Прецедентне право (рішення Європейського суду)

У рамках інтеграційного процесу сформувалися два найважливіших судових органу - Європейський Суд з прав людини таСуд Європейських співтовариств. У міру еволюції в ЄС затверджується трехзвенная структура. Кожна з судових інстанцій грає в межах своєї компетенції важливу роль у нормотворчому процесі.

Особливу категорію джерел права ЄС утворюють рішення Європейського суду. З одного боку рішення Суду не можна безумовно відносити до вторинного права: формально, згідно з Договором про ЄС, Європейський Суд не є правотворческим органом, що його завдання - забезпечувати "збереження одноманітності права Співтовариства при тлумаченні та застосуванні цього Договору» (ст.164 Договору про ЄС). Проте Суд не обмежується роллю тільки правоохоронного органу ЄС.

Судова система ЄС з підписанням Ніццького договору 2001 включає Суд ЄС, Суд першої інстанції і спеціалізовані судові палати. Провідну роль у нормотворчій діяльності зберігає Суд ЄС, що виконує функції верховного, конституційного та касаційного суду ЄС.

Суд ЄС тлумачить основні положення установчих договорів та інших нормативно-правових актів і формулює автономні поняття і концепції, які доповнюють і уточнюють положення нормативно-правових актів і вводять в дію нові принципововажливі для розвитку інтеграційного права положення. Нерідко положення, розроблені і введені в практику Судом, отримують в подальшому закріплення в нормативно-правових актах.

Міжнародні договори утворюють особливу групу джерел права ЄС. Угоди, укладені ЄС з третіми державами і міжнародними організаціями, виступають в якості зовнішніх джерел, правовий режим яких визначається значною мірою нормами загального міжнародного права.

Специфіка міжнародних договорів, що укладаються Співтовариствами та державами-членами, а в перспективі Союзом, полягає в тому, що їхні постанови не повинні суперечити установчих договорів.

До джерел права ЄС можна віднести ще деякі різновиди угод, які близькі за своїм статусом до міжнародних договорів. Це закриті конвенції, укладені між державами-членами у розвиток приписів установчих договорів з метою деталізації співпраці в окремих областях.

Крім формалізованих джерел права ЄС, що містять імперативні норми та приписи, певний вплив на розвиток права ЄС роблять і інші акти, які видаються інститутами та органами ЄС.

Особливо важливе значення мають рішення, прийняті Європейською радою. Вищий орган політичного керівництва ЄС формулює в своїх документах загальні принципи, стратегічні напрями та головні етапи здійснення політики.

Висновок

Європейське право - це великий і розгалужений комплекс, який включає норми, що відносяться до різних галузей права.Тут переплітаються норми публічного та приватного права, традиційних і нових галузей права.

Право Європейського Союзу має оригінальну системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів.

Отже, ми з'ясували, що джерела права ЄС діляться на: первинні, вторинні і прецедентні. До актів первинного права належать усі установчі договори Європейського Союзу. За своєю юридичною природою акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Нормативний правовий акт, що видається органами ЄС, виступає найбільш важливим по значенню джерелом вторинного права. Стандартними формами нормативних актів Союзу виступають регламенти, директиви і рамкові рішення. Деякі акти загальнообов'язкового характеру видаються під назвою рішень та орієнтирів. Інструментом уніфікації служать регламенти - нормативні правові акти, подібні за своїми ознаками з федеральними законами. Інструментом гармонізації служить директива, а в сфері кримінального та кримінально-процесуального права - рамкове рішення.

І третє джерело права ЄС - рішення Європейського суду.

64 Лісобонський договір
Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонуванняЄвропейського Союзу. Офіційно іменується Лісабонська угода про внесення змін в Угоду про Європейський Союз й Угоду про заснування Європейської Спільноти, англ. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community. Офіційне підписання Лісабонської Угоди відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Станом на 13 листопада 2009 року Угоду затвердили всі 27 країн ЄС. Угода набрала чинності 1 грудня 2009 року.

Новий договір покликаний замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції набрали більшої повноти влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опинилися в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — євроконституції. Договір покликаний допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію.

Лісабонський договір визначає цілі та цінності ЄС: забезпечувати людям простір свободи, безпеки та правосуддя без внутрішніх кордонів; працювати задля сталого розвитку Європи; сприяти соціальній справедливості та соціальному захисту;сприяти економічній, соціальній та територіальній згуртованості держав-членів ЄС; підтримувати та поширювати цінності ЄС; робити внесок у захист прав людини, зокрема прав дитини.

65 ЄП Юрисприденція
Слово "юриспруденція" знають практично всі, але не кожен може виразно пояснити, що значить суть цього слова.

Щоб це зрозуміти, звернімося до його лексичної складової та історії. Сучасний енциклопедичний словник пояснює нам те, що юриспруденція (від латинського jurisprudentia - тобто правознавство), означає те ж, що і юридична наука.

За словником Ожегова та Шведової - це слово визначається як сукупність юридичних уроків, а також практична діяльність юристів.

Юриспруденція - це наука про право і державу. Тобто - спекулятивна форма, спосіб використання і об'єднання юридичних знань. Вона являє собою сукупність колективних відомостей про право.

За фактами історії юриспруденція під виглядом незалежної науки з'являється ще у далекому Римі (четверте - п'яте століття до нашої ери). Юрист Цельс (перше століття нашої ери) встановлював, що саме право та юриспруденція в цілому, як "майстерність добра і еквіваленту", як "вивчення божественних і людських справ, тобто - це знання правового і не правового".

Також за своїм поняттям визначав юриспруденцію юрист Ульпіан (друге-третє століття нашої ери). Він писав:

«За наші заслуги нас звуть жерцями, так як ми дивимося за справедливістю і говоримо про поняття добра й зла, ізолюючи праведне від неправедного, відрізняючи все дозволене від недозволеного зовсім. Ми хочемо, щоб добросердя удосконалювалося не шляхом трепету, кари, а й шляхом заохочення і винагородами... Ми хочемо що б вони самі прагнули до істини, і навіть якщо я не помиляюся, то я роблю це що б змінити світ і наставити його на шлях істинний».

Римська юриспруденція, зазнавши вплив досягнень давньогрецької несправедливої політичної думки, в подальшому сама стала вихідною вершиною для становлення та формування європейської юриспруденції середньовіччя і теперішнього часу. В цьому громадському руслі і зав'язалася юриспруденція яка зараз є в Україні.

Наше відношення до цієї науки окреслив російський юрист Коркунов:

«І нам доводилося починати з вивчення плодів чужої праці. Потім нам необхідно було піднятися до рівня іноземної науки... Як би воно не було, за якихось сто років ми практично встигли наздогнати ізолюючі нас пізнання від західних юристів».

Вироблення рідної юриспруденції вузько пов'язано зі створенням на початку XIX ст. університетів ім. Т. Г. Шевченка та С. Н. Каразіна, які були побудовані в Києві і Харкові. Тому історія формування юридичних наук в Україні, невіддільна від розкручування цих університетів.

На перших порах виклад юридичної науки в Україні вівся чужоземними професорами, але зовсім скоро і наші співвітчизники стали цього навчати, так як це справа не була складною. А сьогодні і того простіше!

66 Немає

67.Середньовічна європейська юриспруденція

Юриспруденція, настільки пишно розквітла в античному Римі і потім своєрідно продовжена візантійськими правознавцями, відродилася в Західній Європі в XII ст. Початок цьому процесу поклало основу Ирнерієм (1065-1125) школи в Болонії. Метою цієї школи було вивчення з першоджерел власне римського права без накладених на нього в подальшому інших юридичних норм. Інтерес до римського права в Середні століття стимулювали насамперед обставини суто практичні. Як тільки промисловість і торгівля активізували господарську діяльність, розвинули далі приватну власність, майновий оборот, було відновлено і знову дістало силу авторитету ретельно розроблене римське приватне право. Потреби розвитку феодальної державності середньовіччя зумовили той факт, що в деяких відносинах рецепції піддалося і публічне право Стародавнього Риму. У західноєвропейському середньовіччі крім римського права діяло також право канонічне (церковне) та звичайне. Кожна з цих трьох гілок права мала своїх прихильників. Прихильники римського права (що отримали назву «легісти») не обмежувалися одним тільки його вивченням і коментуванням, але займалися ще й тим, що пристосовували її до економічним і політичним змінам, які об'єктивно відбувалися в феодальному суспільстві. Як противники системи привілеїв (чужої римського приватного права) вони домоглися, наприклад, отримання особами з бюргерського стану легальної можливості купувати нерухомість (в тому числі маєтки феодалів). Багато що було зроблено ними для того, щоб вилучити справу правосуддя з рук окремих сеньйорів, римсько-католицької церкви й зосередження його в руках королівської, загальнодержавної влади. У своїй підтримці государів, які боролися з сепаратизмом феодалів і домаганнями папства на світську владу, юристи розглянутого напрямку доходили до виправдання абсолютизму й визнання волі монарха силою більш високою і авторитетною, ніж право. Прихильники звичайного права теж були союзниками королівської влади. Однак у них не було наміру вважати цю владу абсолютною і підпорядковувати їй закон. На їхню думку, обов'язок государя – коритися закону, що стоїть над ним. Закони ж, якими государеві слід керуватися при управлінні країною, слід створювати не одноосібним повелінням монарха. Англійський правознавець Генрі Брэктон у трактаті «Про закони і звичаї Англії» (ок. 1256 р.) прямо писав: «...силу закону має те, що по справедливості постановлено і схвалено вищою владою короля або князя, за порадою і за згодою магнатів і з загального схвалення держави». У цій юридичній конструкції неважко розпізнати відображення процесу формування станово-представницької монархії, лимитировавшей публічно-владні повноваження государів. Прихильники звичайного права активно збирали, вивчали і систематизували юридично значущі норми, традиції, звичаї, які спонтанно зароджувалися в суспільному житті, створювалися судовою практикою. Деякі з них висували прогресивні соціально-політичні вимоги. Так, видатний французький правознавець Філіп де Бомануар (1250-1296), автор твору «Кутюми Бовезі», протестував проти збереження в сучасному йому суспільстві кріпацтва, підтримував ідею правової консолідації країни. Інші суспільно-політичні позиції займали правознавці, які віддавали перевагу канонічного права, регулировавшему відносини як усередині самої церковної організації, так і між церквою і мирянами. Юристи цього напряму намагалися вибудувати єдиний і ефективний (за їх поняттями) правовий комплекс, об'єднуючи в ньому ряд приписів Біблії, рішення церковних соборів, витягу з папських енциклік та булл, уривки з праць отців церкви», деякі норми римського і звичайного права. Перший звіт канонічного права – «кодекс Граціана» – склав у XII ст. монах Граціан. Теоретичною посилкою канонічного права служило уявлення про те, що церква законно володіє юрисдикцією судити і вершити справи, що мають не тільки морально-релігійний, але і суто світський характер. Кожне з напрямків юридичної думки західноєвропейського середньовіччя вивчало свій самостійний об'єкт, вирішувало свої безпосередньо практичні завдання, мало свій конкретний соціальний зміст. Разом з тим в методологічному плані у них було чимало спільних рис. Ці риси йшли від схоластики, що визначало стиль мислення переважної більшості вчених середньовіччя. Мова йде в першу чергу про манеру доводити істинність висунутих положень посиланнями на авторитети (бога, римського права, старовини, визнаних мислителів тощо). Середньовічні юристи використовували в основному формально-логічні прийоми обробки вивчався ними матеріалу. Особливу живили пристрасть до різного роду класифікаціями, расчленениям понять, визначень, детализациям і т. д. Правова свідомість середньовічного суспільства була повернута в минуле: давно минулої бачилося ідеальним станом, давні порядки шанувалися в якості зразків для наслідування. Тому навіть фактичне оновлення системи юридично-нормативного регулювання сприймалося як бажаний і необхідний повернення до існуючим від століття правилами. Проте яким би чином суб'єктивно ні розцінювали самі середньовічні юристи свою практичну та теоретичну діяльність, об'єктивно вона (за деякими винятками) сприяла прогресу законодавства, збагачувала політико-правове знання. На заході середньовіччя в розвитку західноєвропейської юридичної думки намічаються дві тенденції. Одну характеризує увагу до проблематики природного права, порушеної ще у римській юриспруденції і освоюваної переважно філософськими методами. Іншу відрізняє інтерес до нормам, принципам, системі позитивного права, досліджуваного в основному за допомогою прийомів історико-філологічного аналізу. Обидві ці тенденції «успадковуються» юридико-теоретичним знанням нового часу. Перша з них відчутно відчувається у працях Р. Греція, інших видних представників школи природного права, розквіт якого наступив у XVII–XVIII ст. Друга особливо чітко проявилася в побудовах і дослідницьких методиках історичної школи права (кінець XVIII – початок XIX ст.).

68. Юриспруденція Нового часу почала формуватися в епоху європейського Відродження і Реформації. Вона була ори-ентірована на принципи і цінності нового, антітеологіческого і антифеодального юридичного світогляду, в основі до торого лежали раціоналістичні концепції природного права і суспільного договору (договірного походження і сутності держави), ідеї невідчужуваних прав людини, формальної рівності і свободи всіх людей. Становлення і розвиток цих нових поглядів на дер ство і право пов'язане з іменами таких мислителів, як М. Ма кіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, Б. Спіноза, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк, С. Пуфендорф, X. Томазий, Х. Вольф, Г. Лейбніц, Ш.Л. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Т. Джефферсон, Д. Адамі, Д. Ме Дісон, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін Помітною віхою в процесі оновлення юридичної думки та подальшого розвитку юриспруденції як науки стало твор кість видатного голландського юриста Г. Гроція (1583 - 1645). Відзначаючи юридичний профіль свого дослідження, Гро ций підкреслював відміну юриспруденції як "науки права" від науки про політику. Предмет юриспруденції, по Гроцию, - це право і справедливість, предмет науки про політику - доцільність і користь. При цьому під правом і справедливістю Гроцій має на увазі природне право - "право у власному розумінні сло ва", "припис здорового розуму". Джерелом цього есте ственного права (яке і є, по Гроцию, справедливість) є не чия-небудь воля, інтерес і вигода, а сама розум ная природа людини як соціальної істоти, якій "притаманне прагнення до спокійного і керованому влас ним розумом спілкування людини з собі подібними ". Неизмен ве природне право не залежить навіть від бога. "Дії тельно, - зазначає Гроцій, - подібно до того як бог не може зробити, щоб двічі два не було подібне чотирьом, так точно він не може зло за внутрішнім змістом звернути в добро". Волеустановленное право - на відміну від природного права - має своїм джерелом волю людини або бога і ділиться Гроцием на право людське (внутрігосударствен ве і міжнародне право) і право божественне (закон божий, виражений в Біблії). Як внутрішньодержавне право (тобто позитивне право, встановлення цивільної вла сти), так і міжнародне право (право народів) засновані в кінцевому рахунку на природному праві. До нього ж сходить і держава, яка Гроцій (в дусі договірної теорії) визна деляет як "досконалий союз вільних-людей, укладений заради дотримання права і загальної користі". Таким чином, саме поняття природного права (його об'єктивні, неволеустановленние властивості розумності та справедливості) визначає правову природу і правовий ха рактер позитивного (волеустановленного) права і тим самим забезпечує в підході Гроція єдність предмета юріспру денції як науки про право (і разом з тим - про правову природу і правовий характер держави). Тому у вченні про природне право Гроцій бачить ту теоретичну основу, яка і здатна додати юріспру денції науковий характер. "Багато, - писав він, - до цих пір робили спробу надати цій галузі наукову форму, але ніхто не зумів зробити цього, та, правду гово ря, це й неможливо було виконати інакше, як ретельно відокремивши те, що виникло шляхом встановлення, від того, що випливає із самої природи; на подібне обставина до цієї пори якраз і не було звернено належної уваги. Бо ж те, що випливає з природи речі, завжди перебуває тотожний самому собі і тому без праці може бути приведене у наукову форму, те ж, що виникло шляхом ус тановления, часто змінюється в часі і різно в раз них місцях, а тому й позбавлене будь-якої наукової системи, подібно іншим поняттям про одиничні речі ".

69 Немая