Принцип субсидіарності та пропорційності в праві ЄС

Застосування ст. 308 Договору про ЄС стало однією з причин невдоволення з боку держав-учасниць, які бачать в застосуванні відповідного механізму спробу невиправданого розширення сфери юрисдикції ЄС, а отже, і сфери застосування європейського права. З метою обмеження цієї тенденції, в засновницьких договорах ЄС було закріплено принцип пропорційності та субсидіарності, що мав обмежити неконтрольоване розширення сфери юрисдикції ЄС. Цей принцип закріплено у ст. 5 Договору про заснування ЄС. Його деталізації присвячені також спеціальний Протокол та Декларація, що додаються до Амстердамського договору.

Відповідно до принципу пропорційності інститути ЄС здійснюють свою юрисдикцію тільки в межах тих повноважень, що передані ЄС з боку держав-учасниць за установчим договором, а також для реалізації цілей передбачених цим договором.

Своєрідним продовженням і доповненням принципу пропорційності служить субсидіарність. Вже та обставина, що принципи пропорційності і субсидіарності сформульовані в одній ст. 5 Договору про ЄС підтверджує, що автори названих текстів розглядали їх у єдності і виходили з їхньої взаємодоповнюваності.

Принцип субсидіарності передбачає, що у випадках, коли досягнути цілей, які стоять перед ЄС неможливо зусиллями окремих держав-учасниць, а також, коли потрібними є спільні дії всіх членів ЄС, то вирішення цих проблеми і здійснення конкретних дій стає справою самого ЄС, тобто однією з головних умов застосування принципу субсидіарності є необхідність спільних дій, спільних зусиль держав-учасниць.

За цим принципом ЄС і його інститути повинні проявляти активність там, де держави-члени не в змозі успішно самостійно вирішувати проблеми своїх народів, а також там, де дії на рівні співтовариства здатні принести кращий результат, ніж коли проблема розв'язується на рівні окремих держав.

Подальше уточнення змісту принципу субсидіарності міститься у Протоколі №30, який є додатком до Амстердамського договору про заснування ЄС. Принцип субсидіарності визначає засади розподілу компетенцій між європейськими інтеграційними організаціями та державами-членами. Закріплення цього принципу в установчому договорі дозволило встановити певні обмеження на подальше неконтрольоване розширення компетенції європейських інтеграційних організацій за рахунок її звуження у держав-членів.

 

Міжнародна правосуб'єктність Європейського Союзу

З набуттям чинності Договору про реформу, держави-члени ЄС визнають міжнародну правосуб'єктність Європейського Союзу, яка включатиме право укладати міжнародні договори, а також набувати членства в міжнародних організаціях у межах своєї компетенції. До цього часу міжнародною правосуб'єктністю володіли Європейське Співтовариство та Євратом. Примітно, що з набуттям чинності Договору зникнуть з вжитку терміни "Європейське Співтовариство" та "Євратом", які замінить термін "Європейський Союз". Зникне також "піларна" структура Євросоюзу, яка призводила до непорозумінь у відносинах з третіми країнами щодо точного розподілу компетенцій між ЄС та державами-членами (перший "пілар" - компетенція (та правосуб'єктність) Європейського Співтовариства, другий "пілар" – міждержавне співробітництво у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики з єдиною інституційною інфраструктурою, але без міжнародної правосуб'єктності). Замість цього, Договір встановить чіткі підстави виникнення міжнародної правосуб'єктності ЄС:

§ випадки, які прямо передбачені Договором;

§ випадки, в яких укладення міжнародного договору необхідне для досягнення цілей та завдань, визначених Договором;

§випадки, в яких укладення міжнародного договору передбачається внутрішнім законодавчим актом ЄС;

§ випадки, в яких укладення міжнародного договору може "вплинути на спільні правила всередині ЄС".

Водночас, держави-члени зберігають за собою право укладати міжнародні договори за винятком випадків, коли такі договори суперечать компетенціям ЄС, або чинному міжнародному договору за участю ЄС.

Крім введення міжнародної правосуб'єктності, Договір також запроваджує єдину процедуру укладення міжнародних договорів за участі ЄС.

Ще одним важливим елементом міжнародної правосуб'єктності є здатність обмінюватися дипломатичними місіями з третіми державами.

Щодо постійних представництв ЄС у третіх державах, то перша така дипломатична місія була акредитована в Англії 1968р. Далі були створені постійні представництва ЄС в США, Японії, Канаді, Австралії. До середини 90-х років створено представництва ЄС у 58 країнах

 

 

Джерела права ЄС, їх види

Норми права ЄС, як і в інших правових системах, створюються шляхом їх закріплення в певних джерелах.

Джерела права Європейського Союзу - це зовнішні форми виразу його правових норм.

Коло джерел права ЄС включає всі основні види документів, що є характерними для сучасної правової цивілізації: нормативні акти, нормативні договори, судові прецеденти. В деяких випадках формуються і правові звичаї, але роль самостійного джерела права ЄС за ними не визнається.

В західній літературі до джерел права ЄС також відносять акти індивідуального, рекомендованого та політичного характеру, що не мають юридично обов'язкового характеру. Їх ще називають "м'яким правом".

Особливе місце займають прецеденти - третинні джерела. Вони мають риси вторинного та первинного права й знаходяться між ними.

Система джерел права ЄС:

1)за способом утворення:

- первинні (основні);

- вторинні (похідні).

У свою чергу вторинні джерела за процедурою прийняття поділяються на:

- законодавчі;

- незаконодавчі.

2) за юридичною силою

а) обов’язкові (у порядку ієрархічності):

б) рекомендаційні:

3) за формою зовнішнього виразу:

- писані (установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС; нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС);

- неписані (основні принципи права ЄС та прецеденти судових органів ЄС);

4) за сферою дії:

- внутрішні – ті, що діють виключно в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти інституцій ЄС, прецеденти судових органів ЄС);

- зовнішні – ті, що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС, змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).

5) за суб’єктом прийняття (відповідно відрізняються процедурою прийняття):

- джерела, що приймаються державами-членами (установчі договори ЄС);

- джерела, що приймаються ЄС як суб’єктом права (міжнародні угоди ЄС);

- акти Ради, Парламенту, ЄК, ЄР, ЄЦБ тощо.

Первинне право ЄС

Джерела первинного права – норми установчих договорів, створені самими державами, мають особливу юр. силу в порівнянні з іншими джерелами права ЄС. Щодо них діють принципи прямої дії – як і норми КУ – застосовуються безпосередньо і створюють права і обов’язки для фізичних і юридичних осіб, в т. ч. і судів ЄС. Стосовно прямої дії важливим є застосування принципу відповідальності держави за невиконання норм установчих договорів. Норми первинного права мають вищу юр. силу над нормами вторинного права. Будь-які акти ЄС не повинні суперечити нормам установчих договорів.

До найважливіших актів первинного права належать:

Установчі договори Європейських Спільнот разом із протоколами та додатками:

Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля та Сталі (підписаний 18 квітня 1951 р., набрав чинності 23 липня 1952 р.)

Договір про створення Європейського Співтовариства з Атомної Енергії (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

Договори, які змінюють та підтверджують установчі договори:

Конвенція про деякі спільні органи для ЄЕС та Євратому (підписана разом із договорами 25 березня 1957 р., набрала чинності 1 січня 1958 р.)

Договір про об'єднання виконавчих органів трьох структур ЄЕС, Євратому та ЄСВС (підписаний 8 квітня 1965 р., набрала чинності 1 липня 1967 р.)

Перший (Люксембурзький) Бюджетний Договір (1970 р.)

Другий Бюджетний Договір (1975 р.)

Угоди про прийняття нових членів: Данії, Ірландії, Великобританії (від 1 січня 1972 р.), Греції (від 1 січня 1981 р.), Іспанії, Португалії (від 1 січня 1985р.), Австрії, Фінляндії, Швеції (від 1 січня 1995 р.)

Єдиний Європейський Акт (підписаний 7 лютого 1986 р., набрав чинності 1 липня 1987 р.)

Договір про Європейський Союз (Маастрихтський) (підписаний 7 лютого 1992 р., набрав чинності 1 листопада 1993 р.)

Амстердамський Договір (підписаний 2 жовтня 1997 р., набрав чинності 1 травня 1999 р.)

Ніццький Договір (парафований 11 грудня 2000 р. і підписаний 26 лютого 2001 р.)

Також Лісабонський договір(Договір про реформу).

Вторинне право ЄС

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів.

- регламенти (є нормативно-правовим актом загального характеру, що у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії, тобто він підлягає застосуванню владою і судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала дана держава за їхнє прийняття чи ні.)

Регламент Європейського Союзу — це нормативно-правовий акт, що встановлює правила поведінки загального характеру, має пряму дію та у всіх елементах обов’язковий для усіх суб’єктів європейського права.

- директиви

Директиви є головним, за обсягом, джерелом, у якому закріплені норми європейського права навколишнього середовища.

Директива — нормативно-правовий акт Європейського Союзу, що закріплює правила загального характеру, має юридично обов’язкову силу і є обов’язковим для виконання на території усього Європейського Союзу.

Директиви використовуються для гармонізації національного права, тобто для введення спільних основ правового регулювання у конкретних сферах суспільного життя. Вони визначають цілі та результати, яких необхідно досягти.

- рекомендації та висновки (не обов’язкові до виконання, проте Суд ЄС постановив, що вони мають враховуватись при прийнятті рішень).

Характерною рисою рекомендацій та висновків є те, що вони не нормативно-правові акти. Рекомендації та висновки не обов’язкові для виконання і носять лише рекомендаційний, дорадчий характер.

- рішення (це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи обов'язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких, нерідко технічних питань і обов'язкові тільки для тих суб'єктів, яким вони адресовані. Причому адресатом не обов'язково повинна виступати держава, це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи.)

Рішення — це індивідуальні законодавчі акти, які є обов’язковими для сторін, яким адресуються. Вони відрізняються від директив і регламентів своєю особливою природою.

Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - рішення Суду. (Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці рішення утворюють одне з найважливіших джерел права ЄС)

Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами, міжнародні договори Європейського Союзу.

Специфіка міжнародних договорів, що укладаються ЄС, полягає в тому, що їхні положення не повинні суперечити установчим договорам.)

 

Вторинне право ЄС

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів.

- регламенти (є нормативно-правовим актом загального характеру, що у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії, тобто він підлягає застосуванню владою і судовими органами всіх держав-членів незалежно від того, чи виступала дана держава за їхнє прийняття чи ні.)

Регламент Європейського Союзу — це нормативно-правовий акт, що встановлює правила поведінки загального характеру, має пряму дію та у всіх елементах обов’язковий для усіх суб’єктів європейського права.

- директиви (їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються мета і результати, які повинні бути досягнуті, однак національній владі надається право самій визначати, в якій формі чи за допомогою яких процедур і механізмів ця мета може бути досягнута.)

Директиви є головним, за обсягом, джерелом, у якому закріплені норми європейського права навколишнього середовища.

Директива — нормативно-правовий акт Європейського Союзу, що закріплює правила загального характеру, має юридично обов’язкову силу і є обов’язковим для виконання на території усього Європейського Союзу.

- рекомендації та висновки (не обов’язкові до виконання, проте Суд ЄС постановив, що вони мають враховуватись при прийнятті рішень).

Характерною рисою рекомендацій та висновків є те, що вони не нормативно-правові акти. Рекомендації та висновки не обов’язкові для виконання і носять лише рекомендаційний, дорадчий характер.

- рішення (це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи обов'язковими для своїх адресатів, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких, нерідко технічних питань і обов'язкові тільки для тих суб'єктів, яким вони адресовані. Причому адресатом не обов'язково повинна виступати держава, це можуть бути певні категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи.)

Рішення — це індивідуальні законодавчі акти, які є обов’язковими для сторін, яким адресуються. Вони відрізняються від директив і регламентів своєю особливою природою.

Як правило, рішення стосуються спеціальних, вузьких, переважно технічних питань і обов’язкові лише для тих суб’єктів європейського права, яким адресовані.

- Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - рішення Суду. (Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці рішення утворюють одне з найважливіших джерел права ЄС. Це підтверджується в рівній мірі тим, що рішення Суду ЄС носять остаточний характер і обов'язкові для всіх суб'єктів права ЄС. Невиконання рішень Суду тягне за собою застосування санкцій, передбачених засновницькими договорами.)

- Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами, міжнародні договори Європейського Союзу

 

 

Прецедентне право ЄС

Прецедентне право становить окрему категорію джерел поряд з первинним і вторинним правом. За своєю юридичною силою джерела прецедентного права займають проміжне положення в ієрархії джерел права Союзу. Прецедентне право завжди доповнює і розвиває положення установчих договорів і не може їх скасовувати. Що ж до права вторинного, то його норми не тільки доповнюються, але змінюються і скасовуються рішеннями судів Європейського Союзу.

У найширшому розумінні прецедентом вважається те, що відбулося в тій чи іншій ситуації раніше і що сприймається як свого роду приклад, що підказує, як слід поводитися у схожій ситуації, якщо вона виникне знову.

Судовий прецедент — це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Рішення, що виносяться Судом ЄС, розглядаються як прецеденти і як такі є обов'язковими для всіх держав-членів Європейського Союзу.

Це особливо важливо в тих випадках, коли йдеться про тлумачення засновницьких актів, яке здійснюється Судом ЄС, і при винесенні ухвал по запитах національних судових установ, що розглядаються на основі преюдиціальної процедури. Проте не тільки в цьому випадку рішення, що виносяться Судом, створюють прецедент. Практично і всі інші рішення Суду мають прецедентний характер, оскільки при аналогічних обставинах Суд ЄС, за загальним правилом, виносить рішення, аналогічне тому, що вже відбулося.

Прецеденти утворюються судами ЄС, що діють на підставі установчих договорів, а це, у свою чергу, дозволяє розглядати їх за походженням як вторинні джерела. З другого боку, суди ЄС, до компетенції яких входить офіційне тлумачення установчих договорів і створення на основі своїх прецедентних рішень нових норм права, розвивають право первинне. Тож поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні є досить умовним, оскільки може бути застосованим не до всіх джерел його права.

Питання дії прецеденту у праві ЄС має ще два важливих аспекти: перший стосується обов’язковості усіх прецедентів Суду ЄС для національних судів держав-членів.

Що стосується першого питання, то відразу слід зазначити, що ані Договір про ЄС, ані Статут Суду ЄС не містять жодної вказівки щодо обов’язкової сили рішень ЄС. У першому з рішень Суду, де постало питання щодо дії попереднього преюдиціального висновку Суду, Суд висловився за обмежену дію своїх рішень виключно між сторонами справи. Однак, незважаючи на таку думку, практика Суду виявилася більш схильною слідувати доктрині фактичного прецеденту. Це викликало тривалу дискусію в доктрині європейського права.

Другий аспект питання доктрини прецеденту в праві ЄС - чи зобов’язані національні суди слідувати практиці Суду ЄС.

Отже, незважаючи на той факт, що в установчих договорах ЄС прямо не вказується на обов’язковість для ЄС своїх попередніх рішень та за умов відсутності доктрини stare decisis, практика суду ЄС розвивається відверто за прецедентним принципом, рішення Суду ЄС є джерелом права та частиною правової системи ЄС, тобто Суд ЄС займається правотворчістю. Особливо це стосується актів тлумачення та судового контролю за правовими актами держав-членів ЄС на предмет відповідності загальноєвропейському законодавству.