Бурлеск і травестія в українській літературі 17-18 ст.

Історичні жанри комічної поезії в європейських літературах 17-18 ст., зразки якого характеризує контраст тематичного та стилістичного планів. У творах даного жанру стикаються високе і низьке: поети або оповідають нарочито урочистим стилем про предмети "незначних", або використанням низького стилю (живої мови вулиці з його характерними синтаксичними конструкціями і специфічним словником) обманюють читацькі очікування патетики, яка мала б супроводжувати викладу серйозних, тим більше трагічних тем. У історії літератури два вищеописаних прийому отримали найменування бурлеску і травестії. БУРЛЕСК (бурлеска) (от итальянского burlesco - шутливый) ТРАВЕСТИЯ, ироикомический (героикомический) литературный жанр, однородный с бурлеском. Основан на пародировании известного "высокого" образца; использует приемы перенесения действия в сниженную, бытовую сферу, подмены героических персонажей низменными и простонародными

Вірші-травестії - пізне явище української літератури. Автори їх - мандровані дяки. Вірші-травестії - це в основному породження середини 18 ст., коли все глибшою ставала криза старої феодально-релігійної ідеології.

Вони розвивалися протягом короткого часу. Остаточне покріпачення широких мас українського народу 1783 р. поклало край мандруванню дяків-пиворізів, а разом з тим погубило і їхню творчість загалом.Віршів-травестій збереглося трохи більше десятка, все у записах кінця 18 - першої половини 19 і навіть початку 20 сторіччя. Воно користувалися значною популярністю, довго жили в народній пам(яті. Жанр пародія-травестія відомий з кінця 17 ст.Питання про генезу травестії в українській літературі досліджено дуже мало; не вивчені її звязки з аналогічними явищами в інших літературах.

Тематично українські вірші - травестії поділяються на 2 групи - різдвяні і великодні. Вони виникли з біблійно-євангельських та апокрифічних легенд про Адама і Єви з раю, про народження Христа, його воскресіння та інш. Але травестійний спосіб розробки релігійних тем призвів до того, що у віршах не залишилось від "святих образів" нічого, крім сюжетних схем і імен.

Наприклад, народження Христа " "Пісні рождеству Христову" є лише приводом для зображення веселої і гомінкої гулянки селян у корчмі. Для всіх різдвяних і великодніх віршів найхарактерною рисою є те, що в них світ богів і святих зливається із світом українського простолюду. Образи небожителів втрачають свої божественно-ірреальні риси. І пекло з раєм - реальна земля.Всі вірші-травестії звучать бадьоро, святково, оптимістично, відображаючи цим історичний оптимізм народних мас, який вони не втрачали навіть в важких умовах, відображається "панібратський" гумор народу, стосовно "божих речей".

Мова травестій - жива народна розмовна українська мова.

Є такі травестії: "Піснь світська", "Вірш на великдень", "Вірша,

говоренная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христово

1791 года".

 

52.Літописання Київської Русі.

Видатним явищем культурного життя не лише Київської Русі, але й середньовічної Європи, було літописання. Літописи - історичні твори в Київській Русі і пізніше в Україні, Росії, Білорусії, в яких розповідь велася за роками. В літописах розповідь про події кожного року починалися словами: «в літо»; звідси назва «літопис».

В ХІ ст. створено Найдавніше зведення 1037 року ¹, Києво-Печерське 1073 року ² і Новгородське зведення 1079 року ³. На їхній основі виникло так зване Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 року ⁴, що було основою «Повісті минулих літ» («Повісті временних літ»)⁵. Від неї беруть початок Лаврентіївський літопис (1116 р.)⁶ та Іпатіївський літопис (близько 1118 р.)⁷.

Літописи є основним джерелом для вивчення політичної, економічної, культурної і частково соціальної історії Київської Русі, а також історії руських земель у період феодальної роздробленості. Використовуючи офіційні щорічні записи подій, іноземні джерела, переважно візантійські, народні легенди і перекази, складачі літописів розповідали про події, пов'язані з життям світських та духовних феодалів. Літописці прагнули показати історію Русі в зв'язку з історією сусідніх племен і народів неслов'янського походження. Відомості з життя міського населення наводилися лише тоді, коли йшлося про зміну князів, феодальні війни і міські повстання. Літописці дуже мало висвітлювали життя сільського населення, землеробство і соціальні відносини в Київській Русі. Найдавніша хронологія ранніх літописів дуже умовна, з кінця Х ст. вона стала точнішою і лише з ІІ половини ХІ ст. в літописах відчуваються записи учасників подій. За невеликим винятком, усі події літописці висвітлювали з позицій окремих князів і феодальної верхівки взагалі. На літописах значною мірою відбилося і те, що їх писали ченці, які причини подій пояснювали втручанням божественних сил. У зв'язку з тим, що літописні списки є зведенням ряду літописів, їхні свідчення часто мають суперечливий характер.

У період феодальної роздробленості літописи складали в багатьох центрах тогочасних князівств. Відзначаються цінністю фактичного матеріалу літописи Новгородські, Галицько-Волинський і Владимиро-Суздальський. Новгородські літописи висвітлюють економічне життя, політичні події й класову боротьбу в Новгороді ХІІІ - ХV ст.. Галицько-Волинський літопис, що зберігся в Іпатіївському літописному списку ХІV ст., поділяється на дві частини. У 1-й частині в центрі уваги літописця найважливіші події Галицької (1201-1261 рр.), а в другій - Волинської (1262-1291 рр.)⁸ земель: боротьба князів проти боярської знаті, бої і перемоги руських військ у боротьбі проти монголо-татар, німецьких лицарів, литовських і польських загарбників. Літописці пропагували ідею сильної князівської влади.

Деякі дослідники, зокрема М.Брайчевський, Б.Рибаков вважають, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за князя Аскольда ¹¹, тобто з ІІ половини ІХ ст.. Відголоски так званого «Літопису Аскольда» збереглися у пізнішому Никонівському літописі. Перший літописний звід - історичний твір, у якому підбиваються підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників, - написано у 996-997 рр. ¹² Літопис, який дослідники умовно назвали Найдавнішим Київським зводом, було написано у 1037-1039 рр. при Софійському соборі. ¹³ Можливо, автором його був державний, політичний, церковний діяч та письменник Іларіон. ¹⁴ Закінчується він великою статтею з похвалою Ярославу Мудрому. Саме з цього часу - кінця Х - початку ХІ ст. - формується літописна традиція. Літописання ведеться й у Десятинній церкві, й у Києво-Печерському монастирі. Саме тут на початку ХІІ ст. (1113 р.) створюється літописний звід, названий автором «Повістю минулих літ».¹⁵

Найдавніші літописи Русі не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися в пізніших копіях або переробках. Найстаріші списки, які знайдені, це Лаврентіївський, названий так на ім'я ченця Лаврентія, що писав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича ⁵, та Іпатіївський список, який отримав назву від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайдено ⁶; цей список датується приблизно першою чвертю ХV ст. ⁷ В обох літописах спочатку викладена історія Київської Русі до 1110 року ⁸, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року ⁹, а в Іпатіївському про події на українських землях до 1292 року. ¹⁰ Таким чином, Лаврентіївський список уявляє собою літопис в якому тільки перша частина взята з українського літопису, Іпатіївський літопис від початку до кінця являється літописом українським. Але й Іпатіївський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, складеного, як вважають на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстаріші літописи зберігалися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а в російських копіях та переробках.

На основі головним чином, праць Шахматова, розрізняють шість поступових стадій або «редакцій» початкового літопису, а саме:

1. Приблизно у 1039 році у Києві почався створюватись Найдавніший Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Києва, виводячи династію київських князів від легендарних братів Кия, Щека і Хорива, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про хрещення Русі, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і закінчується заснуванням собору св. Софії у Києві 1037 року та похвалою Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був покладений в основу Новгородського літопису, завдяки чому його текст зберігся в найчистішій формі в так званій другій редакції І Новгородського літопису.

2. Близько 1074 року Найдавніший звід був продовжений києво-печерським монахом Никоном Великим. Деякі вчені висувають гіпотезу, що Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит обраний з русичів. Цей Звід вніс звістки про князя Мстислава Тьмутарканського, а пізніше Чернігово-Сіверського. Тут же міститься й оповідання про початок Печерського монастиря та про чудеса його мешканців. Так був створений так званий Перший Києво-Печерський Звід.

3. У 1095 році розпочатий Початковий Звід або Другий Києво-Печерський літопис, доведений до смерті великого князя Всеволода, тобто до 1093 року. Літопис закінчується сумними міркуваннями з приводу половецьких набігів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які весь час ворогують між собою. Автором цього літопису деякі вчені вважають ігумена Печерського монастиря Івана.

4. Протягом 1113-1114 років на основі всіх попередніх кодексів створюється славнозвісна праця печерського Нестора: «Повість временних літ, откуда пошла єсть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть». Узявши за основу працю своїх попередників, Нестор додав від себе нарис розселення народів після потопу; дав нарис праслов'янської історії (виводячи слов'ян з-за Дунаю), слов'янського розселення й географії східної Європи. Особливо докладно зупинився він на старій історії Києва, виявляючи свій місцевий києво-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається 852 роком, закінчується 1110. «Русь» вважає Нестор за варязьке (скандинавське) плем'я приведене Рюриком, який прийшов, нібито, на заклик самих слов'ян і став родоначальником руської княжої династії. Закінчується «Повість» 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою історіографією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим літературним хистом і пройнята глибоким патріотизмом.

5. Вже у 1116 році з'явилася друга редакція Несторової «Повісті», створена ігуменом св. Михайлівського Видубицького монастиря у Києві Сильвестром. Сильвестр сам поставив своє ім'я й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один - анонімні.

6. Нарешті у 1117 або 1118 році створена третя редакція «Повісті», або шоста початкового кодексу. Автор її вніс до літопису «Поученіє» Володимира Мономаха дітям. ¹⁷

«Повість минулих літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського літописання. Другий цикл становить так званий Київський літопис, який обіймає 1113-1200 роки й оповідає головним чином про події київського князівства на протязі ХІІ століття. ¹⁹ Майстерний аналіз цього літопису, проведений М.Грушевським, показує, що Київський літопис, складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань (повість про кн.. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про половецькі напади, про події в Галичині, про похід Ігоря Сіверського на половців і т.д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського епосу про найбільш улюблених або популярних київських князів. ²⁰ Він вважав, що літопис це історична хрестоматія дружинної повісті й найбільшою культурною та літературною цінністю нашого старого золотого віку. ²¹

Може ще вище з літературно-художнього погляду ніж київський літопис, стоїть третій цикл нашого старого літописання, так званий Галицько-Волинський літопис, який охоплює майже ціле ХІІІ століття (1209-1292 рр.) і оповідає головним чином про події Галицько-Волинської держави. ²² Першу частину літопису складає широке прагматичне оповідання про усобиці («великий мятеж») в Галицький Землі після смерті князя Романа, про боротьбу його сина Данила за галицький стіл аж до його остаточної перемоги. ²³ Друга частина, написана в північній Волині, подає багато звісток про литовсько-руську боротьбу 1250-1270 років. ²⁴ Третя частина охоплює 1270-1280 роки та уявляє собою двірський літопис князя Володимира Васильовича. ²⁵ Грушевський доводить, що Галицько-Волинський літопис був написаний спочатку без років, як одне загальне прагматичне оповідання, і що вже пізніше якийсь книжник, редактор, який приєднав Галицько-Волинський літопис до Київського, сам розставив роки, але «зробив це дуже по дурному, валив роки навіть без огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років, або кладучи під один рік події багатьох років». ²⁶ Але певна річ, що літопис писаний не одним, а принаймні трьома авторами, яких усіх об'єднувала відданість дому Романа Мстиславича. Автор або автори перших двох частин малює з великою любов'ю постать короля Данила, як справжнього лицаря, хороброго й бездоганного. Автор останньої частини (певно духовна особа) малює так само любовно постать Володимира Васильовича, освіченого й гуманного князя, великого покровителя церкви й мистецтва. Весь Галицько-Волинський літопис відзначається високо-артистичним стилем і квітчастою мовою; в ньому повно епітетів, поетичних порівнянь, алегорій, персоніфікації місяця й зірок, прислів'їв, притч, а часом вставлено в текст уривки поетичних творів, наприклад, на самому початку чарівна легенда про Евшан-Зілля. Автори були широко обізнані з грецькою літературою, а велика кількість звісток про середньоєвропейське життя свідчить про їх знайомство і з західноєвропейськими джерелами.

Пильний аналіз літописного тексту привів вчених до відкриття слідів цілого ряду місцевих літописів: чернігівського, переяславського, тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в цілості, і лише окремі уривки з них були включені київськими або галицько-волинськими літописцями до своїх творів.

53. Феофан Прокопович – один із найвидатніших державних і культурних діячів першої третини 18ст. – вважається представником і рос., і укр. культур та літератур. Народився 1681р.в сім’ї дрібного торговця в Києві. його світське ім’я - Єлеазар. Він виховувався у свого дядька, який був намісником Київського братського монастиря і ректором Києво-Могилянської академії. Але дядько помер, і молодого Єлеазара бере під опіку киянин. Навчаючись у київській академії, Прокопович виявив великі здібності, стає вчителем. Але невдовзі постригся в ченці і поїхав до Рима. Повернувшись до Києва, він перейшов у православ’я і постригся в чернецтво під ім’ям Феофана. Він був глибоко освіченою людиною свого часу, в його бібліотеці нараховувались до 30 тис. книг різними мовами. Поетична спадщина відігравала визначну роль в історії укр. і рос. літ-ри. Він виступив новатором у поезії. Особливо велике значення мав його глибоко патріотичний віршований твір-панегірик «Епиникіон..» написаний 1709р. як талановитий лірико-епічний відгук на перемогу російського війська над шведськими загарбниками і зрадником укр..народу гетьманом Мазепою під Полтавою. Драма «Володимир» написана в 1705 р. В стінах Києво-Могилянської академії силами студентів було поставлено її, якій судилося стати видатним явищем в історії давньої укр. драматургії. Тема твору - запровадження християнства на Русі, показ боротьби проти християнства представників язичництва. Прокопович в образі Володимира прагнув розкрити реформатську діяльність Петра 1, а в образах представників язичництва - Жеривола, Курояда, Пияра - представників реакційного духівництва, яке перешкоджало Петру1 реалізувати свої реформи. Образ Володимира - це самовладний, але розумний правитель. З язичника він перетворився на християнина, але цей шлях не був безболісним. Прокопович прагнув відтворити процес зламу в душі Володимира якнайповніше. Драма написана укр. літературною мовою із домішками церковнослов’янізмів. Хоч п’єса має 5 актів, вона відтворює тільки один епізод із життя Володимира – прийняття ним християнства. Драматург наділяє Володимира якостями князя-реформатора. У душі князя боряться дві сили - звичка до усталеного життя і прагнення нового. Драмою живо цікавляться історики літератури та театру. Про неї писали І.Франко,М.Возняк та ін. Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи Відродження, Реформації, Просвітництва. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.