Геополітичні позиціонування Європейського Союзу на рубежі XX-XXI ст.

Одним з провідних геополітичних центрів світового розвитку на рубежі XX-XXI століть є країни Європейського Союзу. Сучасний етап розвитку європейської інтеграції розпочався на початку 90-х років минулого століття. У грудні 1991 року на нараді представ­ників голів держав та урядів країн-членів Європейського спів­товариства Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Люксембургу, Нідерлан­дів, Великобританії, Данії, Ірландії, Греції, Іспанії та Португалії, що проходила в Маастрихті (Нідерланди), було прийнято два документи: Договір про Європейський Союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз, що мав силу договору. 7 лютого 1992 року в Маастрихті було підписано ці акти. Це ознаменувало утво­рення єдиного політичного, економічного та валютно-фінансо­вого союзу країн з населенням 350 млн. людей.

У Маастрихтській угоді було зафіксовано найважливіші прин­ципи організації об'єднаної Європи: принцип єдиного громадянст­ва, прихильність єдиній політиці в галузі освіти, культури та охо­рони здоров'я, а також узгодженій регіональній і природоохоронній політиці, сформульовано фундаментальні права громадян Євросоюзу. Важливе значення в Договорі про Європейський Со­юз мають положення, що регулюють питання спільної зовніш­ньої політики й політики безпеки (СЗППБ). Договір про Євро­пейський Союз не лише окреслив принципи формування СЗППБ, а й сформулював п'ять головних цілей цієї політики: захист ос­новних цінностей, інтересів і незалежності Союзу; посилення безпеки Союзу та його країн-членів у всіх її формах; підтримання миру й посилення міжнародної безпеки згідно з принципами За­ключного Акта в Гельсінкі та цілями Паризької Хартії; сприяння міжнародній співпраці; розвиток і посилення демократії, право­вої держави, поважання прав людини та основних свобод.

У 1995 року до Європейського Союзу вступили три країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Вони перебували на такому само­му рівні економічного, соціального й політичного розвитку, як і країни ядра Євросоюзу. У 90-ті роки незворотність європейської інтеграції стала очевидною. Уже в 1991-1994 роках низка східноєвропейських країн, які раніше входили до радянської зони впливу, — Польща, Угорщина, Чехія, Прибалтійські держави, Сло­венія, Румунія та Болгарія — уклали з ЄС угоди про співпрацю, а до 1996 року подали заяви на повне членство.

За станом на кінець 2001 року, після зустрічі лідерів ЄС в Ніц­ці (лютий 2001 р.) і Лекені (грудень 2001 р.) фактично було ви­значено основні принципи розширення Європейського Союзу. По-перше, країни ЄС відмовилися від розгляду питання про прийняття в Союз Росії й Туреччини, чим окреслили його чіткі та географічні кордони. По-друге, було схвалено ідею «гнучкості», яка передбачає існування в межах ЄС так званих основних країн і периферії. По-третє, був переглянутий кількісний склад основних органів ЄС — Ради міністрів та Європейського парламенту, в ре­зультаті чого кваліфікована більшість, необхідна для прийняття рішень у Раді міністрів, досягла 73,9% голосів (найбільший по­казник з 1958 року), а для блокування того чи того рішення нині потрібні сумарні голоси чотирьох великих або 15 малих країн ЄС. Таким чином, Європейський Союз став єдиним у світі полі­тичним об'єднанням, що має дієвий механізм поширення ціннос­тей ліберальної демократії та ринкової економіки.

Економічна інтеграція дає європейським країнам відчутні ви­годи. Так, за 1992-1994 роки лише завдяки обумовленим у Маа­стрихтському договорі заходам ВНП європейських країн зріс більш як на 1,5%, інфляція знизилася на 1-2% в річному обчис­ленні, внутрішньоєвропейська торгівля зросла на 30%, а інтенсивність перетоку капіталів між країнами-членами ЄС — на 25%.

Курс на формування єдиної європейської економіки закріпле­ний рішенням про введення наднаціональної валюти — євро, що остаточно прийнято на зустрічі в Мадриді в грудні 1995 року. У 1993-1998 роках усі країни ЄС, за винятком Греції, досягли від­повідності маастрихтським критеріям, і з 1 січня 1999 року євро був введений в безготівковий оборот, а із січня 2002 року — у готівковий. Ця безпрецедентна акція мала й матиме досить сер­йозні наслідки як економічного, так і політичного характеру.

На початку XXI ст. відбулося чергове розширення ЄС, яке відрізняється від усіх попередніх як за кількісними, так і якісни­ми параметрами. Уперше до ЄС майже одночасно вступило 12 держав, тобто його чисельний склад зріс у два рази. Десять з них: Угорщина, Польща, Чехія, Словакія, Словенія, Латвія, Литва, Ес­тонія, Мальта й Кіпр (грецька частина), що підписали в квітні 1994 року в Афінах договір про вступ, юридично стали його чле­нами 1 травня 2004 року й ще дві країни — Болгарія та Румунія — вступили у 2007 році. Чисельність населення ЄС зросте більше як на 100 млн. людей.

За всю історія ЄС до його складу вперше вступають країни з таким великим відставанням за рівнем економічного й соціально­го розвитку. Згідно з даними за 2002 рік, лише в чотирьох країнах з 12 виробництво ВВП на душу населення перевищувало 50% рівень ЄС, а загалом у групі країн, що вступають в ЄС, цей показ­ник становить 40%.

Нарешті, до ЄС вперше вступили країни (за винятком Кіпру та Мальти), які лише 1990 року розпочали перехід від усуспільненої та директивної (соціалістичної) економіки до ринкового госпо­дарства та від комуністичної диктатури до демократії західного зразка. І хоча загалом цей перехід відбувся, відкривши їм шлях до європейського інтеграційного об'єднання, формування ефек­тивної ринкової економіки, правової держави та громадянського суспільства в цих країнах ще не завершене.

У Західній Європі склалася майже одностайна думка про те, що держави ЄС ухвалили принципове рішення на користь прий­няття країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), керуючись пере­важно політичними, а не економічними міркуваннями. Розширен­ня Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ — це політичний імператив для Союзу, який може сприяти миру, безпеці, стабільності й про­гресу в Європі. На думку провідних лідерів Європейської комісії, як свого часу розширення, що привело в ЄС Грецію, Іспанію й Португалію, мало на меті зміцнити демократію та стабільність у країнах, які покінчили з тоталітарними режимами, так і для країн ЦСЄ членство в ЄС має таке саме значення. Більшість європей­ських експертів зазначає, що економічний ефект розширення для нинішніх членів ЄС буде незначним, а його вартість — дуже ви­сокою.

З урахуванням умов, які зафіксовані в Договорі про вступ 10 країн в ЄС, підписаному у Афінах в квітні 2003 року, а також усіх економічних і соціальних чинників, які впливають на проце­си економічної інтеграції в розширеному ЄС, її динаміку в найб­лижчі 15-20 років можна представити так:

— 2010 рік – країни «десятки» завершують перехідний період і повністю інтегруються в єдиний внутрішній ринок ЄС; чотири країни – Угорщина, Мальта, Словенія й Чехія, можливо, вступ­лять в Економічний Валютний Союз (ЕВС) і, напевно, на цей час чи дещо раніше до ЕВС приєднаються також Великобританія та Данія;

— 2010-2015 роки – до ЕВС вступає решта країн «десятки» й до кінця періоду завершують перехідний етап і повністю інтег­руються в єдиний внутрішній ринок Болгарія та Румунія;

— 2015-2020 роки – Болгарія та Румунія вступають до ЕВС; в ЄС вступають Хорватія, Сербія й Чорногорія, Албанія, Маке­донія, Боснія та Герцеговина.

Упродовж усього цього періоду інститутам ЄС доведеться ви­рішувати складні завдання координації макроекономічної полі­тики трьох груп держав: членів ЕВС, учасників єдиного внутріш­нього ринку й новачків, що перебувають у процесі адаптації. У цей час одним з основних напрямів політики ЄС буде сприяння процесу реальної конвергенції трьох десятків країн, який, по суті, починається заново й триватиме, ймовірно, не менше трьох деся­тиліть. «Ціна» такої політики вимірюватиметься сотнями мільяр­дів євро.

У сучасних умовах Європейський Союз зіткнувся з низкою суперечностей, зумовлених як внутрішніми чинниками (породженими самою інтеграцією), так і зовнішніми, що є результатом глобалізації світової економіки.

Одна з найважливіших проблем – реформування наднаціональ­них інститутів. Особливої актуальності вона набула 2004 року після розширення ЄС. Головним (і єдиним) критерієм, згідно з яким усі країни дістають визначену кількість голосів в європейських інсти­тутах, є чисельність населення, яка різко коливається — від 367 тис. людей у Люксембурзі до 82 млн у Німеччині. З огляду на це інтере­си жителів малих країн (з населенням до 10 млн.) представлені знач­но ширше, ніж великих. Ця проблема особливо зросла в зв'язку з останнім розширенням ЄС, головним чином за рахунок бідніших країн ЦСЄ. 2000 року на саміті в Ніцці було ухвалено рішення про новий розподіл голосів в інститутах ЄС після розширення 2004 ро­ку. Найгостріша суперечність виявилася в тому, що невеликі країни не погоджуються відмовитися від своїх «важелів», а великі, особли­во Німеччина, не бажають втрачати свій вплив у ЄС–25.

З огляду на це особливої гостроти набула проблема лобіювання інтересів у зв'язку з перерозподілом фінансових ресурсів че­рез бюджет ЄС. Набагато бідніші країни ЦСЄ із сукупним насе­ленням в 110 млн. людей можуть, захищаючи свої інтереси, бло­кувати важливі рішення, що призведе до неефективного розподі­лу матеріальних і фінансових ресурсів.

Нове розширення ЄС суттєво ускладнює вироблення спільних рішень. Наприклад, з 342 голосів у Раді міністрів, згідно із систе­мою голосування, «кваліфікованою більшістю» необхідно набрати 2/3 голосів, які мають представляти інтереси щонайменше 50% населення ЄС. Навіть якщо гіпотетично припустити, що всі малі й бід­ні країни (з душовим ВВП менше 75% середнього показника у ЄС) проголосують одностайно, то й тоді кваліфіковану більшість голосів набрати не вдасться. Крім того, з найскладніших питань (наприклад, зовнішня політика, освіта) в наднаціональних інститутах ЄС при­йнято систему лише одностайного голосування. Інакше кажучи, кожна країна має право накласти вето. Тому не виключено, що в ЄС-25 буде дуже важко досягти «одностайного голосування».

На рубежі XX-XXI ст. країни ЄС зіштовхнулися з низкою соці­альних проблем, серед них одна з найгостріших — це безробіття, хоча його частка знизилася з 11,1% в 1994-му до 7,7 % в 2002 році, більш як 40 % безробітних понад рік перебували поза ринком праці.

Загострення останніми роками соціальних проблем призвело до появи в країнах-членах ЄС маргінальних груп населення, які досі слабо інтегровані в суспільне життя та є найбільш ураз­ливими. В Євросоюзі подейкують про «маргіналізацію Європи». Прихильники концепції «внутрішнього виключення» розробля­ють методи захисту суспільства загалом від індивідуальних груп населення, а також способи захисту індивідуальних груп від сус­пільства загалом. Згідно з другою концепцією, основними рисами маргіналізації європейського суспільства є ізоляція, самотність, «відірваний» спосіб життя, слабка мотивація для кар'єрного зро­стання та ін. Таким чином, «соціальне виключення» не обмежу­ється матеріальними нестатками, а переважно свідчить про духов­ні проблеми.

Наростання соціальних проблем веде до зростання популярності партій соціального спрямування. Так, в Європарламенті, який був сформований на 1999-2004 роки, другою за чисельністю партією була Європейська соціальна партія, яка мала 175 манда­тів із 626.

Одна з важливих проблем — єдина аграрна політика (ЄАП) ЄС. Незважаючи на те, що частка сільського господарства в його ВВП не перевищує 2,5%, ЄАП є найдорожчим напрямом діяль­ності Союзу, поглинаючи майже половину всіх коштів витратної частини його бюджету (2003 року – 45%). Значні субсидії фер­мерам, суттєво завищені ціни для споживачів і надлишки сільсь­когосподарських продуктів традиційно викликають критику як усередині ЄС, так і з боку його основних торговельних партнерів.

Фермери відіграють значну політичну роль у країнах Євросоюзу, незважаючи на те, що частка сільського господарства в загаль­ній зайнятості скоротилася з 25% 1958 року до менш як 5% 2003 ро­ку (у Греції та Португалії – 22 і 15 % відповідно). Останніми ро­ками фермери зміцнили свої позиції в політичних партіях право­го крила, які стали представляти їхні інтереси більшою мірою, ніж ліві партії. У багатьох країнах ЄС існують потужні фермерські орга­нізації, — наприкінці 90-х років XX ст. їх налічувалося близько 130.

ЄАП Євросоюзу ґрунтується на системі штучного підтриман­ня цін, яка є доволі високою. Чимало продуктів виробляється в кількості, яка значно перевищує попит, що призводить до утво­рення надлишків на складах. Це стало результатом інтервенцій­них (гарантованих) цін, за якими уряд викуповує сільськогоспо­дарську продукцію. У сучасних умовах близько 70% усієї сіль­ськогосподарської продукції ЄС так чи інакше покривається інтерве­нційними цінами. Логіка існування ЄАП змушує Євросоюз вво­дити високі мита на імпорт сільськогосподарської продукції, що ускладнює становище третіх країн-експортерів.

Однією з головних суперечностей, що є породженням інтегра­ції — зростаюча поляризація між країнами й регіонами за рівнем життя. Значення цієї проблеми особливо зросло з розширенням ЄС 2004 року й стало ще актуальнішим, коли 2007 року до ЄС увійшли Румунія та Болгарія. До розширення 2004 року в ЄС іс­нували значні диспропорції як на рівні країн (Північ – Південь), так і на регіональному (наприклад, Захід – Схід у Німеччині чи Північ – Південь в Італії) рівні. Саме тому другою за значенням витратною статтею бюджету ЄС є регіональна політика, частка якої становить близько 34%.

Проблема перерозподілу фінансових коштів через євросоюзний бюджет від багатих до бідних є визначальною для формування бюджету, виділення регіонів-бенефіціарів і лобіювання націона­льних інтересів в євросоюзних інститутах. Традиційно основни­ми «вкладниками» в скорочення міжрегіональних диспропорцій на основі «взаємної солідарності» і «поглиблення інтеграції» ви­ступають Німеччина, Швеція, Фінляндія, Данія, Австрія, Нідер­ланди, Люксембург і Великобританія. Головними ж отримувача­ми є Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія та Італія.

Найбільшу критику у країн-донорів викликає неефективність регіональної політки. Наприклад, Італії так і не вдалось значно скоротити суттєві диспропорції між північними й південними об­ластями, хоча впродовж останніх 20 років її Південь був голов­ним реципієнтом структурних фондів ЄС. В Іспанії, незважаючи на допомогу Південним і Центральним областям, поляризація прос­тору навіть збільшилася через могутній економічний розвиток Барселони й Мадрида, які успішно використовують переваги єди­ного ринку. Греція й Португалія так і залишаються переважно аграрними країнами із завищеною роллю столиць у соціально-еко­номічному та політичному житті.

У майбутньому можна очікувати посилення регіональних кон­трастів. Бідні країни з ЦСЄ в наднаціональних інститутах лобіюватимуть власні інтереси. Основна фінансова допомога перероз­поділятиметься на їх користь, а невирішені проблеми італійсько­го Півдня, Греції, Португалії та Іспанії загострюватимуться.

Європейський Союз і США — це дві якісно різні стратегії вза­ємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. Неоднакове став­лення населення ЄС і США до міжнародних проблем повною мі­рою виявилося після 11 вересня 2001 року. Більшість громадян країн ЄС вважають агресивність американської політики причи­ною ненависті до Сполучених Штатів з боку населення багатьох регіонів світу і гадають, що США значною мірою самі винні у спрямованих проти них терористичних актах. Воно скептично поставилося до ідеї створення всесвітньої «антитерористичної коаліції», яка так і не досягла своєї головної мети — затримки й покарання основних організаторів і натхненників варварських акцій 11 вересня. Спроба США компенсувати відсутність резуль­тату однієї операції початком іншої — «роззброєння» режиму Саддама Хусейна – була неприйнята Європою. У лютому – березні 2003 року європейськими країнами прокотились антиво­єнні виступи, небачені з початку 1980-х років. 60-80% грома­дян найбільших європейських країн — Німеччини, Франції, Ве­ликобританії, Італії та Іспанії – виступили проти початку війни з Іраком; 45-70% вважали, що США прагнуть ініціювати цю війну лише заради контролю над іракською нафтою; а 50-71% вважали, що засвоєння американських цінностей і традицій несе загрозу європейській ідентичності.

Останніми роками політика Євросоюзу дедалі виразніше орієнтується на встанов­лення й підтримку більш справедливого і гуманного світового порядку. Маастрихтським договором встановлено, що політика Співдружності в сфері сприяння розвитку має підтримувати стій­кий економічний і соціальний розвиток країн, що розвиваються, передусім тих, які перебувають у важкому стані. Усі 15 країн ЄС (без урахування нових 10) входять до складу комітету зі сприян­ня при ОЕСР. За підсумками 1999 року вони виділили на програ­ми допомоги країнам, що розвиваються, 26,8 млрд. доларів — втричі більше, ніж США. Швеція, Нідерланди й Данія виявилися лідерами за розмірами пожертв з розрахунку на душу населення своїх країн — 190, 203 і 331 долар відповідно (аналогічний показ­ник для США становив 33 долари).

Загалом витрати на програми допомоги країнам, що розвива­ються, які фінансуються із загальноєвропейського бюджету, у першій половині 90-х років XX ст. зросли майже в 15 разів; су­марні зусилля ЄС забезпечують близько 66% усієї допомоги, що надається країнам «третього світу».

Країни ЄС мають доволі стабільні й динамічні відносини з пострадянською Росією. Провідні діячі Євросоюзу чітко усвідо­млюють, що Росія як євразійська за своїм географічним розташу­ванням країна в політичному, економічному й культурному сенсі була й залишається насамперед європейською країною.

З об'єктивних причин Росія на цьому етапі й в найближчій перспективі не має на меті формально вступати до Європейсько­го Союзу. Проте це не означає, що РФ має намір залишатися осторонь загальноєвропейських інтеграційних процесів. Навпаки, одним з найважливіших напрямів європейської політики Росії з погляду забезпечення її національних інтересів є всебічний роз­виток відносин з Європейським Союзом на основі загальних цін­ностей з метою підвищення загального рівня соціально-еконо­мічного розвитку країни, щонайбільшого наближення його до за­гальноєвропейських стандартів.

Саме такі ідеї закладено в ухваленому на Санкт-Петербурзькому саміті Росія – ЄС в травні 2003 року, рішення про формування чо­тирьох загальних просторів: 1) економічного; 2) простору свободи, безпеки й правосудця; 3) співпраці в галузі зовнішньої безпеки; 4) наукових досліджень і освіти, зокрема й культурних аспектів.

На Римському саміті ЄС – Росія, який відбувся в листопаді 2003 року, схвалено Спільну концепцію формування Загального європейського економічного простору (ЗЄЕП), що вимагає вра­хування просування Росії до вступу у Всесвітню Торгівельну Ор­ганізацію (ВТО) та її зобов'язань у межах інших інтеграційних форматів.

Нині триває поетапне формування Загального простору зов­нішньої безпеки шляхом створення адекватної нормативної бази взаємодії Росія – ЄС в контексті Європейської політики в галузі безпеки й оборони (ЄПБО) на основі схваленої в Римі Спільної декларації про зміцнення діалогу та співпраці з політичних пи­тань і питань безпеки. На практиці це виявилося в участі Росії в поліцейській місії ЄС у Боснії та Герцеговині. У листопаді 2003 ро­ку російські представники взяли участь у командно-штабних нав­чаннях ЄС. Росія та ЄС активно співпрацюють у вирішенні основ­них міжнародних проблем, зокрема й таких, як проблеми в Іраку, Афганістані, взаємодіють в ООН, «квартеті» міжнародних посе­редників з близькосхідного врегулювання.

Є певні напрацювання й на шляху до спільного простору в галузі науки, освіти й культури. Між Росією та ЄС діє Угода про співпрацю в галузі науки й технологій. У вересні 2003 року на Берлінській конференції європейських міністрів освіти ухвалено рішення про включення Росії до Болонського процесу, який пе­редбачає гармонізацію стандартів у сфері освіти, що, зокрема, відкриває російським вузам можливість приєднання до програми ЄС в галузі міжуніверситетських обмінів. У цій сфері відкриваються широкі можливості для розвитку культурних зв'язків і кон­тактів між людьми.

Найважливіші аспек­ти економічної співпраці ЄС і РФ нещодавно розглянуто в «Ро­сійському проекті», розробленому групою провідних економіс­тів, фінансистів і політичних діячів Франції та Росії. На думку авторів проекту, його першочерговим завданням могло б стати сприяння в реконструкції російської інфраструктури та сфери житлово-комунальних послуг. Це дало б їм змогу досягти євро­пейського рівня й створити умови для формування єдиного євро­пейського економічного простору Росія—Євросоюз.

За переконанням авторів, «Російський проект» має надзвичай­но важливе геополітичне значення. Довготривала, розрахована на десятиліття, широкомасштабна співпраця двох взаємодоповнюю­чих економічних комплексів – Росії та Євросоюзу –могла б за­класти підвалини нового, могутнього центру багатополюсного світу XXI ст., який (за сприятливого розвитку подій) до середини нинішнього століття може вийти на перше місце в світі.

Доцільно також охарактеризува­ти й проблеми інтеграції України до Європейського Союзу. Нагада­ємо, що практичний аспект інтеграції викладено в «Стра­тегії інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженій Указом Президента України в червні 1998 року. Серед основних напрямів інтеграційного процесу стратегії визначено адаптацію за­конодавства України до законодавства Євросоюзу та забезпечення прав людини; економічна інтеграція та розвиток торговельних від­носин між Україною та Євросоюзом; інтеграція України до Євро­союзу в сфері загальноєвропейської безпеки; політична консоліда­ція та зміцнення демократії; адаптація соціальної політики України до стандартів Євросоюзу; культурно-освітня й науково-технічна ін­теграція; регіональна інтеграція України; галузева співпраця.

У червні 2002 року в Посланні Президента Верховній Раді України було викладено концептуальні основи стратегії європей­ського курсу України на 2002—2011-ті роки. У документі визна­чено ключові пріоритети, кінцевим результатом реалізації яких має стати вступ України до Євросоюзу. Нова «помаранчева команда» на чолі з Президентом В. Ющен­ком підтвердила стратегічний курс України на вступ до Європейського Союзу.