Слово про закон і благодать” іларіона та “поучення” володимира мономаха як інтегральні твори політичного характеру

Б.Кістяківський про значення правових норм для суспільного життя і утвердження правосвідомості

Б. Кістяківський дотримувався неокантіанських поглядів. Відповідно, право розглядав передусім як етичну цінність, вважаючи, що правові норми ґрунтуються на етичній свідомості людини. Пов’язуючи встановлення правових норм із закріпленням у свідомості людей впевненості у необхідності визначених дій, зазначав, що правові норми виражають певну повинність. В основі повинності лежить усвідомлення того, що певні дії мають бути здійснені. Це виявляється у встановленні людьми соціальних норм. Крім етичної сторони права, для Б. Кістяківського важливе значення має вивчення його соціальної природи, в якій виявляється суспільне значення юридичних інститутів. Як прихильник фрейбурзької, або баденської школи неокантіанства, він вважав, що результат, досягнутий за допомогою методів, перенесених з природничої сфери в соціологію, є обмеженим. В історичних процесах поряд з необхідністю значне місце посідають стихійні та свідомі дії людини, обумовлені рівнем суспільної культури. Право є найвагомішим виразником культури суспільства. Спираючись на «філософію культури» Г. Зіммеля та ідеї Г. Ріккерта про зв’язок права і культури, Б. Кістяківський дійшов висновку, що саме право, завдяки діям людей, які усвідомлюють свій обов’язок, перетворює соціально необхідне на обов’язкове.

 

5.В.Винниченко “Відродження нації”

Книга Володимира Винниченко «Відродження нації» описує історію Української революції, він описує політичний розвиток та формує свою думку щодо союзу України з Росією. В книзі описано боротьбу українського народу за свою незалежність від Росії. Автор має своє бачення щодо способів пробудження в людях своєї національної гідності. В книзі описується боротьба за рівність українського народу з росіянами, щоб Україна не була в усьому залежною від Росії, а існувала у її складі як самостійна та автономна держава. Історичні факти викладені для опису так званих «змагань» за визволення України. Ідеєю є пробудження в людях національної гордості, прагнення до змін, до розбудови української державності.

Можна сказати, що книга описує повну картину історичних подій того періоду і є джерелом для вивчення і розуміння тих складних політичних процесів, які відбувалися. Описується період, який можна охарактеризувати як збройна боротьба за владу. В книзі автор намагається не дотримуватися якихось особливих симпатій і не давати суб’єктивних оцінок, а просто проводити аналіз ситуацій, які відбувалися, описуючи детально різні партії, класи та рівні суспільства.

Стосовно безпеки можна сказати, що автор був схильним до ризиків та боротьби, не боявся повстань та переворотів. Головною була мета, відокремлення самостійної України, пробудження в людях патріотичних ідей та цілей і не можливо уявити досягнення запланованого без боротьби та опору.

 

 

В.Винниченко “Заповіт борцям за визволення”.

Написана 1949 року, праця досі ніде не публікувалася. Це— перше видання її.

Уроки української історії... Осмислення пройденого шляху... Роздуми про майбутнє України... Конкретні рекомендації, як його досягти. І прискіпливий погляд на українську еміграцію, визначення її ролі і завдань у цих процесах. Так можна схарактеризувати зміст унікального твору видатного українського письменника, громадського і державного діяча Володимира Винниченка.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

 

В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.

 

 

В.Липинський “Листи до братів-хліборобів”.

У “Листах до братів-хліборобів” В.Липинський

аналізує причини, що призвели до знищення

української державності в формі УНР та

гетьманщини. Особлива увага при цьому

надається висвітленню ролі української

інтеліґенції в державотворчих та руйнівних

процесах тієї доби, а насамперед – оцінки різних

форм державного устрою, що практикувались у

тогочасній Україні. Він підкреслює: “Українська демократична

інтеліґенція, що творила головні кадри так

званого свідомого українства в часах

передвоєнних і належала до всяких так званих

вільних російських професій, себе в ролі

будівничих української держави абсолютно

уявити не могла, і тому ідея своєї держави,

збудованої якимись іншими українськими

класами, була їй як не ворожа, то в найкращім

разі абсолютно чужа. Натомість хотіла вона

використати виключно для себе одиноку ролю,

до якої вона по природі своїй почувала себе

здатною, – ролю посередників між російською

державою й українськими народними масами,

яких перші прояви національної свідомости

вона намагалась у тій цілі всіма силами

опанувати”

 

 

Визначення майбутнього державного устрою України у творах М.Костомарова.

Засуджуючи самодержавство, М. Костомаров водночас бачив і недоліки республіканського устрою, який не дає гарантій захисту від свавілля влади «багатьох царків». Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова, як і для більшості членів Кирило-Мефодіївського братства, федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв незмісимо з другими» і водночас щоб були «один сейм або рада слов'янська, де сходились депутати од усіх Речей Посполитих і там розважали і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов'янського». Тобто, щоб кожна слов'янська держава — польська, литовська, українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи: «...щоб у кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года»і. За М. Костомаровим, в усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.

Д.Донцов “Націоналізм

Д. Донцов пориває з соціал-демократією й активно пропагує свою націоналістичну концепцію. Найбільш повно ця концепція знайшла своє висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: «Підстави нашої політики» (1921) і «Націоналізм» (1926). Його концепція включає три вихідних елементи:

 

1) Росія — найголовніший ворог України;

 

2) селянство — хребет нації й держави;

 

3) необхідність сильного відчуття мети і волі.

 

Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який

 

«оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що, крім шлункових інтересів і демагогічних кличів, нічого не розуміє».

 

Запропонована ним селянська демократія була не демократією «пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби...», а «демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу». Це демократія «самодисципліни», вищих ідей, «продукції», «свободи й самодіяльності». Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя. Ідеалом суспільного устрою і селянської демократії вважає Північну Америку.

 

На особливу увагу заслуговує друга частина книги «Чинний націоналізм», де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог «вольового націоналізму»:

 

перша засада нової національної ідеї — зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого — як мета, боротьба — як засіб;

 

друга— прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;

 

третя — дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея;

 

четверта— непримиренність, фанатизм, брутальність та аморальність, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації) — саме це дає національній ідеї вибухову силу в історії;

 

п 'ята — право сильних націй організовувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації;

 

шоста — кожна нова ідея, аби здобути собі право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що застосовує творче насильство для суспільного поступу.

 

Для Д. Донцова не стояло питання про неприйняття запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди немає... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути». Зрозуміло, що були й інші напрями націоналізму. Серед них можна назвати національно-державницький

 

 

Конституція Пилипа Орлика

Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу [1].Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання.

Положення конституції

 

У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

 

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

 

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

 

 

Конституція УНР

Конститу́ція Украї́нської Наро́дної Респу́бліки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) — основний закон УНР прийнятий Центральною Радою 29 квітня 1918 року, в останній день існування Центральної Ради.

Конституція УНР складається з 83 статей, які об'єднані у 8 розділів:

Розділ I. Загальні постанови.

Розділ II. Права громадян України.

Розділ III. Органи влади Української Народної Республіки.

Розділ IV. Всенародні Збори Української Народної Республіки.

Розділ V. Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки.

Розділ VI. Суд Української Народної Республіки.

Розділ VII. Національні союзи.

Розділ VIII. Про часове припинення громадянських свобід.

 

Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими Зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.

 

Конституція УНР мала підзаголовок - "Статут про державний устрій, права і вольності УНР" і складалася з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів: I. Загальні постанови (статті 1-6); II. Права громадян України (статті 7-21); III. Органи власти УНР (статті 22-26); W. Всенародні Збори УНР (статті 27-49); V. Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59); VI. Суд УНР (статті 60-68); VII. Національні союзи (статті 69-78); VIII. Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).

 

УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.

 

Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи, як то: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність особистого життя, таємниця листування тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча - Раді Народних Міністрів, судова - Генеральному Суду УНР.

 

Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.

 

На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законам не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.

 

Отже, ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.

 

Дві руські народності»

Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності" він дав розгорнуте епічне полотно руху історичного процесу України. У відповідь на зверхнє, зневажливе ставлення російського самодержавства та його ідеології до українського народу, що нібито не має своєї самобутності, Костомаров доводив, що українці мають свою історію, мову, культуру, психологію. Обґрунтовуючи оригінальний погляд на розвиток Київської Русі, він не заперечував єдності слов’янських народів, але доводив, що етнічна спільність народів не є одвічною і незмінною категорією" [196, с. 150саме вивчення "народного життя", ане життя князів їхніх міжусобиць, на його думку є ключем до розуміння, є ключем до вивчення історичної долі тієї чи іншої нації, особливостей її існування, розвитку та побудови майбутнього.

На самому початку роботи М. Костомаров заявляє про те, що журнал "Основа" піднімає прапор захисту "руської народності", але зовсім іншої ніж офіційнаВідмінність Південнорусів від "офіційної руської народності" видно будь-якому неупередженому спостерігачеві. Вони проявляються у особливостях фізіології, одягу, побуту, звичаїв, мови. Та все ж ці зовнішні ознаки є вторинними, вони лише виражають того, що приховано в глибині народної душі.В цій статті, переходячи по черзі головні моменти історичного минулого, Костомаров вказує, що вже в давні часи позначилася ріжниця між обома народами в сфері політичного і громадського життя, в сфері релігії, культурного побуту, в поняттях і віруваннях, нарешті — в поезії. Початок цієїріжниці помічається з найдавніших часів"Значний вплив на формування "духу народу", спільних для його представників способів думання, оцінки тих чи інших явищ суспільного життя, традиції, на ранніх стадіях його існування, вважає М. Костомаров, справляє географічне середовищеОднак вчений підкреслює, що цей фактор не є абсолютним. Сформувавши основи, він поступається так званим "життєвим історичним обставинам", які здатні видозмінювати "дух народу" суттєвим чином, посилюючи чи навпаки, пригнічуючи, ті чи інші риси його характеру.

На Півдні Русі, де народність формувалась протягом тривалого часу, де звичаї корінились у ранніх епохах формування людського суспільства, додержавного існування, на думку М. Костомарова, уявлення про організацію суспільного життя, про форми здійснення політичної влади та її джерела, були принципово відмінними від тих, що домінували на Північному сході. Старі Слов’янські уявлення про суспільний лад визнавали за джерело загальної народної правди волю народу, вирок віча, При цьому давно уже виникла й вкоренилася в розумінні ідея князя-правителя, третейського судді, встановителя порядку, охоронця від зовнішніх і внутрішніх занепокоєнь; між вічовим і княжим початком саме собою повинна була виникнути суперечність, але ця суперечність уклалася і примирялася під покликанням народної волі віча під правом князя... Князь був необхідний, але князь обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв тим потребам народуТаке ставлення до влади у Південнорусів формувалось як наслідок традиційного домінування індивідуалізму, поваги до особистості та самоповаги, що поєднувались із специфічними формами колективності. Українська громада відрізнялась від російської общини в першу чергу тим, що вона була добровільним об’єднанням людей і базувалась на взаємній згоді та принципах морального регулювання.При чому за вічем завжди залишалось "останнє слово" у вирішенні спірних питань, оскільки воно репрезентувало народ, як носія суверенітетуНа противагу тенденціям, що розвивалися у Південній Русі На сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і, нарешті, знищилась" [125, с. 33].Особливу роль у посилення інституту князівської влади та держави як апарату пригнічення на корінних землях майбутньої Московської держави справили два фактори "життєвих історичних обставин" — прийняття Руссю християнства та монгольське ігоПосиленню впливу інституту князівської влади як єдиновладного центру сприяло також і татаро-монгольське іго, вважає М. Костомаров. Загарбникам для утримання в покорі та експлуатації населення, що проживало у важкодоступній для татарської кінноти лісах, конче необхідним був відповідальний за збирання податків з місцевої знаті та підтримання порядку. Цією потребою з вигодою для себе змогли скористатись московські князі, поклавши початок створенню майбутньої могутньої імперіїНа основі проведеного аналізу природних умов та історичних обставин формування двох руських народностей М. Костомаров робить висновок про те, що "... плем’я південноруське мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу общинності. По корінному розумінню перших, зв’язок людей грунтується на взаємній згоді і може розпадатися по їхній незгоді;Оцінюючи вплив роботи "Дві руські народності" А. Господин зазначає: "Ця стаття М. І. Костомарова — це був сильний політично-науковий удар великого історика, мала знищити всі московські теорії про спільнородство, спільномовство і спільнокультурництво москалів і українців. Вона також розбивала фальшиві польські теорії"

Слово про закон і благодать” Іларіона та “Поучення” Володимира Мономаха як інтегральні твори політичного характеру

Важливим компонентом ідеологічної програми Ярослава Мудрого були заходи щодо розвитку літератури і книжкової справи. Піклуванням великого князя при Софійському соборі утворилась своєрідна академія — гурток добре підготовлених книжників та вчених, зайнятих не лише перекладами з грецької, а й укладанням нових літературних творів, покликаних втілити й пропагувати теоретичну платформу доби... Визначним лідером академії був Іларіон, який 1051 року став митрополитом

Іларіон був філософствуючим богословом, соціально ангажованим і включеним в церковно-політичну діяльність епохи Ярослава Мудрого" [1, С. 85]. Іларіон був пресвітером княжої церкви у Берестові, визначним ученим, громадським діячем, близьким соратником Ярослава Мудрого. Саме завдяки старанням останнього, навіть в супереч волі константинопольської патріархії, собор єпископів Київської Русі 1051 року обрав Іларіона митрополитом — першим на цій посаді вихідцем з русичів.

роботою Іларіона, що дійшла до нашого часу є " Слово про закон і благодать " написане в період між 1037 і 1050 роками у Києві. У ній сформовано основні проблеми які стануть висхідними для політичної думки княжої доби і будуть так чи інакше інтерпретуватись наступниками цього визначного мислителя. наскрізь просякнутий актуальними політичними проблемами того часу. І головною з них — проблемою взаємовідносин Київської Русі та Візантійської імперії.

Наскрізною ідеєю "Слова про закон і благодать" Іларіона якраз і було доведення рівності Київської Русі з Візантійською імперією.

Під "законом" Іларіон розуміє Старий Заповіт, що виступає як певне зовнішнє настановлення, розпорядження яке регулює діяльність людей до осягнення ними істини, вираженої Новим Заповітом. Закону неприйнятне уявлення про вище благо, хоча він і дається людям Богом на ранніх стадіях розвитку суспільства. Однак закон не протистоїть істині, дотримання закону є шляхом до отримання істини, яку несе в собі христова віра, а разом з нею і свободи. Адже, на думку Іларіона, як закон з необхідністю змінюється істинною, так і рабство — свободою.

Суть загальнолюдської історії, на думку Іларіона, полягає в поступовому прилученні народів до християнства, звідси випливає принципова рівність усіх народів, що прилучилися до благодаті — теза, явно протиставлена візантійській теорії Вселенської церкви і Вселенської держави, на роль якої претендував Константинополь" [18, с.172]. При цьому Іларіон не вважає, що визначальним у "богоугодності" народів є порядок їх прилучення до Христової віри. Сам акт прилучення вводить їх в коло рівних перед Богом, а отже, і один з одним як в сенсі духовному так і політичному.

аріон, окреслюючи коло цивілізованих народів, проводить також думку про те, що милішими Богу є вчорашні язичники ніж ті хто закостенів у догматах Старого заповіту після принесення Христом істини, а з нею, і благодаті. Він відзначає, що "Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло, євангельське ж джерело наводнилось і, всю землю покривши, простерлося до нас. Ось вже й ми з усіма християнами славимо святу трійцю, а Іудея мовчить. Христа славлять, а іудеїв клянуть. Народи прийняті, а іудеї відвернені" [104, с. 52].

Виступ Іларіона проти іудеїв — це виступ проти концепції богообраності одного з народів. Віра в богообраність, в укладання "контракту з Богом", що відсікає всі інші народи — це, по суті, синонім гордині. Для Іларіона ж головне — довести рівність народів перед Богом, а, отже, і рівність один перед одним

Полеміка Іларіона проти богообраності іудеїв спрямована не стільки проти них, оскільки перебуваючи в розсіянні вони вже не становили політичної загрози Київській Русі, скільки проти Візантії, яка все більше претендувала на лідерство в християнському світі.

він поставив руський і інші "нові народи" в один ряд зі старими, багатими християнською традицією і досягненнями. Сучасники Іларіона завоювали це право силою зброї. Є підстави в такому розвитку думки бачити певною мірою антивізантійську загостреність" [170, с. 14].

Саме з цими "новими народами" пов’язує Іларіон подальший прогрес людства, встановлення царства істини і благодаті Божої:

Для посилення аргументації на користь політичної рівності Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М. Брайчевського, "Володимирову легенду". Даючи характеристику діянням великого князя Володимира, що своєю волею зробив християнство державною релігією Київської Русі, мислитель всіляко підкреслює схожість його вчинків з діями імператора Костянтина. Володимир, за Іларіоном, великий правитель великої країни, що походить з давнього княжого род

Говорячи про діяльність апостолів по розповсюдженню Христової віри, про ті труднощі, які вони змушені були долати, щоб переконати світських володарів прийняти істинну віру, софійський книжник підкреслює: "Ти ж ні закону, ні пророків не читавши, розп’ятому поклонився... Інші царі і властителі, що бачили як все це здійснювалось святими мужами, не лише не вірили їм, але на муки і страждання віддавали їх. Ти ж, о блаженний, без всього цього прийшов до Христа, тільки по благому розумінню і гостроті розуму.

Оспівуючи Володимирові діяння Іларіон підкреслює, що він був єдиновладний володар своєї держави. При цьому ідея монархічного єдиновладного правління у Іларіона знаходить досить цікавий аргумент на свою користь. Мислитель вважає, що саме єдиновладна форма правління є основною запорукою єдності і сили держави, її територіальної цілісності. І сам Володимир є символом могутності і сили держави як для зовнішніх так і для внутрішніх сил.

Князь Володимир у "Слові про закон і благодать" Іларіона виступає не стільки як конкретна історична особа, скільки як певний образ ідеального правителя. Князь — глава держави відповідальний перед Богом "за труди пастви людей його". Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен, на думку Іларіона, здійснювати свою владу в рамках закону — "землю свою пасуши правдою". В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість — "без блазна же Богом дані йому люди управивши". Істинний правитель повинен не лише сам бути справедливим, але й слідкувати за дотриманням закону, правосуддя здійснювати на його основі і бути милостивим — "мало казни, много милуй".

Іларіон не довго посідав митрополичу кафедру в Києві. Після смерті 1054 року великого князя київського Ярослава Володимировича літописці перестають згадувати про нього. Немає однак і згадок про смерть митрополита. Ряд дослідників вважає, що втративши підтримку світської влади за наступника Ярослава Іларіон склав з себе сан і став ченцем Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім’я Никон. Саме Никона вважають одним з основоположників літописання в Київській Русі, чиї ідеї справили значний вплив на авторів найбільш відомого літопису того часу — "Повісті минулих літ".

«Повчання» В.Мономаха. Визначною пам'яткою політичної дум­ки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053—1125), яке є складовим елементом „Повісті минулих літ” і третьою, завершальною її частиною. Постать Володимира Мономаха – великий київьский князь, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. І саме цей досвід він намагається передати своїм синам. І саме центральною темою цього твору є єдність, а радше, заклик до єдності роду Рюриковичів, що може забезпечити єдність земель Київської Русі.

Вишукувати моменти політичної ангажованості твору навіть не доводиться. Варто лише поглянути на „Повчання” через призму особи правителя, яким він постає перед читачем. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами, які, в свою чергу так чи інакше мають релігійне походження. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. І, базуючись переважно на християнському віровченні, „Повчання” випромінює ще одну важливу тему твору – значення чеснот, якими повинен володіти князь, щоб найяскравішим чином виконати свій обов’язок перед Богом і своїми підданими. Власне кажучи, якщо перефразувати, випливає проблема, яка має велике значення для аналізу і потребує безумовного врахування: Звідки береться авторитет князівської влади? Відповідей може бути немало, однак слід вказати на основоположні моменти:

«Навчися, праведний чоловіче, поступати благочестиво, навчися, за євангельським словом, спонукаючись на добрі діла ради Господа.»

Акцентуючи увагу на понятті честі, Мономах – останній князь, якому вдалося, хай і на нетривалий період, подолати феодальну роздробленість держави і об'єднати амбітних князів під своєю владою, визначав найбіль­шим гріхом, недопустимим для правителя, порушення клятви, що неоднора­зово приводило до сутичок і братовбивчих війн. Перераховуючи княжі чесноти, розказуючи про своє життя і заслуги перед Богом і державою, Володимир Мономах творить перед своїми нащад­ками ідеал князя, шо має бути не лише воїном, а й господарем у своєму домі і державі. На думку Володимира Мономаха, князь не повинен уникати і праці, спрямованої на забезпечення достойного існування громадян держави, на захист слабших від можливого свавілля можновладців. Висока освіченість є необхідною вимогою для того, щоб відповідати моральним вимогам, що висуваються до правителя, і які формують його як авторитетну особу. Мономах радить своїм синам невпинно працювати над собою, збільшувати знання, ставлячи у при­клад власного батька. І тут же Мономах протиставляє навчанню лінь, якої слід уникати і знищувати у собі як таку, що є антиподом, шкідником знання як вже набутого, так і перспетивно отримуваного.

Підсумовуючи, варто сконцентрувати увагу на тому, що базисом для подальшого обгрунтування ідей твору є християнське віровчення, зокрема його джерело у вигляді Євангеліє. І саме виходячи звідси, Володимир Мономах і формує своє „Повчання”, наскрізь пронизане політичною проблематикою. Тут, зокрема, наявне співвідношення князівської влади, фактично політики, і моралі; присутні чесноти та моральні якості, які є визначальними у формуванні авторитету князівської влади; своєрідними порадами та напученнями, автор спрямовує тих, до кого він звертається у русло консолідації з метою набуття стійкості такого державно-політичного утворення як Київська Русь.