Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні



Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади[5, c. 361-362].

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порпі) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку

 

Утворення УЦР

Упродовж чотирьох днів лютого - з 23 по 27 (8-12 березня за н. стилем) 1917р. було покладено край багатовіковому монархічному режиму династії Романових. Але становлення нової влади виявилося набагато складнішим. У Росії зразу ж з’явилися два претенденти на владу: перший - Тимчасовий уряд - був органом російського промислового, фінансового та аграрного капіталу; другий - Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів - являла собою асамблею радикально настроєної інтелігенції, робітників і солдатів. Органів влади на місцях вона не мала, але контролювала діяльність Тимчасового уряду.
В Україні, куди звістка про падіння самодержавства прийшла на початку березня 1917р., намітилось, як і в Росії, кілька ліній стратегічного розвитку. Одна з них - зміцнення буржуазного ладу шляхом підтримки економічної, соціально-політичної і воєнної політики Тимчасового уряду. Інша - партії соціалістичної орієнтації визначали курс на соціалістичний розвиток суспільства. Причому якщо меншовики, есери та інші обстоювали еволюційний перехід до соціалізму шляхом "визрівання" капіталізму, то більшовики і ліві есери вважали за можливе безпосередній перехід до соціалізму зразу після повалення влади капіталізму.
Особливістю України було те, що тут одразу визначилась третя стратегічна лінія - національно-визвольний рух. Він посилювався, з одного боку, завдяки прагненням національної буржуазії зберегти свої привілеї, посісти гідне місце в керівництві, а з іншого боку, через небажання мас миритися з шовіністичною політикою Тимчасового уряду, який виступав послідовним спадкоємцем політики царизму.
Реалізацією цього напряму стратегічного розвитку стало утворення 4 березня 1917р. Української Центральної Ради (УЦР) її політичну платформу започаткували лідери трьох провідних на той час політичних партій -ТУП (Товариства українських поступовців), УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії") та швидко зростаючої партії українських есерів - УПСР. До Центральної Ради ввійшли також представники інших політичних партій, груп, організацій, товариств, спілок, гуртків: військових, кооперативних, студентських, духовенства, українських наукового і педагогічного товариств, товариства українських техніків та агрономів тощо. Головою ЦР заочно було обрано М. Грушевського.
Партії, політичні та громадські організації, що увійшли до, ЦР, підтримували політику Тимчасового уряду, але домінуючою ідеєю їх діяльності було надання Україні автономії. Соціальним орієнтиром Центральної Ради було селянство, за підтримки якого вона намагалася, не пориваючи з Росією, утвердити українську державність.
Але після Лютневої революції в українському суспільстві відбувалися й інші процеси, зокрема створення Рад робітничих і селянських депутатів. Тільки в березні 1917 р. їх виникло близько 170, влітку було понад 250, а восени стало понад 300. Ради були багато-партійними органами, але в них швидко зростали авторитет і роль більшовиків.
Уся складність ситуації в Україні полягала в тому, що робітничі та селянські ради орієнтувалися на ті самі верстви населення, що й національно-визвольний рух. Згодом це мало неминуче призвести до конфлікту між ними. Але весною-влітку 1917 р. події розвивалися в досить сприятливому для Центральної Ради руслі. У Києві та інших містах пройшли багатотисячні мітинги, збори, маніфестації, відбулися з’їзди та конгреси, які назвали Центральну Раду "єдиним компетентним органом" у вирішенні українських справ.
Для закріплення своєї ролі як найвпливовішої сили в суспільстві ЦР 10 (23) червня 1917р. видала І Універсал, який проголошував суверенітет українського народу на своїй землі. Втілення в життя ідей Універсалу та ухвалення законів покладалися на всенародно обрані Установчі збори (сейм).
Важливою подією стало формування 27 червня крайового уряду - Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком. Закріплення статусу уряду проголошувалось у II Універсалі 3 (16) липня 1917р. У липні склад уряду поповнився представниками національних меншин. Склад самої Центральної Ради влітку-восени досяг понад 800 осіб. Тому наприкінці червня 1917р. виник ще один орган - Мала Рада у складі 40 осіб.
Розмах національного руху в Україні вже не міг лишатися поза увагою Петроградського уряду, який на початку серпня 1917 р. передав українській делегації Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату, яка окреслювала компетенцію останнього п’ятьма губерніями з дев’яти: Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською. Обмежувалися повноваження українського уряду у військовій, міжнародній і продовольчій справах, у сферах транспортного зв’язку, пошти, телеграфу тощо. Отже, Інструкція Тимчасового Уряду була кроком назад порівняно з ІІ Універсалом. Проте вона стала свідченням відродження автономних прав України, формування української державності на новому етапі . Проте з літа 1917 р, авторитет ЦР серед населення України почав неухильно падати, оскільки вона всіляко зволікала з вирішенням головних економічних і соціальних проблем, дедалі більше стаючи на шлях обмеження демократичних та революційних завоювань народу. Хоча ще й не повною мірою, але вже давалися взнаки прорахунки лідерів ЦР щодо робітничого класу та збройних сил, лави яких помітно деморалізувалися.
Змінилася обстановка й у Росії. Найрадикальніше крило соціал-демократії виступило з ідеєю переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну мирним шляхом, а після липневих подій 1917 р. у Петрограді було взято курс на збройне повстання. 25 жовтня (7 листопада) 1917р. влада перейшла до рук більшовиків, які мали тепер більшість у Радах. Тимчасовий уряд було повалено. Революційні події стрімко наростали і в Україні. У багатьох містах Донбасу і Правобережної України було усунуто представників влади Тимчасового уряду і проголошено встановлення влади Рад. Особливо жорстокою, на відміну від інших міст України, де радянська влада встановлювалася безкровно, була боротьба в Києві.
На той час у місті майже десяти тисячам військ, вірних Тимчасовому урядові, протистояло близько 6,5 тис. революційне налаштованих частин. Київський ревком почав підготовку до повстання, яке відбулося з 29 по 31 жовтня і завершилося перемогою повстанців. Збройні сили Центральної Ради - січові стрільці та українізовані військові частини - участі у повстанні не брали. Але після розгрому контрреволюційних сил увечері 31 жовтня зайняли в Києві урядові установи, вокзали, банки, пошту, телеграф, і ЦР заявила про встановлення в Україні своєї влади.

Основні напрямки політичної програми УЦР

· Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

· Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російськоїреспубліки.

· Співпраця з Тимчасовим урядом.

· Надання національним меншинам рівних політичних прав,

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.009 с.)