Українсько-польський літературний контекст 16-17 ст.

 

Найвиразнішою, найрізкішою, коли не найглибшою, формою літературного контакту за того періоду була, без сумніву, релігійна полеміка навколо Берестейської унії 1596 року, що з перервами тривала протягом XVII і XVIII ст. її учасниками були поляки й українці, католики, уніати і православні. Брюкнер описував їхні дії точно і жорстко: У тій тривалій полеміці участь поляків була набагато меншою, ніж українців: Петро Скарга — єдина видатна постать (такі ж письменники, як Боїм чи Бембус, нині практично забуті), тоді як з української сторони маємо ціле сузір’я масштабних письменників — Вишенський, Копистенський, Потій, Смотрицький, Баранович та ін. Але що найважливіше з нашої перспективи, так це те, що дуже скоро, тобто починаючи з "Треносу" (1610) Смотрицького, полеміка як з уніатської, так і православної позицій провадиться тільки польською. Найбільш ранньою формою польського зацікавлення українікою були прості описи регіону. Саме такими є два твори, в яких Франко добачає перші паростки "української школи": "Ponoszą, to jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich z męstwa, z obyczajów i z innych spraw poczciwych" Бартоломея Папроцького — твір геральдичний, у якому подано систематичний віршований опис шляхти цих земель, і "Roxolania" Себастіана Кльоновича (1584, латиною) — набагато вичерпніший огляд так званої Червоної Русі. Тут увага зосереджується не на шляхті і не тільки на містах (фрагмент про Львів був перекладений Франком14), а передусім на докладному описові життя і звичаїв українського селянства. Регіональна структура підходу цих авторів до українських земель підтверджується також контекстом інших їхніх творів: Папроцький, наприклад, згодом звертається до геральдичних описів прусської і власне польської шляхти, а Кльонович розвиває свій описовий талант у відомому творі "Flis" (1595). Невдовзі прокидається також більш специфічний інтерес до України, її народу, місцевого колориту й, подаючи приклад прийдешнім століттям, — фольклору. Найпомітнішими виявами таких фольклористичних зусиль (і з погляду колекцій, і як стилізовані імітації) є "Пісня про Козака і Килину" (1625) і рукописна збірка пісень значно пізнішого походження, приписувана польському поетові Домініку Рудницькому.

62."Євхаристиріон" Софронія Почаського.

Про Софронія Почаського відомо небагато. Не знаємо дат його народження і смерті. Правдоподібно, що вчився він у Київській братській школі і що саме його згадано між декламаторами віршів Касіяна Саковича на погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного під іменем Стефана Почаського. Припускають, що Софроній був одним із тих молодих ченців, яких Петро Могила послав удосконалювати освіту за кордон. У 1631 — 1632 рр. бачимо його вчителем риторики і, можливо, поетики у лаврському «гімназіоні», звідки Софроній переходить у Києво-Могилянську колегію. В 1638 р. він стає ректором цієї школи та ігуменом братського Богоявленського монастиря, в 40-ві роки — ігуменом Трьохсвятительського монастиря в Яссах, при якому заснував академію. Автор поетичної книги «Евхаристиріон, або Вдячність», присвяченої Петру Могилі (вийшла в Києві 1632 року). Писав здебільшого давньоукраїнською мовою.

"Євхаристиріон" є складним твором, де історія і політика змішуються з традиційною риторикою. Написаний під керівництвом Софронія Почаського (або й ним самим), твір був призначений для аудиторії, що легко розуміла його натяки й мотиви. Детально описується структура твору: титульна сторінка, "Інтродукція", перший цикл віршів "Гелікон", другий цикл віршів "Парнас", остання сторінка "Зоїлові невдячному". Досліджуючи ренесансну і післяренесансну панегіричну традицію, до якої належить "Євхаристиріон", автор доводить, що значення цієї пам'ятки не вичерпується висловленим наміром вшанування Петра Могили, — твір містить складне алегоричне зображення засновника Київської школи й самого закладу і кидає світло на історичні обставини, що вмотивували його написання.

 

63. Сучасний стан вивчення дул

Муза Роксоланська. Українська література ХVІ - ХVІІІ. У 2-х книгах. - Кн.1: Ренесанс. Раннє бароко

У галузі "загальної історії" (української літератури) якихось значних нових досягнень, за винятком хіба восьмитомного київського видання, не було. У власній праці Чижевського "Порівняльна історія слов’янських літератур", котра значиться тут як ще один здобуток, українській літературі відведено другорядну роль. Та дещиця, що стосувалася української літератури, завдяки інтерпретації проф. Зенковського, який істотно спотворив виклад Чижевського (тобто, приписуючи період Київської Русі тільки російській літературі, перетворивши "східних слов’ян" на "росіян" і всіляко применшуючи український та випинаючи російський елемент у складних історичних взаєминах цих літератур)18, набрала ще більш незадовільного вигляду. Замінивши цією працею раннє дослідження Чижевського "Нарис порівняльного вивчення літератур", де ставлення до української літератури виваженіше та об’єктивніше, видавець зробив подвійно погану послугу. У наступних частинах, що стосуються "Передісторії", "Перекладної та запозиченої літератури", зокрема літератури Київської Русі XI-XIII ст., "монументального" та "орнаментального" періодів, за термінологією Чижевського, можна було сподіватися побачити зовсім іншу картину. Як відомо кожному фахівцеві, останні двадцять років засвідчили небувалий злет у радянській та нерадянській науці: вже на 1966 рік тут була ціла низка досягнень. І хоча це може видатися неймовірним, проте в списку представлено лише три нові позиції: англійський переклад Галицько-Волинського літопису, нове видання "Ізборника 1076 р." та дослідження староруських перекладів "Історії іудейської війни" Юзефа Флавіуса. Доволі високий рівень совєтської науки в цій галузі, коли предметом її зацікавлень часто є стиль, поетика і теорія (жанри, естетична перспектива, світогляд тощо), наявність щорічного видання "Трудов отдела древнерусской литературы", де незмінно представлені нові та цікаві дослідження, ніяк не відбиті. Немає жодної згадки про праці Д. С. Лихачова, В. Адріанової-Перетц, І. П. Єрьоміна, ні про різноманітні студії над "Словом о полку Ігоревім", про численні колективні монографії. Те саме так або інакше стосується інших частин бібліографії. Щодо Ренесансу, приміром, то до списку не внесено ні недавнього огляду наукової літератури покійного Богдана Кравціва, ні згаданих у його статті праць, за винятком Наливайкових21. Зрештою, вони та ще Яременкове дослідження "Перестороги" — єдине поповнення. Не згадано також працю М. Возняка про Івана Борецького та недавню студію Я. Ісаєвича про Івана Федорова. Сюди ж Чижевський включає також думи. У бібліографії подано деякі основні праці П. Житецького, Ф. Колесси, К. Грушевської. Проте обійдено увагою недавнє наукове видання дум, котре, на противагу популярним попереднім виданням, містить численні варіанти та кваліфіковану передмову і, до того ж, не становить, як вони, бібліографічного раритету. З-поміж останніх критичних праць слід було також ввести статтю покійного Ореста Зілинського про генезу думи. З восьми нових позицій маємо п’ять перевидань (Вишенського, Сковороди, Величковського, Літопису Самовидця й англійського перекладу "Огляду української історіографії" Дорошенка) та три студії — стаття Іваня (не Іванька!), розвідка про мову Вишенського і праця самого Чижевського про Сковороду. Хоча наукову літературу про українське бароко не можна порівнювати із присвяченою київській та давньоруській літературі або із здобутками польської науки, все-таки ситуація тут значно краща, аніж може видатися з цієї модернізованої бібліографії. Так, поруч із названими вище, з’явилися також видання творів Климентія Зиновієва (К., 1971), а через рік репринтне видання Перетца зі вступним словом самого Чижевського (!)27; "Поетика" Митрофана Довгалевського з цінною передмовою І.В.Іваня28; праці Теофана Прокоповича29 та дбайливо підготовлені видання серії пам’яток української мови (котрі, з огляду на пильну зацікавленість Чижевського розвитком літературної мови, теж видаються доречними)30. Не згадані також такі важливі оглядові дослідження, як праця Я. Ісаєвича про роль братств в українській культурі XVI-XVIIІ ст., 3. Хижняк про Києво-Могилянську академію, збірник статей про філософську думку цього періоду ("Від Вишенського до Сковороди") та цікава книжка Я. Запаска з доброю бібліографією про книгодрукування на Україні в XVI-XVIII ст.31. Серед інших досліджень, присвячених даному періоду, слід виділити праці M. C. Грицая про стару українську поезію, прозу і драму; студії Г. К, Сидоренко про українську версифікацію (також видавалися в Польщі); збірник українських байок XVIIXVIII ст. з коментарями, і нарешті — чудово видану книжку видатного українського дослідника цього періоду В. М. Перетца, до якої увійшли п’ять раніше не публікованих статей33. Всі ці видання теж залишилися непоміченими. Щодо класицизму, то не згадано тут ні останнього повного видання творів Котляревського, ні видання поезії Білецького-Носенка, ні збірника "маловідомих" українських п’єс початку XIX ст., зокрема творів В. Гоголя, К. Тополі тощо36, ні різних критичних студій. Кульмінація настає в розділі бібліографії, присвяченому романтизму: він найдовший і, порівняно з виданням 1956 року, містить вісім нових позицій. Із них дві нові антології, а решта — різні дослідження. Найбільш неадекватна перша частина (А і В) цього розділу про "літературу романтизму" та "український романтизм". Додано тут праці П. Клюкгона "Das Ideengut der deutschen Romantik" (1942), А. Бегюна "L’ame romantique" (1934), по одній незгаданій статті Чижевського, Филиповича та Н. Гнатишака (це "про баладу") і знову "Нариси з історії філософії на Україні" Чижевського, де, як сказано, "вміщено розділ про світогляд українських романтиків".

Зорова поезія 17-18 ст.

Мистецький вид, що синтезує літ-ний текст та елементи зорових видів мистецтва в одне естетичне ціле. Суть зорової поезії полягає у тому, що зовнішня зорова форма поетичного тексту фіксує усну форму і утворює з нею естетичну єдність. Найяскравіший представник – іван величковський «Млеко»: ехо, порядний непорядок, єдинопадежний, азбучний, анаграма, епіграма, чотири типи лабіринта, вірш у вигляді трикутника.

Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба іґнорувати: це вияв, вираз певного суверенного віртуозного володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Однією з найрозповсюдженіших форм був «акростих»; перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім’я автора. Іноді деякі літери вірша писано або друковано великим шрифтом; коли ці літери читали окремо, то діставали ім’я автора; або треба було підрахувати числове значення літер (яке вони мали в слов’янській абетці), щоб дістати рік, коли написано вірша. Це «кабалістичні» вірші. Найбільшим майстром фігурного вірша був Величковський. Своє ім’я він ухитряється вмістити в найрізноманітніших віршиках. В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного віршового вміння, з віршової форми. Зміст не завжди грав велику роль. Незрозуміле, чому пізніші історики літератури нападали на фігурні вірші та суворо засудили, напр., ієромонаха Климентія.