Козацьке літописання 17-18 ст.

Барокове літописання продовжує традиції середньовічного літописання, але розширює тематичний і жанровий комплекси. Козацькі літописи як різновид історичної прози відображає ідеологію козацької держави.

Літопис Самовидця. Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер.

Самовидець – псевдонім. Твір було написано козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політична позиція автора – автономний статус козацької держави під протекторатом іншої держави. Літопис охоплює події 1648-1702 рр. головна увага зосереджена на нац.-визв війні. Літопис було написано в часи гетьманування Івана Мазепи іочевидно на його замовлення.

Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Григорія Грабянки. Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І.Скоропадського. тут проголошується автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв.війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини.

В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.

Літопис Самійла Величка. Це найбільший серед козацьких літописів. Це твір, у якому поєдналися елементи різних жанрів – хроніка, худ-публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис було приблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автрр представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хм. Літописець виправдовує діяльність Хм-го. Політичний ідеал автора – автономний статус України під протекторатом Москви.

Сам величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. У творі с.в. центральною постаттю є б.хм., автор порівнєю його з Олександром македонським, мойсеєм.

Історія Русів. Історіософський трактат, написаний у формі політичного памфлету. Основна ідея літопису – антитиранізм та утвердження природного права всіх народів у т.ч. і українського на власну державність. Політичний ідеал автора – незалежний статус України. Історія русів започаткувала період національного відродження. Твір було написано рос мовою, укр. Переклад І.Драч. серед імовірних авторів Історії називають Григорія і Василя Полетик, Олександра Безбородька, Архипа Худорбу. Для стилю літопису характерні поєднання елементів художнього, наукового, ораторського, епістолярного, публіцистичного стилю.

 

Історична основа «Слова о полку Ігоревім»

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» — найвидатніша світська пам’ятка Київ. Русі 12 ст., шедевр світової л-ри. Створений під враженням походу новгород-сівер. князя Ігоря Святославича та ін. руських князів проти половців 1185.

Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р. Ігор Святославич, його син Володимир Путивльський, племінник князь Святослав Ольгович Рильський разом із ковуями виступили в похід на половців, не повідомивши про це київського князя Святослава. Поблизу берегів Дінця вони побачили сонячне затемнення – символ і передвіщення нещастя, але пішли далі. По дорозі до них приєднався брат Всеволод із Курська. Перший бій із половцями завершився перемогою військ Ігоря. Другий бій трагічною поразкою через зраду і втечу ковуїв. Ігор потрапив у полон до половецького хана Кончака. Своїм походом Ігор відкрив ворота половцям на русь, перекресливши попередню перемогу Святослава з іншими князями. Йому вдалося втекти з полону і повернутися на рідну землю – спочатку до Новгород-Сіверська, потім – Чернігова і Києва.

Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу.

Кирило Турівський.

 

Кирило Турівський народився в м. Турові в заможній родині, отримав ґрунтовну освіту. В 1169 році став єпископом.

До нашого часу дійшло досить багато творів Кирила: «Притча про душу і тіло», «Повість про білоризця і монашество», «Сказання про чорноризький чин», «Вісім Слів на церковні свята» (у тиждень цвітний, на Великдень, на Фомін тиждень, на тиждень дружин мироносиць, про розслабленого, про сліпця, на Вознесіння, на собор св. отців Нікейського собору); крім того, збереглося Послання Кирила до архімандрита (з 1182 р.) Києво-Печерського монастиря Василія і цілий ряд молитовних текстів (близько 30 молитов, канони).

В усіх цих творах Кирило проявляється як церковний письменник найвищого рівня. Його писання за змістом завжди спрямовані до тлумачення євангельських істин. На початку притчі про душу і тіло він звертається до читача із закликом не просто читати Святе Письмо, а вникати у глибинну суть його символів, тем, ідей, сюжетів.

В своїх творах автор використовує образи-символи, продовжуючи властиву українській літературі традицію алегоричного писання: так, в притчі про сліпого і кульгавого в образі кульгавого – «тіло людське», в образі сліпого – душа. Автор намагається разом з читачем зрозуміти, що саме є першовитоком гріха: душа чи тіло?

Стилю Кирила Турівського притаманні такі характерні риси:

1. драматизація біблійних сюжетів

2. багатство символів та абстракції

3. складний синтаксис

4. домінування форми над змістом

Новаторство КТ полягає в інтерпретуванні теми: автор завжди намагається дати подіям власну оцінку, за що Д. Чижевський назвав його предтечею формування драматичного мистецтва.

 

Героїчна поезія 16-18 ст.

Продовжує традиції середньовічної героїки, х-ся поєднанням національної історії із сучасністю. Гол. Функція гер поезії полягала у вихованні патріотичних і національних почуттів. Ідейно-тематичний спектр гер поезії визначається описами історії, батальних сцен, антифеодальних повстань, звеличення героїчних особистостей, військового побуту.

Жанровий спектр: поетичні повісті, слова, оди, епіграми, вірші на погреб, поеми, лементи, панегірики, геральдичні вірші.

«Вірші на жалісний погреб П. кон-Саг.-го» - скл-ся з передмови, 17 віршів та епілогу. Вірші збірки тематично пов’язані з похороном п.к.с., який загинув у боротьбі з турками під хотином. Однак автор виходить поза межі цієї теми, проголошуючи, що все написане на пошану Сагайдачного стосується всіх запорожців. З панегірика читач дізнається про народження іжиття гетьмана, його походи та смерть. Роздумуючи про смерть автор зазначає, що життя людське нічого не варте, що вся суть у ньому – лише слава, тим більше козацька слава.

 

Ідейна спрямованість "Слова по полку Ігоревім".

Автор "Слова" — носій певної суспільної ідеології, неповторного світогляду свого часу. Автор "Слова" малює картину феодальної України-Русі, описуючи як князівські чвари і крамоли, так і прагнення князів до слави, яку вони можуть здобути власною мужністю і героїзмом у змаганнях за вітчизну. У творі відчувається патріотичний сум автора, коли він говорить про поразку Ігоревого війська. Незважаючи на те, що Русь розривали міжкнязівські усобиці, автор "Слова" все ж вихваляє свого, очевидно, сюзерена — Святослава та Ігоря.

Та автор "Слова" цілком належить своїй добі. Отож наївно було б його ідеалізувати, гадаючи, наче він мав сьогочасні поняття. Для нього, звичайно, найближчі над усе були інтереси його кола, інтереси князівські, але не інтереси народної маси, що правила за об'єкт своєрідних, як на наш погляд, економічних операцій". На думку Перетца, "Слово о полку Ігоревім" оберталося у дуже вузькому колі, а сама пам'ятка мала суто світський харак­тер. Саме воно було головним джерелом для автора літо­писного оповідання про похід князя Ігоря на половців. На думку Д.Чижевського, "Слово о полку Ігоревім" — твір двірської поезії, а не народної. Про це свідчить і подібність між "Словом" і західним старовинним епосом.

Таким чином, "Слово о полку Ігоревім" є промовистим суспільно-політичним і літературним маніфестом того часу, ('творене серед князівсько-дружинної еліти, воно було незаперечним виразником ідеології владної еліти України-Русі, репрезентувало її змагання за славу у героїчній боротьбі проти ворогів. "Слово о полку Ігоревім" створено в системі тодішніх політичних ідеалів Руської держави. Воно справило вагомий вплив на подальший розвиток книжної літератури, а постало в системі усної (не народної) епічної творчості часу Київської держави.

 

38. Іван Вишенський

Біографічних відомостей про Івана Вишенського дуже мало. Дослідникам до цього часу не вдалося точно встановити, коли він народився: одні називають проміжок часу від 1538 до 1550р., інші – від 1545-1550р. Гадають також, що він походив із убогої міщанської родини містечка Судова Вишня на Львівщині. Початкову освіту майбутній письменник, напевно, здобув у рідному містечку, а потім жив у Луцьку й Острозі, куди його міг запросити, за здогадом І.Франка, князь К.Острозький, що збирав навколо себе талановитих людей для боротьби з католицизмом.

У 70-хрр. 16ст. Іван Вишенський з невідомих причин переселився на Афон (Греція), що був найбільшим православним монашим центром у тогочасному світі, де прожив близько 40 років, аж до своєї смерті. Однак І.Вишенський ніколи не поривав зв’язків зі своїм народом, цікавився подіями, що відбувалися на батьківщині, через ходаків та листування з окремими особами і Львівським братством.

Філософський і літературний світогляд І.Вишенського. І.Франко філософський і літературний світогляд І. Вишенського визначає як релігійний дуалізм: «Поглід сей видимо дуалістичний, і то зі значною песимістичною прекрасою».

Тривалий час дослідники дискутували з того чи є І. Вишенський гуманістом? Виявилось, що дослідники заперечують гуманістичність І. Вишенського.Тому що у письменника на першому місці стоїть Бог, а людину він оцінює наскільки вона релігійна і ввідана Богу. Отже, ми можемо спостергати тільки елементи гуманізму.

Неоднозначним було ставлення І. Вишенського до українського народу. Він постійно вагався чи віддати своє служіння Богу чи українському народу. Але він робив і те, і інше.

За обсягом спадщина Івана Вишенського не такав же й велика, але цілісна і містка за ідейним і жудоднім спрямуавнням. До нас лійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще 1550-1600рр. Частину своїх творів письменник переписував у спеціальну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні.

Спадщину І.Вишенського пийнято поділяти на твори, написані до Брестської унії 1596р. Та після неї, хоча всі вони мають багато спільного. Зважаючи на те, що свої товри полеміст писав поза батьківщиною, вони здебільшого мають форму «послань» чи «писань», адресованих або до всього народу, або до окремих осіб.

«Книжка» Івана Вишенського була присвячена всім православним християнам. Перша передмова досить досить загальна, написана на зразок усіх передмов тодішніх письменників з обов'язковим силабічним віршем. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами – не повторюючись і не заїкаючись, стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на ратикуляцію. Нарешті, в третій частині невеликій передмові автор звертається до читачів і радить йому шукати в його творах не красномовство герцьких філософів, а суть гіркої правди реального життя.

Першим у «Книжці» Іван Вишенський вмістив «Викриття диявола світодержця». Використавши євангельську легенду про спокушення в пустелі дияволом Христа, полеміст, з одного боку, створив алегоричний і якоюсь мірою автобіографічний образ «голяка-странника», людини безмежно чесної і самоввіданної, а з другого - образ хвалькуватого і можновладного «диявола-світодержця», що уособлює не тільки феодально-кріпосницький лад польського королівства, а підступну католицьку церкву на чолі з найбільшим «дияволом» - папою римським.

Антиподом образу диявола і в його особі всього суєтного є також «голяк-странник», який від імені всіх, кого спокушає нечестивий. Твердо заявляє про свою непідкупність, вірність православній «старій вірі». Ясна річ, що Іван Вишенський як у цьому так і в інших творах, стаючи на оборону православної церкви, ідеалізує її. Свій твір він будує без «хитрослів'я», просто і ясно – то ставить запитання і дає відповідь.

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдосконалішим з художнього боку твором І.Вишенського є «Послання до єпископів», де полеміст мовби підсумовує усе сказане ним раніше про зрадництво вищої духовної влади, про суспільно-політичне становище на Україна на та конкретних прикладах показав неймовірно тяжке життя уярмленого народу.

Композиційно твір досить стрункий. Починається він коротким вступом, після чого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, які не виконують шести заповідей божих. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з них, що проголосили унію. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу зміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про брестське «чудо». Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом та світською шляхетською владою, де звучить віра у великі потенціальні можливості нескореного народу.

Нагадуючи шість заповідей Христових, І. Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а й глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав в’язнів, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в’язниць своїх супротивників або катували їх до смерті, як це трапилося з грошовим малярем Пилипом.

Уніатські владики безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи. Бідні день і ніч працювали, а владики з їхньої кривавої праці одягалися у дорогий одяг, наповнювали мішки і шкатулки грошима.

До І.Вишенського в укр..літературі ніхто не говорив такої жорстокої правди про життя покріпаченого люду в Речі Посполитій, ніхто так сміливо відверто не розвінчував класову природу феодального суспільства, ніхто не насмілювався показати справжнє єство світських особливо церковних магнатів. Письменник показав, що релігія була засобом не тільки духовного, а й соціального уярмлення людей.

«Послання до Домнікії». У посланні до львівської черниці Домнікії, що, і власне, було відповіддю на листа керівника Львівського братства Юрія Рогатинця, І.Вишенський розповідає про своє перебування у Львові, розкриває причину конфлікту з львівськими братчиками, які дбали не про церкву і віруючих, як про своє власне збагачення, гнівно картає окремих православних владик, як нічим не відрізнялися від уніатів.

«Зачіпка мудрого латинника з дурним русином». Твір було написано у відповідь П.Скарги про єдність божої церкви. Загаловок твору є умовним. Побудований у формі діалогу. Дурний русин і розумний латинник дискутують про православ’я і католицизм. У цьому творі І.Вишенський ставить проблему об'єднання церков.