Жанрові особливості драматургії 17-18 ст.

Українська драма розвивалася поступово, а в епоху бароко досягла свого найвищого розвитку. На думку, Івана Франка, драма зароджується ще у язичницькі часи у фольклорних дійствах, з приходом християнства переосмислюється, а згодом виходить з лона церкви. С Єфремов стоїть на думці про те, що жанр драми був запозичений із зх.-європейської літ-ри через Польщу.

Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в навчальних закладах (КМА, Остр.ак.). Авторами драматичних творів, як правило, були викладачі поетики, а виконавцями — їхні учні.викладачі теорії літератури поділяли драматичні твори на трагедію, комедію і трагедокомедію. За тематикою шкільні драми поділялись на кілька груп. До різдвяного і пасхального циклів належали п’єси, сюжети для яких запозичували з біблійних книг. Драми-міраклі мали теми, спільні з агіографічними легендами. Твори, в яких дійовими особами виступали персоніфіковані абстрактні поняття – любов, плач, надія, гордість називалися драмами-мораліте. Також окрему групу становили драми на історичну тематику.

Найдавнішою датованою п’єсою укр.-го театру є міракл «Олексій…». Вона написана на сюжет житійної літ-ри. В основу змісту п’єси покладено широко відому легенду про сина римського сенатора Євфіміана, олексія, який керуючись вченням християнської церкви втік відразу ж після одруження з дому, довго був відсутній, згодм повернувся до батьків, де жив ще 17 років як невпізнаний жебрак. Своїм змістом драма про олексія наближається до його житій, відрізняючись тільки введенням ангелів і алегоричних фігур.

Слово про збурення пекла - великодня драма-містерія. В основі драми – сюжет із апокрифічного Никодимового Євангелія. Усі образи представлені у світлі апокрифів, а не у традиційній біблійній інтерпретації.

До найвідоміших шкільних драм ХVІІ ст. належить перша історична п’єса в українській літературі «Володимир» Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі (новаторська – автор відходить від біблійної тематикою, яка була присутня у традиційній шкільній драмі). Новаторським є жанр трагедокомедії – жанр, у якому гармонійно поєднуються високий і низький стилі. Новаторство – перше звернення до нац. Історії. Автор проектує історичне минуле на сучасну йому епоху. Образ Володимира віддзеркалює образи сучасників Ф.Прокоповича - івана мазепи та Петра 1. Автор підтримує політику своїх сучасників. Після полт. Битви прокопович поставив присвяту Петру 1. Автор остаточно перейшов на позиції петра.

Шкільні драми за обсягом досить великі. Постановки шкільних драм 1 – 3 дні.В українській драматургії XVII — XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п’єси — так звані інтермедії, або інтерлюдії на гумористично-анекдотичні сюжети. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п’єсі. Основна відмінність від драми: специфіка сюжету (з народного життя; жива народна мова). З інтермедій розвинувся жанр сучасної комедії.

 

Мелетій Смотрицький.

Мелетій (світське ім'я - Максим) Смотрицький (1575 - 1633) народився на Поділлі в селі Смотричі в небагатій православній шляхетній родині. Його батько Герасим Смотрицький був ректором славетної Острозької академії, знаним письменником і поетом; це він разом з Іваном Федоровим видрукував Острозьку Біблію. Мелетій Смотрицький навчався в Острозькій академії, де його наставником був грек Кирило Лукарис, майбутній Константинопольський патріарх, а далі - у єзуїтській Віленській академії. У західних університетах Смотрицький отримав всебічну класичну освіту, познайомився з античною культурою, з філософами та письменниками Відродження, мав змогу порівняти системи освіти й філософії різних країн, конфесій, університетів, а головне - став свідомим раціоналістом і прихильником свободи переконань. Смотрицький знав чимало мов, включно із старожитніми біблійними, і був одним із найосвіченіших людей свого часу. Повернувшись у рідний край (1604), де його сприймали "як оракула", Смотрицький активно включився в суспільну полеміку - став на захист прав упослідженої у Речі Посполитій українсько-білоруської православної церкви. 1620 року в житті Смотрицького відбулася важлива подія - він став "катакомбним" православним єпископом. Перші твори Смотрицького були написані ще у Віленській академії; та тільки після повернення з-за кордону розвинувся його публіцистично-полемічний талант. Полеміка з хулителями православ'я була в ту бурхливу епоху вельми актуальною і популярною. Адже в часи Реформації, Контрреформації та Просвітництва, коли набрало небувалого розвитку книгодрукування і шкільництво, православна церква, яка не поспішала за перебігом часу, часто ставала у багатоконфесійній тоді Речі Посполитій ціллю нападок з боку авторів інших християнських конфесій. Ось як писав відомий католицький полеміст єзуїт Петро Скарга: "У русинів немає ні формальної гуманітарної освіти, ні традиції інтелектуального пошуку. Праці Смотрицького користувалися тоді надзвичайною популярністю, володіли умами українського і білоруського православного люду, не тільки передруковувалися, а й переписувалися і завжди викликали високу хвилю запальної полеміки. Як пише Порфирій Яременко у книзі "Мелетій Смотрицькій", "друге десятиліття XVII ст. принесло йому славу, визначило йому провідне місце в історії культури і письменства України і Білорусії того часу". Писав Мелетій Смотрицький май же завжди польською мовою. "Тренос". Особливий вплив на сучасників виказала полемічно-художня книга письменника "Тренос або плач Східної церкви" ("тренос" - грецьке "плач"), видана 1610 року у Вільно під псевдонімом Теофіл Ортолог. Назва книги "Плач Східної церкви" вже вказує на мету автора - викликати співчуття до гнаної православної церкви, звернути увагу уряду на попрання її прав, довести недоцільність і зловредність Берестейської унії. Смотрицький зобразив церкву у ліричному образі Матері, залишеної своїми дітьми-православними, яка скаржиться на свою долю. "Граматика" Смотрицького була видана 1618 (або 1619) року і складається з "Орфографії", "Етимології" (морфологія), "Синтаксису" та "Просодії"(правила віршування). Це так само знаменита у своєму роді книга, як "Тренос", хоча писав її не палкий полеміст на злобу дня, а універсально освічений вчений. Книга виказала неабиякий вплив як на вітчизняне мовознавство, так і на всю тогочасну славістику, сполучаючи у собі наукову працю і методично блискучий (для тої епохи) шкільний підручник В творі "Умовляння" він висловлює нову думку - пропонує утворити українсько-білоруський православно-унійний патріархат, незалежний як від Константинополя, так і від Риму, як це зробила Москва 1589 року. Між тим він належав до плеяди провідних гуманістів свого часу і був патріотом своєї вітчизни. Попри те, однак, що Мелетій Смотрицький, як істинний гуманіст, був утопістом і що його мрії про єдність "Русі з Руссю" належним чином не реалізовані й сьогодні, життя його може слугувати символом примирення двох конфесій - православної й греко-католицької.

 

 

Історіографія 17-18ст.

Бурхливі політичні події не загальмували розвиток української культури й освіти, чільне місце в піднесенні якої посідав Києво-Могилянський колегіум. Новою тенденцією можна вважати те, що в середовищі діячів української культури другої половини XVII ст. посилювався інтерес до історії, відбувалися позитивні зміни в розвитку історичної думки. В українській історіографії саме в той час з'явилися нові риси, які відрізняли її не лише від творів XVI, а й першої половини XVII ст. Розширювалася тематика історичних творів, залучалися нові категорії джерел (документи урядових та монастирських архівів, друковані й рукописні зарубіжні хроніки, публіцистичні пам'ятки), посилювався критицизм у ставленні до документів, літописна форма викладу матеріалу витіснялася розгорнутою літературно-історичною розповіддю, яка містила елементи наукового підходу до осмислення історичних подій, прагматичного висвітлення минулого тощо. Важливою рисою праць того періоду стала єдність теми на відміну від старих літописних творів, які давали зведення подій у хронологічній послідовності за значні проміжки часу. Серед української літератури 16 — поч. 17 ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис. Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Однак він є твором з власним тлумаченням фактів, з оригінальними поглядами на історію. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Брестської унії включно. Невеликий збірник літописних оповідань і заміток «Літописці Волині і України» був складений одним або кількома невідомими авторами у Києві у 1-й пол. 17 ст. В його основу покладено літописний звід 1620 уставника Успенської церкви на Подолі Кирила Івановича, а також використані матеріали давньокиївських літописів і частково польських хронік М. Стрийковського і М. та Й. Бєльських, свідчення очевидців, власні спогади авторів, що виступають тут палкими патріотами батьківщини. Пам’ятка складається з 12 окремих збірок, з них найважливішою за змістом є Київська збірка, якій видавці дали назву «Київський літопис». Виклад історії України починається 1240 і хронологічно доводиться до 1621. Протягом 17 ст. складено ряд ін. літописів: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 — 1649 (докладніше — після 1630) переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі на Київщині), в якому розповідається про події 1393 — 1620 на Київщині, Волині, Полтавщині, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 — 50, пов’язані переважно з містом Хмільником (звідки й назва літопису). У 1672 — 73 на основі «лЂтописцов стародавних» Феодосій Сафонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історію Литви до 1529 і Польщі до 1693. На 17 ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Межигірський монастирський літопис (1608 — 1700), Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін. Особливе значення серед літописів 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традицційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648 — 54, його боротьбу проти польсько-шляхетських і турецько-татарських загарбників, а й подається економічна, політична, і культурна, характеристика країни, змальовується міжнародне становище у Європі та Азії у зв’язку з подіями 1648 — 54, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Літописи створені високоосвіченими людьми, переважно військ канцеляристами, які добре знали рідну та іноземні мови, мали літературний хист. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази і т. ін. У 30-х pp. 18 ст. невід. автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київ. Русі до скасування гетьманства в 1734. Основним джерелом для твору був літопис Граб’янки. Анонімна «История русов», написана у кін. 18 або на поч. 19 ст. (опублікована 1846 О. Бодянським) з викладом подій від найдавніших часів до 1769, завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого.«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.).

За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність». Книга складається з ІІІ частин:

· Частина І-ша складається з Передмови і Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна Казимира до України;

· Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана Самойловича;

· Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і ліквідації козацтва.

Києво-Печерський Патерик.

Це художній витвір двох ченців Києво-Печерськ. Монастиря – єпископа Симона та ченця Полікарпа. Дійшло дві редакції патерика – Арсеніївська та Касіянівська. Основу складають листи Симона і Полікарпа. У 1215-1226 Симон був єпископом Володимира Суздальського. Він звернувся з листом до ченця полікарпа, щоб відмовити його від наміру стати єпископом. Він надсилає 9 оповдань з життя 11 печерських ченців із різноманітними повчаннями. У відповідь Полікарп написав листа до Печерського ігумена Акиндина і ще 11 оповідань про 13 ченців. Це була лише літературна форма твору, а не автентичне листування, бо Полікарп та Акиндин жили в одному монастирі. Тобото потреби листуватися не було. Пізніше ці два твори було об’єднано, додано інші матеріали про Печерський монастир. Таким чином постав патерик, тобто збірка оповідань про життя ченців, описи визначних епізодів із цього життя.

У патерику всі персонажі – представники аскетичного подвижництва: пістники євстратій і пімен, безкорисливий лікар Агапіт, затворники…

Всі твори обєднані однією ідеєю – апологією чернечого подвижництва. Літ-ні стилі авторів відрізняються. Симон пише простіше, стиль близький до літописного, виклад скомпонований та впорядкований, без ухилів убік. Полікарп надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, розсипає історичні, легендарні згадки.

Легенди про заснування печерського монастиря – одне із величних чудес Бога. Всі твори є окремими оповіданнями, з власними сюжетами і героями. Оповідання про преподобного святошу, князя Чернігівського – розповідь про князя черні., який став ченцем печ монастиря під іменем Микола. Автор описує його подвижницький шлях, те, як багато і важко працював, лікував інших.