Суспільно-політичні ідеї І.Вишенського.

Письменник-полеміст. Найбільш відомий твір — «Послання єпископові» (1598). Дійшов визнання основоположності й ви-значальності первісно-демократичних засад раннього християнства для церковного життя, а на цій основі і для світських відносин. Висунув концепцію соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Усі церкви рівні між собою, будують свої відносини й управляються соборно, а верховним владикою над ними є лише Христос. Ідеал Вишен-ського— громадянська колективність, яку він бачив у діяльності українських братств. Одержавши владу від Бога, володар не може користуватись нею на свій розсуд. Влада дана не для того, щоб нею чинити насильство, а щоб утверджувати закон і справедливість. Гостро засуджував зрадництво, ренегатство верхівки українського духовенства після Берестейської унії і з симпатіями ставився до уярмленого народу. Сподівався, що саме простолюд зможе відстояти цінності предків і відродити українську державу. Він зосереджує увагу на пропаганді моральних ідеалів раннього християнства, які відбивали прагнення народу до рівності, волі, братерства, справедливості, були антиподом існуючих у суспільстві гніту і безправ'я народних мас, рішуче викриває експлуататорську природу магнатів і шляхти, церковних владик і вищого духовенства. Суспільно-політичні погляди І. Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов'ю до трудового народу. І. Вишенський творив свій суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу. На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та свободи людини й народу можлива тільки з поверненням до демократичних основ раннього християнства.
І. Вишенський прагнув усунути превалювання світської влади, оперти її та все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм І тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади.

 

73. Суспільно-політичні погляди С.Оріховського-Роксолана. Однією з самих відомих і популярних серед сучасників Ст. Оріховського-Роксолана є його дві промови "Про турецьку загрозу", в яких він під­няв важливу на той час для християнської Європи проблему стримування експансії мусульманської Туреччини. Говорячи про ту загрозу, що її несе для європейської цивілізації турецький наступ, вчений, звертаючись до польського короля Сигізмунда, пропонує створити коаліцію християнських володарів, які повинні заради спільної справи виступити єдиною, згуртова­ною силою. Обидві редакції цієї промови вченого користувались значною популярністю в тогочасній Європі.Розглядаючи проблему зіткнення християнської і мусульманської ци­вілізацій Ст. Оріховський-Роксолан ставить питання про роль релігійного фактору в міждержавних відносинах.І причина тут не лише в особистості султана, а втому, шо він і польський король належать до різних релігій, а мусульманство, на думку вченого не вимагає дотримання клятв і обітниць, шо скріплюють міжнародні договори, перед невірними.Відзначаючи невигідність для Польщі договорів укладених з Туреч­чиною, Ст. Оріховський-Роксолан радить королеві Сигізмунду відмовитись від їх виконання. Однак для виправдання відмови він знаходить аргумента­цію прийнятну для європейської традиції і норм міжнародного права: не словом, а ділом.Відмова від дотримання договорів неодмінно повинна врешті-решт призвести до війни з турками. І хоч король польський, на думку вченого. має всі шанси на створення потужної антитурецької коаліції європейських християнських монархів і повинен зробити все можливе для її утворення, головною запорукою майбутньої успіху у війні є готовність власної держави.Підготовка держави до майбутньої війни передбачає наведення в ній порядку і якнайкращого її облаштування. При цьому Ст. Оріховський-Роксолан спирається на концепцію ідеальної держави давньогрецького фі­лософа Платона, згідно з якою суспільство повинно бути поділене на стани, кожен з яких виконую свою, чітко визначену функцію.Проблема організації державної влади, яка б давала можливість як­найкращим чином розвиватись суспільству і кожному його членові є однією з головних в теоретико-політичній спадщині Ст. Оріховського-Роксолана. Їй присвячено більшісь його праць серед яких центральне місце займає "Напу­чення королеві польському Сигізмунду-Августу".У цій праці вченим піднімаються проблеми сутності та призначення королівської влади та держави, організації державного життя, прав та обов'язків влади і громадян.Звертаючись до Сигізмунда-Августа Ст. Оріховський-Роксолан за­значає, що головною передумовою процвітання держави і її мешканців є впевненість громадян в тому, що на верху владної піраміди знаходиться лю­дина, яка в повній мірі володіє необхідними для правителя якостями і пер­шим серед них – мудрістю. Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудріші філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава. Якщо ж король не відповідає цьому ідеалу, то державу і її громадян чекають різноманітні негаразди.Зазначаючи, що керування державою – це одне з найважчих занять людини у світі, Ст. Оріховський-Роксолан не зводить мудрість правителя лише до певної суми знань. Мудрість – це поєднання розуму з моральними чеснотами, які, у свою чергу, виникають як наслідок освіченості монарха. Адже той, хто володіє справжнім знанням, вважає вчений слідом за Сократом, не може чинити всупереч моралі.На думку вченого, не менш важливим для процвітання суспільства ніж мудрість короля є питання про тих, на кого він зможе спиратися у своїй діяльності. Оточення короля пови­нно добиратися з найкращих людей держави. При цьому найбажанішими є представники родової аристократії, оскільки, зазначає Ст. Оріховський-Роксолан, спадкоємці давніх родів несуть відповідальність не лише перед королем і власним сумлінням, а й перед пам'яттю предків, підтримуючи честь роду. Але само по собі аристократичне походження ще не дає людині права займати відповідальні державні посади, від яких залежить доля її гро­мадян. Це право необхідно заслужити реальними справами, в яких і прояв­ляється сутність людини. Тому мислитель не відкидає можливості посідання вищих управлінських постів у державі тим, хто не має знаменитих предків, але своїм життям і подвигами в ім'я вітчизни заслужив це право. Звертаючись до короля Ст. Оріховський-Роксолан, по суті, формує перелік тих якостей, якими повинен володіти будь-який претендент на включення до політичної еліти держави.Найгіршим же варіантом для підданих буде якщо король оточить себе не достойними громадянами, а підлабузниками. Вони, улещуючи короля, не допускатимуть до нього дорадників і сприятимуть узурпації ним всієї влади і перетворенню на тирана.Такий сміливий виступ проти можливості безмежності королівської влади багато в чому пояснюється самим характером організації державної влади в польській державі який видно з самої її назви - Річ Посполита, тобто "справа народу", або латинською – республіка. Влада польського короля об­межувалась Сеймом, що представляв інтереси шляхти і духовенства, і сена­том, шо складався з представників аристократії.Король, як вважає Ст. Оріховський-Роксолан, найпершим своїм обов'язком повинен мати захист інтересів своєї держави і своїх підданих. Він є своєрідним сторожем королівства. Цим визначається і місце його ме­шкання – прикордоння держави звідки йде найбільша військова загроза, і способи здобування прихильності підданих. Адже монарх, який зможе за­безпечити умови для мирного існування громадян, безперечно користуватиметься у них авторитетом і прихильністю. А без прихильності підлеглих жоден король не може, на думку вченого, вважати свою владу захищеною від підступів противників.Король є захисником закону в державі, що до­зволяє суспільству уникнути тиранії. А влада тиранів, вважає вчений, ніде довгою ще не була.Вільна держава (як ідеал державної організації), на думку мислителя, має базуватися на справедливому судочинстві, в основі якого повинне лежа­ти право, що базується на моралі. Закон в державі – це правові норми, що стоять на сторожі справедливості повинен бути неодмінним чинником дер­жавної організації і разом з етикою є основою держави.

74. Суспільно-політичні погляди Т.Шевченка. Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів. Перший етап позначається роман­тизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі «Гайдамаки» серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат і чвари.

У другий, найплідніший період творчості, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він різко засуджує не тільки самодер­жавство, що було притаманним для всієї його творчості, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврус тих «землячків», які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну визискувачами та гнобителями, підручними колонізаторів. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти — гетьманів і козацької стар­шини — завданням національного й соціального визволен­ня. Оцінює їх поет досить презирливо: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття — ваші пани, ясно­вельможнії гетьмани». Неприязнь'!'. Шевченка до козацької старшини багато в чому зумовлена тим, шо вона замість того щоб шукати опори у власному народові, намагалась якнай­швидше знайти собі іноземного покровителя. Неоднозначним було ставлення поета й до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем: «Отаке-то, мій Богдане, Олексіїв друже, ти все оддав моска­леві, а йому й байдуже».

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко роз­крита, зокрема, в поемі «Кавказ». У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержав­ством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність І насильство. Полі­тичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республі­ка — суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирі­шальна роль у такому суспільстві мала належати трудівни­кам, що працюють на своїй землі.

Т. Шевченко не тільки різко засуджував кріпаччину, самодержавство, а й закликав народні маси до його пова­лення насильницьким, революційним шляхом: «...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте!». Він виступав як послідовний революційний демократ, творчість якого справила величезний вплив на боротьбу українського народу за своє соціальне й національне визволення. Не останню роль творчість Т. Шевченка та інших революціо­нер і в-де мок раті в відіграла у скасуванні в Росії 1861 р. — останньому році життя поета — кріпосного права.