Владні відносини і суспільно-політична думка Київської Русі.

Характерною особливістю суспільно-політичної думки українського народу є ідеї свободи, справедливості, добра та правди. І це цілком зрозуміло: голодний думає про шматок хліба, а поневолений — про свободу.

 

Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—IX століть, стало політичним осередком величезної країни — Руської (Київської) держави східних слов'ян — пращурів українців.

 

У IX—XII століттях у Київській Русі сформувалося феодальне суспільство. Почали розвиватися держава й право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і в усьому житті, відігравало християнство, що сприяло розвиткові економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами.

 

Суттєве суспільно-політичне значення в Київській Русі мали погляди на походження держави та князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми цілісності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, на самостійність і незалежність Русі тощо. У X—XII століттях з'явилися перші оригінальні літературні твори: «слова», «повчання», «казання» (проповіді). Один із найдавніших документів руської писемності, в якому зроблено спробу обґрунтувати ідеї об'єднання удільних князівств навколо престолу великого Київського князя, — «Слово про закон і благодать» (XI ст.) київського митрополита Іларіона. Автор цього твору виступив за мир і злагоду між народами, що всі є рівні, за політичну самостійність Київської Русі й закликав підпорядковуватися благодаті, тобто євангельським істинам, що заперечують рабство, возвеличують свободу людини, чинять церкву вірною служницею держави та релігії. Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління: тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності й сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який пам'ятає, що відповідальний за підданих перед Богом, здійснює владу на підставі закону й справедливості, а не сваволі, є милостивий до підданих.

 

Суспільно-політичні ідеї здобули відображення й у літописах. У «Повісті временних літ» (XII ст.) ченця Києво-Печерської лаври Нестора подаються відомості про діяльність князів, боротьбу із зовнішніми ворогами, народні повстання в Київській Русі. Одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами.

 

Надзвичайну вагу мала поява «Руської Правди» Ярослава Мудрого (1019—1054), сина Володимира Великого, хрестителя Київської Русі, — перше вітчизняне зведення законів, яке слугувало становленню й дотриманню відповідного ладу в суспільстві. Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, засуджували злодіїв і вбивць. Головною метою співжиття проголошувались особиста безпека. «Руська Правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Запроваджені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі та, як вважають, де в чому були гуманніші за сучасне законодавство. У «Правді Ярославичів», складеній уже після смерті Ярослава в 1072 році у Вишгороді, на думку Михайла Грушевського, віддзеркалилася юридична практика, яка склалася ще за життя великого князя.

 

Талановитим світським письменником у Київській Русі був онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1053—1125), який залишив нащадкам один із найвизначніших літературних творів того часу — «Повчання дітям» (XII ст.). Автор не тільки застерігав своїх синів — князів не чинити беззаконня самим, а й закликав заборонити «служивим» робити це. Князь як державний муж є носій закону й законності. На цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади. Мономах мовчав, що князь повинен бути для своїх підданців не лише справедливим згідно і законом, а й гуманним, милосердним, тож він має зобов'язати й своїх «служивих отроків» дотримуватися закону, вимог милосердя, щоб вони не злодіяли, не кривдили людей, бо це підриває авторитет держави, князя й самих «служивих». Тоді на них чекає прокляття народу й небесна кара. Автор «Повчання» також наголошував, що князь як воєначальник має розумітися на військовій справі. Великий князь закликав своїх синів бути мужніми в усіх життєвих випадках, не боятися смерті, якщо йдеться про захист правди й справедливості.

 

Отже, поряд із моральними думками в «Повчанні» містилися і практичні настанови щодо управління державою, керівництва підданими, ведення війни. Політичний зміст твору Мономаха полягає в ідеї єднання Руських земель.

 

Помер Володимир Мономах у віці 72 років 19 травня І 125 року й похований у Софійському соборі у Києві.

 

Важливе значення в розвитку державно-політичної думки в Київській Русі мало «Слово о полку Ігоровім» (XII ст.). Провідною в ньому була ідея політичного об'єднання руських земель і припинення князівських міжусобиць. Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його поразку, невідомий автор «Слова...» в поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнювальних висновків. Головна помилка Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що він пішов на половців «собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Гак само чинили й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. А тим часом Київська Русь зазнавала щоразу відчутніших нападів половців, монголо-татар, що її істотно ослаблювали. У процесі усвідомлення великої небезпеки зовнішньої навали й необхідності об'єднання для боротьби з нею всіх сил формувалась ідея єдності руських земель. 

 

 

10. Вплив творчості М.Міхновського на подальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна РУП (Революційна Українська Партія).

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголоше­ний 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна".

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних докумен­тів "Братства тарасівців", заявляє, шо кінець XIX сторіччя позначився яви­щами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища – боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої. Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку.

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого стано­вища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний – Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монар­хією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі пода­льші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед сторо­ною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вва-жас він, повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх шаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу.

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національ­них інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української на­ції.

Течія «Самостійна Україна» течія так званого українського самостійництва, шо сформувапося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціялістів-самостійників, кволу політично, але войовничу на словах, а по­декуди й на ділі" [38 с. 65].

Дійсно, започаткований тарасіцями та "Самостійною Україною" М. Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація соціального пи­тання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провід­них позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автоно­мії, як максимум державницьких прагнень українців