Поняття «Право Європейського Союзу», його особливості.

Поняття «Право Європейського Союзу», його особливості.

Право Європейського Союзу - унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу, результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Правом Європейського союзу є специфічний правопорядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, володіє самостійними джерелами і принципами. Автономність Права Європейського Союзу підтверджена рядом вирішень Європейського Суду.

Термін «право Європейського Союзу» увійшов до вживання з початку 1990-х рр. з появою Європейського Союзу, до цього правовий масив, що склався, позначався як «право Європейських співтовариств», «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю «Право Європейського Союзу». Деякі учені розглядають поняття «Право Європейського Союзу» як синонім ширшого поняття «Європейське право», використовуваний у вузькому змісті.

Центральною ланкою, ядром права Європейського Союзу і права Європейських співтовариств є право Європейського Співтовариства (право ЄС). Стрижнем же, конструкцією права ЄС, що несе, є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш спільного характеру, що визначають сенс, вміст, реалізацію і розвиток всіх останніх норм права ЄС.

Право ЄС-система правових норм,які забезпечують розвиток європейської інтеграції і регулюють суспільні відносини, пов’язані з цим процесом.

Особливості права ЄС:

1-верховенство-перевага європейських норм над націон,конст,незалежно від часу їх прийняття.

2-пряма дія-застосування національною владою і судами держав-членів безпосередньо,незалежно від наявності імплементаційних актів.

3-інтегрування в національні правові системи держав-членів.

4-забезпечення дії норм європейського права, а також їх застосування юрисдикційним захистом-захист з боку нац.судів і суду ЄС.

 

2. Право Європейського Союзу: основні поняття та категорії

Право ЄС – специфічна правова система, норми якої регулюють суспільні відносини, що складаються в ході інтеграційних процесів в рамках ЄС.

Поняття «Право ЄС» можна розглядати у таких аспектах:

1) самостійна правова система;

2) як наука, що вивчає цю систему;

3) навчальна дисципліна, яка має свій предмет (суспільні відносини, які склались і складаються в результаті взаємодії держав-членів ЄС, а також між інститутами і органами ЄС), та методи (координації, субординації, уніфікації, гармонізації);

4) як комплексна галузь знань.

У науковій та навчальній літературі склалися три підходи до побудови внутрішньої системи права Європейського Союзу.

1. Функціональний підхід, що виходить в систематизації з аналізу причин прийняття та соціального призначення норм. У рамках цього підходу виділяють

- Інституційне право - норми, покликані закріпити пристрій і компетенцію організації Європейського Союзу, статус її інститутів;

- Матеріальне право - норми регулювання різних сторін суспільного життя (право економічного союзу, зовнішньоекономічне право та ін);

- Процесуальне право.

2. Структурний підхід.

Лісабонський договір ліквідував «структуру трьох опор» Євросоюзу, і право Євросоюзу набуває у зв'язку з цим більш цілісний характер. Але при цьому в ньому поділяються первинне і вторинне право.

первинне право (раніше - «перша опора» права Європейського Союзу) складає так зване комунітарне право, тобто право Європейських співтовариств, сукупність юридичних норм, які обслуговують Європейські Співтовариства.

Норми первинного права ЄС мають конституційне значення і мають імперативний характер.

В системі первинного права закріплені загальні цілі Європейської інтеграції: соціально-економічні, зовнішньополітичні, гуманітарні, правоохоронні, організаційні.

Закріплені тут також спеціальні цілі, що визначають зміст окремих напрямків діяльності Співтовариств, присвячені конкретним сферам політики: промислової політики, аграрної політики, науково - технічної політики та ін..

Загальні і спеціальні цілі закріплені в джерелах первинного права як норми і мають вищу юридичну силу, це так звані цілі - норми.

Вторинне право - це нормативні акти Європейського Союзу, заснованого в 1991 р. на основі Європейських Співтовариств. це правила, що закріплюють основи правового положення Європейського Союзу в цілому, насамперед цілі та принципи діяльності Євросоюзу, єдиний порядок перегляду установчих документів Союзу.

відносно самостійне місце в структурі права займає Шенгенська право, яке спочатку розвивалося як самостійне, поза права Європейського Союзу. У 1985-1990 рр.. групою держав - членів ЄС була вироблена система правових норм, що регулюють різноманітні відносини в зв'язку з встановленням прозорості кордонів: визначення єдиних правил в'їзду на територію, порядку перетину кордонів приватними особами і транспортом, скасування митних перевірок, взаємодія митних служб і поліцій, введення єдиного візового режиму на кордонах з третіми країнами.

Суб’єкти права ЄС

До суб'єктів права ЄС належать учасники інтеграційних відносин, які є носіями прав і обов'язків, що безпосередньо випливають з правопорядку Євросоюзу. Всі суб'єкти права Євросоюзу здатні реалізовувати свої права та обов'язки шляхом прямої участі в інтеграційних відносинах.

В інтеграційних відносинах, які регулюються правом Євросоюзу, суб'єкти цього права беруть участь або безпосередньо (фізичні та юридичні особи), або через уповноважені ними органи (держави-члени та ЄС).

Коло суб'єктів права ЄС визначають Договори про Євросоюз та функціонування Євросоюзу, рішення Суду ЄС.

Усі вони отримують відповідні права і обов'язки і можуть реалізувати свою правосуб'єктність шляхом звернення до Суду ЄС.

Передбачені Договором про функціонування ЄС постанови інститутів ЄС (регламенти, директиви, рішення) можуть створювати права і обов'язки для всіх суб'єктів права Євросоюзу.

Союз має правосуб'єктність. У кожній з держав-членів співтовариство користується найширшою правоздатністю, яку мають юридичні особи згідно із національними законодавствами; воно може, зокрема, придбавати чи відчужувати рухоме або нерухоме майно, виступати стороною в судових слуханнях.

Таким чином, в якості основних суб'єктів даної правової системи сьогодні виступають:

- громадяни Союзу, в якості яких автоматично визнаються громадяни всіх його держав-членів;

- юридичні особи, які мають офіційне місцезнаходження на території Союзу, в тому числі "європейські" юридичні особи (організації, створюються відповідно до законодавства Союзу);

- держави - члени Союзу та їх компетентні органи (уряду, парламенти, національні суди, прокуратури тощо);

- Європейський Союз у цілому та його структурні підрозділи.

Як суб'єктів права Європейського Союзу також можуть виступати треті країни (держави, що не входять до складу Союзу), іноземні громадяни, апатриди (особи без громадянства) та іноземні юридичні особи, що проживають, знаходяться або здійснюють свою діяльність у межах Союзу.

4. Система і структура права ЄС

Право Європейського Союзу - це система правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції та діяльність ЄС.

Система права ЄС постійно змінюється. Але це не означає, що не можна виділити такі її окремі складові, як галузі та інститути.

До галузей права ЄС належать: сукупність правових норм, які визначають правове становище Союзу; правове регулювання внутрішнього ринку; торгівельне та комерційне право; право конкуренції; право охорони навколишнього середовища; право щодо державних замовлень; трудове право; право зовнішніх зносин тощо.

Щодо інститутів права Євросоюзу, то можна говорити про два їх види. По-перше, це інститути, що є загальними для всієї системи права ЄС. До них належать визнання, правонаступництво, відповідальність. Окрім цього, у кожній галузі права Євросоюзу формуються свої інститути. В межах правового регулювання внутрішнього ринку ЄС існують такі інститути, як свобода пересування товарів, вільний рух людей, свобода економічної діяльності і надання послуг, вільний рух капіталів.

Характеристика системи права ЄС буде неповною, якщо не звернути уваги на таку її особливість: названі галузі та інститути права Євросоюзу, як правило, не охоплюють повністю правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише доповнюють відповідні галузі національного права держав-членів. Винятками з цього правила є норми, що визначають правовий стан ЄС та право зовнішніх зносин ЄС.

Тому будь-яка стратегія на зближення законодавства третіх країн, включаючи Україну, до права ЄС повинна враховувати цю особливість системи права європейського інтеграційного об'єднання.

Євросоюз є структурою, яка регулює здійснення економічної, політичної та правової інтеграції 28 європейських держав.

Право Євросоюзу за своєю структурою поділяється на первинне та вторинне.

До первинного права ЄС належать норми міжнародних договорів, які становлять правову основу для функціонування всіх складових елементів, що формують Євросоюз. Первинне право ЄС створює правові засади для ухвалення законодавчих та інших правових актів Союзу.

Вторинне право ЄС являє собою більш складну підсистему норм. До нього відносять норми, які закріплені в актах органів Союзу, а також у міжнародних угодах, що уклали між собою європейські співтовариства та інші суб'єкти міжнародного права. Вторинне право не повинно суперечити первинному, яке є основою правопорядку ЄС.

 

 

Єдиний європейський акт

Потреба в тіснішій співпраці держав-членів ЄС в політичній сфері, в затвердженні самобутності та ідентичності Європейських співтовариств на міжнародній арені викликала необхідність внесення істотних змін до Римських засновницьких договорів та створення Європейського Союзу. Скликана в цих цілях міжурядова конференція підготувала проект нового засновницького акту, який отримав назву Єдиного європейського акту. Він був підписаний представниками всіх держав-членів в лютому 1986 р., належним чином ратифікований на основі національних конституційних процедур і вступив в силу з 1 липня 1987 р.

Документ складався з преамбули і 4 розділів, включаючи в себе ряд декларацій, прийнятих на конференції.

Договором було зроблено наступні внески та інституційні зміни:

-формується концепція єдиного внутрішнього ринку яка базуватиметься на 4 свободах (вільний рух товарів, вільний рух осіб, вільний рух капіталу, вільний рух послуг)

-визначено принцип солідарності – економічної та соціальної згуртованості Європейської Спільноти (допомога біднішим регіонам і країнам Спільноти),

-започатковано нову законодавчу процедуру співпраці, яка розширила повноваження Європейського Парламенту,

-вдосконалено систему ухвалення рішень в Раді (процедура голосування кваліфікованою більшістю щодо питань внутрішнього ринку),

-прийнято заходи щодо координації грошово-кредитної політики держав-членів,

-прописано процедуру утворення судового органу першої інстанції (на запит Суду, після консультації з Парламентом, Рада одностайним рішенням може створити такий орган. Члени цього органу обираються за спільною згодою урядами держав-членів строком на шість років)

Таким чином, в єдиний документ було включено різні ініціативи щодо заохочення інтеграції у сфері соціальних прав, досліджень, та навколишнього середовища.

Маастрихтський договір

Маастриихтський договір, також відомий, як договір про Європейський Союз (ДЄС), був підписаний 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейської спільноти і набрав чинності 1 листопада 1993. Це призвело до утворення Європейського Союзу. Договір став результатом окремих консультацій стосовно політичного і валютного союзів.

Маастрихтський договір передбачав запровадження спільної валюти євро та засновану на трьох стовпах структуру ЄС. Європейський Союз об'єднав Європейські спільноти та дві інших підвалини політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Також договором запроваджувалися посади європейського омбудсмена, європейського інспектора з захисту даних, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди. Зокрема, референдум у Данії 1992року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди.

Початково регулювання в межах Європейських спільнот стосувалось переважно питань у сфері економіки та торгівлі. Серед владних інституцій найширші владні повноваження отримали Європейська Комісія та Європейський суд, обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент обирається безпосередньо громадянами членів Європейської спільноти.

Засновники Європейського Союзу в задекларували наміри щодо подальшого делегування організації ширших повноважень у зовнішній політиці, військовій галузі і судочинстві, що знайшло вияв у подальшій еволюції ЄС. Дані наміри зіштовхнулись із необхідністю тривалих узгоджень із національними урядами.

Країни, що підписали Маастрихтський договір, виділили 5 критеріїв для країн-претендентів на вступ до ЄС(Маастрихтські критерії): дефіцит державного бюджету не має перевищувати 3% ВВП; державний борг повинен складати менше 60% ВВП; держава протягом 2-х років повинна брати участь у механізмі валютних курсів та підтримувати курс національної валюти в заданому діапазоні; рівень інфляції не має перевищувати 1,5% середнього значення трьох країн-учасниць ЄС з найбільш стабільними цінами; довгострокові відсоткові ставки по державним облігаціям не мають перевищувати 2% середнього значення відповідних ставок в країнах з найнижчою інфляцією.

Амстердамський договір

Маастрихтський договір передбачав скликання у 1996 р. конференції представників урядів держав-членів для розгляду тих положень договору, перегляд яких передбачений відповідно до завдань, закріплених у статтях А та В (ст. N. 2 Договору про Євросоюз). Така конференція розпочалась у м. Турині в 1996 р. і завершилась у м. Амстердамі підписанням 2 жовтня 1997 р. Амстердамських домовленостей, які шляхом перегляду багатьох положень Маастрихтського договору створили новий правовий механізм європейської інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу.

Амстердамські домовленості у формі консолідованих текстів двох договорів - Договору про Європейський союз та Договору про заснування Європейського співтовариства - набрали чинності 1 травня 1999 р. після їх ратифікації усіма 15 державами-членами. Амстердамські договори внесли подальші зміни до Договору про заснування Європейського співтовариства.

Амстердамські договори вплинули на механізм, який забезпечував гомогенний розвиток правової інтеграції в Євросоюзі. Так, Договір про Євросоюз дає змогу окремим державам-членам інтегруватися швидше за інших, якщо останні не бажають дотримуватися темпів, запропонованих першими. Договір дозволяє окремим державам-членам встановлювати між собою більш тісні зв'язки, використовуючи інститути, процедури й механізми Євросоюзу та Європейського співтовариства. При цьому до такої співпраці висувалася низка вимог. Зокрема, подібна співпраця має бути спрямована на досягнення цілей Союзу, не виходити за межі установчих документів, використовуватися як винятковий спосіб, поширюватися на більшість держав-членів, не впливати на acquis communautaire, не порушувати повноваження, права, зобов'язання та інтереси держав-членів, які не залучені до такої співпраці, тощо. Окрім цього, якщо така співпраця стосувалася питань, що підпадають під дію положень Договору про заснування Європейського співтовариства або розділу VI Договору про Євросоюз, то для започаткування такої співпраці необхідно було отримати дозвіл, ухвалений кваліфікованою більшістю всіх держав-членів Євросоюзу (ст. 43.1 Договору про заснування Європейського співтовариства).

Амстердамські договори стали ще одним етапом у розвитку правового механізму європейської інтеграції, що здійснюється в рамках Євросоюзу.

 

 

Ніццький договір

В лютому 2000 р. була скликана нова конференція урядів держав - членів для підготовки наступної, ще більш радикальної реформи засновницьких документів Європейського Союзу.

Вона завершилася 11 грудня 2000 у французькому місті Ніцца, де на рівні глав держав / урядів країн Союзу був схвалений текст документа, що змінює Договір про Європейський Союз і договори, що засновують всі три Європейські співтовариства.

Відповідний документ тому був названий Ніццьким договором (це офіційне найменування), хоча його підписання в остаточному вигляді відбулося 26 лютого 2001 в Брюсселі. Вступив в силу Ніццький договір після ратифікації його всіма державами - членами 1 лютого 2003. Ніццький договір спрямований виключно на те, щоб змінити і доповнити установчі акти Союзу і співтовариств. Безпосередньо причина і мета Ніццького договору вказана в його преамбулі - «завершити розпочатий Амстердамським договором процес, який покликаний підготувати інститути Європейського Союзу до функціонуванню в розширеному Союзі». Лейтмотивом Ніццького договору стала підготовка самого Європейського Союзу до вступу нових 12 держав. На самій же Ніццькій конференції було позначено 13 держав - кандидатів. Усім технічним питанням майбутнього приєднання був присвячений Протокол про розширення, прийнятий разом із Договором.

Зажадав деяких змін і правовий статус самих наднаціональних інститутів. З цією метою Ніццьким договором був змінений порядок формування Комісії і була встановлена гранична чисельність її складу (26 осіб).

З урахуванням розширення були змінені квоти на заміщення місць в Європейському парламенті, Економічному і Соціальній комітеті, Комітеті регіонів. Піддався коррективам і розподіл квот при проведенні «зваженого» голосування в Раді.

Зміни торкнулися і граничної кількості депутатів. Замість нічим не виправданого числа 700, встановленого Амстердамським договором, Ніццький договір називає число 732. Нова межа кількості депутатських місць складає суму квот держав - членів на заміщення місць у Європейському парламенті з урахуванням усіх 12 держав, які планують приєднатися в Протягом першої декади XXI століття.

Демократизація законодавчого процесу також мала місце в положеннях Ніццького договору. Йдеться, зокрема, про подальше скорочення кількості допустимих випадків застосування державами - членами права вето на законопроекти та інші рішення. Воно помітно знижує ефективність функціонування Союзу вже зараз. Коли ж у Європейському Союзі буде 27 країн і більше, то збереження у кожного з його членів права вето може про паралізувати роботу всієї організації.

Отже, Ніццький договір 2001 став в переважному підготовкою Європейського Союзу до розширення, яке потягнуло за собою інституційну реформу Союзу, результатом якої стали нові правила побудови й функціонування механізму політичної влади на «європейському» рівні.

Проект конституції ЄС

Європейська Конституція — проект Конституції Європейського Союзу, підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом, упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі; він мав набути чинності після ратифікації в усіх країнах Європейського Союзу.

Конституційний договір покликаний спростити правовий доробок Європейського Союзу шляхом заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої процедури, зменшення правових інструментів та уточнення повноважень Союзу. Серед головних нововведень Конституції — юридичний статус ЄС; запровадження посади президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання; вдосконалення інституційної структури; подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів тощо.

Станом на кінець 2005 року Конституційний договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембурґ, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія,Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005) і Нідерландах (червень 2005 року) дали негативний результат, доля Конституційного договору лишається невизначеною.

Лісабонська угода стала альтернативою Європейській конституції. Офіційне підписання Лісабонської Угоди відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Станом на 13 листопада 2009 року Угоду затвердили всі 27 країн ЄС. Угода набрала чинності 1 грудня 2009 року.

Найголовніші здобутки Конституції Європейського Союзу такі:

– Проголошується відкритість ЄС для “всіх європейських країн, які поважають цінності ЄС і вважають за потрібне втілювати їх спільно”. Це положення є важливим для України, оскільки, як і більшість попередніх декларацій ЄС, не зачиняє двері перед нашою державою у справі вступу до поважної європейської організації.

– Конституція підтверджує принцип вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів, однак наголошує, що ЄС “поважатиме національні ідентичності країн-членів, базовані на їхній політичній та конституційній структурі”, а також “поважатиме життєві державні функції країн-членів, включно з територіальною цілісністю, підтриманням закону та порядку та забезпеченням міжнародної безпеки”.

 

Компетенція ЄС та ї види

Компетенція ЄС - це сукупність прав і повноважень, необхідних для діяльності Союзу. Вони стосуються питань, що перебувають у віданні ЄС (предметна компетенція), та здатності Союзу впливати на вирішення питань предметної компетенції (регулююча компетенція). Різновидом регулюючої компетенції є юрисдикційна компетенція.

Компетенція Євросоюзу базується на праві ЄС і, як у більшості міжнародних міжурядових організацій, має функціональний характер, оскільки спрямована на реалізацію функцій об'єднання. Однак, на відміну від міжнародних організацій, Союз не має загальної або притаманної йому компетенції. Правові акти ЄС повинні мати власну правову основу, визначену установчими договорами.

Установчі договори про ЄС окреслюють межі компетенції Союзу (принцип наділення повноваженнями) та засоби її реалізації (принципи субсидіарності і пропорційності).

Відповідним чином поділяється компетенція ЄС.

Внутрішня компетенція надана Союзу для регулювання відносин на своїй території. Зовнішня компетенція необхідна для регулювання відносин з іншими суб'єктами міжнародного права. Основними правовими інструментами реалізації внутрішньої компетенції є постанови. До них належать регламенти, директиви, рішення.

Зовнішня компетенція реалізується шляхом укладання міжнародних угод.

Одним із найбільш конфліктних питань діяльності Євросоюзу був розподіл компетенції між державами-членами та об'єднанням. У Лісабонських договорах зроблено спробу однозначно вирішити це питання шляхом поділу компетенції на виключну, спільну, доповнюючу та спеціальну.

Виключна компетенція означає, що у випадках, коли установчі договори надають Союзу компетенцію у визначеній сфері, тільки об'єднання можуть займатися законотворенням і ухвалювати юридично зобов'язуючі акти; держави-члени не можуть самостійно здійснювати подібні дії, окрім як у випадку, якщо вони уповноважені на це Союзом, або з метою втілення у життя актів Союзу.

Доповнююча компетенція Союзу є новою категорією, яка з'явилися в результаті підписання Лісабонських договорів. Вона надана Союзу для здійснення діяльності з підтримки, координації або доповнення діяльності держав-членів, не підмінюючи при цьому їхню компетенцію у відповідних сферах. Здійснення гармонізації законодавчих і регламентарних актів держав-членів у сферах доповнюючої компетенції заборонено.

Спеціальна компетенція Союзу не належить до тих категорій, назви яких спеціально згадуються у Лісабонських договорах. Вона стосується сфер, які хоча і визначені в установчих договорах, однак не входять до виключної, спільної і доповнюючої компетенції.

Таким чином, Європейський Союз наділений компетенцією з боку держав-членів, яка дозволяє йому регулювати інтеграційні процеси в межах ЄС та брати активну участь у міжнародних відносинах. Правові засади компетенції визначені установчими договорами та рішеннями Суду ЄС. Союз не може самостійно змінювати свою компетенцію. Компетенція ЄС буває внутрішньою і зовнішньою, явно вираженою і дорозумілою. Як явно виражена, так і дорозуміла компетенція може бути виключною, спільною з державами-членами, доповнюючою та спеціальною.

Джерела права ЄС, їх види

Норми права ЄС, як і в інших правових системах, створюються шляхом їх закріплення в певних джерелах.

Джерела права Європейського Союзу - це зовнішні форми виразу його правових норм.

Коло джерел права ЄС включає всі основні види документів, що є характерними для сучасної правової цивілізації: нормативні акти, нормативні договори, судові прецеденти. В деяких випадках формуються і правові звичаї, але роль самостійного джерела права ЄС за ними не визнається.

В західній літературі до джерел права ЄС також відносять акти індивідуального, рекомендованого та політичного характеру, що не мають юридично обов'язкового характеру. Їх ще називають "м'яким правом".

Особливе місце займають прецеденти - третинні джерела. Вони мають риси вторинного та первинного права й знаходяться між ними.

Система джерел права ЄС:

1)за способом утворення:

- первинні (основні);

- вторинні (похідні).

У свою чергу вторинні джерела за процедурою прийняття поділяються на:

- законодавчі;

- незаконодавчі.

2) за юридичною силою

а) обов’язкові (у порядку ієрархічності):

б) рекомендаційні:

3) за формою зовнішнього виразу:

- писані (установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС; нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС);

- неписані (основні принципи права ЄС та прецеденти судових органів ЄС);

4) за сферою дії:

- внутрішні – ті, що діють виключно в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти інституцій ЄС, прецеденти судових органів ЄС);

- зовнішні – ті, що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС, змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).

5) за суб’єктом прийняття (відповідно відрізняються процедурою прийняття):

- джерела, що приймаються державами-членами (установчі договори ЄС);

- джерела, що приймаються ЄС як суб’єктом права (міжнародні угоди ЄС);

- акти Ради, Парламенту, ЄК, ЄР, ЄЦБ тощо.

Первинне право ЄС

Джерела первинного права – норми установчих договорів, створені самими державами, мають особливу юр. силу в порівнянні з іншими джерелами права ЄС. Щодо них діють принципи прямої дії – як і норми КУ – застосовуються безпосередньо і створюють права і обов’язки для фізичних і юридичних осіб, в т. ч. і судів ЄС. Стосовно прямої дії важливим є застосування принципу відповідальності держави за невиконання норм установчих договорів. Норми первинного права мають вищу юр. силу над нормами вторинного права. Будь-які акти ЄС не повинні суперечити нормам установчих договорів.

До найважливіших актів первинного права належать:

Установчі договори Європейських Спільнот разом із протоколами та додатками:

Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля та Сталі (підписаний 18 квітня 1951 р., набрав чинності 23 липня 1952 р.)

Договір про створення Європейського Співтовариства з Атомної Енергії (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

Договори, які змінюють та підтверджують установчі договори:

Конвенція про деякі спільні органи для ЄЕС та Євратому (підписана разом із договорами 25 березня 1957 р., набрала чинності 1 січня 1958 р.)

Договір про об'єднання виконавчих органів трьох структур ЄЕС, Євратому та ЄСВС (підписаний 8 квітня 1965 р., набрала чинності 1 липня 1967 р.)

Перший (Люксембурзький) Бюджетний Договір (1970 р.)

Другий Бюджетний Договір (1975 р.)

Угоди про прийняття нових членів: Данії, Ірландії, Великобританії (від 1 січня 1972 р.), Греції (від 1 січня 1981 р.), Іспанії, Португалії (від 1 січня 1985р.), Австрії, Фінляндії, Швеції (від 1 січня 1995 р.)

Єдиний Європейський Акт (підписаний 7 лютого 1986 р., набрав чинності 1 липня 1987 р.)

Договір про Європейський Союз (Маастрихтський) (підписаний 7 лютого 1992 р., набрав чинності 1 листопада 1993 р.)

Амстердамський Договір (підписаний 2 жовтня 1997 р., набрав чинності 1 травня 1999 р.)

Ніццький Договір (парафований 11 грудня 2000 р. і підписаний 26 лютого 2001 р.)

Також Лісабонський договір(Договір про реформу).

Вторинне право ЄС

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів.

- регламенти (є нормативно-правовим актом загального характеру, що у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії, тобто він підлягає застосуванню владою і судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала дана держава за їхнє прийняття чи ні.)

Регламент Європейського Союзу — це нормативно-правовий акт, що встановлює правила поведінки загального характеру, має пряму дію та у всіх елементах обов’язковий для усіх суб’єктів європейського права.

- директиви

Директиви є головним, за обсягом, джерелом, у якому закріплені норми європейського права навколишнього середовища.

Директива — нормативно-правовий акт Європейського Союзу, що закріплює правила загального характеру, має юридично обов’язкову силу і є обов’язковим для виконання на території усього Європейського Союзу.

Директиви використовуються для гармонізації національного права, тобто для введення спільних основ правового регулювання у конкретних сферах суспільного життя. Вони визначають цілі та результати, яких необхідно досягти.

- рекомендації та висновки (не обов’язкові до виконання, проте Суд ЄС постановив, що вони мають враховуватись при прийнятті рішень).

Характерною рисою рекомендацій та висновків є те, що вони не нормативно-правові акти. Рекомендації та висновки не обов’язкові для виконання і носять лише рекомендаційний, дорадчий характер.

- рішення (це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи обов'язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких, нерідко технічних питань і обов'язкові тільки для тих суб'єктів, яким вони адресовані. Причому адресатом не обов'язково повинна виступати держава, це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи.)

Рішення — це індивідуальні законодавчі акти, які є обов’язковими для сторін, яким адресуються. Вони відрізняються від директив і регламентів своєю особливою природою.

Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - рішення Суду. (Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці рішення утворюють одне з найважливіших джерел права ЄС)

Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами, міжнародні договори Європейського Союзу.

Специфіка міжнародних договорів, що укладаються ЄС, полягає в тому, що їхні положення не повинні суперечити установчим договорам.)

 

Вторинне право ЄС

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів.

- регламенти (є нормативно-правовим актом загального характеру, що у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії, тобто він підлягає застосуванню владою і судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала дана держава за їхнє прийняття чи ні.)

Регламент Європейського Союзу — це нормативно-правовий акт, що встановлює правила поведінки загального характеру, має пряму дію та у всіх елементах обов’язковий для усіх суб’єктів європейського права.

- директиви (їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються мета і результати, які повинні бути досягнуті, однак національній владі надається право самій визначати, в якій формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця мета може бути досягнута.)

Директиви є головним, за обсягом, джерелом, у якому закріплені норми європейського права навколишнього середовища.

Директива — нормативно-правовий акт Європейського Союзу, що закріплює правила загального характеру, має юридично обов’язкову силу і є обов’язковим для виконання на території усього Європейського Союзу.

- рекомендації та висновки (не обов’язкові до виконання, проте Суд ЄС постановив, що вони мають враховуватись при прийнятті рішень).

Характерною рисою рекомендацій та висновків є те, що вони не нормативно-правові акти. Рекомендації та висновки не обов’язкові для виконання і носять лише рекомендаційний, дорадчий характер.

- рішення (це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи обов'язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких, нерідко технічних питань і обов'язкові тільки для тих суб'єктів, яким вони адресовані. Причому адресатом не обов'язково повинна виступати держава, це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи.)

Рішення — це індивідуальні законодавчі акти, які є обов’язковими для сторін, яким адресуються. Вони відрізняються від директив і регламентів своєю особливою природою.

Як правило, рішення стосуються спеціальних, вузьких, переважно технічних питань і обов’язкові лише для тих суб’єктів європейського права, яким адресовані.

- Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - рішення Суду. (Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці рішення утворюють одне з найважливіших джерел права ЄС. Це підтверджується в рівній мірі тим, що рішення Суду ЄС носять остаточний характер і обов'язкові для всіх суб'єктів права ЄС. Невиконання рішень Суду тягне за собою застосування санкцій, передбачених засновницькими договорами.)

- Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами, міжнародні договори Європейського Союзу

 

 

Прецедентне право ЄС

Прецедентне право становить окрему категорію джерел поряд з первинним і вторинним правом. За своєю юридичною сил