Київська Русь періоду розквіту. Значення Київської Русі в історії українського народу

Київська Русь періоду розквіту. Значення Київської Русі в історії українського народу

Ці роки знаменувалися у Київській державі добою надзвичайного піднесення як культурного так і державного, Зараз розглянемо деталі,причини та правителів завдяки яким це відбулося:

За часів Святослава I Київська держава являла собою величезну країну з територією 800 тис. км². До її складу входило 20 об'єднань племен та земель — слов'янських та фінських. Весь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Ця боротьба за владу між князями Ярополком I, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972—979 рр.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980—1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981—993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

З часом у зовнішній політиці князя Володимира I формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося. Поступово князь все більше пріоритетне місце надає внутрішнім проблемам: зміцненню держави, її єдності, консолідації земель, підвищенню добробуту людей. З метою укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, її бажання виконував, з нею радився, з неї також призначав намісників, воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі та ін. заміняються на кияни, чернігівці, смолянії і т. д.

Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення єдності держави, на піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення ряду релігійних реформ і запровадження християнства. На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співдружності з природою. Язичництво не вирішувало проблем людського співжиття в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не можна ігнорувати і впливи країн, що оточували Київську Русь. У 864 році була охрещена Болгарія, 928—936 рр. — Чехія, 962—992 рр. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. Протягом IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозванний, Кирило та Мефодій. Нарешті, княгиня Ольга і значна частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.

Особисто Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях.

Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.

Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства.

Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператорів Візантії Анною, охрестивши країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини та ін., сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими країнами. Були широко відкриті двері для культурних впливів Візантії в усіх галузях життя: у сфері понять про державні і суспільно-політичні відносини, в шкільній освіті, книгарстві, у будівництві тощо. Великий вплив справляла церква на мораль суспільства, активно пропагуючи пом'якшення стосунків між людьми, засуджуючи звичаї помсти, злодійство, рабство, сороміцькі слова, розпусту, багатожонство та ін. Поряд з тим монастирі, церковні ієрархи самі були великими феодалами і освячували феодальний лад.

Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним з найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини керівники Польщі, Угорщини, Чехії, Норвегії, Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів на доньках польського короля Болеслава I Хороброго, шведського короля Олафа I та ін. Перший серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн, Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких замість цього був вибитий тризуб.

За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з Константинополем. Місто нараховувало 8 базарів, 400 церков і т. д. За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін. Після смерті Володимира між його синами тяглися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 року по 1036 рік він управляв Київською державою у союзі із братом Мстиславом, що до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, а Мстислав — Лівобережжям.

Ярослав Мудрий.

Ярослав I (1019—1054 рр.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалась лінія на розширення меж країни. У 1030 році він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де засновує місто Юр'їв (тепер Тарту). Приєднується ще кілька фінських племен і їх території на північному сході. У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалась реальною, і Київ обводять іще однією лінією фортифікацій вздовж р. Рось. При Ярославі у 1043 році був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному берегу Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена коло гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час з Візантією відносини стали покращуватись, і у 1052 році остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.

У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Поряд з цим кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Особливо гучної слави набула у Франції донька Ярослава Анна, яка брала участь в управлінні державою за життя чоловіка, короля Генріха І. Після його смерті вона залишилась регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та латинською мовою, в той час як король і більшість вельмож ставили хрестики, бо були неписьменні.

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутріполітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, що на цей час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни. Варяги вже зовсім втратили своє попереднє значення і востаннє згадуються у 1036 році. Всі Ярославові воєводи були місцевого походження. У головних містах були посажені сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для удосконалення державного і політичного ладу. З цією метою був вироблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь чи його намісники. Все це свідчило, що керівник країни турбується про життя своїх підданих, про підвищення організованості і цивілізованості суспільства.

Ярослав подавав різноманітну і значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми, великі монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 році була збудована брама з церквою Благовіщення, зверху покрита позолоченим металом — тому й назва «Золоті ворота»: збудовано собор святої Софії, відомий на весь світ величавий архітектурний пам'ятник. У Києві з'явилися монастирі св. Юрія, Печерський. Чудові храми, монастирі збудовані і в Чернігові, Чудові у Переяславі, Володимир-Волинському та інших містах.

У 1039 році у Києві заснована митрополія, що залежала від Константинопольського патріарха. Ярослав спробував розірвати стосунки з патріархом. У 1051 році за його наказом єпископи у Києві обрали митрополитом Іларіона, «русина». Це був високоосвічений духовник князя, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий і глибокий патріот. Його «Слово о законі і благодаті», виголошене в Десятинній церкві, — видатний твір, рівного якому не було у тогочасній грецькій церкві.

Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію, оточив її валом. Були зведені чудові будівлі: палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.

Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши заповіт, яким поділив між дітьми свою державу. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався це зробити, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши свою могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим — менші.

Найстарший, Ізяслав I, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в'ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод отримав Переяславль, і крім того, Ростов, Суздаль, Поволжя та ін. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька. Однак це моральне побажання було недостатнім для збереження стабільності, єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, підривало саму ідею єдності країни. Українська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

 

Галицько-волинська держава

Галицькі і Волинські землі до об'єднання Галицькі і Волинські землі увійшли до складу Київської держави за часів Володимира Великого, коли у 980 — 990 рр. були відвойовані у поляків. На Волині було засновано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель.

У Галичині політичним центром став Галич. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Особливістю політичного життя Галицького князівства був значний вплив на управління князівством місцевих бояр. На відміну від бояр інших земель, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицьке боярство розвинулося насамперед з місцевої родоплемінної знаті. Свої маєтки вони дістали не від київського князя, а шляхом загарбання общинних земель. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі зустріли опір місцевої знаті, що бачила в них чужинців і будь-якими засобами відстоювала свої інтереси, часто спираючись на Польщу та Угорщину.

Дещо інакше діяв його син Роман Мстиславич (1170—1205). Він спирався не на високородних бояр, а на міщан і служилих дворян, за допомогою яких розправився з супротивниками централізованої влади, створивши на Волині сильне державне утворення. Завдяки цьому він став претендувати на приєднання до свого князівства ослаблених міжусобною боротьбою Галицьких земель.

Штурм Києва.

Кияни, відчуваючи, що їм доведеться чинити опір монголам, які вже хазяйнували в інших князівствах, готували місто до облоги. Вони відновлювали мури й вали міста, що були найбільшими серед міст Східної Європи.

На початку літа на лівому березі Дніпра з’явився великий розвідувальний загін, який направив посланців до міста з пропозицією здатися, проте кияни відхилили цю пропозицію. Тоді після ретельної підготовки наприкінці літа 1240 р. величезне монгольське військо з півдня вдерлося в межі Київського князівства. Першими прийняли на себе удар залоги міст-фортець уздовж річки Рось, що прикривали Київ від набігів кочовиків. Усі 23 фортеці після запеклого опору були вщент зруйновані монголами. Потім така ж доля спіткала міста, що безпосередньо прикривали Київ: Вітичів, Василів, Білгород та інші.

5 вересня 1240 р. Батий підійшов до стін міста і розпочав його облогу.

Боротьба за місто була надзвичайно жорстокою і кровопролитною. Лише після того, як Батий дізнався, що найслабше місце в обороні Києва перебуває в районі Лядських воріт, монголи змогли переломити хід подій на свою користь. У районі цих воріт було зосереджено основну масу стінобитних машин, які «безперестанно били день і ніч». Зрештою 19 листопада в мурах міста з’явилися проломи. Монголи пішли на штурм. У перший день вони змогли оволодіти стінами і валом міста Ярослава, але далі просунутися не змогли. Скориставшись перервою, кияни створили нову лінію оборони вздовж укріплень міста Володимира. 6 грудня монголи прорвали укріплення в районі Софіївських воріт (тому їх ще називають Батиєві) і підійшли до останнього рубежу оборони міста, що був зведений захисниками біля Десятинної церкви. Останні захисники чинили відчайдушний опір, але Батий знову застосував облогові машини. Під їхніми ударами кам’яні стіни Десятинної церкви не витримали і завалилися, поховавши під уламками останніх захисників. До рук монголів потрапив поранений тисяцький Дмитро, якому вони на знак поваги дарували життя.

Здобуття Києва відкрило Батию шлях на Захід. Подолавши опір на лінії укріплень уздовж річок Верхній Тетерів, Горинь, Случ, на початку 1241 р. монголи вдерлися на Волинь, прямуючи до Володимира-Волинського. Несподівано для себе монголи зіткнулися із сильним опором міст-замків Данилів і Кременець. Зрозумівши, що облога затягнеться надовго, а приступ принесе великі втрати, Батий змінив тактику. Відступивши від неприступних замків, він розділив свою армію на декілька сильних загонів, які розійшлися по землях Галичини й Волині, нищачи все на своєму шляху. Основними силами Батий узяв в облогу Володимир-Волинський. Боротьба за місто була кривавою — воно боронилося до останнього. Останніми центрами опору стали муровані церкви, які після відходу ворога залишилися заповненими трупами, про що свідчать дані археологічних досліджень. Так само завзято захищалися й інші міста князівства — Звенигород, Галич, Райки, Ізяслав тощо. Лише новозбудований і сильно укріплений Холм та гірські фортеці відбили напади ворогів.

Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором урятували Західну Європу від монгольської навали.

На підкорених землях монголи вимагали, щоб народи «давали їм десяту частину від усього — як від людей, так і від майна». Крім того, монголи збирали плужне (податок із плуга), мито, подвірне (податок із двору), корм (перевезення й утримання ханських послів). Для визначення розмірів надходжень від податків і поборів на підкорених землях монголи здійснювали переписи населення і майна. Перший такий перепис відбувся в Південній Русі на зламі 1245—1246 рр. Крім того, починаючи з 50-х рр. ХІІІ ст., на територіях українських земель монголи запроваджують баскакську систему. Вона передбачала призначення баскаків (намісників) на певні території. Баскаки з воєнним загоном, об’їжджаючи свої володіння, збирали данину і здійснювали нагляд над своїми територіями. Для зміцнення влади баскаків створювалися спеціальні укріплені пункти. На землях, де монголи зберегли княжу владу, сам князь повинен був збирати данину і відправляти її в Орду. Також князь мав отримувати ярлик — дозвіл на княжіння у своїх володіннях.

Висновки. У 1237—1241 рр. руські князівства зазнали спустошливої навали монголо-татар. Руські князівства, що діяли нарізно, були приречені на загибель. Проте героїчний опір Русі підірвав завойовницький запал монголів. Оселившись у степах, монголи заснували державу Золота Орда, що стала складовою могутньої монгольської імперії. Руські князівства надовго потрапили під панування монголо-татар.

Монголо-татарська навала стала поворотним пунктом в історії руських князівств. Монгольське панування затримало і змінило їхній подальший розвиток.

 

 

Брестська унія

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання. Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка "копала прірву між обома Церквами", - пише митрополит Іларіон.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

Закиди Уніатського Собору:

1. Никифор був "шпигун";

2. у Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Україна після Берестейської унії

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки "терпимою" в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом "стала головним заборолом української народности проти польонізації", - писав Д. Дорошенко.

Устрій Запорозької Січі

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Отже на мою думку, навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

 

Хмельниччина та Білорусь

У висліді Хмельниччини була не тільки утворена нова державна формація «Войска Запорожского Украйна» (як її називали в Москві); а й відновлена стара «Руська Держава» («Государство Російское»; в розумінні України: лист Богдана Хмельницького до московського царя 17 лютого 1654). У всіх переговорах зі Швецією й Семигородом Хмельницький вимагав визнання прав козацької держави «на всю стару Україну, або Русь (Роксолянію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Вислу».

Скасування Кріпацтва

У міжчасі вже і в урядових колах дійшли до переконання, що кріпацька система не відповідає модерним вимогам господарювання, зокрема в промисловості, і її треба, якщо вже не повністю усуну­ти, то бодай злагіднити, Василь Каразин ще за царя Олександра І виступив з проектом, щоб селянам дати деякі приватні права, по­ставити межі їхній залежності від поміщиків і визнати за кріпака­ми права власності на нерухомості. Були й такі поміщики, що са­мі на практиці робили деякі полегші і поступки для кріпаків у своїх маєтках. Поміщик Стройновський, наприклад, ще в 1809 р. дово­див, що визволення селян з кріпацтва корисне таки самим поміщи­кам, бо піднесеться ціна на їхню землю, а держава також скористає з того, бо збільшиться кількість платників податків. Водночас поліп­шиться хліборобство, бо в ньому зацікавлені будуть селяни, що вже працюватимуть на себе самих. Щоправда, Стройновський говорив про надання селянам персональної свободи, а не безплатного на­ділу землі. За емансипацію селян заговорив також і науковий світ з вимогою, щоб звільнити селян від панщизняних зобов'язань. Хар­ківський професор Якоб уважав, що на звільненні селян з кріпац­тва скористала б і держава, тому що "невільні не можуть бути пев­ними слугами держави, бо безправство — протиприродне відноси­нам у державі.... Знищення кріпацтва потягло б за собою збільшення продуктивності селянської праці, перекинення зайвих рук на фаб­рики, збільшення достатків селян, отже розвиток через це міст. Земля, яку дістали б селяни після скасування панщини, мала б бути власністю селян".

У 1840 pp. була низка ще й інших проектів, які представляли більш ліберальні поміщики, як С. Лювшин з Єлисаветграда. Хар­ківський поміщик Шидловський, при здаванні свого маєтку Мерчика на оренду, заборонив орендареві доторкатися селянської землі й наказав вимагати не три-, але дводенної панщини. Під тим оглядом відома також діяльність Василя Тарновського, чернігівсько­го помішика, переконаного противника кріпацтва і В. П.Тарновсько­го, поміщика прилуцького. Перший був пізніше співавтором дер­жавної Редакційної Комісії, яка займалася зведенням усіх проек­тів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. Крім Тарновського, до тієї Комісії належав також і поміщик Григорій Галаган, і обидва вони "енергійно обстоювали інтереси селян". В. П. Тарновський, співучасник губерніального комітету реформи на По­лтавщині, був також рішучим ворогом кріпацької системи. Граф Ме­числав Потоцький на Поділлі пропонував у 1847 р. звільнити у сво­єму маєтку всіх кріпаків і передати їм дві третіх поміщицьких земель на повну власність, без жодної оплати. Але уряд царя Ми­коли І не пішов на те і дозволив Потоцькому перевести своїх крі­паків у категорію т. зв. зобов'язаних селян, на гірших умовах, як вони були до того часу. Крім Потоцького й Шидловського були ще й інші поміщики, які ліберально ставилися до кріпаків, але во­ни були у великій меншості й самі без державного дозволу не могли того зробити.

В Україні кріпацтво було тим важче, що 95% панів-землевласників були чужинці, поляки й москалі, або зрусифіковані українці й чужинці, що ставилися до українців з презирством, а то й нена­вистю. У XIX ст. система панщини-кріпацтва дожила свого кінця. Основний удар тій системі завдала французька революція 1789 p., в. Австрії ЇЇ облегшив цісар Йосиф II у 1782 р., а в 1848 р. панщи­ну скасовано зовсім. Єдина Російська імперія зберігала ще цю си­стему в половині XIX ст. і тому прихід на трон ліберального царя Олександра II, який амнистіював членів Кирило-Мефодіївського Братства, давав надію на скасування кріпацтва.

Середина XIX ст. — це час, коли прогресивне громадянство під­несло свій голос за визволення селян з кріпацької неволі і тут ро­сійські й українські літератори працювали в тісному контакті між собою. Російські журнали друкували українські поезії Т. Шевченка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав ро­сійською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які бужі одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". На­род і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелі­генції. Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усу­нути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився серед російського і українського громадянства і дещо пізніше ді­став назву "народництво".

Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на розгортання антикріпосницької боротьби і значною мірою визна­чили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випад­ково саме 1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією мос­ковського дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасо­вуватися знизу". Це вперше цар Олександер II висловився про пла­ни селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення "особливих комітетів" для обміркування програми селянської ре­форми. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для роз­гляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Ко­мітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітета­ми. Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян".

У міжчасі духовим осередком українського національного руху став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П. Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів.

У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р. Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського жур­налу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський емігрант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров ви­словив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити селян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання, щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство. "Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам, українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мо­вою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання".

У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Мефодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злу­чилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожираючої татарсько-німецької московщини,— писав Костомаров.— В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми спо­діваємося, наша південна Русь повинна становити окрему держав­ну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мо­вою, з захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій цен­тралізації, але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи: "Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом"2.

Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно нега­тивно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі лібе­рально настроєна інтелігенція вважала, що кріпацтво — то пережи­ток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабрикан­ти виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріп­лення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя крі­паків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої укра­їнської письменниці Марко Вовчок.

Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступа­ла проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чо­тирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській гу­берніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вби­ли 24 поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не повними даними лише на території Катеринославської і Херсонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість крива­вих сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впа­ло шість убитих і сорок поранених селян.

Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856 pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави добровільно зголошуватися до війська для оборони бать­ківщини. Цей маніфест урочисто прочитано по всіх церквах ро­сійською мовою, якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки — козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають справжній маніфест, котрий усім дає волю.

У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Ки­ївської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа. Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місце­востях перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим почався "похід у Таврію за волею", де також, за неперевіреними вістками, було багато вільної землі.

Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові відділи