Загальна характеристика інституцій ЄС

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удоскона­лювалися з перспективою дедалі тіснішого об'єднання народів Європи. Засновники Європейських співтовариств, на базі чого в подальшому створено Європейський Союз, спочатку планували віддати перевагу такій інституційній структурі, яка мала б дві суттєві риси:

• по-перше, вона мала відбивати склад держав-членів у зако­нодавчому органі - виборній асамблеї, у виконавчому ор­гані, який віддзеркалює рівновагу сил всередині цієї асам­блеї, та в судовому органі, який розглядає всі спори щодо застосування права Європейських співтовариств;

• по-друге, планувалося, що всі інституції Європейських співтовариств будуть незалежними від органів національ­ної влади держав-членів і розміщуватимуться в одному мі­сці на території Європейських співтовариств.

Однак були деякі міркування політичного й історичного ха­рактеру, які перешкодили практичному втіленню цих планів. Зо-

Право та інституції Європейського Союзу

Інституції Європейського Союзу

 

крема, впровадження такої широкомасштабної програми неод­мінно викликало б передання Європейським співтовариствам значної частини суверенітету держав-членів. Крім того, держави-члени цілком втратили б контроль за функціонуванням таких інституцій або навіть контакт з ними. Зникла б також будь-яка можливість враховувати національні інтереси в процесі прийнят­тя Європейськими співтовариствами рішень.

У результаті інституційна структура була розроблена з ура­хуванням вказаних міркувань та з відбиттям водночас, наскільки це можливо, конституційних систем країн-членів. З огляду на це інституційна система Європейського Союзу характеризується такими нижчеописаними особливостями.

Суміщення функцій. Це означає, що принаймні три найваж­ливіших інституції ЄС (Комісія, Рада та Європейський Парла­мент) наділені функціями різного характеру, які не можуть бути добре пристосованими до традиційного розмежування між зако­нодавчими, виконавчими, судовими та наглядовими органами. Наприклад, хоча Комісія традиційно розглядається як виконав­чий орган Співтовариства, вона в окремих ситуаціях суміщає всі ці чотири функції. Рада міністрів ЄС також, окрім законодавчої функції, здійснює в окремих випадках функції виконавчих або наглядових органів. Європейський Парламент також суміщає законодавчу функцію з контрольно-наглядовою.

Поліцентричність структури. Хоча центральні інституції ЄС незмінно знаходяться в Брюсселі, вони також розміщуються у Люксембурзі та Страсбурзі. Крім того, Центр ядерних дослі­джень Євратому, наприклад, розташовано в Іспрі (Італія) та Кал-хемі (Велика Британія). Таке розташування дещо ускладнює процес управління, проте, з іншого боку, воно надає іншим важ­ливим центрам ЄС можливість робити свій внесок у розбудову Європи. Поліцентрична структура була затверджена спеціальним Протоколом до Амстердамського договору, що свідчить про умисність такого підходу до дислокації інституцій ЄС у різних місцях і навіть країнах.

Розподілена лояльність. Теоретично всі інституції ЄС заду­мані й створені так, щоб бути відданими тільки одній справі -інтересам Євросоюзу. Однак це виявилося практично неможли-

вим з принципових і прагматичних міркувань. Наприклад, Комі­сія, безумовно, є органом, який зобов'язаний присвячувати себе тільки інтересам Європейського Союзу, - саме тому від євроко-місарів вимагається навіть складати присягу. Проте ця обставина не є абсолютною гарантією від можливих упереджень з боку окремих комісарів у їхніх діях. Саме розподілена лояльність до­зволяє їм знаходити "золоту середину" в своїй діяльності.

Рада ЄС представляє інтереси держав-членів, з одного боку, а з іншого - діє як наднаціональний орган. Може скластися вра­ження, що така її "двояка" суть майже унеможливлює прийняття нею рішень з позицій об'єктивності, принциповості, неупередже­ності тощо. Однак застосування принципу лояльності та різних систем голосування дозволяє Раді знаходити компроміс у склад­них ситуаціях.

Розподіл влад. Цей принцип уперше сформулював францу­зький філософ-конституціоналіст Монтеск'є у XVHI ст., і ство­рення французьких післяреволюційних інституцій ґрунтувалося саме на його положеннях. Суть цього принципу полягає в тому, що, здійснюючи свою владу, законодавчі, виконавчі й судові ор­гани мають бути цілком незалежними один від одного. Цей принцип застосовується до інституцій ЄС тому, що всі вони є незалежними одна від одної, хоча, як було згадано вище, і ви­конують змішані функції.

Договір про запровадження Конституції для Європи (стаття 1-19) визначає такі складники інституційної системи Європейського Союзу: Європейський Парламент; Європейська Рада; Рада Міністрів; Європейська Комісія; Суд ЄС. За вищеза­значеним підходом до класифікації ці органи можна віднести до групи основних інституцій ЄС. Варто згадати, що за положення­ми Маастрихтського договору (1992 р.) всі ці інституції, а також Палата Аудиторів, крім Європейської Ради, також були віднесені до органів ЄС і їх також слід вважати основними інституціями ЄС. Кожна інституція діє в межах повноважень, що їй надає Конституція, та згідно зі сформульованими в ній процедурами і умовами. Інституції взаємодіють на засадах сумлінної співпраці.

Право та інституції Європейського Союзу

Інституції Європейського Союзу

 

Європейська Рада

У межах концепції Європейського Союзу Європейська Рада взяла на себе провідну роль як його унікальна установа. В її ос­нові та поступовому розвитку лежать правові положення заснов­ницьких договорів.

Зокрема, згідно зі статтею 3 Договору про Європейський Союз, Союз діє як єдина інституційна структура. Стаття 5 Дого­вору про ЄС передбачає, що ця структура складається з основ­них інституцій, тобто Європейського Парламенту, Ради, Комісії, Суду та Суду аудиторів. Комісії та Раді допомагають Економіч­ний і соціальний комітет і Комітет регіонів, відповідно до статті 7 Договору про Європейське Співтовариство. Поповнюється єдина інституційна структура Європейського Союзу, згідно зі статтею 4 Договору про ЄС, Європейською Радою.

Хоча засновницькі договори стосувалися переважно еконо­мічних питань, однак досить рано стала вочевидь відчутною по­треба іншого необхідного компонента об'єднаної Європи - полі­тичної єдності. Були також деякі принципові питання (наприклад, внески до бюджету Співтовариства), які мали розв'язуватися на найвищому політичному рівні. Такі справи були спочатку розгля­нуті неофіційно на "зустрічі на найвищому рівні" лідерів Євро­пейського економічного співтовариства. Оскільки Співтовариство розвивалося, стало очевидним, що такі зустрічі мають бути офі­ційними. Першою спробою це робити було так зване повідом­лення Девігнона, представлене Раді міністрів у 1970 році.

У цьому повідомленні виражено бажання успішного політич­ного об'єднання через співпрацю в сфері зовнішньої політики. Мета цієї співпраці полягає в досягненні ліпшого взаєморозуміння з головних проблем міжнародної політики та розширенні змісту спільної мети за гармонізації ідей, погодження позицій і вжиття спільних дій щоразу, коли це можливо й необхідно.

Врешті-решт було запропоновано, щоб міністри закордонних справ держав-членів зустрічалися регулярно, принаймні щопів-року. Підготування до цих зустрічей має починатися засіданням Політичного комітету, що складається з голів політичних відділів відповідних міністерств закордонних справ. Сам комітет має засі-

дати принаймні чотири рази на рік, можливо, робочими групами, відповідальними за конкретні завдання. В повідомленні також за­пропоновано можливість заміни зустрічі на рівні міністрів кон­ференцією, якщо для цього є досить серйозні обставини або дуже важливий предмет обговорення. Ці пропозиції прийнято, і були встановлені шаблони регулярних зустрічей на рівні міністрів у травні і листопаді кожного року. На цих зустрічах обговорювали такі питання, як східно-західні відносини, проводилася нарада з питань європейської безпеки та Близького Сходу.

На Паризькій зустрічі на найвищому рівні в жовтні 1972 ро­ку, у контексті оголошеної мети досягти Європейського Союзу до 1980 року, глави держав або урядів погодилися підвищувати рівень політичних консультацій та попросили, щоб їхні міністри закордонних справ готували подальше повідомлення щодо мето­дів поліпшення політичного співробітництва. Звіт за результата­ми зустрічі було закінчено в липні 1973 року і згодом схвалено главами держав чи урядів.

У результаті міністри закордонних справ держав-членів зу­стрічаються регулярно щонайменше чотири рази на рік. Звіт та­кож підтвердив роль Політичного комітету й запропонував за­снувати так звану "групу кореспондентів" для допомоги в його роботі. Механізм політичної консультації між державами-члена­ми Співтовариства додав додаткового виміру рішенню глав уря­дів на їхній зустрічі в Парижі в грудні 1974 року стосовно май­бутніх зустрічей. Було вирішено проводити ці зустрічі тричі на рік, організовувати їх мали міністерства закордонних справ кра-їн-членів. Ці інституційні зустрічі на найвищому рівні відомі як зустрічі Європейської Ради і швидко стали черговою харак­терною особливістю життя Співтовариства.

Європейська Рада стала прикладом спроможності Співтова­риства до самооновлення в складних випадках. На початку 70-х років минулого століття була потреба в новому політичному ім­пульсі, оскільки Співтовариство рухалося від захисту заснов­ницьких договорів до розширення масштабів, не позначених на карті. На Європейську Раду покладається завдання забезпечити

Право та інституції Європейського Союзу

Інституції Європейського Союзу

 

такий стимул. Дотримуючись трьох мудрих порад, Європейська Рада: а) забезпечує форум для вільного й неофіційного обміну ду­мками між головами урядів; б) класифікує компетенційні питання, закріплені в засновницькому договорі, питання політичного спів­робітництва та спільного опікування стосовно держав-членів; в) генерує імпульси для прогресивного розвитку Співтовариства.

Створюючи механізм політичної консультації, що відрізняється від подібного механізму щодо інституцій Співтовариств, уряди держав-членів диференціювали питання міжнародної політики на міжурядовому рівні, з одного боку, і дії Співтовариств, що ґрунту­ються на правових зобов'язаннях, вміщених у договорах, - з іншого. Питання взаємної політичної участі держав-членів, що безпосеред­ньо не стосувалися договорів, підготував Політичний комітет і об­говорили міністри закордонних справ поза структурою Співтовари­ства; питання, що безпосередньо стосувалися договорів, були обго­ворені в межах Ради міністрів Співтовариств, якій допомагає Комі­тет постійних представників (КОРЕПЕР).

За цими ознаками Європейська Рада стала гібридом, який за обговорення питань, що не стосуються Співтовариства, був не більше ніж конференцією на високому рівні; якщо відбувалось обговорення питань Співтовариства, то це могло розглядатися як обнародування з боку Ради Співтовариств. Тип питань, обгово­рених Європейською Радою в сфері політичного співробітницт­ва, яскраво ілюстрований її діями в квітні 1990 року. Протягом цього місяця на порядку денному Європейської Ради були такі пункти: об'єднання Німеччини та відносини з Центральною та Східною Європою; відносини між Литвою і СРСР; військові дії в Анголі; напружена ситуація між Індією й Пакистаном; суперечка між Сенегалом і Мавританією; погроза використання зброї масо­вого знищення на Близькому Сході; убивство президента Ко­лумбії; громадянська війна в Ліберії.

Через ці важливі обставини Співтовариство може розгляда­тися як таке, що прагне зовнішнього визнання в загальному полі­тичному контексті через свою особливість, як торгового об'єд­нання. Таке прагнення давало новий статус і свіжий імпульс, від­повідно до Єдиного європейського акту. Спочатку Європейська

Рада змінила свій гібридний статус і стала інституцією Співтова­риства на основі договору, що об'єднує разом голів держав або урядів і Голову Комісії. Він також передбачає, що Європейська Рада в майбутньому має зустрічатися принаймні двічі на рік. Це скорочення кількості зустрічей відбиває турботу запобігти пере­творенню Європейської Ради у звичайний інший орган, що пра­цює зі щоденними справами Співтовариства, і засвідчує бажання зберегти її такою, щоб вона й надалі відігравала стратегічну роль і давала напрямок та політичний імпульс Співтовариству.

По-друге, на основі наявних домовленостей і практики євро­пейське співробітництво в сфері зовнішньої й безпекової полі­тики також було закріплене договором і повноваженнями, що з нього випливають. Воно тепер є формальним правовим зо­бов'язанням членів Співтовариства докладати зусилля до спіль­ного формулювання й провадження європейської зовнішньої й безпекової політики. Через процес взаємного інформування та консультування держави-члени ручаються якомога збільшити свій об'єднаний вплив на іноземні справи за допомогою узгод­жень, зближення, об'єднаної діяльності й удосконалення спіль­них принципів і цілей. Спеціально передбачено, що має бути по­слідовність між зовнішньою політикою Співтовариства і політи­кою, погодженою в сфері іноземних справ.

Особливі акценти поставлено на тіснішу співпрацю в полі­тичних, економічних, технологічних та індустріальних аспектах європейської безпеки. Спільні позиції щодо міжнародних уста­нов і на міжнародних конференціях є ще одною метою. Подаль­ші запобіжні засоби стосуються організаційних заходів, спря­мованих на співробітництво в сфері зовнішньої політики. Мі­ністрам закордонних справ держав-членів дають новий мандат зустрічатися не менше чотирьох разів на рік у межах структури європейського політичного співробітництва з додатковими пов­новаженням обговорення питань зовнішньої політики, а також участі в засіданнях Ради. Комісія та Європейський Парламент цілком пов'язані з цим новим виміром діяльності та практики

Пра во та інституції Європейського Союзу

пошуку видів останнього у Співтоваристві та із збереженням ре­гулярного інформування їх про наявні щоденні питання зовніш­ньої політики.

Головування держави-члена з метою європейського політич­ного співробітництва періодично чергується з головуванням у Ра­ді, за допомоги Політичного комітету та Групи європейських ко­респондентів. Засідання або Політичного комітету, або на міні­стерському рівні може бути скликане протягом 48 годин на вимо­гу не менше трьох держав-членів. Європейський секретаріат полі­тичного співробітництва створено в Брюсселі також для допомоги в готуванні й забезпеченні втілення в життя цієї діяльності.

Ці положення відзначають важливий прогрес у розвитку Спів­товариства як політичної сили. Усуваючи давніші відмінності між питаннями власне Співтовариства та питаннями політичного спів­робітництва й узаконюючи останні як такі, що його стосуються, Співтовариство проявило своє прагнення стати повноцінним уча­сником в іноземних справах. Сприятлива нагода виникла тепер для розвитку послідовної, що становить логічне ціле, зовнішньої політики, сумісної з загальними цілями політики Співтовариства. Можливість перевірити успіх забезпечувалася п'ятьма роками піс­ля набрання чинності Єдиного європейського акта.

Європейська Рада піднята до рівня інституції Європейського Співтовариства статтею 2 Єдиного європейського акту, а до рів­ня інституції Союзу - статтею 4 Договору про Європейський Союз. Однак Європейська Рада є гібридом, тому що, хоча фор­мально вже не підпорядкована Договору про ЄСпв, вона зали­шається пов'язаною з процесом європейської інтеграції, яка є підґрунтям Європейського Співтовариства.

Частина 1 статті 4 Договору про ЄС ще раз наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має забез­печити Союз необхідним імпульсом для його розвитку і повинен визначити загальнополітичні керівні принципи цього.

Після кожного засідання Європейська Рада надає Європей­ському Парламентові звіт своїх слухань і щорічний письмовий

 

Інституції Європейського Союзу

звіт про досягнутий Союзом прогрес. У такий спосіб із залучен­ням Європейського Парламенту до систематичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент дебатів сто­совно майбутнього європейської інтеграції.

Однак слід мати на увазі, що рішення або резолюції Євро­пейської Ради, які за своєю природою є політичними й загальни­ми по суті, не мають сили закону, не можуть бути реалізованими та не є предметом судового контролю. Щоб бути ефективними, у відповідних випадках вони мають бути обов'язково впроваджені в законодавство відповідно до процедур, встановлених у Дого­ворі про ЄСпв.

Справи Союзу та Співтовариства не можуть бути просто ві­докремленими. Наприклад, згідно з частиною 2 статті 99 Дого­вору про ЄСпв Європейська Рада залучається до узгодження економічної політики держав-членів і Співтовариства, поки го­лова Європейського центрального банку, згідно з частиною З статті 113 Договору про ЄСпв, представляє Європейській Раді щорічний звіт.

З іншого боку, Рада, згідно з частиною 1 статті 7 Договору про ЄС визначає (а засідання відбуваються за участі голів дер­жав або урядів, тобто подібно до Європейської Ради за відсут­ності Голови Комісії) наявність порушення обов'язку щодо Сою­зу з боку держав-членів, і згідно зі статтею 13 Договору про ЄС Європейська Рада визначає принципи й загальні напрямки спіль­ної зовнішньої та безпекової політики, зокрема й питання захис­ту, які держави-члени повинні виконувати на основі втілення рішень Ради в життя. Європейська Рада також має право обме­жувати коло питань у сфері зовнішньої й безпекової політики та співпраці в сфері кримінального правосуддя.

На відміну від інших інституцій, Європейська Рада діє без будь-яких правил внутрішнього розпорядку. Цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скликаного держа­вою-членом, що головує в Союзі/Співтоваристві, його засідання зазвичай проводяться в цій країні, порядок денний готує ця ж держава. Порядок денний відбиває найважливіші щоденні про-

Право та інституції Європейського Союзу

блеми Союзу та Співтовариства. Наприклад, висновки держави-члена, що головувала, з нагоди прийняття Амстердамського до­говору зачепили такі проблеми:

1. Імплементація положень другого стовпа Маастрихтсь­кого договору, зокрема й імплементація Шенгенської угоди щодо скасування контролю за рухом людей у ме­жах Співтовариства.

2. Розширення Співтовариства відповідно до історичного рішення, прийнятого в 2000 році з огляду на політики Союзу, враховуючи також сільськогосподарську та стру­ктурну політику, а також майбутні фінансові залу-чення через розширення.

3. Резолюції стосовно Економічного та монетарного союзу, зокрема й зобов'язання держав-членів, Комісії та Ради щодо імплементації пакту про стабільність і ріст, засвід­чуючи спільний намір зберігати питання зайнятості най­головнішими в порядку денному політики Союзу; рі­шення Ради про забезпечення бюджетної дисципліни держав-членів, рішення Європейської Ради, що підтвер­джують принципи нового механізму оцінювання, які становлять юридичну структуру для євро.

 

4. Зайнятість, конкуренція й економічний ріст у Співто­варистві є первинними інтересами Союзу.

5. Довкілля: зобов'язання Союзу щодо Всесвітнього саміту з проблем довкілля й розвитку та провідної ролі в імпле­ментації різних ініціатив у цій сфері. Стосовно розвитку Союз має прагнути викорінення бідності і зміни моделей виробництва і споживання й інтеграції економічної, со­ціальної політики та політики з проблем довкілля. Ке­руючись тим, що ріст нових технологій у галузі генної ін­женерії порушує гострі етичні проблеми, Європейська Ра­да прийняла декларацію про заборону клонування людей.

6. Свобода, безпека та правосуддя: підтвердження Радою міністрів Плану дій для боротьби з організованою зло-

 

Інституції Європейського Союзу

чинністю, зловживанням наркотиками та об'єднання зу­силь у цих сферах, серед яких і здійснення політики на­ближення законодавства та практики діяльності поліції, митних органів і органів судової влади; підтвердження прийняття органами юстиції й міністерствами внутріш­ніх справ Конвенції про корупцію; ратифікація Конвен­ції про захист фінансових інтересів Європейських спів­товариств, ратифікація державами-членами Конвенції про притулок і схвалення угоди, відповідно до якої у Відні створено Європейський центр моніторингу проявів расизму та ненависті до іноземців; 7. Зовнішні торговельні відносини, стосунки з країнами та групами країн щодо контролю за експортом зброї; вико­нання Нового трансатлантичного порядку денного і об'єднаний план дій Європейського Союзу та Сполуче­них Штатів Америки, що згадує внесок Плану Маршала в європейську інтеграцію; підтвердження діалогу між ЄС і Російською Федерацією, особливо підписання Основ­ного акту про взаємовідносини, співробітництво та без­пеку між НАТО і Російською Федерацією; вираження занепокоєння стосовно Близькосхідного процесу мир­ного врегулювання, безладдя в колишній Югославії й сподівання стосовно вдосконалення відносин із серед­земноморськими країнами, у внутрішній ситуації Пів­денної Африки, Албанії та Республіки Конго; вираження оптимізму після передання Гонконгу й майбутнього по­вернення Макао Китаю.

Ці висновки відбивають широкий діапазон проблем, з якими Союз зіткнувся в Європі й інших місцях, поєднання справ Союзу та Співтовариства, що стосуються Європейської Ради. Можна стверджувати, що Європейська Рада переймається внутрішніми й зовнішніми аспектами економічного та політичного характеру єв­ропейської інтеграції. її основна роль полягає в розвитку Союзу як європейської юридичної особи і його статусу в світі. Нинішня ста-

Право та інституції Європейського Союзу

дія може бути описана як стадія переходу від Співтовариств через Європейське економічне співтовариство у напрямку до Євро­пейського Союзу, і в цьому процесі Європейська Рада відіграє стратегічну роль. Звідси й посилання на "імпульс" та "основні на­прямки" в Договорі про ЄС. Це має передусім конституційне зна­чення і для Союзу, і для держав-членів. Конституція Союзу наразі в процесі створення й ухвалення. Вона містить інституційну стру­ктуру організації та регулювання конституційних положень дер­жав-членів, переважно стосовно їхнього суверенітету.

Наступним етапом є міжнародна співучасть, тобто подальше розширення Союзу, відносини з НАТО й Росією та з країнами, пов'язаними з нею, а також утвердження позиції Союзу як окре­мого партнера в Світовій організації торгівлі.

Усередині організації Європейська Рада відіграє роль "вдос­коналювача" економічної й соціальної інтеграції та функцій, що частково збігаються, Союзу і Співтовариства.

Нарешті, Європейська Рада функціонує як "вирівнювач" роз­ходжень між державами-членами у сферах, що не є предметом юрисдикції Суду ЄС. Як на минулих зустрічах на найвищому рів­ні, так і на теперішніх засіданнях Європейська Рада використовує свої повноваження для згладжування розходжень, які загрожува­ли розколом Співтовариства, і розробляє компромісні рішення. Договір по Європейський Союз формалізував процес визначення передбачуваних порушень принципів, на яких засновано Союз.

Стратегічна роль Європейської Ради, врешті-решт, може по­лягати в ініціюванні загальної політики й відповіді на ініціативи, чітко сформульовані Радою міністрів.

Досить детальне регулювання своєї організації і діяльності Європейська Рада отримала у Договорі про запровадження Кон­ституції для Європи, чого не було у засновницьких договорах. З її попереднього статусу залишено її основний обов'язок надава­ти імпульси, що стимулюють розвиток Союзу, і визначати його загальні політичні напрями та пріоритети. У Договорі про КЄ, однак, наголошується, що вона не виконує законодавчих функ­цій (стаття 1-21).

 

Інституції Європейського Союзу

До складу Європейської Ради, крім голів держав чи урядів держав-членів та Голови Комісії, введено також Голову (або Президента) Європейської Ради. Цієї посади, як і посади Мініст­ра закордонних справ Союзу, який також бере участь в роботі ЄР, взагалі не було раніше в інституційній системі ЄС.

Європейська Рада збирається щоквартально (раніше - що­найменше двічі на рік); її скликає Голова. Якщо того потребує порядок денний, члени Ради можуть вирішити, що їм мають до­помагати в роботі міністри, а Голові Європейської Комісії -Європейський Комісар. У разі потреби Голова скликає поза­чергове засідання ЄР.

Якщо в Договорі про КЄ не обумовлено інакше, Європейсь­ка Рада ухвалює рішення консенсусом. Під час голосування будь-який член ЄР може діяти від імені ще не більш як одного іншого члена. Утримання від голосування присутніх членів чи їхніх представників не впливає на ухвалення рішень Єв­ропейської Ради, що потребують одностайності. ЄР може за­просити Голову Європарламенту, щоб вислухати його. Євро­пейська Рада простою більшістю впроваджує свої процедурні правила. їй допомагає Генеральний Секретаріат Ради Міністрів.

Свого Голову ЄР обирає кваліфікованою більшістю строком на два з половиною роки з правом переобрання на один строк. У разі постання нездоланних перешкод чи серйоз­ної провини Європейська Рада може припинити повнова­ження Голови згідно з тією самою процедурою.

Повноваженнями Голови Європейської Ради є: очолювати Раду та керувати її роботою; забезпечувати її належну підгото­вку й безперервність співпраці з Головою Комісії, і на підставі роботи Ради з загальних питань докладати зусиль, що сприя­ють гуртуванню та досягненню консенсусу в Європейській Раді; доповідати Парламентові після кожного засідання Ради. На своєму рівні він забезпечує зовнішнє представництво Союзу в питаннях спільної зовнішньої та безпекової політики без по­рушення обов'язків Міністра закордонних справ Союзу. Прин­циповим є положення про те, що Голова ЄР не може мати націо­нального мандата.

Право та інституції Європейського Союзу

Європейський Парламент