Передумови проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум

XX століття вже стало для людства історією. Підсумки століт­тя – у центрі уваги науковців і політиків, а процеси, які карди­нально змінили світ і його політичну карту, ще тривалий час бу­дуть предметом аналізу й осмислення. Однак уже сьогодні ціл­ком очевидно, що жодне попереднє століття не було таким суперечливим і бурхливим і не принесло стільки потрясінь планетар­ного масштабу як двадцяте, зокрема його два останні десятиліття.

Саме на зламі вісімдесятих–дев'яностих років політична кар­та світу, насамперед Європи, народи якої були в епіцентрі подій зазнала значних змін, а саме: у центрі європейського континенту постала нова потужна держава, вимріяна багатьма її поколіннями – незалежна Україна.

Але для розуміння сутності сучасної зовнішньополітичної стратегії України необхідно передусім скласти уявлення щодо процесу формування її передумов напередодні здобуття незалеж­ності. При цьому слід враховувати, що перебудовчі процеси в Україні сприяли демократизації суспільного життя, зростанню громадянської активності та національної свідомості. Саме в та­кій складній та неординарній ситуації активізувалася зовнішньо­політична діяльність України. Уперше про своє бажання форму­вати власну стратегію відносин з іноземними державами та між­державними організаціями Україна заявила в декларації про Державний суверенітет 16 липня 1990 року. Саме в цьому документі наголошувалося: «Українська РСР як суб'єкт міжнародного пра­ва здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності між­народних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки... Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, прі­оритет загальновизнаних норм міжнародного права перед норма­ми внутрішньодержавного права». 25 грудня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла «Постанову про реалізацію Декларації про державний суверенітет України», яка є першим стратегічним документом у сфері формування власної зовнішньої політики.

У цей непростий для держави час зовнішня політика України будувалася згідно з геополітичними змінами, що відбувались у світі – суверенізація колишніх радянських республік, розпад Варшавського блоку та перемога демократичних революцій в країнах Східної Європи, потепління відносин між СРСР і країна­ми Заходу й закінчення «холодної війни». Саме виходячи з цих чинників будувалася зовнішня політика УРСР напередодні проголошення незалежності.

У листопаді 1990 року відбулася зустріч представників Верхо­вної Ради УРСР з демократичною частиною Парламенту РРФСР, які підписали договір про добросусідські відносини між двома державами. Це був перший договір між Україною та Росією, що ґрунтувався на засадах рівності та партнерства й свідчив про го­товність обох країн формувати відносини на якісно новому рівні. Хоча вже тоді виявилися розбіжності в розумінні та трактуванні статусу Кримської автономії, що в майбутньому призвело лише до загострення конфлікту.

Зміна влади в країнах Східної Європи в 1989-1990 роках пос­тавила перед зовнішньополітичним відомством УРСР нові зав­дання, адже йшлося про найближчих сусідів. Зазначимо, що відноси­ни з цими країнами формувалися на дружній основі, до того ж Україна мала підтримку з боку Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Румунії. Нагадаємо, що в цей час пожвавилися не лише офіційні відносини з цими країнами, а й діалог на рівні різних політичних і громадських організацій, що сприяло зближенню між східноєвро­пейськими країнами. 1989 року на першому з'їзді Народного Руху України були присутні представники Польщі, країн Балтії та Закав­каззя, які підтримали прагнення українців до незалежності. У травні 1990 року відбулася зустріч українських і польських парламентаріїв у містечку Яблонів під Варшавою, на якому було закладено основи майбутньої співпраці між двома країнами. У жовтні 1990 року до Києва прибули міністри закордонних справ Угорської та Польської республік, які провели переговори з українським керівництвом, що закінчилися підписанням українсько-угорської та українсько-польської декларації про співпрацю та відсутність претензій між країнами. У цей же період відбувалося зближення з демократичними си­лами республік Прибалтики та Закавказзя.

Інший напрям нової української дипломатії був пов'язаний із зовнішньополітичною діяльністю України на Заході. Згідно з «Декларації про державний суверенітет» Україна проголосила про свої наміри зближення з країнами Європи та США. Уже у квітні 1990 року українські дипломати на Колегії МЗС заявили про не­обхідність децентралізації та створення незалежної національної доктрини зовнішньої політики УРСР та участі країни в двосто­ронніх відносинах з провідними державами світу та міжнародни­ми організаціями. Однак, незважаючи на зусилля українських дипломатів, чимало західних політиків не бажало різких змін усталеної геополітичної рівноваги.

У листопаді 1990 року голова українського МЗС звернувся з офіційним листом до країн-учасниць Наради з питань безпеки та співпраці в Європі, що відбувалася у Парижі 19-21 листопада 1990 року, з проханням прийняти делегацію України в статусі спостерігача. Однак країни-учасниці не задовольнили прохан­ня України, порадивши їй узгодити це питання з керівництвом СРСР.

Задекларована М. Горбачовим політика «нового мислення» вимагала від провідних країн світу більш гнучких дій. У цей час США займали обережну позицію щодо процесу суверенізації на теренах СРСР, за винятком хіба що країн Балтії. Розпад комуніс­тичного блоку супроводжувався міжетнічними конфліктами та громадянськими війнами, тому керівництво США не було готове взяти на себе відповідальність за стабільність у регіонах, які здав­на вважалися зоною інтересів Росії. Крім того, підтримка націо­нально-демократичних сил не була тоді пріоритетним напрямом зовнішньої політики держдепартаменту США. Уряд Сполучених Штатів намагався досягти більших поступок від М. Горбачова в питанні об'єднання Німеччини, розуміючи, що радянське керів­ництво болюче реагуватиме на будь-які спроби втручання у внут­рішні справи СРСР, тому декларував свій нейтралітет щодо май­бутнього устрою Союзу. Крім того, США також непокоїла проб­лема зовнішнього боргу СРСР, оскільки в разі розпаду країни ви­никало питання, хто візьме на себе зобов'язання щодо його виплати.

Спроби комуністичного керівництва зберегти СРСР на почат­ку 1990-х років остаточно зазнали фіаско. Радянська імперія була приречена, оскільки значно підвищилась політична активність населення, поглиблювалась економічна криза та криза влади, зростали самосвідомість і прагнення людей до власної незалеж­ності. 24 серпня 1991 року український народ дістав шанс сфор­мувати власну незалежну державу. З проголошенням Акта про державну незалежність України розгорнулися державотворчі про­цеси. Одним з найголовніших атрибутів державності для кожної країни є право на незалежні рівні відносини з іншими державами. Напередодні всеукраїнського референдуму глава Білого дому за­явив представникам української діаспори, що США визнає Украї­ну, якщо народ підтвердить свій вибір на всеукраїнському рефе­рендумі, незалежно від позиції Росії. Це, безумовно, був серйозний крок на шляху трансформації зовнішньої політики США.

2 грудня 1991 року, одразу після рішення референдуму Поль­ща першою визнала Україну як незалежну державу. Того ж дня прем'єр-міністр Канади заявив, що його держава також визнає Україну. Таким чином, розпочався процес дипломатичного визнання України, що на ту мить було основним чинником формування власної зовнішньої політики. Серед країн, що в перші дні визнали Україну, були Ізраїль, Німеччина, Великобританія, Іта­лія, Китай, Японія. 25 грудня 1991 року Україну як незалежну державу визнали й США.

У перші місяці незалежності перед Україною стояли завдання найбільшої ваги домогтись якнайширшого визнання з боку всіх країн світу. Уже у грудні 1991 року молоду державу визнали 68 країн, у 1992 році – 132. Процес визнання розтягнувся на кілька років і на сьогодні Україна визнана 165 країнами світу.