Теорія прямої дії права Європейського Союзу

1.1.1. Принципи Базові засади прямої дії

Міжнародне загальне право не заперечує ймовірності, що деякі положення міжнародних конвенцій можуть в окремих ви­падках мати ефект самовиконання, якщо договірні сторони ви­словили такі наміри. Однак така можливість виняткова і сто­сується лише положень, адресованих фізичним особам.

На противагу цьому, ситуація з правом ЄС кількісно і якісно відрізняється, - це спричинене тим, що законодавство ЄС потен­ційно здатне зумовлювати наслідки, які впливають на правову спадщину громадян ЄС. Така революція порівняно з класичним міжнародним правом є надзвичайно вагомою, оскільки в самих договорах для неї немає жодних підстав. Теорія прямої дії права ЄС фактично підтверджується істотним судовим будівництвом, яке використовує всі важливі наслідки, що їх породжує специ­фіка конституційного судочинства, закріплена авторами догово­рів. Основоположне рішення, що прийняв Суд ЄС у 1963 р. у знаменитій справі Van Gend en Loos, цікаве не лише своєю на­звою. Цілком очевидно, що Суд ЄС забезпечує пряму дію права ЄС для головних складників засновницьких договорів. Це вип­ливає з того, що метою договорів є створення спільного ринку, функціонування якого прямо стосується підсудних Співтоварис­тва, що преамбула договорів адресується не лише урядам дер-жав-членів, а й народам Співтовариства, що механізми Євросою-зу зачіпають не лише держави, а й їхніх громадян, що окремі ін­дивідууми беруть участь у виробленні рішень через посередниц­тво Європарламенту та Економічного і соціального комітету. Навіть якщо жоден із цих доводів не переконує його самого, ма-кроюридичні рішення, яким Суд ЄС довіряє, сприяють виявлен­ню прихованих причин, що засвідчують визнання прямої дії пра­вових норм ЄС.

З одного боку, договори не є звичайними міжнародними угодами, оскільки вони створюють новий правопорядок, що ґру­нтується на обмеженнях і/чи переданні суверенітету: консти-

Право Європейського Союзу

туційні, економічні й політичні засади договорів ЄС, що по­роджують передання інституціям ЄС компетенцій, які раніше належали державам-членам, передбачають, що громадяни ЄС можуть користуватися своїми правами, не зважаючи на фактич­но міждержавний характер договірних положень, до застосу­вання яких вони вдаються.

З іншого боку, ці права випливають не лише з того, що в де­яких правових положеннях ЄС громадян названо безпосередніми адресатами, а й з того, що договори ЄС, накладаючи зобов'я­зання на держав-членів, створили через так званий метод рефле­кторного ефекту такі права на користь громадян, що ті можуть вимагати від національних судових органів свого захисту. Пиль­ність громадян, зацікавлених у дотриманні своїх прав, закріплює таким чином контроль, який здійснюють інституції ЄС. Це свід­чить про те, що так застосована пряма дія має на меті не лише захист індивідуальних прав, а й гарантування ефективного за­стосування права ЄС в національних правопорядках. Такі мір­кування Суду ЄС зумовили те, що держави-члени, прагнучи спі­льного ринку й цілісного правопорядку, максимально викорис­тали свою волю для створення правового кістяка, здатного захи­стити їх і їхніх громадян.

Однак варто наголосити, що чітко висловлена державами-членами воля може й не передбачати прямої дії положення чи акта: це стосується, наприклад, рамкових рішень чи прийнятих у рамках третього стовпа, пряма дія яких заперечена статтею 34 Договору про ЄС.

Критерії прямої дії

Якщо зі справи Van Gend en Loos випливає, що право ЄС за­галом потенційно може створювати повноваження, тобто права, і в деяких випадках обов'язки, в правовій вотчині підсудних, то чи треба ще, щоб певна правова норма ЄС могла спричинювати пряму дію і щоб ця правова норма відповідала певній кількості спеціальних умов, які спричинювали б її застосовування в націо­нальних судових системах?

Право та інституції Європейського Союзу

Загалом прийнято, що таких умов є три: норма має бути досить чіткою і зрозумілою, безумовною і здатною діяти, коли й нема будь-якого додаткового національного заходу чи заходу ЄС. Однак практика Суду ЄС дуже пом'якшила ці три критерії прямої дії.

По-перше, брак ясності й чіткості правової норми ЄС не є перешкодою для її прямої дії тоді, коли є змога юридично роз­тлумачити її в судді ЄС чи національного судді.

З іншого боку, те, що норма випливатиме з такої умови, як дотримання терміну, не призведе її до втрати прямої дії, а тільки розрізнятиме час виконання: до закінчення терміну чи після реа­лізації умови.

Насамкінець, невтручання інституцій ЄС чи національних владних органів зобов'язує лише, щоб між правовою нормою ЄС і підсудним не вводилося жодного дискреційного повноваження, яке б додавалося до нормативної частини правового положення ЄС і могло б поставити перепону між останнім і громадянином.

Такий розвиток судочинства, що робить названі критерії правової норми ЄС досить відносними, можна проілюструвати тим фактом, що "умови бездіяльності", "обов'язок не робити" та "обов'язок робити" щодо виконання спільних повноважень були визнані здатними зумовлювати пряму дію.

Юридична сила прямої дії

Як було сказано, питання прямої дії не постає в термінах все або нічого, а навпаки, визнається існування прямої дії в різних варіантах. Зокрема, наприклад, деякі положення можуть бути передумовою прав і обов'язків суб'єктів права ЄС, до яких їх застосовують. В такому разі їх можуть розглядати національні суди (йдеться і про спори між приватними особами) і цілком ви­користовувати суддя: така властивість кваліфікується переважно як горизонтальна пряма дія або ж як повна пряма дія.

Натомість інші правові норми ЄС можуть зумовлювати ли­ше обмежену пряму дію, оскільки вони не створюють безпо­середніх зобов'язань для підсудних, а лише для держав, отож їх можна розглядати в національних судах лише в разі спорів між приватними особами та державними органами: отоді говорять про вертикальну пряму дію або ж часткову пряму дію.

 

Право Європейського Союзу

7.7.2. Типологія правових норм Європейського Союзу

А) Первинне законодавство

Положення з горизонтальною прямою дією

Якщо загалом усі положення засновницьких договорів здатні створювати пряму дію за умови, що за потреби на них можна спира­тися в судах, то лише декотрі можуть породжувати права та обов'язки, забезпечення яких покладається на національні судові ор­гани незалежно від типу спору (горизонтального чи вертикального).

Передусім йдеться про положення, зобов'язання яких адре­суються приватним особам і які навіть за своєю природою мо­жуть створювати пряму дію у стосунках між приватними осо­бами - такі, зокрема, як правила конкуренції, застосовні до під­приємств. Але йдеться також і про положення, які безпосередньо не адресовані приватним особам, однак накладають на них певні зобов'язання, що протиставляються їм з боку бенефіціарів прав, створених безпосередньо правом ЄС: саме з огляду на це Суд ЄС визнав горизонтальну пряму дію правил вільного переміщення та недискримінації людей і товарів, а також правил недискримі-нації за статевою ознакою.

Положення з вертикальною прямою дією

Інші положення первинного законодавства можуть пород­жувати лише вертикальну пряму дію, оскільки вони створюють зобов'язання лише для держав. Насамперед йдеться про уточ­нення обов'язку не робити, зокрема про заборону дискримінації за національною ознакою (стаття 12 Договору про ЄСпв), забо­рону нових митних обмежень (стаття 12 Договору про ЄСпв, скасована Амстердамським договором), заборону кількісних об­межень і заходів еквівалентної дії (статті 28 та 29 Договору про ЄСпв), заборону дискримінації державних монополій (стаття 31 Договору про ЄСпв), заборону обмежень прав на заснування підприємств і вільне надання послуг (стаття 43 та стаття 49 До­говору про ЄСпв), на вільне пересування капіталів (стаття 56 До­говору про ЄСпв), заборону надання державної допомоги без

Право та інституції Європейського Союзу

Право Європейського Союзу

 

повідомлення про це Європейській Комісії чи без її дозволу на таку допомогу (стаття 88 Договору про ЄСпв), заборону подат­кової дискримінації (стаття 90 Договору про ЄСпв).

Маються на увазі також і положення, які (коли органи ЄС чи національні органи не мають дискреційних повноважень) вста­новлюють зобов'язання робити, зокрема такі, як скасування будь-яких тарифних обмежень (статті 13 і 16 Договору про ЄСпв, скасо­вані Амстердамським договором), управління монополіями (стаття 31, екс-37 ДЄСпв), усунення обмежень на вільне пересування людей (стаття 39, стаття 43, стаття 49 Договору про ЄСпв), виправлення податкової дискримінації (стаття 90 Договору про ЄСпв).

Натомість не мають прямої дії положення, що передують до­говорам, зауваження інституційного характеру, а також поло­ження, які залишають за інституціями ЄС та державами-членами певну свободу висловлення своїх суджень, що створює перепону між договірною нормою та підсудним. Б) Постанови Принцип прямої дії

Постанови є єдиними актами похідного права, за якими до­говір визнає безпосереднє застосування в усіх державах-членах, а тому цілком логічно, що вони створюють сильний ефект пря­мої дії, який загалом визнається як пряма дія per se.

Суд ЄС визнав, хоча й досить ритуально, що постанова зав­дяки своїй природі та за своєю функцією в системі джерел права ЄС створює безпосередню дію і, як така, здатна надавати прива­тним особам права, захист яких є обов'язком у національних су­дових органах.

Однак можна порушити питання, чи така пряма дія постанови ЄС взагалі здатна створювати на законних підставах пряму дію, як неприйнятна для перегляду законодавчою практикою інституцій, що характеризується прийняттям неповних постанов, тобто перед­бачає втручання органів ЄС і національних органів задля найповні­шого отримання юридичних наслідків. Чи не буде тоді так, що нас­лідком запровадження додаткових заходів між правовою нормою ЄС і приватною особою стане створення перешкоди для прямої дії?

За суто юридичною логікою, цей сумнів може бути знятим, якщо враховувати те, що згідно з практикою Суду ЄС дії із за­стосування постанови можуть бути лише заходами "чистого ви­конання", без будь-яких дискреційних повноважень, отже, які не можуть створювати перепони між правовою нормою ЄС і підсу­дним. В цьому разі пряма дія дозволить національним судам ко­нтролювати відповідність національних заходів змісту постано­ви ЄС. Якщо таке міркування з теоретичного боку є незапе­речним, то на практиці воно може виявитися менш вірогідним. Останніми роками виникло враження, що Суд ЄС, можливо, міг би вдатися до перегляду автоматичної прямої дії постанов, якби останні сприяли б ухваленню таких національних заходів для їх виконання, які передбачали б можливість висловлення власних суджень, що призвело б до створення перепони між правовим актом ЄС і підсудним. Однак можна сподіватися, що для дотри­мання букви статті 249 Договору про ЄСпв і духу ієрархії норм та системи джерел, а особливо для забезпечення ефективного й однакового застосування права ЄС, таке нетипове рішення за­лишиться окремим випадком.

Юридична сила прямої дії постанов

Ця пряма дія є, за логікою, горизонтальною, оскільки поста­нова за своєю природою створює обов'язки для приватних осіб і її, на зразок національного законодавства, може використову­вати національний суддя в спорах між приватними особами. В) Директиви

Визнання прямої дії директив

Апріорі визнанню прямої дії положень директив протистав­ляється ціла низка аргументів:

• по-перше, здається, що текст статті 249 Договору про ЄСпв, де чітко передбачається пряме застосування лише для по­станов, дозволяє пряму дію інших правових актів ЄС;

• по-друге, здається, що директива, яка за означенням пе­редбачає нормативне втручання держав-членів (до того ж втручання, що дає змогу вибирати форми та засоби),

Право та інституції Європейського Союзу

Право Європейського Союзу

 

не відповідає спеціальним умовам, які дозволяли б пра­вовій нормі ЄС мати пряму дію, а саме умові невста-новлення дискреційних повноважень між правовими по­ложеннями ЄС і підсудним. Однак Суд ЄС мусив визна­ти спочатку пряму дію норми, що випливає з "поєдна­них" положень договору, рішення та директиви, а потім закріпити можливість створювати пряму дію лише для положень директиви. "Відокремивши" аргумент від тексту, Суд ЄС ґрунтує свої доводи на двох головних твердженнях:

• з одного боку, вилучення директив з будь-якого судового розгляду суперечить примусовій дії, яка за нею закріп­лена статтею 249 Договору про ЄСпв;

• з іншого - окремо у випадках, коли органи ЄС через дирек­тиву зобов'язували б держав-членів приймати окреслену ними поведінку, корисна дія такого акту була б послаблена, якби підсудні не могли вдаватися до неї в суді, а національ­ні суди не могли враховувати її як складник права ЄС.

Глибинна ідея такого міркування Суду ЄС, яку часом не ду­же добре розуміли, полягає в тому, щоб визнати, як це Суд ЄС уже зробив стосовно положень первинного права, що обов'язок транспозиції директив у національне законодавство не може ефективно забезпечуватися лише грою позовів, що констатують брак транспозиції, а передусім пильністю осіб, зацікавлених у збереженні своїх прав.

Отже, підсудність директив (у значенні можливого їх роз­гляду судом) у національних судах закріплена задля посилення їх зобов'язальної дії для держав-членів, як це випливає зі статті 249 Договору про ЄСпв та статті 10 Договору про ЄСпв, що дає пра­во національним судам застосовувати до держави-порушниці санкції за недотримання зобов'язань.

Цей аналіз робить свій посильний внесок в укріплення під­ґрунтя та встановлення меж прямої дії директив і спрямований на деміфологізацію, потреба в чому виникла через доктринальні поми­лки та юридичні коливання. Насправді одне з головних під-

тверджень прямої дії директив розвивається з ідеї, відповідно до якої держава, за логікою, не може протиставляти приватним особам невиконання зобов'язань, що містяться в директиві. З цього випли­ває, що межі прямої дії директив мають бути чітко окресленими.

По-перше, пряму дію можна оскаржувати лише в нетипо­вому контексті, скажімо, держава-член забула вжити необхідних заходів для виконання директиви чи транспозиціювала її лише частково, або ж ухвалила заходи, що не відповідають директиві. З цього слід зробити висновок, що в усіх випадках, коли дирек­тиву впроваджено правильно, її дія досягає приватних осіб через вжиті певною державою заходи для її виконання.

По-друге, принцип відведення забороняє державі проти­ставляти підсудним невиконання своїх зобов'язань, зокрема не­прийняття у визначений термін заходів для транспозиції директиви. Інакше кажучи, пряма дія директиви може мати значення лише в одному напрямі - у висхідній конфігурації, що зумовлює унемож-ливлення того, що можна назвати зворотною прямою дією. Як це чітко підкреслює французький адміністративний суддя, державні органи не можуть використовувати положення директиви, які не стали предметом транспозиції в національне законодавство.

З цих міркувань встановлені національним процедурним пра­вом терміни "втрати права через прострочення" можуть проти­ставлятися підсудним лише починаючи з дати опублікування за­ходів з транспозиції директиви; держава ж не може використати власну функціональну неспроможність, спираючись на запізні­лість діяльності суду. Однак це рішення, яке чудово сприйняли національні судові органи, пізніше змінено рішенням Суду ЄС, що, здається, дозволило державі-членові, яка не транспозиціювала чи неправильно транспозиціювала директиву, оскаржувати й про­понувати інший термін чинного розпорядження, починаючи з мо­менту набуття чинності права вимагати виконання відповідних зобов'язань, якщо цей термін не менш сприятливий, ніж той, що практикується для аналогічних дій у національному праві, і якщо він практично не унеможливлює чи надто не ускладнює відшко­дування, передбачене у зв'язку з порушенням права ЄС.

Право та інституції Європейського Союзу

Безсумнівно, в такому рішенні можна побачити узаконення певної невідповідності (порушення рівноваги) на користь проце­дурної самостійності національного права і на шкоду захисту прав підсудних та гарантуванню верховенства. Натомість дер­жава в жодному разі не може претендувати на протиставлення підсудному наслідків директиви, що мають на меті введення чи ускладнення (на основі директиви й незалежно від національ­ного законодавства з транспозиції") кримінальних санкцій сто­совно підсудних і які діють, порушуючи положення нетранспо-зиційованої чи погано транспозиційованої директиви. Однак, на­впаки, вилучення з принципу незворотної дії кримінальних зако­нів на користь м'якших узаконює застосування ще нетранспози-ційованої директиви, положення якої мають пряму дію.

По-третє, підсудність директиви залежить від спроможності національного судді ефективно застосовувати правову норму ЄС, що потребує об'єднання спеціальних умов прямої дії. Отож, що стосується директив, треба, щоб положення бути зрозумілими (чи придатними для уточнення завдяки судовому тлумаченню), безу­мовними (тобто з чітко встановленим для їх запровадження термі­ном) і щоб існування права державних органів на власну позицію не створювало перешкоди для прямого юридичного застосування, зокрема коли директива визначає мінімальні права, захист яких можуть забезпечувати національні судові органи.

Юридична сила прямої дії директив

Оскільки директива як така може створювати обов'язки ли­ше для держав, яким вона адресується, можлива пряма дія може бути лише вертикальною, що дає змогу підсудним посилатися на директиву, щоби змусити державу дотримуватися своїх зо­бов'язань і дати хід здобутим правам. Турбота про забезпечення обов'язкової та корисної дій директив спонукала суддю ЄС сут­тєво розширити поняття вертикальної прямої дії.

По-перше, Суд ЄС визнав, що підсудність директиви має бути корисною для всіх підсудних, бенефіціари підсудності ви­значаються незалежно від будь-якого органічного чи фор­мального критерію.

 

Право Європейського Союз)

По-друге, Суд ЄС узаконив "розділену вертикальну дію", стверджуючи, що положення директив можуть бути протиставле­ні в національних судових органах не лише державі як такій, а й будь-якому державному органові та юридичним особам, незалеж­но від органічного критерію, тобто від того, матимуть вони пуб­лічну чи приватну природу, як тільки йтиметься про органи чи ут­ворення, підпорядковані й підконтрольні державі, чи ті, що мають надмірні повноваження стосовно тих, що випливають з правил, які застосовуються у взаємовідносинах між приватними особами.

По-третє, Суд ЄС визнав, що вертикальний характер прямої дії директив не є перешкодою для їх підсудності як проти дер­жави як наймача, так і проти держави як державної влади - пер­шій, згідно з ідеєю відведення, не дозволено використовувати на свою користь неспроможність другої. Таку ситуацію можна ви­значити як побічну пряму дію.

Насамкінець, Суд не завагався об'єднати техніку розділеної вертикальної дії з побічною, визнаючи підсудність директив проти недержавного утворення, що діє як наймач.

Такий перехід від вертикальної прямої дії до розділеної вер­тикальної дії та побічної прямої дії, за можливості об'єднання двох останніх, не може не викликати запитання про вчасність визнання за директивами горизонтальної прямої дії в спорах між приватними особами. Однак, незважаючи на законні доктриналь-ні запитання, що луною відгукнулися в деяких генеральних ад­вокатів, і всупереч погрозливим наказам суддя ЄС все ж таки відмовився, спочатку натякаючи, а згодом цілком відкрито, від розширення меж прямої дії директив. Насправді визнання прямої дії директив стосовно держави-члена, яка не визнає своїх зо­бов'язань з її транспозиції та застосування, це одна справа; на відміну від цього, згідно з позицією Суду ЄС, поширення такої практики на стосунки приватних осіб повернуло б нас до ви­знання за Співтовариством права безпосередньо застосовувати це до приватних осіб, тоді як воно має такі компетенції лише за ухвалення постанов.

Право та інституції Європейського Союзу

Іншими словами, визнання горизонтальної прямої дії дирек­тив за нівелювання різниці між правом постанови та правом ди­рективи призвело б до перегляду типології правових актів ЄС, закріпленої авторами договорів, і до прихованої модифікації роз­поділу повноважень між Співтовариством та державами-члена­ми. Ці зауваження не заперечують того, що положення директив можуть створювати певні наслідки в спорах між приватними особами, як ми це пізніше побачимо. Серед іншого, визнано, що підсудний, на противагу адміністративному рішенню, може ос­каржити положення директиви, навіть якщо це оскарження ство­рює наслідки тільки для конкурентного підприємства.

Однак нещодавно судова практика узаконила форму проце­дурної дії директив у спорах, що мають горизонтальний харак­тер, яка, безсумнівно, посилює їх можливість протиставляння в правових відносинах приватних осіб. Таке поширення впису­ється в контекст застосування спеціальної процедури, встанов­леної директивою Ради 83/189/ЄЕС від 28 березня 1983 р. щодо превентивного усунення перешкод для вільного пересування, що випливає зі спеціальних норм і правил. Через нотифікацію одні­єю з держав-членів проекту спеціальних правил Комісія має пра­во призупиняти набуття чинності цього проекту до ухвалення узгодженого правила ЄС. Виникає потреба дізнатися, чи спеціа­льні правила, що були ухвалені протягом такого періоду призу­пинення й порушили вимоги директиви, дають економічному операторові змогу протиставляти їх і чи він може оскаржити в національних судах зобов'язання держави-члена, покладене на неї директивою, щоб перешкодити протиставленню спеціально­го правила в спорі проти іншого економічного оператора. Суд приймає друге рішення, стверджуючи, що йдеться не про ви­знання горизонтальної прямої дії директиви, оскільки остання в жодному разі не визначає матеріального змісту правової норми, на основі якої суддя має розв'язувати спір. Вона не створює ні прав, ні обов'язків для приватних осіб.

Йдеться лише про те, щоб зробити висновки із суттєвого по­рушення процедури, яке впливає на об'єктивну законність на­ціонального заходу і тому робить його непридатним для застосу-

Право Європейського Союзу 127

вання, зокрема й горизонтальний спір щодо договірних відносин між економічними операторами. Така практика, що ґрунтується на розрізненні процедурних і змістових директив, демонструє новий підхід до осмислення зв'язків між прямою дією, підсуд­ністю та пріоритетністю, який є наслідком еволюції практики Суду ЄС за останнє десятиліття. Можна напевне сказати, що по­станова чітко узаконює тезу про розмежування між підсудністю вилучення, що дозволяє підсудним скористатися правовою нор­мою ЄС задля отримання від національного судді можливості усунення колізійної національної норми, зокрема й горизонталь­ний спір, та прямою дією (у виняткових випадках - горизонталь­ною), функція якої полягає в забезпеченні мак-симальної підсуд­ності, зокрема через ефект заміщення права ЄС. Г) Рішення

Пряма дія рішень, адресованих приватній особі

Рішення ЄС, адресоване фізичній чи юридичній особі, ство­рює для останньої повну пряму дію на зразок положень догово­рів, що створюють обов'язки для приватних осіб. Це означає, що рішення створює права і/чи обов'язки для свого адресата, який може, звісно, скористатися цим у суді, а також права для третіх сторін, які можуть оскаржити рішення щодо підприємства, яко­му воно було адресоване (горизонтальна дія).

Пряма дія рішень, адресованих державам-членам

Рішення ЄС, що адресуються державам-членам, створюють обов'язки лише для них, але можуть також через рефлекторну дію створювати права для приватних осіб, які дістають змогу скористатися ними в національних судах.

Суд ЄС вирішив саме так, оскільки йдеться передусім про комбіновані положення договору, рішення й директиви, а потім уже про положення власне рішення, зокрема й рішення, які при­ймав орган, створений відповідно до угоди, укладеної між Спів­товариством і третіми країнами. Пряма дія таких рішень логічно обмежена вертикальною.

Право та інституції Європейського Союзу

Д) Міжнародні угоди Співтовариства Коли нема презумпції прямої дії

Принцип, відповідно до якого положення угод потенційно можуть створювати пряму дію, зумовлений, як ми це побачили, специфічною природою та власними характеристиками правопо­рядку ЄС. З цього випливає, що презумпція прямої дії, характер­на правовим нормам ЄС, не може автоматично поширюватися на угоди, укладені Співтовариством, чи угоди, укладені державами-членами. Насправді все залежить від духу, структури та терміно­логії цих договірних положень.

Зокрема, наприклад, Суд ЄС визнав, що через гнучкість сво­їх положень, велику кількість винятків, широту можливих від­ступів ГАТТ не можна розглядати загалом як таку, що здатна створювати права для підсудних. Натомість, коли природа і предмет угоди, що пов'язує Співтовариство, не суперечать одне одному, цілком імовірно, що положення угоди створюватимуть пряму дію. Крім того, якщо положення міжнародних угод віднов­лені в правовому акті ЄС, що за своєю природою може створю­вати пряму дію, або ж якщо правовий акт ЄС спеціально відси­лає до положень міжнародних угод, "європеїзація" договірних уточнень відновлює таким чином презумпцію прямої дії, влас­тиву правовому акту ЄС.

Такі ж критерії застосовуються до визначення можливості прямої дії угод, на основі яких засновано Світову організацію торгівлі. Суд ЄС, цілком визнаючи запроваджені правилами СОТ нововведення в сфері організації міжнародної торгівлі та зобов'язань, що пов'язують Співтовариство на підставі Марра-кеських угод, визнає, однак, що гнучкість процесу врегулювання спорів, зокрема можливість проведення переговорів, усуває пря­му дію правил СОТ у правопорядках тих країн, де вони мають застосовуватися. Звичайно ж, така гнучкість процедур урегулю­вання розбіжностей не обов'язково створює перешкоду для пря­мої дії норм, закріплених Співтовариством в угодах про вільну торгівлю, але цей наслідок випливає з того, що такі угоди вста­новлюють спеціальні інтеграційні відносини зі Співтовариством,

Право Європейського Союзу

тоді як угоди СОТ запроваджують певну асиметрію зо-бов'язань у тому сенсі, що вони ґрунтуються на принципі пере-говорів на основі взаємності та взаємних переваг. Крім того, цілком очеви­дно, що забезпечення прямої дії положенням СОТ призвело б до обмеження переговорних можливостей Співтова-риства та до розбалансованості в застосуванні угод на користь договірних сторін, які, як, наприклад, США, повністю запе-речили можли­вість будь-якої прямої дії положень договорів у своєму внутріш­ньому правопорядку. Мало того, пізніше Суд ЄС підтвердив, що така неможливість апелювання поширюється на рішення групи спеціалістів та апеляційного органу СОТ.

Визнання прямої дії міжнародних угод Співтовариства

Для того щоб угода, яка пов'язує Співтовариство, була під­судною (тобто щоб на неї можна було спиратися) в національних судах, треба, щоб вона задовольняла низку вимог. З одного боку, угода має припускати можливість створення прямої дії; з іншого боку, її положення мають відповідати спеціальним критеріями прямої дії: положення угоди, укладеної Співтовариством з тре­тіми країнами, треба визнавати як таке, що має пряму дію, якщо (з огляду на його умови, а також предмет і природу угоди) воно містить зрозуміле й чітке зобов'язання, для виконання та дії яко­го не потрібне прийняття жодного додаткового акта.

Зокрема, наприклад, Суд ЄС визнав пряму дію положень до­говорів про вільну торгівлю, співробітництво й асоціацію, навіть за змішаного характеру таких договорів. Такі ж критерії застосо­вуються для визначення можливості підсудності положень актів, які прийняли створені в рамках угод органи, таких як, напри­клад, рішення рад з питань асоціації. Нагадаймо, що проблему прямої дії міжнародних угод обговорювали досить широко, зок­рема щодо установчих угод Світової організації торгівлі: Суд ЄС стверджує, що запроваджених Марракеськими угодами нововве­день стосовно ГАТТ не досить для того, щоб узаконити визнан­ня за ними прямої дії, зокрема, через те що таку дію не визнають інші договірні сторони; це ж стосується і рішень органів, створе­них у рамках установчих договорів СОТ, з питань урегулювання

Право та інституції Європейського Союзу

Право Європейського Союзу

 

спорів. Такий висновок не вилучає можливості визнання за уго­дами підсудності в мінімальній формі, зокрема стосовно обов'яз­ку Суду ЄС і національних суддів відповідно тлумачити право ЄС у світлі положень договорів СОТ.