Осмислення і спроби втілення національно-державницької ідеї в революційну добу української історії (1917-1920 рр.).

Повалення царизму створило умови для відновлення української державності. Більшість політичних партій, що діяли на той час в Україні (УСДРП, УПСР, РСДРП, соціалісти-федералісти та ні.), заходилися кожна на свій лад добиватися участі у формуванні владних структур. Найбільш представницькою стала утворена в березні 1917 р. Центральна Рада, в якій були представлені селянські депутати (149), військові (132), робітничі (100) та делегати «губерній і великих міст» (67), профспілкові, просвітні і економічні організації, всього 640 осіб2. Більшість членів Ради додержувалися вимоги «української автономії в федеративній Російській Республіці», а жадання повної самостійності було спочатку меншим. На той час ідея федерального зв'язку з Росією залишалася панівною, тому вона й надалі була в центрі пошуків в українській політичній думці. Серед українських тогочасних мислителів найвизначнішими постатями були М.Грушевський, В.Винниченко. У Галичині, оскільки І.Франко вже помер, залишалися помітними більше політичні практики, ніж політичні теоретики, однак сюди можна віднести Ю.Бачинського, К.Левицького, В.Левинського, досить впливовими стали клерикальні теоретики Г.Костельник, Й.Сліпий і Т.Галущинський. Важливо враховувати, що за умов парламентської монархії процеси радикалізації розвивалися швидше, ніж в самодержавній Росії. Нагадаймо, що вже влітку 1907 р. депутат австрійського сейму К.Левицький висунув вимогу національно-територіальної автономії, у наступному році він проголосив Галичину «П'ємонтом» та вимагав поряд з політичними реформами «самоуправління українського... на засаді рівноправності»1.Напередодні війни у 1912 р. на з'їзді національно-демократичної партії було підтверджено вимогу державної незалежності всього з'єднаного українського народу»2.Отже, галицькі політики пішли далі, вони не бачили жодної можливості федерації з Росією, вважали, як писав пізніше К.Левицький, що «між царською Росією і Європою мав стати охоронний вал: Україна»3. Союзником у цій боротьбі, на їх думку, мала б стати Австрія.Ситуації! ж в Україні була іншою, тому, враховуючи її, М.Грушевський вже у квітні 1917 р. пише теоретичну працю «Якої ми хочемо автономії й федерації», в якій дає чіткий образ майбутньої автономної України у федеративній Російській Республіці. М.Грушевський пропонував організувати політичну владу на засадах широкої місцевої самоуправи. Законодавча влада - Сойм, мала складатися з представників від усіх партій, течій і національних груп. Сойм мав би «порядкувати справами всієї України в її етнографічних межах». Правда, варто зазначити, що бажання М.Грушевського бачити Україну в її етнографічних межах було утопічним як на той час, бо він пропонував провести певні відрізування в Польщі (Хелм), Молдавії, Росії на користь України. Сойм «видаватиме закони в усяких справах, окрім тих небагатьох, що будуть полишені для парламенту загальнодержавного і міністрів республіки»4.Отже, у федеральні органи Україна мала б делегувати: «Справи війни і миру», міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових... нагляд за поштами, телеграфами й залізницями держави, надавання певної одностайності карному... цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей в краєвім законодавстві»1.Все ж решту мало перейти відповідно до компетенції «краєвої». Це, насамперед обирання виконавчого комітету чи ради краєвих міністрів, які поряд з захистом справ України представлятимуть її інтереси в раді міністрів федерації. Передбачались окремі міністри для охорони прав національних меншостей. Хоча військо і перебуватиме в межах України, підпорядковуватися воно буде центральній владі. «Право зносин з пограничними державами в справі охорони своїх торговельних і всяких інших інтересів мусить бути за Україною, і при укладанні трактатів республіки міністр український, як і міністри інших членів федерації, мусить мати голос. Війна і мир також не можуть бути рішені без їх участі»2. У той же час М.Грушевський вслід за М.Драгомановим не захоплювався панслов'янізмом, тому він розглядав таку федерацію не як кінець всієї справи, а лише як певний важливий етап на шляху до* «політичної перебудови Європи та її перетворення в Європейську федерацію». Іншими словами, М.Грушевський вважав, що «велика революцш Російська... велико вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію... І от чому я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо ій ніякої ваги. Для йлизшо-го часу зовсім, досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці (підкр. наше - Б.К.). А в будущині, сподіваємося, ця республіка війде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин - одною з підстав сеї Європейської федерації»3. Такі тоді були часи, такі мрії, такі оптимістичні плани... У всякому разі літо й початок осені 1917 р. зовсім не виключали, можливо, саме початку руху в цьому напрямку. Однак перелнс лише законодавчих актів Центральної Ради про поширення влади на всю територію, про виняткове право ЦР видавати закони для УНР, Закон про Генеральний Суд показали, що одночасно почався й рух до перетворення автономії у «повну державу». Було владнано й проблему гарантії прав меншостей (національної,, політичної, професійної), що дало змогу врегулювати відносини з Тимчасовим урядом, передбачалося" ввести в Генеральний Секретаріат посаду секретаря в національних справах. Було також проведено З'їзд представників народів і областей, що прагнули федеративної перебудови Росії, який ухвалив резолюцію «Про федеративний устрій Російської республіки», що мала сприяти федералістичним настроям в Росії. Однак конкретні події кінця 1917 р., пов'язані з Жовтневою революцією в Петрограді, утворення в Харкові паралельної більшовицької влади кардинально змінили політичне мислення М.Грушевського. З його безпосередньою участю був підготовлений і задекларований IV Універсал, який проголошував Україну «самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Було заявлено, що «власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу...»1. При голосуванні у Центральній Раді за цей Універсал було подано 39 голосів, проти - 4 голоси (російські соціал-демократи та представник Бунду), утримались – б2. У лютому-березні 1918 р. М.Грушевський публікує ще один збірник «На порозі нової України», в якому він, враховуючи нові обставини, що склалися після проголошення незалежності України, тим не менше далі підтримує концепцію федералізму, правда тепер вже «народів Чорного моря». Він залишається також на соціалістичних позиціях.М.Грушевський проголошує кінець східної, промосковсь-кої орієнтації, розробляє серію соціально-економічних реформ. Майже одночасно Центральна Рада приймає два важливих закони - про національно-персональну автономію та про громадянство. Якщо перший акт дехто називав навіть «вершиною моральною» українства, який мав би забезпечити національну згоду й гармонію всіх націй, що проживали в Україні, то другий - Закон про громадянство УНР, був кроком назад. Згідно з цим законом «всі, хто не побажав бути громадянином УНР, у тримісячний строк мали виїхати з України», що викликало негативну реакцію. Навіть один з авторів збірника «Вехи» Б.Кістяківський, що на цей час вже був професором Київського університету, заявив, що «как украинский патриот опасаюсь - как бы украинская государственность себя не скомпрометировала и не показала себя малокультурной»1.Вершиною політичної думки на той час була Конституція УНР, ухвалена Центральною Радою 29 квітня 1918 р., призначена до оголошення на українських Установчих Зборах, яка внаслідок перевороту так і не ввійшла в життя. Середи авторів були і М.Грушевський, і А.Степаненко та багато інших. Вражає лаконічність (всього 83 пункти), логічність й систематичність цього правового, політичного документу. Текст складається з коротких восьми розділів. У першому зазначається, що Україна «відновлює своє державне право, яко Українська Народна Республіка». Отже дана політична акція спирається на істйричні державницькі традиції українства, підтверджуючи тим' відновлення політичного державного феномена, перерваного наприкінці XVIII ст. Проголошувалося, що суверенним суб'єктом в УНР є народ України, який здійснює «своє суверенне право... через Всенародні Збори України» (п.3-4). У Конституції вживається поняття «Народ України», тобто синтетична політична категорія, яка включала всі нації, національні меншини, що проживали на той час в Україні. Нашу думку підтверджує пункт 6, в якому зазначається: «...Націям України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних межах»2- Тобто, народ України не лише складається з націй, але за Конституцією ці нації отримали право на певну автономію. Другий розділ присвячений правам громадян України, де зазначаються певний порядок набуття громадянства (п.7), заборона подвійного громадянства (п.8), рівність усіх громадян перед законами, широкі права громадян - недоторканість житла, заборона смертної кари, конфіскації майна, таємниця листування, свободи слова, друку, сумління, організації, страйку, переміщення, право обирання до місцевого і громадянського самоврядування У третьому розділі визначаються органи влади. Верховним органом УНР є Всенародні Збори, «які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР», вони ж формують вищі органи виконавчої і судової влади (п.23). Зазначається, що вищою виконавчою владою є Рада Народних Міністрів, а судовою - Генеральний Суд (п.24-25). Оскільки загальним принципом побудови УНР став принцип самоврядування і децентралізації (п.5), то всілякі справи місцеві «впорядковують виборчі Ради і Управи громад волостей і земель. їм належить єдина безпосередня місцева власть» (п.26). Що ж писалося в Конституції про найвищий законодавчий орган -Всенародні Збори? У розділі 4 розглядається даний орган, зазначається порядок обирання депутатів (від 100 тис. один депутат), визначається термін дії повноважень (3 роки), порядок розпуску парламенту - або постановою самих Зборів, або також «волею народу, виявленою не менш, як трьома міліонами виборців...» (п.32). На чолі Зборів стоїть Голова, що обирається Зборами. Всі справи вирішувалися б на сесіях «звичайною більшістю голосів». Лише «відділення територій, зміни конституції, проголошення війни і віддання під слідство і суд міністрів рішаються спеціальною більшістю» (п.38). Законодавчу ініціативу мали б президія в порозумінні з Радою Старшин Зборів, поодинокі зареєстровані фракції, окремі групи депутатів, не менше ЗО, Рада Народних Міністрів, органи самоврядування, які об'єднують не менше 100 тис. виборців, та виборці-громадяни в числі не менше 100 тисяч (п.39). На проголошення війни, укладання угод від імені ЦНР потрібна постанова Всенародних Зборів, причому для проголошення війни треба ухвали двох третин присутніх депутатів (п.47). П'ятий розділ був присвячений вищій виконавчій владі -Раді Народних Міністрів, яку б формували Збори і перед якими Рада відповідала. Члени Зборів можуть стати міністрами, тоді вони, беручи участь у дебатах та голосуванні, мають дорадчий голос (п.59). Парламент мав обирати й колегію найвищого суду Республіки, що складала Генеральний Суд. Сьомий розділ відводився національним спра вам. Одразу зазначалося, що «кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, себто права на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного союзу»1.Три нації - великоруська, єврейська і польська - одразу одержували право на національно-персональну автономію (п.70), решта ж - білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська - могли скористатися цим правом, якщо до Генерального Суду поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не менше як 10 тис. громадян УНР, «що заявляють про належність свою до даної нації». Далі справу мав розглядати публічно Генеральний Суд у строк, не пізніше як 6 місяців. Його рішення було остаточним. Решта націй повинні були подавати свої заяви на розгляд Всенародних Зборів (п.70). Далі зазначалося, що неукраїнці мають право створити в УНР Національні союзи, які б мали право законодавства і врядування, представництва, свій бюджет. Цією діяльністю мали б займатися Національні Збори, які обираються громадянами даної нації. Установчі Збори кожної нації повинні визначити обсяг справ, належних до їхньої компетенції, дане рішення підлягало затвердженню Всенародних Зборів УНР (п.75). Вищим виконавчим органом національного союзу є «національна Рада, котра обирається Національними Зборами і перед ними відповідає» (п.77). Восьмий розділ Конституції регламентував надзвичайний стан та порядок його запровадження. Такою була в цілому перша Конституції! УНР, яка мала переважно правнополітичний характер на відміну від попередніх і значний соціально-економічний зміст, але і вона була не позбавлена хиб. Закінчуючи цей фрагмент, мусимо сказати й про «Закон про тимчасовий устрій України», прийнятий в травні 1918 р. У першому ж його розділі «Про гетьманську владу» (ст.1-7) фактично встановлювався режим авторитарної влади гетьмана. Однак вона не мала монархічного характеру, що було підтверджено в «Заяві - декларації» гетьманського уряду від 10 травня 1918 р.: «Гетьман не змагає стати самодержцем...». Далі обіцялося в документі, що за умов спокою буде скликано народне представництво, яке й вирішить проблему політичного устрою України1. Авторитаризм влади гетьмана закріплювався рядом пунктів закону, що санкціонували не лише єдність виконавчої й законодавчої влад (п.30-31), але й номінальне підпорядкування генерального суду Гетьману (п.44). Цікавим також був законодавчий акт Гетьмана про скасування суверенності Української держави (14 листопада 1918 р.), що проголошував федеративний союз з Росією, який дасть можливість відновити давню «могутність і силу Всеросійської держави»2. У тому ж 1918 р. у Києві було надруковано одну з перших праць з історії української політичної думки, автором якої був Юліан Охримович (1893-1921), молодший брат відомого галицького демократа В.Охримовича. Ю.Охримович у студентські роки редагував студентський журнал «Шляхи» у Львові, пізніше став секретарем ЦК УПСР, членом Центральної Ради, у 1921 р. заарештований більшовиками й розстріляний. Його праця була написана у 1916 р. і призначалася для нелегальних українських громад у Москві та Києві. Перша частина була присвячена історії розвитку української національно-політичної думки в XIX ст. до М.Драгоманова і до 50-х років у Галичині. У наступних випусках передбачалося довести розповідь до XX ст. включно. Ю.Охримович планував написання ще однієї праці, яка мала бути присвячена розвиткові соціально-політичної думки, «себто еволюції соціально-економічних ідей та поглядів на державний лад»3. Однак не судилося... У східній частині України, більшовики зуміли у 1918 р. втримати лише на певний час політичну владу, яка з метою легітимності прийняла рядзаконодавчих актів. Так, наприкінці 1918 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд затвердив «Временное положение об организации рабоче-крестьянской власти на местах». Цікаво, що в цьому «положении» відкреслювалося, що органи Радянської влади в Україні створюються «применительно к Конституции Российской Социалистической Республики». Більшовики не приховували своєї чіткої орієнтації на Москву, бо, виконуючи вказівку В.Леніна, в кінці січня 1919 р. Тимчасовий уряд опублікував декларацію, де прямо зазначив, що тісний різнобічний зв'язок України і Росії «вменяет нам в обязанность равнять свой революционный классовый фронт прежде всего с фронтом российского пролетариата. Врагов Советской России мы объявляем врагами Советской Украины. У нас одинаковые политические, экономические и военные задачи...». Не більше і не менше! І далі пророкувалось об'єднання України з Росією «на началах социалистической федерации...»1.Незабаром у березні 1919 р. у Харкові відкрився З Всеукраїнський з'їзд Рад. Згідно з декретом «О выборах» на з'їзд делегатів обирали за «революційним принципом»: від сільських волостей - по одному, тобто, як потім зазначалося на з'їзді, волость могла мати й 30-40 тис. селян, але від неї був один депутат. Від полків і більших військових частин - теж по одному, міста й «поселки» давали за іншим принципом: від 10 тис. виборців по одному. Крім цього, позбавлялися виборчого права всі, хто жив з найманої праці, «все бывшие» і т.д.(§4 п.2. декрета). Зрозуміло, які депутати поїхали на з'їзд у найчисельніших Харківській, Катеринославській делегаціях (701 депутат, які склали одразу понад третину делегатів всього з'їзду). На з'їзді з доповіддю про Конституцію виступив нарком юстиції Хмельницький Олександр Ісакович (1889-1919), який щойно повернувся з державної посади з Москви. Тут ми не можемо не процитувати окремі місця зі стенограми виступу цього сина адвоката, випускника Одеського (Новоросійського) університету. Нарком юстиції почав, як справжній юрист, з поняття «конституція», яке він визначив так: «Конституция есть такой закон страны, который в общей форме закрепляет господство за тем или другим из общественных классов и соответственно с этим устанавливает для одного класса полноту прав, а для другого — полноту бесправия»2. Розправившись таким чином з правовою категорією, нарком зробив ґречний уклін у бік північного сусіда, вжив ши чи не одним із перших популярні у майбутньому стереотипи, заявивши, що при складанні документу слід врахувати досвід «нашей старшей сестры - Великой Российской СФР». Після цього він продемонстрував масу правових знань, заявивши, наприклад: «Мы отрицаем так называемую демократию, т.е. тот общественно-государственный строй, в котором все граждане пользуются одинаковыми правами...»'. Зрозуміло, що після таких вчених рекомендацій наркома юстиції сам текст Конституції нагадував накази ротних «отцов-командиров». Але краще даймо слово документові. Без всяких сентиментів, одразу в першому пункті Конституції зазначалося, УСРР «есть организация диктатуры трудящихся и эксплуатируемых масс...», її завданням є організація «перехода от буржуазного строя к социализму». Зрозуміло, що, як у всякій диктатурі, тут не було слова про розподіл влади, а лише одне: «...Власть трудящихся масс на территории УССР осуществляется Советами...» (п.5)2.У зв'язку з революційним світовим запалом в Конституції зазначалося, що УСРР «заявляет о своей твердой решимости войти в единый состав Международной Социалистической Советской Республики, как только создадутся условия для ее возникновения...» (п.4). Разом этим заявлялося про солідарність з іншими радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше «политическое объединение для общей борьбы...». Друга частина була присвячена організації радянської влади. Визначалася досить широка компетенція «Центральной Советской власти», куди відносилося «утверждение, изменение и дополнение Конституции, установление и изменение границ, сношение с иностранными государствами, в частности объявление войны и заключение мира, установление основ организации вооруженных сил, общее руководство внутренней политикой, законодательство». Визначалися органи центральної влади - Всеукраїнський «Съезд... Депутатов», Всеукраїнський Центральний «Исполнительный Комитет Советов» та «Совет Народных Комиссаров» (п.6—7)3.