Особливості світогляду книжників Острозького культурно-освітнього осередку

В Острозі працювали вчені-книжники, що репрезентували різні течії тогочасної української культури — від православної містики до ренесансного гуманізму католицької Русі. Більшість з них усвідомлювала потребу в трансформації усталених культурних і світоглядних парадигм, зближенні їх з духовними процесами тогочасної Європи. Цьому сприяла внутрішня еволюція давньоукраїнської культури, що змушена була реагувати на балканські й західні впливи, які наприкінці XVI ст. унаслідок експансії постреформаційного католицизму, запровадження Берестейської унії, поширення бароко набували всеохопного характеру. Крім католицизму, на формування світоглядних орієнтирів острозьких книжників впливала протестантська ідеологія. Протестанти були союзниками православних у боротьбі з католицькою експансією. Однак поширювані ними реформаційні вчення православні розглядали як єресь, сприймали як небезпеку для своєї віри. Тому метою своєї діяльності вони вважали збереження і розвиток духовних традицій княжої доби як засобу утвердження своєї релігійної і національної окремішності. Все це стало причиною стримування потужною консервативною церковнослов'янською опозицією інтенсивної світоглядної зміни тогочасної української культури в ранньомодерному напрямі. Тому все нове, що виникало, створювалося Острозькими або братськими книжниками, підносилося й усвідомлювалося ними не як новація, а як повернення до предковічних духовних цінностей, що, на їх погляд, було ознакою життєздатності й істинності традицій і неспроможності всього привнесеного західною думкою.

Акцентуючи увагу у своїй творчості на реформаційних ідеях всесвященства та спасіння особистою вірою, тогочасні українські полемісти тлумачили їх як одвічно притаманні ранньохристиянській і києворуській традиціям. Тому становлення наприкінці XVI — на початку XVII ст. нового етапу в розвитку української думки, пов'язаного з актуалізацією в православно-українському контексті реформаційних і гуманістичних ідей, здійснювалося на основі діалогу з традицією у формі своєрідного повернення до неї на іншому рівні історико-культурного розвитку. До того ж в умонастроях і творчості книжників Острозького осередку, братських шкіл переважали києво-руська і грекофільська орієнтації. Згідно з настановами південнослов'янської книжної реформи в Острозі чітко розмежували церковну і народну мови, високо оцінювали справу Кирила і Мефодія, обстоювали життєздатність слов'янської писемності, всупереч католицьким і реформаційним тенденціям підносили авторитет старослов'янської мови як священної мови православної церкви. Наслідком цього були видання церковнослов'янською мовою повного тексту Біблії (1581), доповнення Острозького видання «Азбуки» грецькими текстами для читання, твору болгарського письменника X ст. Чорноризця Храбра «О письменах» («Сказаніе, како состави святый Кирил Философ азбуку по языку словенську и книги преведе от греческих на словенський язык»), переписування, перекладання й редагування візантійських і давньоруських пам'яток. Загалом видавнича справа була вагомим здобутком Острозького культурно-освітнього осередку.

З усіх видань острозької друкарні найвидатнішою пам'яткою культури не тільки українського, а й усіх східнослов'янських народів є Острозька Біблія 1581 р. Керував підготовкою її до друку Іван Федоров. Чимало зусиль доклав до цієї справи автор передмови до Біблії Герасим Смотрицький. Над виданням також працювали полеміст Василь Суразький, діячі культурно-освітнього центру Тимофій Михайлович, протопіп Терентій, імовірно, Андрій Римша, вчені-греки Діонісій Палеолог-Раллі, Євстафій Нафанаїл з Криту тощо. У передмові до Біблії зазначається, що її публікації передували численні пошуки «зводов добре исправленных» у Константинополі, Римі, грецьких, сербських і болгарських монастирях, зіставлялися і звірялися її грецькі, латинські й слов'янські тексти. Острозькі книжники схилялися до буквального розуміння текстів Святого Письма, прагнули зберегти історичне значення слів та їх граматичну старослов'янську форму, тобто відтворити те тлумачення тексту Біблії, яке освячувалося віковою традицією й асоціювалося з непорушністю і чистотою православного вчення.

Концепція острозьких книжників про необхідність відтворення змісту, букви і духу давніх текстів Святого Письма, нерозривного зв'язку між словом та його значенням сформувалася завдяки другому південнослов'янському впливові і позиції російського книжника Артемія, який на той час брав активну участь у культурному русі України. Південнослов'янські книжники сприяли формуванню в Острозі навичок гуманістичної філологічної критики текстів, що зобов'язувала дотримуватися абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг. Важливим елементом вчення острозьких книжників було положення південнослов'янської книжної реформи про необхідність чіткого розмежування «високої» (церковно-літературної) і «простої» (народної) мов, про потребу встановлення сталих правил правопису і дотримання грекофільської орієнтації.

 

Ренесанс та реформація

Впливи літературного ренесансу не змогли розвинутися на Україні ще й тому, що країну в другій половині 16 ст. охопило релігійне заворушення, яке значно сприятливішим було для впливів реформації, аніж ренесансу. Справді, протестантські реформаційні рухи поширилися і на Україну, хоча й охопили майже виключно шляхетські неширокі кола. Але значення реформаційних течій, зокрема саме на Україні впливового «антитринітаризму» (соцініанства або «аріанства»), для цих нешироких кіл було величезне. Саме ці течії привели своїх прибічників серед української шляхти й почасти міщанства до тіснішого зв’язку з духовною культурою західної Європи. Але цей зв’язок привів більшість українських прибічників антитринітаризму до денаціоналізації. Літературні відлуння його нечисленні, українські антитринітарії писали латинською або польською мовою. Лише деякі відгуки ідей реформації пройшли до ширших кіл українського народу. Реформація вимагала певних змін релігійної традиції: по-перше, вона ставила понад церковний авторитет авторитет «Слова Божого», св. Письма. Реформація штовхнула окремих представників «литовсько-руської» літератури і до проблеми літературної мови; такою мусіла бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати доступним усім народам світу їх власною мовою. Але перемозі реформації протистояли католицькі сили, які почали похід і проти православної церкви. В цьому скрутному стані православне населення виявило і велику відданість православній церкві, і велику організаційну здібність. Але той національно-релігійний рух, що розвинувся навколо проблеми «унії», не сприяв ані засвоєнню реформаційної літературної традиції, ані засвоєнню традиції ренесансу. Коли ми помічаємо в українській літературі 16 ст. якийсь зв’язок з обома головними напрямами часу, то цей зв’язок і слабкий, і далеко не заґальний; він виявляється в засвоєнні лише окремих елементів літературної поетики ренесансу; тематика ренесансу залишається поза межами уваги; він виявляється в спробах скористатися з певних елементів реформаційної традиції, але почасти лише мовних (народна мова), почасти лише неґативних (полеміка проти католицької церкви). Тому не дивно, що найвизначнішим явищем українського 16 ст. є полеміка геніального Івана Вишенського, яка спрямована якраз і проти ренесансу, і проти реформації, та ставить своєю метою повернутися до старої візантійської традиції. Безумовно, ця полеміка своєю мовою, а до певної міри змістом (релігійна особистість грає для Вишенського не меншу роль, аніж церква), зв’язана з духом реформації, а стилістично — з ренесансом (див. далі). А ще характерніше, що через голову свого найгеніальнішого письменника українська література прийшла не до старого, а до нового — до бароко, яке було багато в чому спадкоємцем ренесансу. Отже, «дух часу» був не за поворот до старого, а за поступ до нового, до якихось елементів і ренесансу, і реформації. Але цього «нового» українська дійсність свідомо не прийняла та не засвоїла; засвоєння йшло якось напівсвідомо, непомітно. Немає сумніву, що впливи ренесансу та реформації були на Україні ширші та глибші в житті, аніж: у літературі.

Українська література 16 ст. не тільки має в собі малопомітні елементи ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна. Не треба цього замовчувати, маючи блискучі часи старокиївські та барокові. Єдиним справді визначним явищем 16 ст. є Іван Вишенський, що стоїть поза часом та від своєї сучасності трагічно одірваний. Незначність української літератури 16 віку була б ще більша, якби її обсяг не збагачувався літературною діяльністю близько споріднених та в 16 ст. мовно невіддільних від українців білорусів.