Воїнська повість про князя Ізяслава у складі Київського літопису.

Дружинна повість про князя Ізяслава у Київському літописі. Повість про Ізяслава є найкращим повістевим твором давн літ-ри. Опис подій докладний, будова повісті проста. Суть повісті становить незмінна концепція звеличення видатної особистості – князя ізяслава. Повість про ізяслава починається покликанням його на київський стіл 1146р. проте цей початок нее має яскраво виражених єдиних стилістичних та ідеологічних ознак. Повість про із переривається чи її частини замінюються уривками повісті про Ігоря.кінець повісті про ізясл губиться так само непомітно, як і її початок. Повість починається запрошенням на престол, потім розправа киян над Ігорем, останній наступ із на київ і повне посідання на київському столі, далі дипломатична політика, численні походи, преможний вїзд із до києва після однієї з битв, де він був поранений. У повісті підноситься культ честі – індивідуальної і національної. Чесноти князя – готовність щомиті віддатися на волю божу, стати на суд, ризикнути своїм життям, підноситься щедрість до духовенства, церков, головний обов’язок – любити дружину. Автор повісті належав до тогочасної еліти і був прихильником ізяслава.

Воїнська, або дружинна повість про князя Ізяслава займає значне місце в Київському літописі. Хронологічно вона охоплює період 1146-1154 рр, а її довершена форма доказує, що вже на період ХІІ століття цей оригінальний жанр вже досяг вершини свого розвитку.

Повість була фактично реконструйована Михайлом Грушевським: оскільки весь літопис загалом представляв собою компіляцію удільних літописів, писаних в різний час і на замовлення різних князів, іноді буває складно у його клаптиковій структурі чітко визначити головну тематичну лінію. Так, початок повісті про Ізяслава тісно переплітається з розповіддю про мученицьку смерть князя Ігоря і фактично губиться в ній.

Період, описаний в повісті, охоплює час боротьби за київський стіл князя Ізяслава Мстиславича. Автор драматизує події, використовує досить багато образних засобів. Ізяслав проводив політику, спрямовану на применшення ролі Візантії в культурному і духовному житті Русі (як ми знаємо, саме він був ініціатором київського собору, на якому вперше з часів політичної діяльності його батька було обрано митрополитом русина – відомого нам Клима Смолятича).

Автор підкреслює також законність приходу Ізяслава на київський стіл; він був запрошений самими киянами із Переяслава.

Автор прагне утвердити князя як мудрого політика, талановитого полководця, який опікується долею своїх підданих, і якому болить фактична залежність Русі від візантійської політики. Особа Ізяслава розкривається не лише в дії, але й у багатих образних монологах, які літописець вкладає в його уста.

Воїнська повість про князя Ізяслава сповнена пафосу, культу лицарської честі та героїчної моралі.

Ізяслав у Києвському літописі

У Київському літописі ми спостерігаємо подальший розвиток еволюції та функціонування образу лицаря. Тут героїчна повість остаточно набуває рис окремого і неповторного жанру, в центрі уваги авторів перебуває героїчна особистість, навколо якої вибудовується сюжет, твориться інтрига. Образи, представлені у Київському літописі, виступають носіями державницької концепції твору. Загалом Київський літопис являє собою велике військове оповідання, в якому відображено світоглядні засади середньовічного лицарства. Водночас позиція літописця та його героїв визначаються християнством, всі дії та вчинки пропускаються через призму морально-етичних засад Святого Письма. Проте церковний елемент має характер більш декоративний, переважає суспільно-політичний і князівсько-дружинний зміст, світський характер, а головним досягненням літопису є витворення образу християнського лицаря. Образи літопису максимально наближені до історичних реалій, вони ніби вирвані з життя і перенесені на сторінки літопису.

Київський літопис, як одна велика умовна лицарська повість, складається з ряду менших, найдовершенішими серед яких є повісті про князя Ізяслава Мстиславича та похід Новгород-сіверського князя Ігоря на половців. У центрі кожної – образ християнського лицаря. Опис подій у повісті про Ізяслава докладний, що зумовлює багатство і драматизм оповіді, а будова повісті проста. Автор не прагне розчленити свою оповідь якимись зовнішніми засобами, бо головне для нього – політика, а також лідер, християнський лицар, який її провадить. Автор повісті про Ізяслава особливу увагу звертає на промови героїв, вкладаючи у них головні ідеї свого часу. Суть даної воїнської повісті становить незмінна концепція звеличення однієї видатної особистості – князя Ізяслава. Автор не лише показує і висвітлює з певних ідеологічних позицій історичні події, а представляє на тлі епохи, у контексті складного і багатогранного часу видатну особистість - героя, вершителя історії, та показує його роль і значення для Руської землі.

Загалом у літописі Ізяслав виступає борцем за максимальну незалежність Русі від Візантії, що проявляється у його зовнішній та внутрішній політиці.

Повість про князя Ізяслава – яскрава історія боротьби цього славного руського лицаря, героя, талановитого полководця і дипломата за київський стіл, котрий посідав його батько і який за правом належить йому. Твір має яскраво виражений політичний, князівсько-дружинний характер. Автор, витворюючи образ християнського лицаря, репрезентує реальний побут елітних верств середньовічного руського суспільства. Повість написана мовою досить простою, цитати з Біблії не відіграють вагомої ролі, вона сповнена пафосу при звеличені князя Ізяслава перед дружиною та іншими князями – його союзниками. Ті промови відображають ідеологію Ізяслава, його бачення руської політики, інтереси самого героя та його дружини.

У воїнській повісті про Ізяслава підноситься культ честі – індивідуальної й національної, честі руської військової верстви. Моральний вибір, культивований у творі, є таким: або честь і славу здобути, або голову покласти. Культ лицарської честі виливався у віру «хресного цілування», що не можна було порушити, бо слово лицаря «під охороною животворящого хреста». «Переступ чесного хреста» вів до смерті порушника слова. Автор виділяє чесноти князя – готовність щомиті віддатися на волю Божу, стати на суд, ризикнути своїм життям, що цінувалося як мужність, риса справжнього мужа і воїна. Князь на чолі дружини починає битву, смерть у бою – достойна смерть. Гуманність полягає у тому, аби не допустити кровопролиття там, де все можна вирішити мирним шляхом. Підноситься щедрість до духовенства, церков, що не повинно відбиватися на достатках дружини, бо любити її – головний військовий обов’язок князя. Всіма цими рисами володів князь Ізяслав – головний герой повісті.

Повість про князя Ізяслава була створена у вищих колах середньовічного руського суспільства, її автор належав до тогочасної еліти і був прихильником Ізяслава, його речником. Це безпосередньо вплинуло на особливості зображення образу князя. Автор передав ту суспільну ідеологію, носієм якої був він сам і його герой. Літературний стиль повіті відображає особливості дружинної повісті та героїчного епосу, що творилися на Русі та у Європі при дворах князів, високого панства і серед дружинної еліти. Очевидно, автор знав і книжні твори цього жанру, привезені на Русь із Європи. Таким чином він використав художню стилістику високої середньовічної літератури, як руської, так і європейської. Створена представником суспільної еліти повість про князя Ізяслава була покликана культивувати політичну ідеологію Ізяслава, звеличувати його постать на тлі складних міжкнязівських усобиць та утверджувати ідеї й принципи лицарської честі. Популяризуючи певну ідеологію, конкретну систему суспільно-політичних переконань та ідей, автор твору у центр оповіді ставить особистість, бо саме вона є носієм і репрезантом, саме через дії та вчинки конкретної людини митець доводить їх правильність чи неправильність. Середньовічний письменник, творець дружинних повістей звеличував героя, «співаючи йому славу», котру середньовічний лицар здобув у військових походах, битвах і внаслідок своєї мудрої політики.

Літопис Самійла Величка. Це найбільший серед козацьких літописів. Це твір, у якому поєдналися елементи різних жанрів – хроніка, худ-публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис було приблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автор представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хм. Літописець виправдовує діяльність Хм-го. Політичний ідеал автора – автономний статус України під протекторатом Москви.

Сам величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. У творі с.в. центральною постаттю є б.хм., автор порівнєю його з Олександром македонським, мойсеєм.

Нелегко визначити і час його написання. Дата, яка стоїть на титулі, очевидно, визначала початок роботи. Остання згадка про С. Величка— 1728 р., тобто рік перекладу «Космографії». Якщо Літопис почав писатися 1720 р., то за вісім років міг бути й написаний, але 1728 р. С. Величко був уже сліпий. Можна припустити, що в час роботи над «Космографією» С. Величко вже не працював над Літописом, отож його початок, включно до 1648 р., так і залишився в тому аморфному стані, який ми знаємо. Сліпотою, очевидно, можна пояснити й ту необробленість Літопису, про яку згадувалося вище,— нерівності стилю, не проставлені дати, не вказані сторінки, на які відсилається читач, різночитання тощо.

Перший том Літопису постраждав найбільше. В ньому є великий пропуск, що обіймає найважливіші роки війни Б. Хмельницького, і це вже втрата значна. Дехто з дослідників називає це однією з причин малого поширення Літопису. Загалом перший том має вигляд окремої книги, яка цілком округлена, оточена традиційним початком і кінцем, з підсумковими таблицями. Другий том також цілком завершений з формальної точки зору: має свою передмову, свою розбивку на розділи, хоч і продовжує опис подій першого тому. Ця книга збереглася краще, маємо тільки невеликі пропуски і можемо здогадуватися про кінець. В автографі Літопис обривається на півслові, а в копії Судієнка є невеликий додаток. Літопис закінчується 1700 р., але в тексті зустрічаються посилання на пізніші роки з обіцянкою розповісти про тогочасні події. У другому томі Літопису подано дату 1725 — рік смерті царя Петра І. Є посилання на 1722 р. Обіцяє розповісти С. Величко й про 1708 р.

Таким чином, Літопис складається з двох томів і обіймає час 1648—1700 рр.

Самійло Величко — пристрасний прихильник козацтва. Він і не приховує цього. Однак це не означає, що він закриває очі на хибні дії козаків чи навіть гетьманів, навпаки, його загальна симпатія на їхньому боці. Та й авторитети, на які мав він опиратися, виявляли аж надмірну тенденційність. С. Величко писав свій Літопис складною канцелярською мовою, яку можна назвати й штучною,— такою мовою не розмовляв ніхто. Годиться відмітити кілька рис Величкового письма. Літопис написано, по суті, одностильово, але нерівно, є місця кострубатіші, є гладші — тут треба зважити на загальний стан неопрацьованості рукопису. В текст уводяться часом легенди, вірші, оповідання, а окремі частини звучать як окремі оповідання (наприклад, опис Корсунської битви, опис розправи І. Виговського над М. Пушкарем, опис нападу турків на Запорозьку Січ, похід І. Сірка на Крим, облога Чигирина турками). Сам же Самійло Величко не дочекався, як уже було сказано, виходу свого твору в світ. Він згорів у сутінках XVIII ст., але його думки, його віра й натхнення лишилися навіки.