізького (за часів гетьмана Ханенка) з Польщею; грамоти царів Іоанна та Петра і Софії 1688 року, універсал Коша Запорізької Січі полтавському монастирю на лови по річці Орель 1679 року; випис із Білоцерківського трактату між Москвою та Польщею 1686 року; конституція сейму у Варшаві 1717 року, де згадується універсал короля Стефана Баторія козацтву.
Дві статті Міллера — "Міркування про запорожців” і "Коротка виписка про малоросійський народ і запорожців” — були подані уряду як доповідні записки напередодні зруйнування Січі — 10 травня 1775 року. "Оцінки Міллера, сповнені нестримної злоби кріпосника та монархіста, виражали офіційні імперські погляди на запорізьке козацтво. Деякі положення, висунуті ним, були згодом використані в маніфесті Катерини II про ліквідацію Запорізької Січі: "Січ не має права на існування”, "несамовите управління”, "політична потвора”.
Ліквідації самоврядування у сфері виборності старшин домагалася і частина запорізької верхівки, їй не подобалось обрання кандидатів на раді, де голос рядового козацтва — "черні військової” — ще мав неабияку вагу. Проект скасування виборів і принцип призначення старшин урядом підготував військовий писар Павло Чернявський. Окремі представники запорізької верхівки, догоджаючи царським властям, воліли робити це таємно. Чернявський, побоюючись розправи козаків, просив не зазначати його прізвища в офіційних документах.
У 1753 1 1756 роках царський уряд видав указ та грамоту про скасування виборів на Січі.
Із вступом Катерини II на престол втручання царизму в демократичний лад Запорізької Січі, в її управління набрало брутального характеру. 9 вересня 1762 року на коронацію Катерини приїхала запорізька депутація у складі щойно обраного кошового отамана Петра Калнишевського і військового кошового писаря Івана Глоби. Калнишевський не сподобався імператриці, можливо, своєю яскравою і незалежною особистістю. На Січ надійшов наказ усунути Калнишевського від кошового отаманства.
У грудні 1762 року рішення про звуження виборів на старшинських нарадах ухвалила лише сходка курінних отаманів. Відтоді на посади подекуди обирали не на загальновійськовій раді, а на старшинських сходках, і саме тих кандидатів, яких воліла самодержиця або її оточення. Однак через опір козацьких мас і незгоди в середовищі самої старшини нововведення, які вимагав царський уряд, тривалий час, по суті, до кінця існування Січі, не були реалізовані. Демократичні традиції так само діяли — запорізькі козаки збиралися на загальновійськові ради, обирали кошову та іншу старшину із тих, кого вони вважали гідними.
У січні 1765 року вдруге був обраний кошовим отаманом Петро Калнишевський, не бажаний цариці. Таке нехтування волею самодержавній розцінили у Петербурзі як "зухвалу непокору і свавілля”. Швиденько спорядили у столиці імперії комісію, яка протягом лютого і березня провадила слідство. Слідство не дало ніяких наслідків. Назрівала неминучість війни з Туреччиною, а без Запорізького Війська російська армія протистояти турецько-татарським силам не могла, особливо на такому театрі військових дій, як південні степи. І ось тому Петро Калнишевський, який мав величезний авторитет на Запоріжжі, залишався кошовим отаманом і протягом семи років війни командував Запорізьким Військом.
Обмеження царизмом самоврядування козаків у сфері адміністрації, суду і безпосереднього управління Запорізькою Січчю виявилося у передачі Запорізької Січі в підпорядкування київського генерал-губернатора, а також переведенні Січі з відомства Колегії іноземних справ до Сенату, а з 1764 року, коли була скасована українська держава — Гетьманщина,— до Малоросійської колегії. Це відповідало імперській русифікаторській політиці Катерини II, яка, між іншим, писала генерал-губернатору Вяземському: "Приєднані країни непристойно називати чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більше, ніж помилка. Ці провінції належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися як вовк до лісу”.
Царизм наступав і на автономність та демократичність запорізької церкви, яка була незалежна від Київської митрополії, а її підлеглість патріарху була номінальна — всі церковні справи вирішувались на загальновійськовій раді.
Розглядаючи передумови ліквідації Січі, не можна випускати з уваги суперечності між старшиною запорізькою та лівобережною і слобідською. Останніх непокоїло зростання економічної сили запорізької верхівки. До того ж лівобережні і слобідські старшини, перетворюючись на великих феодалів, не могли миритися з тим, що Запорізька Січ, яка в передостанній чверті XVIII ст. залишилася своєрідним острівцем в океані кріпосницької Російської імперії, давала притулок втікачам від кріпосництва. Внаслідок цього феодали втрачали робочу силу. Тому так наполегливо вони виступали проти Січі, яку захищали народні маси Лівобережної, Правобережної та Слобідської України, вбачаючи в ній гарантію того, що кріпацтво не пошириться на Запоріжжя — єдиний прихисток від поміщиків-феодалів, від національних переслідувань польської шляхти й утисків царських властей.
Запорізька старшина, домагаючись збереження автономних прав Січі, разом з усім козацтвом виступала за право вільного приходу селян, козаків, міщан на Запоріжжя, оскільки разом з багатими козаками широко користувалися у своїх зимівниках і на промислах працею втікачів. Фермерські господарства-зимівники, що базувалися на вільній найманій праці, були прогресивнішими від поміщицьких господарств з їхньою примусовою працею закріпачених селян. Цим пояснюється прагнення Січі до автономності не лише в межах Російської імперії, а й самої України.
Наступ кріпосників на Січ зустрів опір козацьких та народних мас. Саме запорізької сіроми, яка завжди брала найактивнішу участь в антифеодальних народних рухах в Україні і в Росії, понад півстоліття боролась у складі гайдамацьких загонів проти польської шляхти на Правобережній Україні та проти українських і російських феодалів. Треба відзначити, що не тільки рядове козацтво, а й запорізька старшина мала щодо гайдамаків на Запоріжжі свою позицію, не відповідну політиці царського уряду і польської шляхти. Запорожці були провідною, досвідченішою з військового боку силою в повстанні 1768 року — Коліївщині, а також активними учасниками селянської війни в Росії під проводом Пугачова. Цікаво, що пугачовські отамани Ємельянов і Стодола побували на Запоріжжі. Після поразки в бою з царськими військами сам ІІугачов теж мав намір "пробратися морем до запорізьких козаків”. Царський уряд понад усе боявся, щоб повстання не перекинулося на Україну.
З поглибленням соціального розшарування козацтва на Запоріжжі загострювались і внутрішні суперечності, особливо в останні десятиріччя існування Січі. Виступи сіроми весь час тримали насторожі царський уряд, який своїми військами допомагав старшині придушувати повстання. Найбільше з них, мабуть, як відгук на Коліївщину, відбулося в 1768 році. Воно спалахнуло 26 грудня. Повстанці оволоділи військовою артилерією, випустили ув'язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини. Сірома на короткий час цілковито оволоділа Січчю, чинила опір царським каральним військам. Однак сили були нерівні — і повстання було жорстоко придушене. 1769 року сталося заворушення у Корсунському курені. 1770 року козаки Щербинівського куреня зробили замах на життя кошового отамана Калнишевського Виступи козаків були постійними на зимових сторожових форпостах, де незабезпеченість провіантом і фуражем з боку царського командування, зловживання та насильства окремих старшин-командирів створювали нестерпні умови служби. З цієї причини виступали також запорізькі піхотинці-моряки під час Дунайської експедиції. Значними були заворушення у команді запорізького полковника Ковпака 1773 року. Все це, а також допомога козаків повсталим пікінерам у кінці 60-— на початку 70-х років XVIII ст. викликала занепокоєння царського уряду. Однак скасувати Січ він не наважувався.
Під час війни з Туреччиною запорожці так уславилися своєю мужністю й військовою майстерністю, що вищі російські офіцери і вельможі вважали за честь записатися до їхніх куренів. Так, у реєстрі Іркліївського куреня зазначено прізвище М. І Кутузова, в інших куренях — командуючих російськими військами П. Паніна, О. Прозоровського.
Протягом усієї війни невтомний кошовий отаман Петро Калнишевський, якому у 1774 році виповнилося 84 роки, очолював діюче Запорозьке Військо. Він виявив неабиякий талант полководця і особисту хоробрість, а також вміння орієнтуватися в політичній обстановці. За бойові заслуги в кампанії 1770 року Військо Запорізьке було нагороджене грамотами, а кошовий отаман — золотою медаллю з діамантами. Багато старшин нагороджено золотими медалями. Участь запорожців у Дунайській експедиції 1771 — 1773 років, що мала не тільки воєнне, а й наукове значення, оскільки запорожці провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів і склали їхні перші лоції, відзначено грамотою Катерини II. Командуючий першою запорозькою Дунайською флотилією козацький полковник Сідловський та інші старшини одержали срібні медалі, а близько тисячі членів екіпажу — грошові винагороди. Запорізькому Війську були видані клейноди-регалії, знамена, бунчуки, а також прикрашені коштовним камінням булави і перначі.

Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився не тільки з повсталими. Хвиля каральних заходів і репресій звалилася на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів імперії. Тисячі людей в муках були страчені, заслані на -каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які вияви свободолюбства, незалежності, автономії.

Доля Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Всесильний володар Південної України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки).

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 191; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.161.24.9 (0.015 с.)