Інтермедії до пєс Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського

Як правило, до шкільних драм додавались інтермедії чи інтерлюдії — побутові гумористичні сценки, котрі йшли як окремі невеличкі вистави в антрактах між діями драми чи трагедії. Сюжетна основа інтермедії, звичайно, фольклорна (народні жарти, анекдоти, прислів'я, побутові подробиці). Завданням інтермедій було розвеселити, розважити глядача, втомленого від напруженої дії «серйозного» драматичного твору. І яка іронія долі: автори надавали найбільшої уваги шкільним драмам, а їх слухали неохоче (тому життя цих п'єс було короткочасним), інтермедії ж були для авторів чимось другорядним, а глядач йшов на виставу не раз саме заради неї. Найбільшим успіхом у глядачів користувались інтермедії до драм Митрофана Довгалевського таГеоргія Кониського — напевно, тому, що їхні теми були близькі й зрозумілі простолюдинам. Так, до нашого часу збереглися по п'ять інтермедій з великодніх і різдвяних драм Митрофана Довгалевського й Георгія Кониського. Інтермедії інсценізували народні анекдоти (анонімні українські інтермедії «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон»), пародіювали обряди й повір'я (перші інтермедії до п'єс М. Довгалевського та Г. Кониського), зображали народний побут («Пиворізи»). Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль. Прикладом може бути третя інтермедія до різдвяної драми Довгалевського. У ній козак, що повернувся з турецької неволі, і москаль (солдат російської армії) спільно карають польського пана за жорстоке поводження з селянами та його бундючне нахваляння «огнем і мечем» підкорити всю Україну. Саме з інтермедії бере свій початок український театр. Його зародження відбувалося на початку XVII ст. В інтермедії звучать гострі соціальні мотиви.,важка доля українського селянства, нужденне і безпросвітне життя…Одним з найважливіших досягнень авторів українських інтермедій 17-18 ст. є правдиве зображення дружби і взаємоповаги між трудовими народами,насамперед між українським,російським,білоруським. Інтермедії засвідчили тісні зв’язки літ-ри і фольклору. Авторами інтермедій здебільшого були студенти.

 

Книжники кола Ярослава Мудрого.

Приходячи на київський престол, кожен князь прагнув утвердити свою власну ідеологію, довести законність свого знаходження на престолі і прихилити на свою сторону якнайбільшу кількість народу. Репрезентантами князівської ідеології ставали книжники, які продовжували провадити політику свого патрона навіть після його смерті.

Книжники кола Ярослава Мудрого: сам Ярослав Мудрий, Іларіон, Григорій, Данило Заточник, Лука Жидята, Іаков Мних, Іоан (укладач Ізборника 1076 року), Нестор, поет Янь, Данило Ігумен, Клим Смолятич та ін. Це була частково світська школа, що християнські категорії тлумачила в тісному зв’язку з тогочасним суспільно-політичним і культурним життям.

Осередок цей сформувався в стінах Софійського собору і через це доволі часто називається ще Софійським гуртком. Письменники, які належали до осередку, могли залишати рідні землі, але все одно стилістично, духовно і політично вони лишалися вірними його традиціям. Вони гуртувалися навколо софійського собору, творили бібліотеку, що увійшла в історію як бібліотека яростава мудрого. Це письменники 11-поч 12 ст вони формували і суспільно-політичну думку, і літературу київської русі спільно зі своїми замовниками- великими князями київськими, виробляли морально-етичні й навіть правові норми для суспільності, перебирали на себе роль моральних суддів в усіх справах – як державних, так і церковних і соц.- побутових.

 

Предвідродження в українській літературі.

 

Моління Данила Заточеника – твір перед ренесансний., вперше у книжності на перше місце ствавиться людина. Твір данила знаменує собою якісно новий етап у розвитку літератури Середньовіччя. Його визначальними рисами є індивідуальне начало і духовна розкутість у характері людини. Автор прагне утвердити абсолютний і беззаперечний авторитет і силу розуму, інтелектуального начала, його переваги над фізичними якостями особистості, він постійно підкреслює перевагу мудрості над войовничістю. Самоцінність і неповторність кожної мислячої людини є для данила визначальними категоріями мислення і розуміння суспільства, зокрема призначення у ньому особистості.

 

Іван Величковський

Іван Величковський — поет дуже цікавий. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту — здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро і парадоксально осмислювати його, відливати свої думки у місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми.

Це була типова людина епохи барокко — ренесансна життєрадісність і життєлюбність поєднувалась у ньому з глибокою, щирою релігійністю, а це породжувало внутрішню суперечливість його душевного світу, його індивідуальну душевну драму, хоч і живило потужною енергією його творчість.

Цікавий він ще й тим, що не займав високих посад, не мав поважних титулів і, бувши освіченою людиною, лишався все життя рядовим орачем рідної культурної ниви. Належав Іван Величковський до того кола діячів, яке гуртувалося біля таких тодішніх культурно-ідеологічних та церковних проводирів, як Лазар Баранович і Варлаам Ясинський. Його літературна діяльність тісно зливається з літературною діяльністю не тільки цих тодішніх «стовпів» українського церковного, політичного і культурного життя, але й з літературною діяльністю їхніх молодших сучасників, зокрема Дмитра Туптала та Стефана Яворського.

З останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них — «Зеґар з полузеґарком» — автор датує 1690-м роком, другу — «Млеко» — роком 1691-м.

Вірші «Зеґара з полузеґарком», звичайно, могли бути створені й раніше. Але коли року 1690-го архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський обирається митрополитом, Іван Величковський, прагнучи відзначити цю подію, оформляє їх у «книжицю» і офірує її «новоконсекрованному пастыре※. За давньою книжною традицією поет пише у посвяті: «Да не явлюся пред преосвященством Вашим, паном и пастиром моим, тощ, два пекторалики — єдин цЂлый, а другій полузеґаровый — приношу преосвященству Вашему, ясне в богу преосвященный архієрею. В правдЂ, не зе злота, a нЂ з сребра, але з подлого ума моєго, нЂбы з твердого желЂза, составленныє» ¹.

Одні дослідники вважали епіграматичну і, зокрема, «курйозну» форму за невідповідну для виразу «істин християнства» і на цій підставі негативно оцінювали цю форму. Інші ігнорували й ігнорують зміст — «істини християнства» і «відображення реальної дійсності», високо підносячи «майстерність», «техніку» — формалістично трактовані мистецькі якості. Для самого поета розриву, неузгодженості, несумісності між формою і змістом не існувало. Застосування до «християнських матерій» епіграматичної форми, в тому числі й «курйозної», він вважав за цілком допустиме, прагнучи до синтезу змісту і форми. «Художність» його творів можна осягнути тільки при розгляді їх у єдності обох цих складників. «Християнський» зміст треба не ігнорувати — слід пробувати знайти в ньому відлуння змісту «національного» — реальної соціальної дійсності тогочасної України. Методологічним дороговказом при цьому може бути відома теза Ф. Енгельса про те, що за часів феодалізму «інтереси, потреби і вимоги окремих класів приховувались під релігійною оболонкою». Творчу спадщину Івана Величковського слід розглядати комплексно, в усіх її жанрових проявах. Він виявив себе як талановитий поет не тільки в «малих формах», а й у формах більших. За «ключ» до «секретів поетичної творчості» Івана Величковського має, безумовно, правити його власне розуміння своїх завдань і обов’язків як поета і громадянина, висловлене у передмові до «Млека» — видатній пам’ятці естетичної і літературознавчої думки другої половини XVII ст., яка досі ще належно не оцінена і не осмислена істориками тієї доби. При цьому варто спеціально підкреслити, що більшість думок, висловлених у цій передмові, стосується не тільки «курйозних віршів» Івана Величковського, але і всієї його творчості. Разом з тим світські мотиви, настрої, образи, ідеї не зникають з поезії Івана Величковського. Він продовжує їх культивувати і досягає у цій справі нових успіхів — досить згадати «Вірші про Дедала». Проте здебільшого мирський струмінь у зрілій творчості Івана Величковського не відмежовується різко від струменю релігійного, як це було в 60 — 70-х роках, а зливається з ним в одних і тих самих віршах, підпорядковуючись релігійним настроям, розчиняючись у них. Цікавий ідейний мотив поезії Івана Величковського — заклик до конкретної діяльності, до реалізації «віри» в «ділах». Цей мотив (навіяний, можливо, антилютеранською полемікою), привабливий сам по собі, був актуальним і прогресивним в тодішніх українських умовах — вимога громадянської активності! — важливий ще для нас і як атрибутивна ознака, на підставі якої можна пов’язати з особою Івана Величковського деякі твори, вміщені в зшитку.