Книжники Видубицького монастиря.

Це був "вотчий" монастир Всеволода Ярославича. Перша літописна згадка про монастир дату­ється 1070 роком, коли в монастирі заклали кам'яну церкву Архистратига Михаїла.

У цьому монастирі зібралися інтелектуальні й культурні сили того часу цей осередок книжників в основному працював на Володимира Мономаха, на утвердження його ідеології.

Представниками цього осередка є: Лазар, Олекса Лазоревич, Сильвестр, Володимир Мономах у пізнішому часі ігумен Мойсей "

1088 року ігуменом Видубицького монастиря став Лазар, Лазареві приписується авторство "Переказу про Бориса і Гліба», твору, котрий, власне, і засвідчив народження нового літературного осередку.

Очевидно, на літературному терені працював і Олекса Лазоревич. Він писав текст Мстиславового Євангелія, котре дослідники датують рубежем XI—XII ст.

Після смерті великого князя Святополка Ізяславича літописання було перенесено з Печерського монастиря до Видубицького. Основа для літературної творчості тут уже існувала. У Видубицькому монастирі працював ігумен Сильвестр, який 1116 року створив нову редакцію "Повісті врем'яних літ". Він певною мірою змінив ідеологічні орієн­тири пам'ятки, поставивши на перше місце постать і діяль­ність князя Володимира Мономаха. Крім того, Сильвестр суттєво розширив цей звід старої української літератури, додавши сюди легенду про подорож апостола Андрія на Русь і "Повість про осліплення Василька Теребовльського". Так звана авторська примітка Сильвестра збереглася у "Повісті врем'яних літ" за Лаврентіївським списком під 1110 роком. У цій редакції найдавнішого київського літо­пису відображена грекофільська орієнтація Мономаховичів. Видубицький монастир, як уже говорилося, був вотчим монастирем Мономаховичів, тому творчість самого Володи­мира Мономаха відносимо до осередку книжників Виду­бицького монастиря. Саме за часів князювання Володимира Мономаха та завдяки його активній співдії Видубицькии монастир став одним із найбільших і найважливіших центрів Київської писемної школи, де продовжувалося літописання, створювалися оригінальні літературні твори, переписувалися книги, існувала книгозбірня.

 

Ораторська проза ХУІІ-ХУШ століть.

З розвитком освіти на Україні в XVI—XVII ст., зокрема з розширенням мережі братських шкіл, ораторського мистецтва починають учити спеціально. У братських школах панувала така ж система навчання, яка була властива всім європейським школам гуманістичного напряму. Ставили вони своїм завданням і навчити красномовства. За висхідним порядком наук, що панував у середньовічних школах і в Києво-Могилянській академії в тому числі, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), я потім риторики—науки красномовства. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки, насамперед античні, і, нарешті, самі писати твори за цими зразками. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості—як давньоруськими, так і староукраїнськими. У братських школах і в Києво-Могилянській академії теорію красномовства спочатку вивчали за латинським підручником періоду античності. Найдавні­шим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Цицерона «Поділи ораторські».У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність її автора відгукнутись на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора широкої освіченості й компетентності, оволодіння духовною культурою свого часу. Саме цим його приваблювала творчість Цицерона. В основу теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою з Цицерона про те, що не красномовство народило­ся з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір'я слухачів і схвилю­вати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна ораторові майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання й практики, тобто з майстерністю. До природних здібностей він відносить уміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу і міцне тіло. Але основне для майстра красномовства — це ораторська практика, лише завдяки їй можна навчитися дотриму­ватися правил ораторського мистецтва, вдало добирати матеріал і цим забезпечувати потрібний зміст промови, а також виробити добру мову. Києво-могилянські риторики. починаючи від курсу Й. Кононовича-Горбацького, багато дали для розробки теорії стилю. Основний зміст цієї теорії зводився до вчення про суть, позитивні риси і вади літературного стилю, його функціонально-жанрові різновиди, добір слів та їх розміщення в контексті, про тропи й фігури як експресивно-емоційні засоби словесного ви­раження, про ритміко-синтаксичну структуру мови твору.Значна частина святкових «слів» і похвал належала візантійським богословам — Євсевію Александрійському, Єфрему Сирину, Іоанну Дамаскіну, Іоанну Златоусту, Кирилу Александрійському, і болгарським письменникам — Клименту Охридському й Іоанну Екзарху; з руських авторів особливо відомий своїм циклом урочистих «слів» на Великдень і післяпасхальні тижні Кирило Туровський. У XI—XVII ст. створюється безліч похвальних «слів», присвячених Адріану Пошехонському, митрополиту Олексію, Антонію Римлянинові (новгородському святому), Борису і Глібу, Варлааму Хутинському, Герману Соловецькому, та ін. подвижникам руської церкви.

 

59. Касіян Сакович "Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного".

Світське ім’я Калліст. Народився близько 1578 року в м. Потеличі на Галичині в родині православного священика. Навчався в Замойській та Краківській академіях, був домашнім учителем, навчав Адама Киселя, майбутнього київського воєводу, мав посаду дяка в Перемишлі. У 1620 р. прийняв чернецтво під іменем Касіяна і обійняв посаду ректора Київської братської школи. У 1624 р. став проповідником у Люблинському братстві, а 1625 р. перейшов до унії і став настоятелем Дубенського монастиря (до 1639р.). Певний час вів мандрівне життя. 1641 року прийняв римо-католицизм. Помер у Кракові в 1647 р. римо-католицьким священиком. Автор кількох полемічних творів, зокрема «Перспективи, або З’ясування про грецько-руську церкву» (1642) і філософського трактату про душу. Писав книжною українською та польською, мовами. Урочиста декламація, яка була написана Касіяном Саковичем на смерть гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, що сталася у квітні 1622 р. від ран, одержаних під час Хотинської битви. Декламацію проголосили на похоронній церемонії двадцять учнів київської братської школи. Невдовзі ця композиція, доповнена описом герба Запорозького війська, передмовою та зверненням «До чительника», вийшла окремою книжкою в друкарні Києво-Печерської лаври.

 

Моління» Данила Заточника

 

Д. Заточник є однією із найзагадковіших постатей ДУЛ. Відомостей про автора ми не маємо, але деякі уривки з твору, де він звертається до князів неначе до рівних свідчить про його досить високий соціальний статус.

Моління – твір перед ренесансний, вперше у книжності на перше місце ставиться людина. Немає точної дати написання твору, найбільш імов. Є те, що моління було нап на поч. 13 ст. Моління данила заточеника і Слово Данила заточеника – одне і те с аме, але моління – первісний варіант, його архетип, а слово – пізніший варіант моління. Моління є суто літературним твором, призначеним не для певного князя, а для читача. Очевидно, що автор списував образ князя з реальної особи. Головними рисами моління є індик. Начало і духовна розкутість. Для автора – головна риса – розум, інтелект, мудрість. Багато пише про власні думки, емоції, почуття, викликані посадженням його у в’язницю. Негативно ставиться до жінок, просить прирахувати його до вищої верстви суспільства.

Твір данила знаменує собою якісно новий етап у розвитку літератури Середньовіччя. Його визначальними рисами є індивідуальне начало і духовна розкутість у характері людини. Автор прагне утвердити абсолютний і беззаперечний авторитет і силу розуму, інтелектуального начала, його переваги над фізичними якостями особистості, він постійно підкреслює перевагу мудрості над войовничістю. Самоцінність і неповторність кожної мислячої людини є для данила визначальними категоріями мислення і розуміння суспільства, зокрема призначення у ньому особистості.

Серед адресатів «Моління» називають Юрія Долгорукого, Андрія Доброго, Ярослава Всеволодовича.

Твір написаний у гномічно-дидактичному стилі. Його позначала досить дивовижне для ДУЛ індивідуальне начало та духовна розкутість. Автор прагне утвердити незаперечний авторитет мудрості над войовничістю. В творі реалізується александрійсько-біблійна лінія філософії, спрямована на досягнення правди.

У творі використовується багато цитат із Біблії, «Фізіолога», «Бджоли», літописів. У творі звучать ідеї та настрої перед ренесансної літератури. Данило творить образ ідеального правителя – розумного, віруючого.

Твір Данила Заточника деякі дослідники відносять до кола аристократичної літератури.