Історія появи козацтва і Запорозькоі Січі

Звитяжна і легендарна історія українського козацтва є однією з найгероїчніших і найромантичніших сторінок минулого. Ще й донині таємничими й недостатньо дослідженими є, насамперед, джерела, причини та передумови зародження й початкового розвитку козацького руху. Напередодні появи козацтва в Україні діяли воєнні формування, що брали участь у війнах Польсько-Литовської держави проти прибалтійських німецьких лицарів, проти Туреччини. До ліквідації Литвою украї-нських князівств місцеві князі мали власні загони. Значна кількість українців залучалася до загонів самооборони від навал кримських татар. Та, як правило, це були нетривкі тимчасові формування, що розпадалися після ліквідації небезпеки.

Виникнення постійних збройних сил українського народу пов'язане з глибинними процесами, що відбувались у суспільствіXV-XVI ст. 3 розвитком і зміцненням шляхетського землеволодіння в Україні зростала експлуатація землевласниками селян, збільшувалися панщина і чинш. Нелегким було становище ремісників, купців, міщан. Магнати, які володіли містами, накладали на жителів тяжкі побори. Посиленню гніту чинили опір всі верстви трудового населення. Найпоширенішими формами протесту були подача скарги на дідича до суду, відмова виконувати повинності, втечі и повстання.

Рятуючись від здирства шляхти і магнатів, а також шукаючи додаткових заробітків, селяни і жителі міст Галичини, Волині, Київщини здебільшого йшли на окраїни, де лежали малозаселені землі й куди не сягали руки можновладців. На просторах степів Середнього Подніпров'я втікачі займалися різними промислами - захоплювали пустощі, оброблялиземлю, будували хутори, полювали, рибалили, розводили худобу, доглядали бджіл. Це називалося уходництво (від слова «уходити» - втікати на заробітки). Життя уходників було важким і небезпечним, бо існувала постійна загроза нападу гайдуків магнатів, яким ці «пустощі» роздавав король, а також татарських грабіжників. Ось чому уходник, виходячи на польові роботи, завжди мав рушницю на плечі й шаблю або тесак на поясі. У народі з гіркотою жартували, що вільний поселенець однією рукою тримається за чепіги плуга, а іншою — за рушницю. Але він пишався новим становищем і новим іменем козака - вільної озброєної людини, безстрашного воїна. Таке ім'я прийшло з татарської мови. Вперше воно зустрічається в італійсько-татарському розмовнику 1330 р. для генуезьких купців, які торгували в Криму, і перекладається як «степовий розбійник», «вільна людина».

До небезпечної вільності козакування вдавалися найсміливіші й найхоробріші, сильні духом і тілом, представники всіх верств населення селяни, міщани, вихідці із збіднілих бояр та української шляхти. Але переважно це були доведені до відчаю панами селяни-кріпаки, які втікали з фільварків від злих володарів. Особливо посилився чисельний ріст козацтва після Люблінської унії. Селянам здавалося, що звільнившись від неволі втечею, вони назавжди стали вільними та щасливими.

Вперше саме про українських козаків згадано в документах 1492 р. Тоді татарський хан поскаржився литовському князю на київських і черкаських козаків, які напали на татарський корабель у гирлі Дніпра. Ця дата вважається початком українського козацтва.

Оскільки серед козаків були не лише бідні селяни, міщани, ремісники, а також і багаті люди, які втікали від утисків магнатів, вони утворили багату козацьку верхівку, яка тримала владунад простим козацтвом. Значна частина козацьких поселень і хуторів зосереджувалась на території Черкаського староства Київського воєводства і дещо південніше. Тому українські козаки здобули в Московщині ще й іншу назву - черкаси, поширену в документах того часу.

Одночасно з українським козацтвом на річці Дон виникло донське козацтво. Українські та донські козаки часто об'єднувалися у спільних військових акціях. Об'єднанню сприяло й те, що на Дону жило дуже багато втікачів з України. Це справляло значний вплив на формування донського козацтва. Навіть головне місто донців названо Новочеркаським, тобто «новими Черкасами».

Польські та литовські урядовці відразу ж почали формувати з українських козаків прикордонну варту, загони для контрпоходів проти татар, для захисту південних рубежів.

Одержавши від уряду права і привілеї на захоплення і залюднення південних земель, польська шляхта хотіла прибрати до рук володіння козаків, а їх перетворити на кріпаків. Вона чинила напади на хутори, вбивала жителів, грабувала майно. Козаки мужньо боронилися від цих руйнівних нападів. Та все ж магнатам вдалося захопити частину козацьких земель. Козаки змушені були відходити далі на південь, задніпровські пороги - у Запорожжя, у місцевість, що називалася Великим Лугом. Туди йшли озброєні молоді чоловіки, які не втрачали зв'язку зі своїми хуторами, селами, містами.

Пороги на Дніпрі стали природною перепоною, що перетинала шляхті й магнатам можливості володарювання над козацтвом. Усього було більше десятка порогів і «забор» - кам'яних перешкод. Найвідоміші з них Кодацький, Сурський, Лоханський, Будило, Ненаситець (Ревучий), Звонецький, Вільний та ін.

Із часом козацький рух так поширився, що ватаги козаків почали сміливо селитися і робити невеликі укріплення - «засіки» та «січі» (від «сікти», «рубати», обносити частоколом) нижче дніпровських порогів (за порогами). Зосередження у пониззі Дніпра в безпосередній близькості до татарських поселень значної кількості козаків спонукало їх до об'єднання в єдиний укріплений військовий табір - козацький Кіш. 3 часом кошем стали звати й орган самоврядування. Тепер поряд з дрібними «засіками» почали будувати великі головні укріплення для розміщення Коша - Січі. Споруджувались вони як прихований військовий об'єкт у плавнях, шелюгах рік, на островах, часто змінювали місце, бо руйнувалися королівськими військами або татарами. Але знову і знову відбудовувалися і незмінно називались одним славним іменем - Запорозька Січ, тобто укріплення за порогами. її заснування датується 50-ми роками XVI ст.

3 утворенням Запорозької Січі кількість козаків швидко зростала, a їхня роль у боротьбі проти гнобителів та агресорів посилювалась.

Запорозька Січ стала центром антифеодальної та національно-визвольної боротьби українського народу. Тут знаходили притулок втікачі від панського гніту, представники різних народів - українці, поляки, білоруси, татари, московіти, греки. Але найбільшу кількість козаків давала, звичайно. Україна.

Місце розташування першого Коша Запорозької Січі до цього часу залишається невизначеним. На ґрунті наявних історичних джерел можна робити тільки припущення. Так, на початку XVI ст. козацькими походами проти татар прославився козацький ватажок-отаман, черкаський і канівський староста Остафій Дашкевич. Спочатку він служив царю Московської держави, а потім разом з татарами ходив воювати на Московщину і навіть саму Москву. Він запропонував польському урядові побудувати на Дніпрі ряд фортець - «засік» - для оборони від татар. За його отаманства король і сейм дали козакам деякі вільності - привілеї і навіть плату за охорону південних кордонів держави.

Проте найвірогідніше першою фортецею саме Запорозької Січі став споруджений у 1552 р. козацьким отаманом, сміливим і відважним ватажком, черкаським і канівським старостою, князем Дмитром Вишневецьким замок на острові Мала Хортиця. У 1550-1563 pp. він очолював прикордонні козацькі загони, і народ оспівав його подвиги в історичних думах під іменем Байди. Князь Дмитро-Байда теж служив і польському королю, і московському царю, прославився відважними походами на чолі запорожців проти татар у Крим і взяттям ряду укріплень, у тому числі Очакова. 1558 р. татари знищили хортицькі укріплення. А сам Вишневецький, втрутившись у міжусобну боротьбу молдавських бояр, 1563 р. потрапив у турецький полон, був відвезений у Стамбул і скараний на гаку. Козацькі кобзарі склали про долю Байди історичну думу, що розпочинається словами: «У Цареграді на риночку та п'є Байда мед-горілочку, та п’є Байда та не день, не два, та й не одну нічку і годиночку!»

Відмовившись від пропозицій султана стати його полководцем і зятем, Байда виніс собі вирок: його почепили за ребро на гак. Але й тоді він глузував з турків, які, не витримавши наруги, застрелили козака.

Після зруйнування замка Байди-Вишневецького запорожці не злякались. Вони спорудили нове укріплення південніше від Малої Хортиці на малодоступному острові Томаківка (Буцькому). Там, за твердженням очевидця, з 1564 р. «частіше всього жили низові козаки, і він служив їм по суті найміцнішою фортецею на Дніпрі». Зруйнування татарами в 1593 році й
цієї фортеці спричинило перенесення Січі на острів Базавлук (1593-1630).
Згодом Січ знаходилася на Микитиному Розі - Микитинська (1628-1652)
та на річці Чортомлик - Чортомлицька (1652-1709).

Були й інші перенесення головних укріплень, всього оборонного та господарського майна Січі, а також розміщення їх одночасно на різних островах і в плавнях. Це ускладнювало життя і бойову діяльність запорожців, але разом з тим і розширювало їхні маневрові можливості.

Близько центру січового майдану знаходилось велике приміщення військової канцелярії, що складала серцевину козацького військового командування. Значне місце займали також майстерні з виготовлення і ремонту зброї, бойового спорядження, одягу, взуття, а також загальна куховарня. Тут же, у замаскованих льохах, зберігався порох. Навколо площі стояли приміщення козацьких жител-казарм - довгих глинобитних хат, покритих очеретом (куренів). До них курінні отамани приписували нових козаків. При цьому новобранцям давали нові козацькі прізвиська - Корж, Палій, Кривоніс, Сірко. Всього було 38 куренів, що йменувалися за назвою місцевості, звідки було найбільше козаків.

Утворення козацтва і Запорозької Січі мало велике значення для посилення боротьби українського народу як проти польсько-литовських загарбників, так і проти турецько-татарської агресії. Із заснуванням Запорозької Січі дух козацтва розлився по всій Україні.

 

Устрій Запорозької Січі

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.

У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Отже на мою думку, навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.