Утворення і діяльність ООН у перші післявоєнні роки

Атлантична хартія від 14 серпня 1941 р. підштовхнула до створення могутньої антигітлерівської коаліції. Вашингтонська декларація від 1 січня 1942 р. завершила її оформлення у вигляді Об'єднаних націй. Однак з наближенням завершення війни постала проблема устрою післявоєнного світу, створення надійного механізму безпеки. 21 серпня — 7 жовтня 1944 р. у Думбартон-Оксі (США) відбулася конференція великих держав (СРСР, США, Англія, згодом до них приєднався також Китай).

Учасники конференції одностайно підтримали ідею створення міжнародної організації і висловили загальні міркування щодо її характеру та цілей. З цією метою було вирішено скликати спеціальну міжнародну конференцію для вироблення статуту організації. Конференція 50 держав розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско. 26 червня учасники форуму прийняли Статут, який набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй).-Ч У Статуті проголошувалися рівноправність усіх людей, повага до прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ документа був доповнений Декларацією прав людини, прийнятою у 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Статут зобов'язував учасників міжнародного співтовариства вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, наголошувалося у Статуті, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Основними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея, яка щороку збирається на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки, що складається із п'яти постійних (США, СРСР, Китай, Англія, Франція) і десяти тимчасових членів, котрі обираються строком на два роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР у Раді Безпеки займає Росія.

Рада Безпеки — дуже важливий, постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки. Рішення у ньому приймаються на основі принципу одноголосності постійних членів і є обов'язковими для всіх членів ООН. До порушників можуть застосовуватися санкції. Однією з основних функцій Ради Безпеки є також урегулювання суперечок між державами. Крім Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. ООН фінансується за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більшими мають бути відчислення на рахунок ООН.\ Головні структури організації розміщені у Нью-Йорку, низка служб — у Женеві, Відні та інших містах.

Перші практичні кроки ООН засвідчили доцільність створення такої організації.

У післявоєнні роки, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так, у 1946 р. ООН домоглася виведення англійських і французьких військ із Сирії та Лівану. У 1948 p., під час першої арабо-ізраїльської війни, вперше були використані сили ООН ("блакитні шоломи") для підтримання миру на Близькому Сході.

Неодноразово у ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію по контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував вилучити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси зліквідувати у тримісячний строк. За умов зростання конфронтації у світі це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час тривала гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу. Сьогодні багато хто вважає, що Сталін, будучи на місці Трумена, без вагань застосував би атомну зброю для здобуття перемоги над "імперіалізмом". Усе ж радянська активність у питанні заборони атомної зброї не залишилася поза увагою. Американська атомна політика була сформульована у "плані Баруха", висунутому США в комісії ООН по атомній енергії в 1946—1947 pp. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямував би розвиток атомної енергетики в мирне русло. Таким чином, США хотіли вивести ядерну проблему зі сфери міждержавної політики і надати їй особливого інтернаціонального статусу. Якби "план Баруха" був прийнятий, безперечно, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна загроза не набула б всесвітнього масштабу. Радянський Союз, котрий з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї і водночас таємно її створював, категорично відкинув "план Баруха" під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі. Проте й сам не запропонував механізму припинення ядерної гонки. Головним для сталінського керівництва після появи у США атомної бомби було догнати США у військовому відношенні. Мета СРСР досягти ядерного паритету зі США не вписувалася у "план Баруха". Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут. У 1948 р. Комісія з атомної енергії ООН припинила своє існування.

У такому ж руслі розвивалися події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що на той час було реальнішим, аніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли обидві сторони не довіряли одна одній. Радянський Союз рішуче відкидав навіть саму ідею контролю за озброєннями, убачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація у світі посилювалася. Зі зростанням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х років дедалі більше зводилася до дискусійного клубу, де оприлюднювалися "рішучі і найбільш правильні" заяви конфронтуючих сторін.

Початок "холодної війни"

В американському місті Фултоні (штат Міссурі) 5 березня 1946 р. У. Черчілль закликав демократичні країни об'єднатися проти СРСР. "Залізна завіса, — заявив він, — опустилася на континент від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці". Черчілль твердив про тиранію, яка вже здійснюється у країнах, що перебувають у зоні "панування росіян", закликав "до союзу між Великобританією і США", щоб зупинити просування комунізму, про можливість застосування в разі необхідності, навіть ядерної зброї. Усе ж стверджувати, що промова Черчілля започаткувала "холодну війну", було б, принаймні, наївно. її перші ознаки простежувалися вже на заключному етапі війни. Події навколо Варшавського повстання 1944 p., боротьба щодо статусу емігрантських урядів Польщі, Чехословаччини, Югославії, нехтування розмежувальною лінією просування союзних військ та іншими ялтинськими домовленостями, взаємні "помилкові" бомбардування та обстріли військових колон — у цьому ряду.

Якщо рішення, прийняті в Ялті, ще певний час виконувалися великими державами, то в Потсдамі сторони вже не могли знайти спільної мови з більшості питань, що обговорювалися. Спроби Сталіна отримати бази на Босфорі, добитися опіки над якоюсь італійською колонією в Африці, чотиристороннього контролю над Руром і визнання Заходом поставлених Кремлем урядів Румунії і Болгарії —- були відкинуті. Відкинуто і план Трумена інтернаціоналізувати Дунай. Угоди було досягнуто лише з німецького питання (чотиристоронній механізм розгляду пов'язаних з Німеччиною питань, отримання кожною державою репарацій зі своєї зони). Союзники погодилися на запропоновану Москвою розділювальну лінію по Одеру—Нейсе, проте залишили за собою право пізніше повернутися до розгляду цього питання. Сталін погодився брати участь у війні проти Японії. Практичним наслідком Потсдамської конференції було започаткування процесу поділу Європи на дві сфери впливу.

Нема також підстав вважати, що Захід прагнув "холодної війни". Уже наприкінці 1945 p., коли явно намітились тенденції до конфронтації, посол США в СРСР А. Гарріман, за твердженням американського історика А. Шлезінгера, запитав колишнього народного комісара закордонних справ СРСР М. Литвинова, чи можуть бути зупинені негативні тенденції розвитку напруженості та конфронтації, якщо США підуть на поступки, щоб задовольнити претензії Радянського Союзу. Добре знайомий зі сталінською політичною кухнею, Литвинов дав зрозуміти, що цього робити не слід: натомість будуть висунуті нові вимоги. Можливо, саме тому за два місяці до заяви Черчілля американський президент Г. Трумен писав державному секретареві США Дж. Бірнсу: "Росіянам потрібно показувати залізний кулак і говорити сильною мовою". У своєму зверненні до нації 16 квітня 1945 р. Трумен заявив, що єдина "альтернатива глобальній колективній безпеці — анархія". Це було визнанням неможливості післявоєнного консенсусного співробітництва. Захід відкрито заговорив про радянську військову загрозу. Ще через кілька місяців Джон Фостер Даллес, видатний політик і діяч Республіканської партії, закликав до створення оборонного блоку західних держав проти СРСР.

';' "Холодна війна" була не причиною міжнародної напруженості, а наслідком глобальної стратегії великих держав, яка проявилася у двох лініях, у двох курсах, у двох альтернативних баченнях світового суспільного порядку. Лінія Радянського Союзу була спрямована на "активне сприяння прогресові" — ліквідацію капіталізму в усьому світі, оскільки він "історично приречений". Лінія США та їхніх союзників по демократичному табору — на ліквідацію ліворадикального тоталітаризму — комунізму, —- який загрожував свободі та демократії в усьому світі. В обстановці тотального озброєння, воєнного психозу та гонки озброєнь політика з позиції сили стала віссю, карданом міжнародної політики, навколо якого небезпечно крутилась людська цивілізація десятки років після Другої світової війни. Мілітаризація економіки, військові бази різного призначення і, нарешті, військово-політичні блоки стали її складовими. В арсеналі "холодної війни" — також шпигунство, психологічна та ідеологічна війна, локальні конфлікти, економічне ембарго, інтриги у "третьому світі". Негативно оцінюючи сам факт існування ядерних арсеналів великих держав, варто зауважити: їх наявність тривалий час служила єдиним стримуючим чинником.

Економічні важелі Заходу. Доктрина Трумена та "план Маршалла"

І все ж не озброєння та військова сила визначали характер післявоєнного розвитку світу. Основну ставку в боротьбі проти комуністичної загрози Захід робив на економічну силу, на переваги економічної демократії над аморфною державною економікою з її зашореним плануванням. Пущений в дію економічний важіль Заходу був саме тим валом, що зупинив комунізм, насамперед у Європі. І тут головну роль відіграли США. Уже 12 березня 1947 р. була оприлюднена доктрина Трумена. Відповідно до її положень, Туреччині, де внаслідок украй низького рівня життя населення назрівала небезпека соціального вибуху, та Греції, де відбувалася громадянська війна, що підживлювалася радянським керівництвом з баз у Болгарії та Югославії, і де комуністи, заохочувані Сталіним, рвалися до влади, Сполучені Штати Америки надали допомогу обсягом 400 млн дол., що дало змогу обом країнам подолати кризу. У тому ж 1947 р. був оприлюднений ще масштабніший план оздоровлення Європи — план Маршалла. 5 червня 1947 p., виступаючи з промовою перед студентами Гарвардського університету, державний секретар США Джордж Маршалл заявив: "Роль нашої країни має полягати в тому, щоб надати дружню підтримку Європі при складанні програми її економічного відновлення, а потім повною мірою, наскільки це можливо, допомогти проведенню програми в життя. Ця програма має бути спільною для всіх і виробленою спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма із них". Програма економічного відродження, акцентував Маршалл, буде "спрямована не проти якої-небудь країни чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю і хаосу". Звичайно, висунута Маршаллом програма заслуговувала на підтримку, однак створені в 1944 р. Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку не мали достатніх ресурсів для її реалізації. Проте такі ресурси були у США.

"План Маршалла" передбачав використання економічних методів для досягнення політичних цілей. Доларові ін'єкції у зруйновану економіку Європи мали на меті фінансове та господарське оздоровлення Європи, піднесення не лише економіки, а й життєвого рівня людей. А на цій основі, основі добробуту, досягти трансформації психології мільйонів людей, які мають усвідомити, що багате та заможне життя створюється не класовою боротьбою, не ліквідацією приватної власності, а зміцненням її, посиленням персонального інтересу кожного виробника. Американська допомога пропонувалася також і соціалістичним країнам, у тому числі й Радянському Союзові. Проте останній убачав в американській економічній допомозі своєрідну капіталістичну пастку, оскільки "план Маршалла" був спрямований насамперед на підтримку ринкової економіки. А тому Радянський Союз, побоюючись внутрішньополітичних та економічних метаморфоз і розвалу тоталітарної системи, не тільки не прийняв "план Маршалла", а й вчинив жорсткий тиск на ті східноєвропейські країни, які мали намір це зробити, наприклад Чехословаччину.

Шістнадцять західноєвропейських країн, які прийняли "план Маршалла", протягом чотирьох років (1948—1951) отримали 17 млрд дол. (за сьогоднішнім курсом — 170 млрд дол. — Авт.). "План Маршалла", безперечно, сприяв відновленню західноєвропейської економіки на новій науковій та технічній основі, підвищенню життєвого рівня населення, відвернув небезпеку соціальних потрясінь. У цьому його позитивне значення. Безумовно, "план Маршалла" сприяв консолідації Західної Європи під лідерством США, зміцненню там американської присутності, посиленню економічного, політичного та військового впливу США. Водночас слід зазначити, що американська присутність у Європі, "американізація" Західної Європи жодною мірою не ущемляла незалежність або інтереси тієї чи іншої західноєвропейської країни. США поводили себе як гарант цієї незалежності, її недоторканності.