Тегеранська конференція голів урядів срср, США та великої британії. Проблема відкриття другого фронту в європі

Уже 1941 року, після укладення 12 липня англо-радянської угоди про взаємодопомогу у війні, перед союзниками постало зав­дання погодити місце, час і масштаби військових дій для здійс­нення в найкоротший термін цілей коаліції. Зрозуміло, що коор­динація дій між Великою Британією та США була значно тісні­шою, ніж між ними та СРСР, до якого вони все ще ставилися з деякою недовірою й дотримувалися вичікувальної позиції.

Проте необхідність створення другого фронту в Європі з пер­ших днів вступу СРСР у війну була очевидною як для Радянсько­го Союзу, так і громадськості західних країн. Уперше питання про другий фронт по дипломатичній лінії радянський повноважний представник СРСР у Великій Британії порушив у бесіді з рад­ником В. Черчілля Бівербруком уже на п'ятий день війни. Бри­танське керівництво заявило, що уряд думає про десанти у Фран­ції. Форма заяви англійської сторони свідчила, що уряд сприймає ідею другого фронту як проблему майбутнього.

Уперше офіційно й більш визначено питання про другий фронт було поставлене в посланні Сталіна Черчіллю 18 липня 1941 ро­ку. У відповідь на послання англійський прем'єр-міністр дав зро­зуміти, що військове керівництво не бачить найближчим часом можливості наступу на окуповану Францію.

Більш гостро й з конкретними пропозиціями радянське керів­ництво порушило питання про відкриття другого фронту в пос­ланні Сталіна Черчіллю 3 вересня, але й на це послання було отримано ухильну відповідь. Уважне ознайомлення з документами, зокрема «Пе­репиской Председателя Совета Министров СССР с президентами США и премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.», дасть змогу чіткіше з'ясувати мотиви, справжні стратегічні наміри та найближчі плани англійського уряду, якими він керувавсь у вирішенні проблеми дру­гого фронту. Зазначимо, що в жертву планам Великої Британії у той час були принесені загальносоюзницькі цілі війни в Європі.

Навесні 1942 року, коли на радянсько-німецькому фронті склалася важка обстановка, радянське керівництво змушене було знову повернутися до питання про відкриття другого фронту. Цього разу візит глави радянського зовнішньополітичного відом­ства В. Молотова до Лондона та Вашингтона був більш обнадій­ливим – у спільному комюніке було зафіксовано домовленість про невідкладні заходи щодо відкриття другого фронту в Європі 1942 року. Але, як виявилося згодом, ця домовленість була ні чим іншим, як прикриттям розробки англійського плану висадки союзників у Північній Африці, підтриманого президентом США.

Не важко зрозуміти, що наміри союзників висадитися на пів­ночі Африки перекреслювали сподівання радянського керівницт­ва на їх висадку в Європі 1942 року. Тому зрозумілою є різка ре­акція радянського керівництва на перенесення термінів відкриття другого фронту в Європі на 1943 рік. У меморандумі радянська сторона звинуватила союзників у порушенні домовленостей що­до відкриття другого фронту 1942 року, закріплених у спільних комюніке 12 червня.

Через невизначеність з реальним вирішенням проблеми дру­гого фронту в взаємовідносинах між керівниками трьох союзних держав наприкінці 1942 і в першій половині 1943 року з'явилося помітне охолодження, а з рішенням конференцій лідерів Великої Британії й США в Касабланці та Вашингтоні про перенесення висадки союзників у західній Європі на травень 1944 року відно­сини між союзниками вступили в кризову стадію. Отримавши повідомлення про це рішення, Сталін у різкій формі висловив протест, після чого відкликав послів з Вашингтона та Лондона.

Дещо пом'якшили взаємовідносини між союзниками рішення чергової англо-американської конференції у Квебеку, яка збігла­ся в часі з завершенням розгрому радянськими військами військ вермахту у вирішальній битві всієї Другої світової війни під Кур­ськом. Конференція оголосила головним англо-американський наступ проти європейських держав та остаточно визначилася з початком операції з висадки десанту – 1 травня 1944 року.

Завершуючи вивчення проблеми другого фронту, слід звернути увагу на рішення Тегеранської конференції глав трьох союзних держав (28 листопада – 1 грудня 1943 року) з військових питань. Усупереч позиції Черчілля, який наполягав на одночасному проведенні військової операції на Балканах, було прийнято остаточне рішення про відкриття другого фронту у трав­ні 1944 року висадкою десанту в Нормандії. Разам з тим військові дії союзників були узгоджені за термінами й цілями.

Розглядаючи проблему майбутнього устрою світу, потрібно насамперед з'ясувати витоки цього питання, яке в практич­ній площині розглядалося на Тегеранській конференції. Винесен­ня питання на розгляд конференції варто пов'язувати з набли­женням кінця війни. Але було б помилковим вважати, що раніше питання майбутнього устрою світу залишалися поза увагою ліде­рів союзних держав. Нагадаймо, що зі вступом СРСР у світову війну ці питання були зафіксовані в Атлантичній хартії та Декла­рації СРСР від 24 вересня 1941 року.

Важливо вказати на роль Московської конференції міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії та США (19 – 30 жов­тня 1943 р.) у практичній підготовці питань післявоєнного уст­рою світу та міжнародної безпеки для обговорення главами уря­дів союзних держав. Її значення в загальних рисах визначається тим, що своїми постановами конференція створила сприятливу атмосферу для подальшого розвитку міжнародної співпраці та прийнятим рішенням про організацію зустрічі глав урядів трьох держав найближчим часом у Тегерані.

Однією з найскладніших проблем, для вирішення якої необ­хідне було узгодження позицій союзників, було німецьке питан­ня. З цієї проблеми єдність поглядів учасників конференції була досягнута тільки в одному питанні: після війни Німеччина повин­на бути розділена, але щодо принципів поділу виникли серйозні розходження. Тому з цього питання прийнята Декларація трьох держав обмежилася лише загальними положеннями про позбав­лення німецького народу від нацизму. Не прийшла конференція до остаточної думки й стосовно створення нової міжнародної організації.

Отже, підбиваючи підсумки роботи Тегеранської конференції, потрібно виходити насамперед з того, що вона остаточно вирішила питання про відкриття друго­го фронту в Європі 6 червня 1944 року, а також розкрила значен­ня цієї події в поліпшенні становища на радянсько-німецькому фронті, в подальших успіхах у наступальних операціях Червоної Армії та прискоренні розгрому Німеччини.

 

6. Кримська (Ялтинська) і Потсдамська (Берлінська) кон­ференції «великої трійки» та їх рішення

Успішний хід бойових дій 1944 року армії союзних держав на всіх фронтах проти держав фашистського блоку свідчив про бли­зький військовий крах нацистської Німеччини. Це об'єктивно ставило перед лідерами союзних держав нові завдання, які вима­гали невідкладного вирішення, а саме: створення в короткий строк міжнародної організації для гарантування загальної безпеки в по­воєнному світі, домовитися про проведення узгоджених дій про­ти фашистської Німеччини та мілітаристської Японії; прийняти рішення стосовно переможеної Німеччини та про ліквідацію нас­лідків війни в окупованих нею країнах.

У виконанні цих завдань особлива роль належить двом міжнарод­ним конференціям: у Думбартон-Оксі (США) 21 вересня – 7 жовт­ня 1944 року і в Криму (СРСР) 4 – 11 лютого 1945 року. В узагальненому вигляді найважливішим результатом конфе­ренції в Думбартон-Оксі стало узгодження поглядів майже з усіх питань щодо нової міжнародної організації, завдяки чому учас­ники конференції виробили проект Статуту Організації Об'єд­наних Націй, що мав назву «Пропозиції стосовно створення загальної Міжнародної організації безпеки». Він став основою подаль­ших нарад і переговорів, які в підсумку привели до прийняття ос­таточної редакції Статуту.

Учасники конференції не дійшли згоди лише з двох питань: щодо процедури голосування в Раді Безпеки нової міжнародної організації та принципів прийняття до ООН. Радянські пропози­ції щодо участі всіх радянських республік у міжнародній органі­зації викликали категоричні заперечення. Ці питання були відне­сені для остаточного вирішення на Кримській конференції Ве­ликої трійки.

Зрозуміло, що наближення розв'язки у війні з Німеччиною дик­тувало настійну необхідність вирішення на конференції ряду пи­тань, пов'язаних з нею та країнами, звільненими від нацистської окупації. Розробка документів стосовно Німеччини до конферен­ції була зосереджена в Європейській консультаційній комісії, створеній у Лондоні відповідно до рішень Московської конферен­ції міністрів закордонних справ союзних держав. У комісії обго­ворювалися три групи питань: умови беззастережної капітуляції Німеччини; визначення зон її окупації на управління ними союз­никами. Ці та інші документи, розроблені Європейською консультативною комісією, були покладені в основу рішень конференції.

Основні рішення Кримської конференції були викладені у заяві про підсумки конференції, підписані ліде­рами Великої Британії, США і СРСР у завершальний день її ро­боти, зокрема «Про окупацію Німеччини і контроль над нею», «Репарації з Німеччини», «Конференція Об'єднаних Націй». Основні заходи союзних держав щодо повоєнного відродження звільнених від нацистської окупації країн визначила прийнята конференцією «Декларація про звільнену Європу».

Незалежно від «Декларації про звільнену Європу» Кримська конференція прийняла особливі ухвали «Про Польщу» та «Про Югославію». Щоправда, з польського питання з огляду на розхо­дження деяких позицій було прийнято компромісну ухвалу, яка остаточно не вирішувала проблему. Окремо від інших документів глави урядів підписали угоду про умови вступу СРСР у війну проти Японії через два-три місяці після капітуляції Німеччини.

Зміст заяви, як і найсуттєвіші з врегульованих в Ялті проблем, переконливо ілюструють роль Кримської конференції в повоєн­ній політиці союзних держав в інтересах забезпечення міцного миру та міжнародної безпеки. Рішення конференції стали додатковим стимулом для союзних держав у їх прагненні прискорити розгром армії вермахту та примусити Німеччину капітулювати.

Капітуляція Німеччини 8 травня 1945 року зумовила необхід­ність подальших кроків у справі врегулювання європейських пи­тань, ліквідації наслідків війни й встановлення миру на основі відповідних міжнародних угод. В умовах, породжених капітуля­цією, необхідність нових рішень набула надзвичайної гостроти. У рамках міжнародної співпраці періоду війни, насамперед тіс­ного співробітництва трьох великих держав, був прийнятий ряд рішень після капітуляції, які заклали основу детальніших і конк­ретніших постанов. Одним з перших міжнародних актів, прийня­тих після капітуляції, була декларація від 5 червня 1945 року про поразку Німеччини й взяття на себе верховної влади чотирма со­юзними державами, а також заява про зони окупації та утворення контрольного механізму в Німеччині. У декларації та заявах підкреслювався їх тимчасовий характер і зазначалося, що заходи з наступного врегулювання німецької проблеми на засадах міжна­родного права є предметом особливої угоди. Для вирішення цих завдань слід було провести міжнародну конференцію. Необхід­ність невідкладного скликання конференції диктувалася й тим, що між союзниками ще наприкінці війни в Європі виникло сер­йозне напруження на ґрунті посилення жорстокості радянської дипломатії, яке важливо було врегулювати.

З метою поліпшення відносин між США та СРСР Рузвельт на­правив до Москви з відповідними повноваженнями Г. Гопкінса. Під час дискусій, у центрі яких були проблеми Польщі, Далекого Сходу та створення Контрольної ради в Німеччині, у питаннях, що стосу­валися Польщі, згоди не було досягнуто. Щодо проблеми Далекого Сходу Сталін підтвердив готовність розпочати наступ проти Японії, а з приводу Міжсоюзницької контрольної ради Сталін повідомив, що радянським представником у ній буде маршал Жуков. У процесі переговорів було також досягнуто домовленості про термін прове­дення конференції глав урядів союзних держав.

Як і було погоджено, третя й остання конференція глав трьох великих держав відкрилася 17 липня 1947 року у палаці Цецілієнхоф у Потсдамі, але у зміненому складі. Зазначимо, що в основу її роботи було покладено рішення Кримської конференції щодо Німеччини, Японії та повоєнних кордонів Польщі та принципів формування її уряду.

У Потсдамі були вироблені політичні й економічні принципи, якими належало керуватися у відносинах з Німеччиною в почат­ковий контрольний період. Одним з основних принципів Потс­даму, що мав вирішальне значення для змісту майбутніх міжна­родних актів у німецькому питанні, була заборонена ремілітари­зації Німеччини. У рішеннях конференції великі держави чітко заявили про своє прагнення до того, щоб Німеччина після пораз­ки гітлеризму стала чинником миру та демократії.

Конференція прийняла рішення щодо визначення зон окупації Ні­меччини Радянським Союзом, Сполученими Штатами Америки, Ве­ликою Британією та Францією. При цьому в рішенні підкреслюва­лось, що економічна єдність Німеччини як важливий чинник відновлення в майбутньому її політичної єдності повинна бути збережена.

Важливим кроком конференції було створення Ради міністрів закордонних справ, що відповідав ялтинським рішенням про збе­реження єдності цілей і дій великих держав і в мирний період. Створенням Ради міністрів закордонних справ була знайдена важ­лива форма практичної співпраці країн з різними соціально-політичними системами для погодження різних позицій і мірку­вань, вирішення складних міжнародних проблем шляхом перего­ворів. Згідно з рішеннями конференції, головним завданням Ради була підготовча робота до укладання мирних договорів: вона по­винна розробити лише проекти договорів і подати їх Об'єднаним Націям для остаточного спільного вирішення.

Однією з важливих і складних проблем, урегульованих Потс­дамською конференцією, була проблема західного, тобто німець­ко-польського кордону. Потсдамська конференція позитивно вирішила й ряд інших проблем, зокрема щодо репарацій, поділу між союзниками німе­цького військового й торгового флоту, а також щодо передачі Ра­дянському Союзу Кенігсберга й частини Східної Пруссії. 2 серп­ня конференція завершила роботу.

Незважаючи на це, в урядових колах США були прихильники жорсткого курсу щодо СРСР. Навесні 1945 року Черчілль наполягав на створенні нового фронту проти стрімкого просування радянських армій на Заході й силовому тиску на СРСР. Він не виключав навіть військову конфронтацію з СРСР. Наприкінці війни в Європі та в перші дні миру завойовану народами перемогу могла поставити під загрозу атомна дипломатія США.

Загальний процес мирного врегулювання наприкінці війни ускладнювався через розходження в питаннях політики в Східній Європі. Тертя між західними державами та Радянським Союзом посилювались, зокрема, через створення комуністичних режимів у країнах Східної та Центральної Європи під контролем Москви.

Проте існуючі розбіжності між союзниками не стали на заваді активній підготовці Радянського Союзу до воєнних дій проти Японії, які розпочалися 9 серпня 1945 року вступом радянських військ з чотирьох напрямів у Маньчжурію, Корею та південну частину Сахаліну.

Атомне бомбардування американцями японських міст Хіросіма та Нагасакі та вступ у війну Радянського Союзу вирішили ре­зультат війни на Далекому Сході й Азійсько-Тихоокеанському регіоні. 2 вересня 1945 року в Токійській затоці на борту амери­канського лінкора «Міссурі» під головуванням головнокоманду­вача союзними військами генерала Макартура відбулося підпи­сання Акта про капітуляцію Японії. З капітуляцією Японії закін­чилася Друга світова війна.

Розгром Німеччини і Японії та їх сателітів став результатом узгодженої й спрямованої на перемогу зовнішньої політики й військової взаємодії великих держав, які знайшли своє втілення в рішеннях конференцій, які проводили керівники урядів, зокрема у рішеннях Ялтинської та Потсдамської конференцій. Саме їм належить особлива роль у створенні фундаменту повоєнної сис­теми міжнародних відносин у світі та його мирного облаштування.