Жанри перекладної літератури Київсько Русі.

За Єфремовим

1 - Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею. Спроби витворити громадсько-державні форми, в писемності – візантійський вплив. Доба ділиться на 2 періоди: до татарська - доба розвитку, по татарська – занепаду.

2 - Доба національно – державної залеглості від кінця 14 до кінця 18чт. Вплив заходу. Поділяється на два періоди: доба інтенсивного розвитку під час нац.. боротьби із Польщею, 2 ще більшого занепаду

3 - Доба національного відродженння від кін. 18ст, першого виступу Котляревського

За Чижевським

І. Доба монументального стилю — XI ст.

II. Доба орна­ментального стилю — XII—XIII ст.

III. Переходова доба — XIV—XV ст.

IV. Ренесанс та реформація — кінець XVI ст.

V. Барокко —кін 16—XVIII ст.

VI. Класицизм — кінець XVIII ст. — 40-ві роки XIX ст.

VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років XIX ст.

VIII. Реалізм — від 60-х років XIX ст....

IX. Символізм — початок XX ст.»

За Сліпушко:

1.Дохристиянська творчість (від найдавніших часів до 988)

2.Література раннього християнського середньовічч (988 – до початку 12 ст)

3.Література високого (золотого) середньовіччя 12 століття

4.Література пізнього середньовіччя часів К.Р. (13 ст. із 30х рр.)

5.Пізнє середньвіччя доби Литовсько-Руської держави (14-15 ст.)

 

Жанри перекладної літератури Київсько Русі.

Нова хрис­тиянська література, що прийшла на Русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. Переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу, набу­вали ознак яскравого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою Руського краю.

Першими на Русі почали перекладати окремі частини Біблії. Так постали апракосні (неповні) Євангелія та Апостоли, які читалися під час богослужіння. Із книг Старого Заповіту особливого поширення набув "Псалтир". Користувалися давньоруські мислителі "Служебником" і "Требником", які давали науку для священників про відправу божественних служб і треб.

 

Релігійну літературу часів Київської Русі прийнято поділяти на канонічну (правовірну) та апокрифи.

До канонічної належать житія — житійні, агіографіч­ні твори, присвячені подвижницькому життю святих. Вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. "Житія" почасти дуже широко­го обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику галерею типів "християнських героїв".

Поступово виникли календарні житія, тобто розміщені за порядком днів пам’яті святих (Четьї-Мінеї, Синаксар чи Прологи). Існували й некалендарні житія – патерики, де житія розташовані в алфавітному чи географічному (Синайський патерик) порядку. Найбільшим здобутком цього жанру, витворений давньорус. книжниками, був Києво-Печерський патерик (поч. 13 ст), геогр..

На основі християнської літератури постала й активно
розвивалася проповідницька література. Головна природа проповіді (слова, повчання) — ораторська, риторична. Вони репрезентували систему християнських моральних
принципів і християнської філософії.

На Русі пере­кладалися проповіді Іоанна Златоустого, Єфрема Сирина, Василія Великого, Григорія Богослова, Тедора Студита, Кирила Александрійського та ін.

Апокрифи (від гр. апокрифос — таємний, прихований. Апокрифічні перекази прийшли на Русь із Візантії, Болгарії, Палестини. Отже, апо­крифи — це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою. Виникали, як правило, у народ­ному середовищі, а наявний тут художній вимисел сприяв їх значному поширенню. Руські апокрифи перекладали з болгарських оригіналів, що, в свою чергу, спиралися на візантійську апокрифічну традицію, набуваючи у давньо­руських перекладах місцевого характеру.

Тематично апокрифи поділяються на три основні групи: старозаповітні (народні розповіді про створення світу, перших людей), новозаповітні (апокрифічні євангелія Якова, Томи і Никодима), есхатологічні (від гр. есхатос — крайній, останній), які містили цікаві розповіді про кінець світу і Страшний Суд, про потойбічну долю праведників і грішників.

Найвідомішим новозаповітним апокрифом є "Ходіння апостола Андрія", що його Нестор увів до "Повісті врем'яних літ". "Ходіння Богородиці по муках" — це есхатологічний апокриф. Вагомий внесок у вивчення апокрифів зробив Іван Франко, підготувавши 5-томне видання "Апокрифи і легенди з українських рукописів"

До світської перекладної літератури належать наукові праці, історичні твори, повісті, вірші. Найпопулярнішимим були "Шестодневи", "Фізіолог" та твори енциклопедичного характеру — "Ізборники", "Бджола".

" Шестодневи " — це популярні у візантійсько-слов'янській літературі твори, які трактують християнське поход­ження світу. Причому, це трактування має яскраво виявлений суспільний і літературно-художній характер, коли поряд із християнськими догмами бачимо прояви і власне авторської думки. Отже, в основі "Шестодневів " — популярна, певною мірою відповідна до пануючих суспільних настроїв літературно-художня розповідь про шість днів творення світу Богом, звідки й походить назва подібних творів. "Шестодневи" синтезували у собі елементи світської науки та філософські вчення про рух небесних світил, тварин, рослин тощо. Тут містяться всілякі моральні та релігійно-повчальні висновок.

Історія світової літератури знає чотири найбільш відомих "Шестодневи": "Бесіди на Шестоднев" Василія Великого (ІУ ст.), "Шість слів про сотворіння світу" Северіана, єпис­копа Гавальського (У ст.), "Похвала Богу про сотворіння всієї тварі" Георгія Пісіда (УП ст.), "Шестоднев" Іоанна Мкзарха Болгарського (X ст.).

"Шестодневи" перейняті духом і й ідеологією християнства, їхня суспільна роль — формування нового світогляду, відповідного до принципів християнської держави.

" Фізіолог " — це популярна зоологія, і популярний біологічний твір, що в алегорично-символічній формі ви­кладає важливі положення християнської науки й, опи­суючи справжні та вигадані прикмети звірів, подає зразки для наслідування і повчання. Даний твір являє собою своєрідний збірник відомостей про звірів, птахів, комах, риб, дерева, каміння і т.п. Ці відомості черпались із Псалтиря, Біблії, творів античних і східних письменників й були опрацьовані християнськими письменниками і доповнені символічним тлумачен­ням відповідно до християнського світогляду.

Кожна стаття "Фізіолога", присвячена окремому звірові, поділяється на дві частини: в одній описують реальні властивості звіра, птаха, а в другій викла­даються символічні тлумачення і вводиться певна морально-дидактична думка. Авторами "Фізіолога" називали знаме­нитих отців церкви — Василя Великого, Іоанна Золотоустго, Амвросія, Ієроніма.

 

Ізборники 1073 і 1076 рр.

Ізборник 1073 р. (Ізборник Святослава 1073 р.) нази­вають найдавнішою датованою давньоукраїнською збіркою енциклопедичного характеру, що призначалася для читан­ня освіченими людьми з вищих верств суспільства. Ця своєрідна давня енциклопедія містить близько 380 статей щонайменше 40 авторів. Ізборник 1073 року як давньо­руська хрестоматія зі світової літератури, книга для читан­ня, розрахована на широке коло читачів містить відомості з богослов'я, філософії, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузей знання.

Традиційною є версія про те, що збірку було перекладено у X ст. для болгарського царя Симеона. Водночас існує й інша, за якою книгу перекладали з грецької мови безпосередньо київські книжники.

Своєрідна добірка мала цілком конкретну мету: дати пояснення широкому колу читачів, не обізнаних у тонкощах догматики і богослов’я, про основні істини християнського віровчення, запобігти основним непорозумінням, які могли виникнути при читанні книг Старого і Нового заповітів, викласти основи розуміння деяких закономірностей світобудови. Інакше кажучи, ввести ново просвічених християн у коло ідей та уявлень, пов’язаних із прийнятою ними вірою, а головне – у досить короткій і легкій формі допомогти їм освоїти рівень просвіти, який наблизив би їх до візантійської освіченості.

Особливої увги заслуговує стаття Георгія Хировоска нази­вається "Про образи» - тлумачення не священних текстів, а поетичних форм, подано 27 категорій: алегорія, метафора, інверсія і т.д.

Ізборник 1076 року

Ізборник 1076 р. в науковій літературі іменується як Ізборник Святослава, Збірник 1076 р.

Порівнюючи Ізборники 1073 та 1076 років, учені дійшли висновку, що Ізборник 1073 року може бути майже повністю зведений до візантійсько-грецького архетипу. Натомість Ізборник 1076 року, очевидно, був складений уже на слов'янському грунті; до цього часу з повною достовірністю можуть бути зведені до грецьких оригіналів близько половини вміщених у ньому статей, і при цьому багато використаних у ньому джерел існувало вже не на грецькій, а на слов'янських мовах. Залежність текстів Ізборника 1076 року від їхніх болгарських оригіналів лише опосередкована. Зміст твору морально-релігійний. Ізборник 1076 року був значно доступнішим нашим предкам, ніж Ізборник 1073 року. Мова збірки він назвав простіша і зрозуміліша.Ізборник 1076 року складається із таких частин: три "повчання" батьків дітям ("Слово одного батька до свого сина" і "Повчання дітям" Ксенофонта та "Святої Теодрри"); "Атанасієві відповіді", завданням яких є пояснення важких місць св. Письма; оповідання про "Милостивого Созомена"; різні сентенції, речення, прислів'я, згруповані за темами.Структура твору є чітко продуманою і концептуальною. Починається Ізборник "Словом" про читання книг. Можливо, це була передмова руського книжника Іоана, його настанови щодо того, як слід читати цю книгу. Далі подано повчання батьків дітям та збірки сентенцій, зокрема "Поради для заможних", "Стословець"; вибрані місця з проповідей, а в кінці оповідання про Созомена.|'"Слово якогось отця до сина свого" було складене на основі візантійського твору імператора Василія "Повчання, подані синові його Льву", яке стало взірцем для Володимира Мономаха.

"Бджола"

Збірки афоризмів під назвою " Бджола " було складено у Візантії ченцем Антонієм у XI ст. На Русь вони прийшли разом із іншими творами і були перекладені з грецької мови вже у XII—XIIIст. на території Київської або Галиць­кої землі. "Бджола" — антологія афоризмів і прислів'їв із Біблії, творів євангелістів, отців церкви, апостолів, антич­них письменників укладених за тематичним принципом: добродійне життя, правда, цнотливість, мужність, дружба і т.п. Протягом XII—ХУІІ ст. "Бджола" була улюбленою книгою для читання, її цитували письмен­ники, філософи, державні діячі. Збірка була велика за обсягом. Вона містить понад 70 статей або ж розділів (слів), а також близько 2,5 тис. висловів на різноманітні теми: з античних письменників та філософів, отців християнської церкви, фрагментів зі Святого Письма, історичних діячів та анонімних авторів і Призначення цих цитацій — дати відповідь на питання: як жити у цьому світі.

 

Байки Г. Сковороди

 

Григорія Сковороду можна назвати «батьком» українського байкарства, адже до нього цей специфічний жанр не був властивий давній українській літературі. У 1769 — 1774 рр. Г.Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські". Першу частину байок у кількості 15 Сковорода написав трохи раніше, а в 1774р., живучи в селі Бабаях, поблизу Харкова, він написав ще 15 байок і подарував весь збірник з 30 байок своєму приятелеві Панасу П’янкову.

Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети.

Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин — основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик").

Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея сродної праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха". В байці «Бджола та Шершень» автор подає алегоричні приклади людей, один з яких займається важкою, але сродною працею і є щасливим, а інший страждає, паразитуючи на чужих здобутках.

У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII — XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

 

 

Літопис Григорія Грабянки

Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І.Скоропадського. тут проголошується автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв.війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу — риси барокко.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини.

В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.

Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків».

Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким. Але Грабянка не обмежується описами битв, — перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами — Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична.

В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого.

Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко — «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший».

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучасну термінологію, назвати барокковим історичним романом. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні перекази.

За Єфремовим

1 - Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею. Спроби витворити громадсько-державні форми, в писемності – візантійський вплив. Доба ділиться на 2 періоди: до татарська - доба розвитку, по татарська – занепаду.

2 - Доба національно – державної залеглості від кінця 14 до кінця 18чт. Вплив заходу. Поділяється на два періоди: доба інтенсивного розвитку під час нац.. боротьби із Польщею, 2 ще більшого занепаду

3 - Доба національного відродженння від кін. 18ст, першого виступу Котляревського

За Чижевським

І. Доба монументального стилю — XI ст.

II. Доба орна­ментального стилю — XII—XIII ст.

III. Переходова доба — XIV—XV ст.

IV. Ренесанс та реформація — кінець XVI ст.

V. Барокко —кін 16—XVIII ст.

VI. Класицизм — кінець XVIII ст. — 40-ві роки XIX ст.

VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років XIX ст.

VIII. Реалізм — від 60-х років XIX ст....

IX. Символізм — початок XX ст.»

За Сліпушко:

1.Дохристиянська творчість (від найдавніших часів до 988)

2.Література раннього християнського середньовічч (988 – до початку 12 ст)

3.Література високого (золотого) середньовіччя 12 століття

4.Література пізнього середньовіччя часів К.Р. (13 ст. із 30х рр.)

5.Пізнє середньвіччя доби Литовсько-Руської держави (14-15 ст.)

Повіст врем’яних літ, повчання дітям мономаха, феодосій печерський, ізборники, іларіон Слово про закон і благодать, лука жидята послання, ходіння данила паломника.

Літопис Самовидця

Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер.

Самовидець – псевдонім. Твір було написано козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політична позиція автора – автономний статус козацької держави під протекторатом іншої держави. Літопис охоплює події 1648-1702 рр. головна увага зосереджена на нац.-визв війні. Літопис було написано в часи гетьманування Івана Мазепи іочевидно на його замовлення.

Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літописець є виразником інтересів заможного козацтва російської орієнтації, разом з тим його погляди пронизані українським козацько-старшинським патріотизмом. Причини війни він бачить у гонінні на православ’я, в обтяженні козаків повинностями з боку Польщі, в тому що козаків примушували панщину робити. На відміну від інших козацьких літописів автор літопису уникнув панегірика Богдану Хм. Характерною рисою автора літопису є та, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн, а скоріше як спостерігач. Він рішучий противник шляхетської Польщі, Криму й Туреччини та їх прибічників у середовищі козацької старшини. Особливо вороже автор ставиться до політики Виговськогго і орієнтації на Туреччину Юрія Хм. І Петра Дорошенка.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця написаний українською мовою того часу, близькою до народної

 

Климентій Зиновіїв.

 

Климентій Зіновіїв походив з незаможної козацької родини, рано осиротів. Певне, навчався в церковній школі, де і жив, а потім — у Києво-Могилянській академії, мешкав у бурсі. Молодим постригся у ченці, був монастирським писарем. Обходив усю Україну, збираючи пожертвування для монастиря, а також в інших монастирських справах. Жив на Закарпатті, Волині, Київщині, у Слобідській Україні, на Запорозькій Січі, бував у Польщі, Білорусі, Литві, Росії. Знав церковнослов’янську, латинську, польську, російську мови, орієнтувався у білоруській та литовській мовах. Був дуже спостережливим, допитливим, багато думав і читав, любив не тільки церковні співи, а й народні думи та пісні, кохався в малярстві. Мав схильність до віршування. Знаючи закони силабічної версифікації, свої спостереження і роздуми виливав у поетичній формі. Багато хворів, був у якомусь «гонінні», проте дожив до похилого віку. Закінчив життя на Чернігівщині у сані ієромонаха.

Майже через 150 років після смерті Климентія в одному з чернігівських монастирів український письменник і етнограф О. Шишацький-Ілліч натрапив на збірку його творів. Рукопис не мав ні початку, ні кінця, налічував 321 сторінку (з можливих 400) і поділявся на три частини: книжку віршів, що її поет готував до друку, збірку народних прислів’їв і приказок («приповістей посполитих»), розміщених за алфавітом, і віршів, дописаних Климентієм пізніше. Його різноманітна за змістом велика віршована спадщина може бути об’єднана у дві тематичні групи – соціально-побутову і філософсько-релігійну., в яких знайшли відбиття актуальні проблеми часу. Проте у світогляді і літературній діяльності Климентія ми зустрічаємо суперечності, породжені тогочасною історичною епохою. З одного боку він виступає щирим і безкомпромісним викривачем соціальної несправедливості, картає панів і захищає бідних, а з другого він не тільки не закликає до соціальної боротьби, а як священик навіть радить змиритися із тим суспільним ладом, який нібито іде від бога.

Лобре володіючи технікою силабічного віршування, він у своїх творах прагнув точно дотримуватися правил поетичних. Віршова спадщина у жанровому відношенні досить різноманітна. Поряд з елегією ми зустрічаємо епіграму, повчально-дидактичні вірші, псалми і молитви, вірші-орації, пісні.

К.З. виступив талановитим майстром панегіричних віршів, але у зовсім іншій, не характерній для того часу, якості. Його похвальні вірші звеличують не панів-експлуататорів, царів і вельмож, а простий народ, селян і міщан-ремісників.

Переважна більшість творів – це яскраві реалістичні малюнки сучасного письменникові життя, сатирично-викривальні вірші про силиних світу цього. Звичайно, у цілій низці творів автор викриває і загальнолюдські пороки і вади, засуджує антиморальну поведінку і вчинки.

 

Київський літопис

 

Київський літопис – це ІІ частина «Літопису Руського», логічне продовження «Повісті врем*яних літ», охоплює події 1117 — 1200. К.л. датується по-різносу: 1200 роком, 1198-1199 роками, 1198. Повість врем’яних літ завершується кінцем 1117р. розповіді про наступні вісімдесят років вміщені в к.л. Назва «Київський літопис» є умовною, її дав М. Костомаров.

Щодо авторства прийнято думку дослідника Іловайського про те, що головним укладачем літопису був ігумен Видубицького монастиря Мойсей. У літописі можна виділити три найбільш важливі ідейно-тематичні цикли: сімейна хроніка Ростиславичів, літопис переяславського князя Володимира Глібовича, чернігівський літопис Ігоря Святославича. Літопис постав як сукупний звід літописів, які були створені різними авторами і на замовлення різних князів тих земель, які посідає український народ. Київський літопис являє собою монументальне військове оповідання, оповідання про бойові події з погляду тодішнього київського рицарства. Як цілість – велика рицарська повість. Спочатку не писався як літопис, дат у ньому не було, дати були виставлені редакторами пізнішого часу. Творився як зібрання воїнських повістей

Найбільш яскравими частинами літопису є воїнські повісті – про князя Ізяслава Мстиславича і похід Ігоря на половців.

Повість про Ізяслава є найкращим повістевим твором давн літ-ри. Опис подій докладний, будова повісті проста. Суть повісті становить незмінна концепція звеличення видатної особистості – князя ізяслава. Повість про ізяслава починається покликанням його на київський стіл 1146р. проте цей початок нее має яскраво виражених єдиних стилістичних та ідеологічних ознак. Повість про із переривається чи її частини замінюються уривками повісті про Ігоря.кінець повісті про ізясл губиться так само непомітно, як і її початок. Повість починається запрошенням на престол, потім розправа киян над Ігорем, останній наступ із на київ і повне посідання на київському столі, далі дипломатична політика, численні походи, преможний вїзд із до києва після однієї з битв, де він був поранений. У повісті підноситься культ честі – індивідуальної і національної. Чесноти князя – готовність щомиті віддатися на волю божу, стати на суд, ризикнути своїм життям, підноситься щедрість до духовенства, церков, головний обов’язок – любити дружину. Автор повісті належав до тогочасної еліти і був прихильником ізяслава.

Повість про похід Ігоря на половців 1185р. два цикли: 1. Половецький, починається під 1183р. повістю про похід князів на половців і тягнеться до смерті Святослава Всеволодовича (1194), сюди входить повість про похід Ігоря 1185р. 2. Цикл галицький. Автор з повагою і захопленням ставиться до Ігоря, змальовуючи його як яскравого носія рицарського кодексу честі та героїчної моралі. Повість про похід ігоря має чернігівсько-сіверське походження. Автор детально описав похід ігоря у степ, звеличив свого героя. Повість написана якщо і не безпосереднім учасником походу, то принаймні людиною, яка отримала відомості про нього з перших рук. Слово о полку ігоревім було головним джерелом для автора літописної повісті про похід князя ігоря на половців.

Завершується літопис похвальним словом ігумена Мойсея на честь Рюрика Ростиславича, яка є яскравим зразком панегіричного жанру.

 

Метафізична поезія 16-18 ст

Метафізична (філософсько-релігійна) поезія – це поезія, що черпала зміст, поетичні мотиви з церковного богослужіння, апокрифічних легенд, житій святих, проповідей. Популярними були гімними і псалми на честь Трійці, Ісуса Христа, Богородиці, апостолів, святих. Жанрові різновиди: вінці (цикли молитовних епіграм), ліричні медитації молитовного, покаяльного, напучувального змісту, роздуми на релігійно-філософські теми.

Збірка «Перло Многоцінноє» складається з великої передмови до читача та 21 вірші, що є, власне, моралізаторськими роздумами і повчаннями про Богородицю і Христа, святих і т.д. Збірка призначалася і як посібник для учителів та учнів шкіл, а також проповідників.

Здебільшого вірші К.ТР.Ст мають духовний моралізаторсько-дидактичний характер, вони своїм складом і тематикою наближаються до традиційних нерівноскладових духовних псалмів чи інших церковних пісень. І лише в окремих рядках є відгомін тогочасного життя, складних класових суперечностей. Таким зразком є вірш «Ліки розкішникам цього світу», що є монологом щойно померлого вельможного пана. Ліричний герой говорить, що нагла смерть все від нього забрала: замки, палаци, шкатулки, шати, сади. Раніше за ним слуги ходили, а тепер ні. Для автора було властиве дидактичне роздумування про тлінність і марність буття, про всемогутність смерті, яка нікого не жаліє.

 

Агіографія Київської Русі.

Напр. 11ст. давньоруська літ-ра сформувала новий жанр – житіє. У цих своєрідних творах змальовувався життєвий і подвижницький шлях святих, котрі жилиі творили серед свого народу.

Чиж: житійна літ-ра виразно відрізняється від духовної повісті. Житіє можна було написати лише про святого, тобто про праведну людину, для визначення святості якої вже існували певні обґрунтовані дані. Писати житія своїх святих було неабиякою сміливістю: воно означало поставити своїх праведників поруч із старими великими святими та мучениками.

Житія, агіографічні твори, присвячені подвижницькому життю святих належать до канонічної (правовірної) релігійної літератури. Вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. Чиж: житія дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику галерею типів «християнських героїв». Поступово виникли календарні житія, тобто розміщені за порядком днів памяті святих (Четьї-мінеї). Поширеною на Русі була збірка менших житій на кожен день року з додатками повчальних оповідань під назвою Пролог. Існували й некалендарні житія – патерики, де житія розташовані в алфавітному чи географічному порядку. Найбільшим здобутком цього жанру, витвореним давньоруськими книжниками, був Києво-Печерський патерик, також географічний.

Найдавнішим із відомих нам творців українського агіографічного оповідання та повісті є Нестор. «Житіє Бориса і Гліба» - розповідь про князя Володимира, його хрещення, потім згадуються сини Борис і Гліб, молодість Бориса, його любов до книг, Гліб – великий приятель Бориса, далі історія смерті Бориса і Гліба, оповідання про чудеса святих, про історію перенесення їх мощів, про будівництво присвячених їм церков. Напр..твору роздуми автора про значення покори у житті людини, а потім – похвали святим Борису і Глібу.

«Житіє Теодосія печерського» нестора – описує життя Теодосія як величний приклад служіння Богу і людям, вартий наслідування. Майбутній святий з дитинства відрізняється надзвичайною релігійністю, любовю до церкви, униканням мирських спокус. Ставши ченцем він уособлює ідеальний образ аскета і подвижника, долає диявола і творить чудеса. Розповідь Нестора має чітко окреслений сюжет. Вона яскрава і динамічна.

Братський рух в Україні.

 

На 16-17 століття припадає найбільша активність братств – громадських об’єднань, які утворювалися при православних церквах. Найбільше братств було утворено в період після Берестейської церковної унії.

В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства.

На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов, а під авторством Лаврентія Зизанія дві книги — "Граматика словенска" і "Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго" (1596 p.)

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копинський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Література, яка творилася ними, переважно носила полемічний характер.

Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам "апостола унії" Іпатія Потія, де він ґрунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький, де відстоював віру та звичаї українського і білоруського народів, закликав до гуманності, толерантності, апелював до сумління читача. Автор намагався збудити самосвідомість, громадську думку народу, на основі наукових історичних джерел спростовував фальшивий "Дар Костянтина" про те, начебто імператор Костянтин Великий надав Папі Сильвестру І владу над всіма християнами. М.Смотрицький переконував, що влада у церкві належить лише Христу, а не смертній людині. У творах цього полеміста утверджена думка, що лише церква здатна консолідувати народ і надихати розвиток культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви. Коли ж зневірився у намаганнях змінити хід подій і переконання православних ієрархів-провідників народу, то перейшов до уніатів.