Паломницьке письменство у давній українській літературі (від Данила паломника до василя григоровича-барського).

Ігумен Данило на початку XII століття заклав основи жанру ходінь у його давньому руському варіанті, які протягом тривалого часу вважалися майже за канонічні. Упродовж кількох наступних віків "Хоженье" було зразком для інших паломників, які вирушали до Святої Землі і бралися розповісти про свою мандрівку. Паломницька література (Ходіння) — своєрідні путівники, які містили найнеобхіднішу інформацію про "святі місця", відомості про природні багатства. їх зміст формувався під впливом релігійних, апокрифічних легенд, доповнювався розповідями проповідників, монахів. П.л. розвивалася в українському письменстві як літературний жанр з XII по XVIII ст. Поява П.л. була зумовлена прагненням молодої церкви Київської Русі зміцнитися шляхом безпосереднього спілкування з християнським Сходом, що підвищувало її авторитет, включало у сферу християнських відносин. Мандрівників до "святих місць" називали паломниками (вони приносили на спогад пальмову гілочку), пілігримами (лат. — мандрівник), каліками перехожими (грецьк. взуття — каліга). Вони приносили на Русь апокрифічні розповіді, власні записи про бачене й пережите, з яких і витворився літературний жанр. Зразком П.л. є "Житіє і ходіння Даниїла, Руської землі ігумена", що виникло на початку XII ст. Тут подано детальний, топографічний опис Єрусалима, Віфлеєма, Йорданії, Галілеї, Самарії, описується поклоніння гробниці Івана Богослова в Ефесі. Докладно описані річка Йордан, природа Палестини. У XIV—XV ст. з'являються "Ходіння гостя Василя", "Ходіння за три моря" московитянина Афанасія Нікітіна, де поряд з описами християнських святинь подано світські картини: міста, їх мешканці, східні базари, факти світської історії. П.л. XVI — першої половини ХУІП ст. властиві звільнення від традиційного літературного етикету, белетризація стилю. У ходіннях Василя Познякова та Арсенія Суханова (друга половина XVI ст.), Федота Котова та Василя Гагари (перша половина XVII ст.), Іполита Вишенського, Івана Лук'янова, Сильвестра та Никодима, Варлаама Ліпицького (перша половина XVIII ст.) помітне зацікавлення авторів історією та географією, архітектурою та торгівлею, політичними відносинами між державами, національним та релігійним складом окремих народів. З'являються також описи психологічного стану паломника, що потрапляє у незвичні обставини, людських почуттів, відтворених крізь призму авторського бачення. Новим явищем у П.л. була творчість В. Барського (1701—47), який виступав під псевдонімами Василій Альбов, Василій Плакса, Василій Київський, Василій Рос. У його нотатках зосереджена увага на історії, географії, соціальному, економічному, політичному і культурному житті народів, помітні ознаки роману-автобіографії, роману-подорожі, оповідання. У середині XVIII ст. П.л. вичерпує себе.

 

43."Відписи" Клірика Острозького.

 

Клірик Острозький — не розкритий досі псевдонім одного з українських полемістів, діячів острозького літературно-наукового гуртка. Висловлювалися припущення, що під цим ім'ям міг виступати молодий Мелетій Смотрицький, автор «Апокрисиса», який назвав себе Христофором Філалетом і, як припускають, могли бути Мартин Броневський, Гаврило Дорофейович або Йов Борецький. Найвірогідніше припущення про авторство Мелетія Смотрицького.

«Апокрисис» вразив Іпатія Потія. Чи не тому він пише просторого листа до князя К.Острозького. Цей лист зачинає знамениту дискусію І. Потія з Клириком Острозьким. Спроба переконати саме К. Острозького в потребі унії йде від того, що «мало не вся Русь на тебе оглядається». Відтак І. Потій радить князю почати переговори з папою особисто, себе пропонуючи «провідником і слугою». При цьому висловлюється цілком негативно на можливість запровадити унію в московитян та греків, постає також супроти звичаю контролю над владиками з боку їхньої пастви. Сам І. Потій цілком переконаний у правдивості римської і неправдивості грецької церкви. Наголошує знову на неосвіченості православних старших, засуджує православне чернецтво, зокрема мандрівне, і грецьких мандрованих владик. Закликає князя організувати диспут, де б усі суперечні справи обговорити й погодити, або ж просить персональної розмови.

Як знаємо, князь на це не пішов, отже, схилити К. Острозького до унії не вдалося. Сам він І. Потію навіть не відповів, але не маємо сумніву, що «Відпис на листа І. Потія до князя Острозького» від 1598 року написано не просто з відома князя, але для цього навмисне було вибрано одного із старших студентів Острозького колегіуму чи, швидше, молодших вчителів, який назвався Клириком Острозьким.
Сам князь К. Острозький волів залишитись у цьому змаганні ніби в затінку, через що Клирик Острозький подає свого відписа за твореного із власної ініціативи. Автор визнає свою простоту і невмілість, але зважується висловити свої думки, вказуючи, що «й добро, якщо не із волі Божої буває, не є добро», а унія — не з волі Божої (уніати твердо вірили, що навпаки), судячи із того, які плоди із неї почали плодитися. Відтак повчає: «Не вірою відновлюйтеся, а вчинками добрими». Перескакування ж «меж батьківських» є свідченням піднесеного мудрування. У розмислі про згоду автор зазначає, що «не в кожній згоді кохається Бог», і постає супроти постулату І. Потія: «Ліпше є найгірша згода, аніж найліпша незгода». Клирик Острозький засуджує «помішання народів», а також сумління та віри. Явище треба пізнавати за плодами, а уніати «плачем та риданнями наповнили міста» через переслідування, наруги, вбивства, тиранства. Відтак виникло роз’єднання, а не з’єднання, розкол у народі. Отже, уніати порушили сумління, зламали присягу, завели отця папу, їхні дії відтак були змовницькими, а не виявом народної волі: згода насиллям не встановлюється. Автор указує на сторонність переконувань І. Потія: хвалить те, що йде з римського боку, а гудить те, що з грецького. Засуджується й Флорентійська унія як насильницька. Православні теж вражаються на розкол церкви та миру, вони, як і князь Острозький, також бажають миру та любові, але не такої, яка постановлена. До відпису додаються два оповідання, які не належать Клирику Острозькому: про Флорентійську унію та напад хрестоносців на Атон, — обидва мають виразно полемічний характер і є більш белетристичні, аніж історичні. У відповіді на цей твір І. Потій слушно заперечить правдивість ряду подань цих оповідей, але коли Клирик Острозький виразно звертає увагу на суспільно-політичний характер унії, то І. Потій вперто проминатиме це мовчанкою.

У 1599 році Клирик Острозький дає І. Потію простору відповідь і на другого листа І. Потія. Ця пам’ятка і завершує дискусію. В передмові автор пояснює, чому він, людина безчиновна, зважився на дискусію з єпископом, наголошуючи, що він «так само Боже творіння» і може викрити «безум’я пороку». Починає ж трактата просторим розмислом про людську сталість, зокрема сталість віри як основу світопорядку, — маємо тут вставний суспільно-філософський трактат, досить докладно розроблений. Сам розмисел з’явився, бо зачеплено поважні та великі речі: «стовпа та фундаменту, окраси, і слави, і підпори народу нашого». Ґрунтуючись на цьому розмислі, подає уніатів як розкольників та заколотників, а сам учинок унії оцінює як недомисельний та легковажний. Кожен чин має вивірятися наслідками, вважає він, отже, має бути швидкий для творення, але вельми повільний для розорення чи знищення чогось. Висловлює також побоювання, що прагнення до «чужих та незвичних церемоній та набоженств», а також матеріальних благ може викликати оскому «не тільки нам, але й синам нашим». З другого боку, посилаючись на біблійну притчу про Бога та короля, висловлює думку, що українцям досить віри, держави не треба, і схиляється до думки: «Нехай будемо й ми, як інші народи, аби були в нас порядки, щоб було кому за нас воювати й поставати». Очевидно, ці розмисли постали як полемічні супроти уніатів та їхніх резонів: коли буде «з’єднання церков», польський король бачитиметься не як чужий, а як свій. Українці ж, вістить автор, уже мають пастиря і будівника, вождя, заступника і оборонця, короля — Ісуса Христа, тобто православну конфесію, яка й творить «старожитню спільність». Що ж до убогості та непорядків Клирик Острозький заявляє: «Часом і хворостяна будка стає над мури Содомські, і пустиня Іванова над мармурові палаци Іродові». Бог же вимагає не «позверховної, але внутрішньої прикраси». Відтак наводиться притча про Роваама, який, посівши трон Соломона, на прохання народу полегшити ярмо, — подвоїв його, а потім ще й пообіцяв винищити. Унія, відповідно, мислиться автором, як подвоєне ярмо українського народу і шлях до його винищення, а запрягшись, важко назад іти; через це люди й ненавидять унію. Відтак ставиться запитаня: «Яких же порядків, окрім старожитніх Божих, нових людських прагнете і чим ліпші багаті від бідних, чим гірша східна віра від західної?» Ці тези автор підтверджує зливою цитат із Святого Письма. Гостро картає він і наклепників та обмовців, які перекручують поняття і все бачать криво, вважаючи за таких і уніатів. Зливою-таки цитат автор постає проти примату папи. Завершує твір палка проповідь із закликом відступникам покаятися і не продавати «свій добуток, своє дідицтво, свою вітчизну», а насамкінець — плач церкви на відступників.

 

44. "Велесова книга". Проблема її автентичності.

 

 

Історія пам'ятки, навколо якої точиться стільки дискусій, тика. 1919 року Біла армія наступала на Орел. Полковник Фодір Артурович Ізенбек опинився у великому спустошеному маєтку, де знайшов дерев'яні дощечки із загадковими письменами. Він забрав всі дощечки з собою. Пізніше встановили, що то був маєток Великий Бурлюк родини Задонських, яка була знищена червоними військами. Сергій Лісний у книзі "Русь, звідки ти?" (Вінніпег, 1964) пише, що 1922 року Ізенбек опинився у Франції, потім — у Бельгії. Упесь цей час він возив із собою загадкову знахідку. Ізенбек не був людиною, далекою від мистецтва. Він закінчив Академію мистецтв і працював у Туркестані, вивчаючи мистецтво цього краю. Після поразки Білої армії Ізенбек Опинився у Чехословаччині. Тут він познайомився і подру­жився із Юрієм Миролюбовим, який захоплювався культурою древніх слов'ян. Останній розпочав досліджувати і копіювати дощечки. Миролюбов скопіював близько сорока дощечок, точна кількість яких невідома. Приблизно у 1939 році він переписав останню дощечку.

Ворис Ребіндер у книзі "Влесова книга: життя та релігія слов'ян" (Київ, 1992) стверджує, що Миролюбов пересилав копії до Музею російського мистецтва у Сан-Франциско. Секретарем музею був генерал Олександр Куренков, який іпочав досліджувати ці дощечки. Перші результати своїх студій він опублікував 1954 року в літературній газеті "Жар-птиця". Доля дощечок Ізенбека, тобто так званого оригіналу, невідома. 1939 року, коли почалася Друга світова війна, він залишився у Брюсселі, де й помер 1941 року. У спадку, який перейшов до Миролюбова, дорогоцінних дощечок не виявилося. Але інтерес до загадкової пам'ятки не згасав. Сергій Лісний (Парамонов) видав дві книги, присвячені "Велесовій книзі". Перша — "Русь, звідки ти прийшла?" — розповідає про історію відкриття дощечок Ізенбека. Друга — "Влесова книга" — подає аналіз десяти перших табличок, опублікованих у журналі "Жар-птиця" (1957—1959). Пізніше ці роботи увійшли до книги вченого "Русь, звідки ти?". Саме Лісний лазвав_ці_доіцечки "Велесовою_ книгою.

Російські вчені (Л.Жуковська, О.Творогов та інші) кате­горично заперечили автентичність "Велесової книги"

Г.С.Гриневич у книзі "Праславянская письменность" намагається зважити всі "за" і "проти" автентичності "Велесової книги" і допускає, що "Велесова книга" може бути і не підробкою. Він зауважує: "Тонкощі, й особливо "підвішене" письмо, враховані при виготовленні дощечки, по-моєму, занадто "тонко" для підробника, і ця обставина з приводу типу письма "Велесової книги" — цілком серйозна основа для того, щоб вважати, що "дощечка" не підробка, а сторінка справжньої книги — зразок книжної справи IX ст."

Заслуговують на увагу аргументи про автен­тичність "Велесової книги' C.Лісного.Учений стверджує такі положення щодо даної пам'ятки:

1.Фальсифікатору було б невигідно записувати свій текст ні дереві — експерти відразу б виявили підробку, тому що дерево "старіє" дуже повільно.

2.Алфавіт, уживаний автором "Велесової книги", дуже своєрідний, хоча і близький до кирилиці. Жоден історичний документ не написаний цим алфавітом.

З.Мова книги своєрідна і неповторна.

4.Дуже великий обсяг матеріалу.

5.Книга містить велику кількість подробиць, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими старовинними джерелами.

6.Апологія язичництва і напади на християнство.

7.Все у "Велесовій книзі" зосереджено на півдні Русі, а про середню та північну її частини майже не йдеться, а це могло зменшити інтерес до підробки.

Сучасний дослідник Григорій Клочек у книзі "Світ Велесової книги" зробив категоричний висновок, що це — оригінальна пам'ятка України-Русі IX століття. Таким чином, він заперечує спроби зробити цей твір росій­ського походження

Якщо ж "Велесова книга" — фальсифікат, то постала вона як прагнення компенсувати те, чого нація Історично не витворила.

Б.Ребіндер подає такий опис дощечок: Дощечки виготовлені з берези, були приблизно тридцять вісім сантиметрів завдовжки, двадцять два сантиметри завширшки і від шести_ до десяти міліметрів завтовшки. Усі мали вигляд дуже древніх, деякі були трухляві. Всі таблички мали у куточку простий малюночок — тварину, якийсь предмет або просто незрозумілий знак. Такі малюнки називаються гліфами»_але., на жаль, жоден з цих гліфів до нас.в оригіналі не-дійшов. Втім, існують три гліфи, перемальовані Миролюбовим.. Де — собака, кіт і сонце з променями. Невідоме призначення гліфів. Може, вони маркували дощечки, бо не було ніяких інших, позначок чи цифр. У кожній табличці просвердлено дві дірочки. Через них просовувався мотузок або ікло, які з'єднували деякі дощечки на манір відривного календаря, а деякі як аркуші книги.

Місцем написання пам'ятки Борис Яценко називає район Західного Полісся, а часом — "переломний період в історії наддніпрянських слов'ян, коли вони потрапили в залежність до варягів, через яких греки ще в IX ст. намагалися насадити християнство на Русі. У таких умовах захисники соціального укладу, побуту, світогляду слов'ян не лише Полісся, але й інших регіонів протиставили чужоземному впливові свої народні традиції, свою історію. Так були записані на Поліссі в IX—X ст. різними говірками усні перекази про слов'ян, які, схоже, беруть свій початок ще з перших віків нашої доби. "ВК" дійшла до нашого часу в копії ХУІ—ХУІІ ст., хоч міг бути і проміжний список десь XIII —ХУІ ст. Вона була збережена протягом віків і ще довго підтримувала язичницькі уявлення українців, їхнє світорозуміння, справила значний вплив на розвиток традицій і стилів у староукраїнській (руській) літературі XI—XIII століть, зокрема відбилась у "Слові о полку Ігоревім".

Г.Клочек у згадуваній вище праці зробив спробу окреслити так званий збірний образ автора "Велесової книги". На думку дослідника, твір постав у середовищі жерців. Ідеологія "Велесової книги" — "це ідеологія, спрямована забезпечити виживання й самоствердження племені, народу, нації....Перш за все йдеться про збереження історичної пам'яті. "Велесова книга" творилася не одним автором, а групою авторів, які жили в різні епохи, але при цьому він назначає, що "існувала все-таки людина, яка з усіх історичних розповідей, що були поширені в X столітті, переказів, легенд, молитов відібрала саме ті, які, на її думку, були гідними того, щоб їх карбувати на дерев'яних дощечках. Саме ж карбування на дощечках текстів "ВК" — це створення документа, що мав виконувати й, вочевидь, виконував важливу ідеологічну функцію... Власне ідейна настанова визначала принцип відбору текстів і надавала створюваній пам'ятці певної цілісності".

"Велесова книга" вражає своєю надзвичайно високою етнічною свідомістю. І саме це ставить під сумнів її автентичність. Утім, довести остаточно ні автентичний, ні фальсифікаторський характер пам'ятки поки що не вдалося. У творі звучить добре осмислена і зважена ідея захисту прадавньої віри та власної державності.