Галицько-Волинський літопис.

 

Г.-В. літопис є заключною частиною Літопису Руського, яка подає відомості про перебіг подій після фактичного занепаду Києва. Основне місце дії – Гальцько-Волинське князівство. Назву літопису дав М. Костомаров – в оригіналі її не було.

Літопис охоплює події 1200-1292 рр і поділяється на 2 частини, перша з яких (до 1260 р.) – Галицький літопис, а друга – Волинський, де акцентується увага на Волині і волинських князях.

Яскравим прикладом поєднання героїчного начала та морально етичних засад християнства є Галицько-Волинський літопис, в якому синтезувалися дві тенденції — ге­роїчна (втілена в образі Данила) і філософсько-релігійна (втіле­на в образі Володимира Васильковича). Існує декілька теорій щодо авторства і часу написання Галицько-Волинського літопису. Проте всі статті, незалежно від того, ким і коли були створені, об'єднані постаттю князя Данила, що є ключовою, централь­ною, навколо якої будується сюжет і розгортається оповідь героїчної повісті. Життєпис Данила Галицького — це цілісна біографічна оповідь, а образ князя є стрижнем і навіть причи­ною для творення дружинної повісті, в основі якої — героїчні подвиги і мудра політика князя-рицаря, князя-героя. Починається повість про Данила Галицького своєрідним заспівом у формі поетичної похвали на честь Романа Галицького. Автор наголошує на його надпри­родних властивостях. Ці якості, на думку автора, були своєрідною гарантією успішності правителя, його здатності вирішувати державні проблеми. Після згадки про смерть Романа подано маленьке оповідання про євшан-зілля, де відчутними є відгуки половецької пісні на тему любові до вітчизни. Таким чином, на самому початку своєї оповіді ав­тор культивує дві головні ідеї — ідеального героя і любові до рідної землі, носієм і репрезентантом яких виступатиме надалі князь Данило Галицький. Перед читачем постає увесь життєвий шлях Данила — від народження до смерті. У епізоду, де йдеться про битву на річці Калка, Данило показаний в образі ідеального лицаря героя доби Середньовічча, книжник дає також вражаючу картину бою, де виявляється, що Данило осліп і воював, не бачачи ворогів. Він прозрів тільки після битви, вийшовши з неї переможцем.Данило перед битвами завжди молиться Богу, тому отримує перемоги.

З величезним пієтетом і гордістю описує автор важкий, але героїчний шлях Данила на галицький стіл, а потім — його боротьбу з різними супротивниками. Яскравим словесним ма­люнком є парад руських військ, що в Іпатіївському літописі вміщено під 1251 р. Описується збруя коней, зброя вояків, а та­кож одяг Данила. У повісті подано масштабні й монументальні картини будівництва Данилом міст.

М. Грушевський правомірно наголошував, що «манера по­вісті сильно імпресіоністична». Дійсно, образ Данила є глибоко імпресіоністичним, оскільки літопи­сець акцентує увагу на тому, що він відчуває, приймаючи пев­ні рішення. Говорячи про Данила Галицького, формуючи його образ, книжник порушує тему особистості та спільноти у ві­йні. Літописець представляє Данила також як будівничого міст і церков. Ці переговори завершився проголошенням хрестового походу проти татар і коронацією Данила. Про період церковних перего­ворів свідчить цілий ряд джерел. Очевидно, що ініціатива йшла від руського князя Данила до Папи Римського.

Під 1264 р. у Галицько-Волинському літописі міститься па­негірик на смерть Данила. Говориться, що Данило був князем добрим хоробрим і мудрим, він спорудив багато міст, церков, оздобив їх різноманітними прикрасами. Важливою рисою характеру князя літописець називає братолюбство, підсумовує, що Данило був другим по Соломоні. Данило є яскравим прикладом образу християнського лицаря — чесного і відкритого у своїй діяльності. Незважаючи на те, що йому доводилося постійно балансувати між християнською Європою і поганською Азією, він прагнув зберегти національну самобутність Галицько-Волинських земель. Книжник пише про свого героя емоційно, прагне проникнути у глибинну суть його політики та суспільної ідеології, пояснити сучасникам і нащадкам правоту й істинність тих ідей, за які боровся Данило, які він відстоював у своїй зо­внішній і внутрішній діяльності. Князь Данило постає не лише як герой і мудрий державник, а й людина щиро віруюча, тому Бог ніколи не забуває про нього.

Волинська частина Галицько-Волинського літопису — це філософсько-релігійна повість про князя Володимира Василь­ковича, історія життя, особливо останніх років князя, що був смертельно хворим. Головною характеристикою цього правите­ля є так зване "князя Володимира рукописаніє", що представ­ляє собою політичний заповіт володаря. Відчуваючи наближення смерті, Володимир Василькович послав гінця до брата Мстислава, щоб він цілував хрест, обіцяючи, що нічого не забере у княгині Володимира Васильковича з того, що він їй залишив, не віддасть її заміж силою, а лише туди, куди вона захоче.

Образ Володимира подається цілком у релігійному та світ­ському аспектах. Автор нічого не говорить про його військові здобутки, натомість наголошує, що він був гарним мисливцем. Наголошується, що Володимир був відомим у всій Руській землі, Бог дарував йому успіх не лише у мисливстві, а й у його державницькій діяльності. Володимир за чотири роки хвороби роздав багато свого добра бідним. Літописець розповідає про велику щедрість князя, його допомогу бідним, удовам, си­ротам, називає його христолюбивим. Після смерті князя 1289 р. поховали його у місті Володимирі у храмі Пресвятої Богороди­ці. Літописець порівнює Володимира Васильковича з апостолом Іоанном, звеличує його доброту.

Коли з часом княгиня та єпископ відкрили труну для псрепоховання Володимира, то побачили його тіло нетлін­ним. Це було чудо, здійснене князем після смерті, що свідчило про можливість його канонізації, що й було зроблено пізніше.

Літописець залишив блискучий портрет Володимира Васильковича. Він був міцної статури, з широкими плечима, світлим кучерявим волоссям. Наголошується, що у душі Володимира Васильковича жили мужність і розум, а також багато інших чеснот. Гордині у нього не було, бо вона засуджу­ється Богом і людьми. На обличчі князя завжди було смирення, він наслідував біблійного Давида у покаянні, плачучи через гріхи свої. Духовне Володимир Василькович любив більше, ніж мате­ріальне, вважав, що царство небесне більше, ніж земне. Загалом образи "Літопису Руського" представляють русь­кий етнотип правителя. Його особливості зумовлюються по­зиціями князя, на замовлення якого писався літопис, а також світоглядом самого книжника. Кожен володар володіє певним набором чеснот, він — воїн і державник, мислитель і філософ. Важливими рисами руського етнотипу, представленого образа­ми правителів, є те, що внутрішній світ людини визначають цінності християнські та руські. Вони гармонійно поєднуються, творячи новий тип світогляду особистості доби Середньовіччя.

 

Композиція Г.-В. літопису досить складна, а матеріал визначається різноманітністю і строкатістю. Укладачі, кілька авторів, використовували юридичні документи, грамоти, попередні літописи і різноманітні літературні твори.

Відповідно до авторства визначали три частини:

1. Від смерті Романа Мстиславича до остаточної перемоги кн. Данила в бою під Ярославом 1245 р. Частина написана великим прихильником Данила, вочевидь – світським дружинником. Написана майже без дат. Можливо, автор хотів ввести їх пізніше, але не встиг. Ідеологія є цілком і повністю князівсько-дружинною.

2. Події 1255-1258 рр. Очев, написана в Холмі. (1255 р. – рік коронації Данила.)

3. Події 1258-1292 рр. – Волинський літопис, повість про Володимира Васильковича, значно простіша за стиль Г. літ. Автор описує ВВ, не як полководця, а як добродійну, милосердну людину.

На думку дослідника П. Коструби, перші 2 частини мають 1-го автора – Якова, який служив при дворі Данила, а третя частина творилась, очевидно, на замовлення володимирських князів, зокрема Володимира Васильковича, його придворним писарем Федорцем. Тут основна увага зосереджена на господарській та культурній діяльності князя, а не на його військових талантах. Але окремі уривки дають підстави вважати, що над літописом в різні періоди працювало не менше 5 авторів.

Г.-В. літопис можна назвати останньою найяскравішою пам’яткою руської літератури, яка знаменувала собою закінчення фактичного періоду державності та початку поневолю вальної боротьби.

В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі. Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно, належать перу останнього редактора. Від 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. Під 1270 р. літописець, характеризуючи литовського князя Тройдена, не жаліє для його змалювання найчорніших епітетів: «оканьный и безаконьный, прокляты, немилостивый Тройденъ, его же безаконья не могохомъ псати срама ради». Але під 1278 р., після опису походу Тройдена на поляків, додається, що Тройден повернувся «со честью великою домовь». Редакція Галицько-Волинського літопису 1285 р. також мала свого попередника: він є продовженням і переробкою старшого зводу-редакції. До цього висновку приходимо на основі таких даних. Останній редактор літопису, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки. Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю свого попередника і зробив деякі виправлення.

 

 

Іоаникій Галятовський.

Іоаникій Галятовський Чернече ім'я Йоаникій (? — 1688) — письменник-полеміст, агіограф (укладач збірників легенд), проповідник і гомілет (теоретик церковного красномовства), педагог, громадсько-політичний і церковний діяч. Іоанікій Ґалятовський походив з Волині. У 1640-х роках навчався у Києво-Могилянській Колегії, був учнем Лазаря Барановича.

Близько 1650 року прийняв чернечий постриг. Служив у Куп'ятицькому монастирі (близько Пінська, тепер Білорусь). Повернувшись до Києва, викладав курс риторики у Києво-Могилянському колегіумі.

У 1658—68 роках (після Л. Барановича) — ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Києво-Братського монастиря. Від 1668 року — ігумен, згодом архімандрит Чернігівського Єлецького монастиря.

Учився у Києво-Могилянській колегії, став у ній викладачем, а з 1657 р. — ректором. З 1669 р. і до смерті — архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові. Автор збірки взірцевих проповідей «Ключ разумінія...» (Київ, 1659 і 1660; Львів, 1663 і 1665), кількох циклів легендарних оповідань, зокрема «Неба нового» (Львів, 1665, Могильов, 1699), полемічних трактатів «Месія правдивий» (українською мовою — Київ, 1669; польською мовою — Київ, 1672), «Стара західна церква новій римській церкві...» (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1678), «Лебідь...» (польською мовою, Новгород-Сіверський, 1679), «Фундаменти...» (польською мовою, Чернігів, 1683), «Алькоран Магометів» (польською мовою, Чернігів, 1683), «Бесіда білоцерківська...» (польською мовою наведена в літописі Самійла Величка і видана в російському перекладі В. Аскоченського в Києві 1857 р.). Його гомілетичний трактат «Наука, альбо Способ зложення казання», включений до збірки проповідей «Ключ разумінія», відіграв істотну роль у розвитку українського письменства другої половини XVII — початку XVIII ст., регламентувавши бароккові форми його прозових, насамперед ораторських жанрів. Водночас він є зразком тогочасних навчальних посібників. Іоаникій Галятовський - представник української плеяди науковців другої половини XVII ст., богослов, професор і ректор Києво-Могилянської колегії, автор праць морально-духовного спрямування, першого підручника з гомілетики (розділу богослов'я, що вивчає питання теорії й практики церковної проповіді). І. Галятовського слід зарахувати до кола педагогів не тільки за його педагогічну діяльність, але і як учителя народу. Саме таким постає перед нами цей богослов-проповідник.

***** Представник церковного красномовства XVII ст. і теоретик схоластичної проповіді, Іоаннікій Галятовський вчився в Киево-Могилянській колегії і був учнем церковного діяча Лазаря Барановича; деякий час він був учителем колегії, а пізніше (1657 р.) і ректором її. В 1669 р. Галятовський став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де й помер у 1688 р. Він написав збірник проповідей «Ключ разумЂнія» (1659 р., перевиданий у 1663 і 1665 р.), додавши до нього трактат «Наука албо способ зложеня казаня»; видав збірник оповідань про чудеса богородиці «Небо новое» (вид. 1665, 1677, 1699 рр.) і збірник «Скарбница» 1676 р.; польською мовою написав трактати «Zabedź z piórami swemi», «Alphabetum rozmaitym heretykom», «Fundamenta» та ін.*******

 

С МОНОГРАФИИ Желательно прочитать тобы потом можно было выкрутиться… ЧИТАТЬ!!!!! «Ключ розуміння» зустрічаємо досить широку палітру знань, оволодіння якими забезпечує безперечну правдивість «казання» душпастиря. Одночасно в цій праці виразніше, ніж у «Небі новому», проявляється змішування профанного й сакрального тлумачення правди й правдивої людини засобами ампліфікації, притаманне письменницькому стилю Іоаникія Галятовського. Іоаникій Галятовський репрезентує українську культуру бароко, де змішалося й переплелося реальне й нереальне, фактичне й фантастичне, словом, елементи істотних знань про світ та міфологічні уявлення. В «Ключі розуміння» ніби чергуються церковне й науковораціональне, богословські підходи виявляються змішаними з науково- раціональними, науково-раціональне поєднується з побутово-звичаєвими уявленнями6. Конкретний твір (проповідь) набуває форми єдності повсякденно-діяльного (профанного) та релігійно-містичного (сакрального), котра утворює явище барокової ампліфікації. Подальшим кроком в розробці Іоаникієм Галятовським теми правдиво ї православної людини є твір «Ісус Христос – месія правдивий» (1672 р.). Його зміст є зразком відвертого релігійно-полемічного трактату, який І. Галятовський спрямовує проти іудейського лжемесії Сабатея Цві. Ототожнюючи зміст правди як знання про засади світо устрою й буття людей з Христом, вчений надає їй універсальну значущість морального ідеалу. Причому в праці «Ісус Христос – месія правдивий» Іоаникій Галятовський, як і його однодумці (Л.Баранович, Л.Крщонович, І.Гізель та ін.), в тлумаченні Христа відтворює

традицію Київської Русі. Тобто Христос інтерпретується не як «історична особа», що було вже із Х-ХІ ст. притаманним католицизму, а із ХVІІ ст. – і протестантизму, а як «гносеологічна» реальність «Слова», за допомогою якого осягається єдність («середина») внутрішньо ї різноманітності світу й людського роду. Христос, з погляду Іоаникія Галятовського, – «месія правдивий», тому що він є земля, котра родить хліб сущий; вода, що живить усе природне; повітря («дух»), без якого неможливе життя тощо

 

**** твори Іоаникія Галятовського з кінця ХVII ст. потрапили Під заборону з боку Московського патріарху, а їх поширення пересл ідувалося як церковними, так і державними структурами. Праці Іоаникія Галятовського в офіційному московському православ'ї перейшли в забуття. Проте в Україні висока думка про твори й діяльність Іоаникія Галятовського збереглася й у ХVIIІ ст., про що свідчить вже згаданий «Літопис» Самійла Величка23. Тільки з другої половини ХІХ ст. відновлюється інтерес до провідних українських православних мислителів ХVII ст. Можливо, що дослідників творчості Іоаникія Галятовського ХІХ ст. підштовхувала до його праць саме анафема, накладена церковним собором Московської патріархії 1690 р. на його твори та роботи інших українських просвітників (Л.Барановича, І.Гізеля, П.Могили тощо). М.Сумцов24 виявився першим ґрунтовним істориком літератури, який досліджував твори Іоаникія Галятовського як пам'ятки релігійної літератури. У своїй статті «Іоанікій Галятовський» М.Сумцов зазначає: «В Галятовському південна Росія знайшла талановитого вченого діяча..., умілого й досвідченого бійця за південноруську народність, за православ'я»25, але не виходить за рамки панівного в науці того часу критичного сприйняття «схоластичності» українських православних барокових полемістів: «Галятовський в середині ХVII ст. остаточно встановив і скріпив схоластичну проповідь в Малоросії своїм «Ключем розуміння»26. Стаття М.Сумцова важлива тим, що вона зробила крок до повернення імені Іоаникія Галятовського на терени історико-філософського мислення, але вона в цілому має скоріше історико-літературний характер; питання православної людини й умов правдивості її життя в творах Іоаникія Галятовського він не розглядає.