Європейський банк реконструкції та розвитку

Банк створили в 1990 році 41 засновник, які стали його ак­ціонерами, тобто 39 країн, Європейське економічне співтова­риство і Європейський інвестиційний банк задля сприяння еко­номікам, що орієнтуються на перехід до відкритого ринку, та підтримки приватних і підприємницьких ініціатив у Центральній і Східній Європі. Його структура й спосіб діяльності подібні до ЄІБ. Проте він не є, в буквальному розумінні, установою Співто­вариства. Банк відбиває політику Співтовариства стосовно пост­радянських країн і його участь у міжнародній ініціативі в цьому стосунку.

Велику частину капіталу Банку забезпечують Співтоварист­во та держави-члени, решту - США, Канада і Японія.

У 1996 в Раді керівників дійшли висновку збільшити капітал Банку до 20 мільярдів ЕКЮ і в результаті Співтовариство вирі­шило погодити нову частку капіталу в Європейському банку ре­конструкції та розвитку.

Право та інституції Європейського Союзу

Інституції Європейського Союзу

 

6. Суд аудиторів

Суд аудиторів (його ще називають Рахунковою палатою або Палатою аудиторів) створено в 1975 році. Він розташований у Люксембурзі.

На Суд аудиторів покладена функція контролю за управлін­ням фондами Співтовариств. Він здійснює особливі завдання з контролю за фінансами Співтовариств, які полягають у нагляді за належним та ефективним використанням фондів Співтова­риств, контроль за належним фінансовим управлінням і пра­вильністю дій адміністрації, а також інформує інституції ЄС та громадськість шляхом опублікування об'єктивних звітів.

Маастрихтський договір надав Суду аудиторів статус органу Співтовариства (стаття 7 Договору про ЄСпв), завдяки якому він може подавати позови до суду про скасування акта похідного права. Він також може подавати позов про бездіяльність проти Комісії, Європейського Парламенту та Ради.

До складу Суду аудиторів входить 15 членів, котрі є пред­ставниками від кожної держави-члена ЄС, хоча засновницькі дого­вори не передбачили жодного розподілу членів Суду аудиторів за громадянством держав-членів. Членів Суду аудиторів призначають терміном на 6 років одностайним рішенням Ради після консультації з Європейським Парламентом. Члени Суду аудиторів можуть бути призначені також на повторний термін. Підбір кандидатів у члени Суду аудиторів здійснюється з-поміж осіб, які працюють чи працю­вали в незалежних аудиторських установах своїх країн або мають спеціальну кваліфікацію, необхідну для здійснення цих функцій. їх незалежність має бути цілком безсумнівною. На це спрямовані й положення засновницьких договорів, що юридично забезпечують незалежність і неупередженість членів Суду аудиторів за здійснення ними своїх повноважень.

Як і в деяких інших інституціях ЄС, адміністрація Суду ау­диторів досить маленька за розмірами, якщо враховувати потен­ційну важливість запланованої для виконання роботи. Загальна кількість службовців Суду аудиторів всіх професійних категорій налічувала в 1999 році близько 500 осіб. Близько 330 службовців безпосередньо були зайняті в контрольній діяльності, близько 80

- в перекладацькій, і 90 - в адміністративних відділах. Такі скромні ресурси укомплектування персоналом дуже обмежували кількість справ, які Суд аудиторів намагається владнати. На сьо­годні Суд аудиторів налічує близько 800 службовців, включаючи перекладачів та суддів-аудиторів.

Члени Суду аудиторів обирають Голову терміном на 3 роки, але його можна переобирати. Він має такі процедурні повнова­ження: 1) скликати засідання; 2) головувати на них; 3) забезпе­чувати належний хід обговорень. Голова ухвалює проект по­рядку денного кожного засідання.

Членів Суду аудиторів призначають на конкретно визначений сектор діяльності, за який вони несуть відповідальність. Кожен сектор підпадає під одну з трьох контрольних груп, що діють на­самперед як координаційні агенції та фільтри у підготуванні пле­нарних засідань всього Суду аудиторів. Усі важливі рішення при­ймають на пленарних сесіях, за потреби, більшістю голосів.

Суд аудиторів перевіряє рахунки всіх доходів і витрат ЄС. Він перевіряє також рахунки доходів і витрат всіх організацій, створе­них Співтовариством, за умови, що відповідний установчий акт не заперечує такої перевірки. Контроль з боку Суду аудиторів ґрун­тується на бухгалтерській документації та, за потреби, здійсню­ється безпосередньо в інших інституціях ЄС і приміщеннях будь-яких органів, що управляють доходами й витратами від імені ЄС, та в державах-членах, зокрема й приміщення будь-яких фізичних і юридичних осіб, які одержують кошти з бюджету. Що стосується контролю стосовно документів, то інституції тричі на рік надають Суду аудиторів бухгалтерські документи.

Суд аудиторів може надсилати листи зі своїми зауважен­нями на адресу держав-членів будь-коли та після здійснення пев­них бюджетних операцій. Ці засоби висловлення зауважень Суду аудиторів є конфіденційними. Крім того, внутрішній регламент Суду аудиторів передбачає, що він може надсилати організаціям, на які поширюється його контроль, листи Голови, які надси­лаються до визначення остаточної позиції у випадках, коли Суд аудиторів вирішує продовжити розгляд справи. Суд аудиторів пропонує організаціям прокоментувати висновки, одержані в

Право та інституції Європейського Союзу

Інституції Європейського Союзу

 

результаті перевірок. Суд аудиторів може, за потреби, контакту­вати з державою-членом. Перевірка в державах-членах здійс­нюється у взаємодії з національними аудиторськими установами, або, якщо останні не наділені необхідними повноваженнями, з компетентними національними службами. Суд аудиторів і ком­петентні національні контрольні органи держав-членів співпра­цюють на основі довіри та поваги до їхньої незалежності.

Після завершення кожного фінансового року Суд аудиторів складає щорічний звіт, який є найважливішим її щорічним доку­ментом стосовно виконання бюджету Європейського Союзу. Цей документ містить зауваження, які умовно становлять вісім груп: 1) власні ресурси; 2) спільна сільськогосподарська політи­ка; 3) структурна діяльність; 4) внутрішні політики; 5) зовнішня допомога; 6) адміністративні витрати; 7) фінансові механізми; 8) банківська діяльність. Звіт також містить декларацію щодо на­лежного ведення рахунків під час діяльності, що випливає із за­гального бюджету, а також декларацію щодо належного ведення рахунків під час діяльності Європейського фонду розвитку.

Крім вказаного щорічного звіту, Суд аудиторів також прий­має: а) щорічний звіт стосовно правильності бухгалтерських операцій; б) щорічний звіт про належне фінансове управління Комісії операціями поточного бюджету; в) спеціальні щорічні звіти. В спеціальних звітах містяться результати перевірок, здій­снених Судом аудиторів, як правило, щодо кількох фінансових років і в специфічних галузях управління. Процедура подібна до запровадженої для щорічного звіту.

Вищеназвані звітні документи та декларація щодо належного ведення рахунків є головними елементами, на основі яких Пар­ламент надає Комісії дозвіл на виконання бюджету. До цих еле­ментів Комісія додає матеріали про підсумки управління, аналіз управління фінансами та про фінансові підсумки, а Рада - свою рекомендацію. Ці документи опрацьовує відповідний комітет, який готує звіт для Парламенту. Отримавши такий звіт, Єв-ропарламент розглядає суттєві питання стосовно надання дозво­лу на виконання бюджету, не пізніше ЗО квітня наступного року після прийняття щорічного звіту Суду аудиторів.

За Договором про запровадження Конституції для Європи Суд аудиторів є інституцією, що здійснює аудит. Він переві­ряє рахунки всіх прибутків та видатків Союзу і забезпе­чує належний фінансовий менеджмент. Він також перевіряє рахунки всіх прибутків та видатків усіх органів, що їх створив Союз, якщо цього не виключає дотичний засновницький акт.

Суд аудиторів допомагає Парламентові та Раді Міністрів ви­конувати їхні повноваження з контролю виконання бюджету. Він надає Парламентові та Раді Міністрів засвідчення вірогідно­сті рахунків та правомірності й правильності всіх трансакцій, що є їхньою підставою. Його належить оприлюднювати в Офіцій­ному віснику ЄС (ОВЄС). До цього засвідчення може бути дода­но окрему оцінку кожної важливої сфери діяльності Союзу.

Суд аудиторів складає річний звіт після завершення кожного фінансового року, який передає іншим інституціям та оприлюд­нює в ОВЄС разом з відповідями цих інституцій на зауваження СА. Суд аудиторів може також будь-коли подавати зауваження з окремих питань, зокрема у формі спеціальних звітів, та видавати висновки на запит однієї з інших інституцій.

СА ухвалює річні звіти, спеціальні звіти чи висновки біль­шістю своїх членів.

До складу Суду аудиторів входить один громадянин від ко­жної держави-члена. Його члени є цілком незалежні у виконанні своїх обов'язків. Членів С А вибирають з осіб, що належать чи належали до зовнішньо-аудитових органів у своїх країнах, чи що мають спеціальну кваліфікацію до таких посад. їхня незалеж­ність має бути поза сумнівом. Членів СА призначають строком на шість років, їх можна перепризначати. Особовий склад, сфо­рмований згідно з пропозиціями кожної держави-члена, визнача­ється європейським рішенням, ухваленим Радою Міністрів після консультацій з Парламентом.

Заради загальних інтересів Союзу, члени СА повинні бути цілком незалежними у виконанні своїх обов'язків.

Право та інституції Європейського Союзу

Інституції Європейського Союзу

 

7. Омбудсмен

Посаду омбудсмена (уповноваженого з прав людини) запро­ваджено Маастрихтським договором. Право звернення до ом­будсмена передбачає змогу надсилати йому скарги й одержувати інформацію щодо їхнього подальшого розгляду. Кожен громадя­нин Союзу, тобто будь-яка особа-громадянин будь-якої держави-члена, має право подати скаргу, незалежно від місця свого про­живання. Це право також надається будь-якій фізичній або юри­дичній особі, що живе чи зареєстрована в будь-якій державі-учас-ниці. Межі права звернення до омбудсмена відповідають, отже, межам права звернення до Європейського Парламенту.

Омбудсмена призначають після кожних виборів Європарла-менту на термін дії повноважень Парламенту. Призначення ом­будсмена здійснюється більшістю голосів депутатів, що беруть участь у голосуванні. Кандидат на посаду омбудсмена має від­повідати таким умовам: 1) він має бути громадянином Союзу та повною мірою здійснювати свої громадянські й політичні права; 2) його незалежність має бути безсумнівною; 3) він має задоволь­няти вимоги, необхідні в їхніх країнах для зайняття найвищих суддівських посад, або мати вищу кваліфікацію й досвід, потріб­ні для виконання функцій омбудсмена.

Мандат омбудсмена може бути поновлено. Після призна­чення омбудсмен, як і члени Комісії та Суду аудиторів, урочисто зобов'язується перед Судом ЄС виконувати свої функції та обов'язки незалежно й неупереджено.

Функції омбудсмена припиняються із завершенням терміну дії мандату, або його може звільнити від виконання своїх обов'язків Суд ЄС на пропозицію Європейського Парламенту, якщо він уже не відповідає умовам, необхідним для виконання своїх обов'язків, у разі скоєння ним серйозного правопорушення та в результаті добровільної відставки як підстави для достроко­вого припинення своїх функцій.

У разі припинення виконання омбудсменом своїх функцій через завершення терміну дії мандату або у випадку добровіль­ної відставки омбудсмен далі виконує свої обов'язки до замі-

щення. Однак наступника омбудсмена, який припиняє виконан­ня своїх функцій протягом терміну дії мандату, призначають лише на період, що залишився до завершення терміну повнова­жень легіслатури.

Відставки омбудсмена може вимагати десята частина парла­ментського складу. Вимога подається на розгляд до відповідного комітету, який, якщо більшість його членів приймає рішення про належну обґрунтованість підстав цієї вимоги, повинен направити подання до Парламенту. На прохання самого омбудсмена його можуть заслухати перш ніж подання буде направлене для голо­сування. Після дебатів та за умови, що половина складу парла­ментарів присутня, Парламент має ухвалити рішення таємним голосуванням. Якщо омбудсмен не йде у відставку, попри рі­шення Парламенту про його звільнення, Голова мусить зверну­тися до Суду для підтвердження такого звільнення. Омбудсмена може звільнити з посади лише Суд.

При виконанні своїх функцій омбудсмен є цілком незалежним і діє в загальних інтересах Співтовариства та громадян Союзу. Протягом терміну своїх повноважень омбудсмен не може зай­матися будь-якою іншою професійною діяльністю, здійснювати будь-які інші політичні й адміністративні функції за винагороду чи без неї. Що стосується винагороди, окладу та пенсії за вислу­гу років, то омбудсмен прирівнюється до судді Суду ЄС.

Європейський Парламент після схвалення Радою та висновку Комісії ухвалює регламент щодо виконання омбудсменом своїх обов'язків. Це повноваження дає Парламенту широкі можливості для визначення статусу омбудсмена та встановлення з ним особ­ливо тісних інституційних відносин. В рамках цієї законодавчої процедури Європейський Парламент має не лише право прийняття регламенту, але й, як виняток, право ініціативи. Комісія в цьому випадку має лише консультативні повноваження.

Регламент фактично доповнює положення договору щодо призначення, звільнення і дій омбудсмена. Призначення на посаду омбудсмена мають підтримати не менш ніж 32 члени Парламенту, які є громадянами принаймні двох держав-членів. Призначення

Право та інституції Європейського Союзу

має бути підтвердженим документальними доказами щодо квалі­фікацій кандидата. Заслуховування кандидатів у комітетах є від­критим для всіх членів Парламенту. До Парламенту подається список кандидатів для таємного голосування. Після того як Голова Парламенту переконується, що присутні принаймні половина чле­нів від парламентського складу, відбувається голосування, в ре­зультаті якого рішення ухвалюють більшістю голосів.

Омбудсмену допомагає Секретаріат на чолі з Генеральним се­кретарем, якого він і призначає. Щодо кадрового складу Ом-будсмен прирівнюється до основних органів Співтовариств. Сек­ретаріат налічує 15 посадовців. Бюро омбудсмена та його секрета­ріат розташовані в Страсбурзі й розміщені в будівлі Парламенту, а два посадовці секретаріату - в будівлі Парламенту в Брюсселі.

Омбудсмен отримує істотну кількість скарг, проте якщо во­ни стосуються поганого управління інституцій Співтовариства, велику кількість із них відхиляють. Крім діяльності основних інституцій Співтовариства, скарги можуть також стосуватись допоміжних, діяльність яких регулюється трьома засновницьки­ми договорами. Скарги можуть стосуватися діяльності інститу­цій, які прямо передбачені засновницькими договорами, а також інституцій, створених на основі положень похідного права ЄС. Натомість діяльність інституцій, заснованих відповідно до по­ложень Договору про ЄС у рамках спільної зовнішньої й безпе-кової політики та політики в галузі співробітництва у сфері охо­рони порядку і правосуддя в кримінальних справах, не може бу­ти об'єктом скарг. Так само Європейська Рада є інституцією Союзу, а не інституцією Співтовариств. Тому її діяльність не підлягає контролю омбудсмена.

Не може бути об'єктом скарги й діяльність органів влади держав-членів, оскільки діяльність омбудсмена має своєю ос­новною метою сприяти насамперед належному функціонуванню інституцій Співтовариства, а не застосуванню права ЄС.

Ще одна особливість діяльності омбудсмена полягає в тому, що об'єктом адресованої йому скарги має бути випадок нена­лежного управління. Це означає не лише будь-які незаконні дії

Інституції Європейського Союзу

інституції Співтовариства, а й відступ від принципів належного управління без обов'язкового порушення нормативних актів. В одному зі своїх щорічних звітів омбудсмен визначив неналежне управління як таке, що наявне, коли інституція Співтовариства не діє відповідно до засновницьких договорів та актів Співто­вариства, згідно з якими вона має діяти, або коли така інституція діє всупереч нормам і правовим принципам, встановленим Су­дом ЄС або Судом першої інстанції.

Діяльність Суду ЄС та Суду першої інстанції під час здійс­нення ними судових функцій спеціально вилучені зі сфери дії ом­будсмена. Однак адміністративна діяльність цих двох органів мо­же бути об'єктом скарги, яку розглядає омбудсмен.

Вдавання до інших процедур на рівні Співтовариства (на­приклад, процедури петиції, процедури слідчої комісії, розгляд Судом аудиторів) або на рівні держав-учасниць не заперечує ні права оскарження, ні розгляду фактів омбудсменом.

Скаржник може подати скаргу протягом двох років з дати, відколи йому стало відомо про факти, що виправдовують звер­нення до омбудсмена та після попереднього звернення скаржни­ком до відповідної інституції Співтовариства, якої ця скарга сто­сується, та надання останній можливості владнати ситуацію, що призвела до подання скарги. Однак, оскільки немає відповідного терміну для процедур, що проводить омбудсмен з власної ініціа­тиви, оскарження із запізненням не є перешкодою для розгляду фактів, якщо омбудсмен вважає розслідування виправданим.

Омбудсмен, як було зазначено вище, може діяти за своєю власною ініціативою або на основі скарг, представлених йому безпосередньо скаржником або членом Європарламенту, крім тих, де питання є предметом судочинства. Він може також з влас­ної ініціативи залишити скаргу конфіденційною, якщо, на його думку, це потрібно для захисту інтересів скаржника або третьої сторони. Однак він зобов'язаний інформувати компетентні орга­ни щодо фактів, які, на його думку, стосуються або адміністра­тивного, або кримінального права.

Право та інституції Європейського Союзу

Умови прийнятності скарг є такими:

1) мають бути визначені об'єкт скарги й особа скаржника;

2) омбудсмен не може втручатися до процедури судового розгляду справи, ні переглядати обґрунтування судового рішення;

3) скарга має бути направлена протягом двох років з дати, відколи скаржникові стало відомо про факти, які виправдовують звернення зі скаргою;

4) скарзі мають передувати відповідні звернення до інституцій та органів, яких ця скарга стосується;

5) до звернення зі скаргою, що стосується трудових відносин між інституціями Співтовариства та їхніми посадовцями чи іншими службовцями, мають бути використані внутрішні можливості звернень або адміністративних вимог.

Під час розслідування омбудсмен консультується з іншими інституціями ЄС, а також з владними органами держав-членів. Інституції ЄС зобов'язані інформувати Європейський Парламент та надавати йому відповідні матеріали. Посадовці інституцій ЄС зобов'язані давати свідчення омбудсмену. Держави-члени повинні надавати омбудсмену доступ до документів за умови, якщо ті не секретні. Якщо цих зобов'язань не дотримуються, Парламент вжи­ває заходів у межах своїх повноважень для забезпечення їхнього дотримання. Омбудсмен може співпрацювати з омбудсменами або подібними органами в державах-членах задля підвищення ефекти­вності як своїх власних розслідувань, так і розслідувань аналогіч­них органів держав-членів, а також з метою ефективнішої органі­зації захисту прав та інтересів європейських громадян.

Розслідування омбудсмена можуть по-різному практично втілюватися. Якщо він констатує випадок неналежного управ­ління, то повідомляє про це відповідну інституцію. Ця інституція зобов'язана надати вмотивований висновок протягом трьох мі­сяців. Висновок може узгоджуватися з рішенням омбудсмена та деталізувати заходи, здійснені для втілення рекомендацій. Якщо омбудсмена не задовольняє такий детальний висновок, він готує звіт щодо випадку неналежного управління, який може містити

Інституції Європейського Союзу

рекомендації. Такий спеціальний звіт направляється до Євро­пейського Парламенту, а його копії - до інституції, якої стосу­ється скарга, та скаржникові.

Крім того, омбудсмен і відповідна інституція повинні нама­гатися досягти дружнього врегулювання, що допоможе уникнути випадків неналежного управління й задовільнити скаргу грома­дянина. Якщо дружнього врегулювання досягнуто, омбудсмен за­криває справу, інформуючи громадянина та відповідну інституцію про своє рішення. Якщо дружнього врегулювання не досягнуто або коли його неможливо досягти, омбудсмен закриває справу, винося-чи вмотивований висновок, який може містити критичні зауважен­ня, або ж готує звіт, що містить проекти рекомендацій.

Омбудсмен щороку представляє Європейському Парламен­тові звіт стосовно результатів своїх розслідувань. Після загаль­ного обговорення Європейський Парламент виробляє позицію щодо щорічного звіту омбудсмена, ухвалюючи резолюції.

Європол

Європейське поліційне відомство Європол є особливою над­національною інституцією, передбаченою Договором про ЄС і заснованою в міжурядовому контексті.

Створення Європолу тривало кілька років (1995-1999 pp.) на підставі угоди, укладеної між країнами-членами ЄС.

Європол не слід плутати з Інтерполом, міжнародною органі­зацією кримінальної поліції, заснованою в Ліоні. Наразі Інтерпол об'єднує поліційні сили 177 країн і, на відміну від Європолу, не належить до жодного специфічного регіонального міждержав­ного утворення.

У процесі розвитку Європейського Союзу відбувалося по­етапне скасування внутрішніх кордонів і контролю на них, фор­мувався не лише спільний внутрішній ринок, а й "спільний" кримінальний простір. Криміногенна ситуація негативно впли­вала на діяльність у боротьбі зі злочинністю і загрожувала без­пеці громадян ЄС. Мобільність злочинців стала переважати транскордонну мобільність національних поліційних служб кра-

Право та інституції Європейського Союзу

їн-членів. Тому в Маастрихтському договорі було закріплено потребу співпраці правоохоронних органів країн-членів та ство­рення Європейського поліційного відомства Європол.

До практичного втілення цього задуму першим конкретним кроком стало рішення Ради ЄС в червні 1993 року про формаль­не заснування Європейського відділу боротьби з наркотиками. У березні 1995 р. Рада міністрів розширила повноваження вище­згаданого відділу і, залишивши основним завданням боротьбу з наркобізнесом, залучила до його сфер діяльності щодо здійснен­ня спільних заходів для протидії злочинності, пов'язаної з ядер­ними матеріалами та речовинами, нелегальній організованій ім­міграції, спекуляції автомобілями, а в грудні 1996 р. - для бороть­би з торгівлею людьми.

У липні 1995 року члени Ради міністрів погодили між собою рішення щодо укладення угоди про створення Європейського поліційного відомства Європол. Для розташування резиденції Європейського відділу боротьби з наркотиками та Європолу бу­ло обрано Гаагу. Угода про створення Європолу набула чинності після її ратифікації всіма країнами-членами в жовтні 1998 року. Проте лише 1 липня 1999 p., тобто після ухвалення необхідних правових актів, пов'язаних з імплементацією цієї угоди, Європол зміг повною мірою приступити до виконання покладених на ньо­го обов'язків.

Діяльність Європолу організована так, що основні зусилля в реалізації оперативних заходів здійснюються на рівні правоохо­ронних органів країн-членів, що займаються виявленням і роз­слідуванням кримінальних злочинів. При цьому висока ефектив­ність такої співпраці досягається завдяки використанню банків даних Європолу й іншої статистичної інформації, зібраної та си­стематизованої на території всієї Європи, яку можна миттєво отримати через комп'ютерну мережу Європолу з Гааги.

Для досягнення поставлених цілей Європол виконує у своїй повсякденній діяльності такі завдання:

а) накопичення, збереження, опрацювання, аналіз інформа­ції, що стосується цільових напрямків у його діяльності,

Інституції Європейського Союзу

вказаних у відповідних договірно-нормативних правових актах; налагодження взаємного обміну відповідною ін­формацією між структурними підрозділами в кожній країні-члені ЄС, створення й постійне поновлення авто­матизованих банків інформації; б) проведення оперативних заходів спільно з представника­ми країн-членів, здійснення та координування особливо важливих розслідувань, налагодження зв'язків між пра­цівниками прокуратури та карного розшуку країн-членів, які спеціалізуються на боротьбі з організованою злочин­ністю; Європол уповноважує на такі дії Рада міністрів на підставі доповнень, внесених до Договору про ЄС і за­кріплених Амстердамським договором. Інформаційна система Європолу насичена відповідними бан­ками даних, представленими правоохоронними органами країн-членів, що займаються виявленням і розслідуванням кри­мінальних злочинів. Ці банки містять дані про осіб, що були осудженими за скоєння злочинів, які входять до компетенції Єв­рополу, про підозрюваних у скоєнні таких злочинів осіб, а також про осіб, стосовно яких є факти, що свідчать про можливість скоєння ними таких злочинів. Доступом до цієї системи корис­туються всі центральні національні правоохоронні служби та де­леговані ними представники зі зв'язків з Європолом. Інформа­ційна система має також оперативно-пошукові банки, що їх ви­користовують для щоденного робочого аналізу. В них, зокрема, накопичено дані про осіб, що можуть бути залучені як свідки або потерпілі, або які стали жертвами відповідного злочину. У складі Європолу діють такі органи:

а) адміністративна рада, що бере участь в ухваленні всіх
принципово важливих рішень поза межами службових
обов'язків поліційного відомства. До її складу входить
один представник від кожної країни-члена. Рішення, як
правило, ухвалюють двома третинами голосів;

б) директор, якого призначає Рада міністрів одностайним
голосуванням після надання висновку Адміністративної

Право та інституції Європейського Союзу

 

ради терміном на чотири роки з можливістю одноразово­го повторного призначення. На директора покладається відповідальність за виконання завдань, що стоять перед Європолом, і за керівництво роботою цього відомства. За рішенням Ради міністрів ЄС директора та його заступ­ників можуть звільнити з посади рішенням, за яке висло­вились дві третини голосів;

в) спільна контрольна служба захисту комп'ютерної інфо­
рмації, де працює по два представники від кожної з ус­
танов країн-членів ЄС, що займаються захистом і збере­
женням комп'ютерних даних;

г) інспектор з фінансів, якого призначає Адміністративна рада;
ґ) фінансовий комітет, до складу якого входять по одному

представникові від кожної країни-члена ЄС і який здійс­нює належну підготовчу роботу щодо забезпечення дія­льності інших органів Європолу. Контроль за діяльністю Європолу здійснює Рада міністрів ЄС та Європейський Парламент, куди від того, хто головує в Ра­ді, надходить річний звіт про здійснений Європолом обсяг ро­боти. Будь-які зміни в угоду про Європол можуть бути внесені лише після консультацій з Європейським Парламентом.

Рекомендована література:

1) Запара М. Лаакенська декларація як дзеркало європейських реформ. // Євробюлетень. Інформаційне видання Представ­ництва Європейської Комісії в Україні. Київ, 2002, січень-лютий, 22 с

2) Євгенієва А Узгоджено остаточний текст Конституції ЄС. // Євробюлетень. Інформаційне видання Представництва Євро­пейської Комісії в Україні. Київ, "К.І.С.", червень-липень 2004 p., 22 с.

3) Європейський Союз: Консолідовані договори/ Пер. Ю. Пет­руся. За наук. ред. В. Муравйова. - К.: Вид-во "Port-Royal", 1999.-206 с.

4) Європейський Союз: основи політики, інституційного уст­рою та права: Навчальний посібник/ Упорядник - Ін-т європ. політики, Берлін. За наук. ред. В. Пятницького. -К.: Вид-во "Заповіт". - 368 с

5) Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб/ Пер. з англ. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2002. - 381 с (Євро­пейське право).

 

6) Конституційна реформа в ЄС // Євробюлетень. Інфор­маційний бюлетень Представництва Європейської Комісії в Україні. Київ, "К.І.С.", вересень, 2003 p., 16 с.

7) Мартиненко П. Проект Конституції для Європи: реформатор­ський потенціал/ Інституційні реформи в ЄС: аналітичний що­квартальник. Київ, Випуск № 4,2003. - сс. 1-16.

8) Петров Г. Римский Рубикон конституции. // Европа. Журнал Европейського Союза, № 10 (33), ноябрь, 2003, 36 с.

9) СоронЖак - Люк. Курс європейських інституцій: європей­ська головоломка: Підручник/ Пер. з франц. За ред. В.І. Му­равйова. - К.: 1MB, 2001. - 444 с.

10) Chris Vincenzi and John Fairhurst. Law of European
Community: Third edition / London, 2002. - 496 p.

Право та інституції Європейського Союзу

 

11) Denys Simon. Le systeme juridique communautaire: 3-е edition mise a jour / Presses Universitaires de France, 2001. - 782 p.

12) Herdegen Matthias. Europarecht. 6. Aaflage // Verlag С. Н. Beck, Munchen, 2004.-454 s.

13) Laura Cram, Desmond Dinan, Neill Nugent. Developments in the European Union / New York, 1999. - 380 p.

14) Law and Institution of the European Union: Seventh edition. KPELasok / Reed Elsevier (UK) Ltd, 2001. - 874 p.

15) Mathijsen P. A Guide to European Union Law (Eighth Edition). London, Sweet and Maxwell. - 2004. - 489 p.

16) Neill Nugent. The Government and Politics of the European Union: Fourth edition / Durham, North Carolina, 1999. - 567 p.

17) Ttreaty establishing a Constitution for Europe. // Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities. 2005 -482 pp.

18) http://europa.eu.int

19) http://www.europarl.eu.int

20) http://europa.eu.int.com

21) http://www.curia.eu.int

22) http://europa.eu.int.eurostat.html

23) http://ww.ecb.int

24) http://www.cor.eu.int

25) http://www.esc.eu.int

26) http://www.europol.eu.int

27) http://www.euro-ombudsman.eu.int

28) http://eur-op.eu.int/

Додатки

Додаток А