Мандровані дяки» , їхня роль у літературному житті 17-18 століття.

В історії давньої укр. Літ. Особливе місце відводиться творчості студентів, прозваних народом «мандрівними» дяками. До цієї категорії належали вихідці з бідних родин, які не мали ніяких засобів для прожиття та навчання і змушені були в період канікул йти в народ заробляти шматок хліба. Перебуваючи серед народу, студенти освоювали багаті здобутки народнопоетичної творчості. Це допомагало писати їм оригінальні твори – вірші та книжні пісні.

Але чи не найціннішим здобутком творчості мандрівних дяків є орації та травестії. Пародії і травестії мандр. Студентів відзначалися колоритними ситуаціями, в них було багато іронії, жарту, сміху. Основним об’єктом їхньої творчості були епізоди релігійної історії, зокрема різдвяної і великодньої. Опрацьовуючи ці теми, студенти йшли шляхом своєрідного художнього прийому – зводили релігійні сюжети до рівня звичайних, вносячи в них побутові деталі.

Основною темою для написання різдвяних творів мандрівних поетів була загальновідома сценка про пастухів та популярний сюжет про царя Ірода. Чимало місця в пародіях та травестіях було відведено Іродові. Автори віршів проклинали його, називали брутальними словами, бажали йому найстрашніших хвороб.

Мандрівними дяками було складено чимало орацій на великодні теми. Джерелом для написання цих творів, як і різдвяних були також біблійні апокрифічні оповідання, хоча вони були біднішими і менш драматичними, ніж різдвяні. У великодніх апокрифічних оповіданнях поетів особливо приваблювали зображення пекла та історія, в якій розповідалось про мандрівку Бога в підземне царство, де він задумав навести порядок. Велику кількість віршів склали мандрівні поети про своє життя. Різні пригоди траплялися з дяками-студентами на їхньому тернистому шляху: і лихі, і радісні. Чимало віршів написано дяками про життя школярів та їх навчання в школі. У віршах про школу часто говорилось про важкі умови навчання.

Пародії і травестії писалися ленінським віршем. Імовірно, що тут мандрівні дяки наслудували віршову манеру маленьких пісеньок, названих у народі витребеньками.

Література М.д. є запізненою паралелею до зах.-евр. середньовічних «голіярдів». Це здебільша гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири: поема про попа Негребецького, «Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам'ять пиворізам о ізобліченії сивухи»; гумористичні діялоги, ліричні поезії. Найвизначніший твір у прозі --- автобіографія Іллі Турчиновського; серед ін. авторів: Микола Мазалевський й ін. Починаючи з інтермедій М. Довгалевсъкого, типи бурсаків зустрічаються і в пізнішій літературі (В. Наріжного, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Тобілевича). Вплив мови і стилю М.д. помітний від І. Некрашевича до І. Котляревського і «котляревщини» першої пол. 19 в. Творчість М.д. досліджували І. Франко, М. Петров, П. Житецький, П. Єфименко, О. Білецький, П. Попов.

Майже все літературне надбання, що належало перу студентів, входить до кращої частини укр..літератури 17-18 століття. Високим ідейно-художніми якостями ця література має завдячувати насамперед фольклору. Студенти користувалися поетичними здобутками усної творчості вміло, добираючи з неї найцікавіше і найцінніше.

 

Специфіка давньої літератури

Специфіка літератури Середньовіччя полягає у тому, що, по-перше, вона є рукописна. Це зумовило виникнення списків і редакцій. Список з’являвся, коли при переписуванні пам’ятки зміни Були неістотними, які не впливали на первинний творчий задум автора. Якщо ці зміни були такими, що позначалися на композиції, манері викладу, навіть змістові та ідейному спрямуванні твору, то виникали редакції. Наприклад, збереглося 3 редакції «Повісті врем’яних літ» і понад 230 списків-копій твору, які повторюють другу або третю його редакції.

По-друге. Більшість творів середньовічної літератури є анонімними. Результатами цього факту є складність і часто неможливість встановлення часу і місця написання пам’ятки, яку ми вивчаємо в основному за пізнішими списками.

По-третє, мова авторів – старослов’янська і давньоруська. До того ж існувала перекладна література, робились переклади з грецької, болгарської мов. Також варто згадати, що в епоху Ренесансу роль літературної мови виконувала латина. У цей період література творилась також укр книжною мовою, рос, білорус, польською та ін. Спільність літературної мови, тобто латини породила багатоконтекстуальність, що означало приналежність одного й того ж автора до різних літератур. Тому у цей час сформувалися такі літературні контексти: укр-пол(один з найсильніщих), укр-рос, укр-білор та ін. Як приклад – творчість Юрія Дрогобича(«Прогностична оцінка поточного 1483 року»), Павло Русин з Кросна («Пісні Павла Русина з Кросна»), Микола Русовський («Пісня про зубра»), Григорій Чуй Русин із Самбора («Еклога»), Себастьян Кленович («Роксоланія»), Станіслав Оріховський(«Промова у складі закону про целібат») та ін.

Щодо форми тогочасного письма. Спочатку це був устав – урочисте письмо з великими майже квадратними, симетричними, з комбінацією прямих і заокруглених ліній буквами. У середині 14ст виникає на півустав, який уперше був застосований у Лаврентіївському кодексі 1377 р. він був значно простішим за устав. У 2половині 15ст розвинувся укр скоропис.

Щодо християнізму ДУЛ. Християнізм – у зв’язку з прийняттям християнства Візантія почала експортувати ту літературу, яка була для неї вигідна в поширенні церкви і культурної експансії. В Київській Русі ще не було такої літератури(Євангеліє, Псалтирі, Требники, служебники, четі-мінеї, Біблія, прологи). З Візантії через Болгарсько-Моравське посередництво ввозилися література. Налагоджувалася перекладацька справа. Цю літературу творили люди віруючі, освічені(монахи, ченці). Зберігалась у келіях. Уся європейська середньовічна література позначена впливом християнства. Середньовічна людина під впливом цього віровчення поступово відкривала для себе свою душу, життя якої вона намагалась зіставити з життям поза нею. Запити свідомості, внутрішні мотиви поступово ставали для людини мірилом у підході до зовнішнього. У середні віки формується духовність, порушується питання про сенс життя. Ні того, ні іншого античність не знала.

Історизм – майже у всіх творах ДУЛ дійовими особами виступають історичні постаті, які зображуються певним чином шаблонно, узагальнено і ідеалізовано. Література суворо слідує факту, навіть вигадані історії є записами розповідей очевидців. Історизм ДУЛ є середньовічним: всі події пояснюються «божим промислом», але за цим ми бачимо живу українську історію.

Літературний етикет – певна система усталених правил, які визначали принципи зображення історичних подій, осіб, фактів тощо. Д.Ліхачов говорив, що літ.етикет складається з:

1. Уявлення про те, як повинен проходити певний перебіг подій.

2. З уявлення про те, як має вести себе дійова особа співвідносно зі своїм становищем.

3. З уявлення про те, як має описувати події письменник.

Літературний етикет в ДУЛ проявлявся в канонічності жанрів, в чіткій регламентації світоглядної системи.

 

Байки Г. Сковороди

 

Григорія Сковороду можна назвати «батьком» українського байкарства, адже до нього цей специфічний жанр не був властивий давній українській літературі. У 1769 — 1774 рр. Г.Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські". Першу частину байок у кількості 15 Сковорода написав трохи раніше, а в 1774р., живучи в селі Бабаях, поблизу Харкова, він написав ще 15 байок і подарував весь збірник з 30 байок своєму приятелеві Панасу П’янкову.

Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети.

Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин — основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик").

Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея сродної праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха". В байці «Бджола та Шершень» автор подає алегоричні приклади людей, один з яких займається важкою, але сродною працею і є щасливим, а інший страждає, паразитуючи на чужих здобутках.

У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII — XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

 

 

Літопис Григорія Грабянки

Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І.Скоропадського. тут проголошується автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв.війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу — риси барокко.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини.

В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.

Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків».

Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким. Але Грабянка не обмежується описами битв, — перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами — Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична.

В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка — прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій — ставлення до Росії — як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки — Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх — втіленням злого.

Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко — «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший».

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучасну термінологію, назвати барокковим історичним романом. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні перекази.