Декларація прав людини і громадянина 1789р.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Декларація прав людини і громадянина 1789р.



14 липня 1789 р. повсталі парижани взяли Бастилію – фортецю-тюрму на окраїні Парижа. Цю подію прийнято вважати початком Великої французької революції, епохи, яка охопила всі сфери суспільного життя: політику, право, культуру, виробництво, науку, побут, армію, дипломатію.

Революція 1789-1794 рр. стала закономірним результатом тривалої кризи абсолютної монархії, яка перестала виражати загальнонаціональні інтереси, захищала середньовічні станові привілеї, виключні права дворянства на землю.

Хід революції умовно ділиться на наступні етапи:

перший етап – створення конституційної монархії (14 липня 1789 р. – 10 серпня 1792 р.);

другий етап – жірондистська республіка (10 серпня 1792 р. – 2 червня 1793 р.);

третій етап – якобінська республіка (2 червня 1793 р. – 27 липня 1794 р.).

26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли програмний документ революції – “Декларацію прав людини і громадянина”. Ст. 1 Декларації заявляла: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах”. В якості природних і невід’ємних прав у ст. 2 проголошувалися “свобода, власність, безпека і опір пригнобленню”. Ст. 3 проголошувала, що принцип всієї верховної влади знаходиться в нації. “Ніяка установа, ніяка особа не може здійснювати владу, що не виходить прямо від нації”. Стаття 4 декларувала, що свобода полягає у праві “робити все, що не шкодить іншому”. Згідно ст. 5 закон міг забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. “Все, що не заборонено законом, дозволено законом, і ніхто не може бути змушений до того, що не передбачено законом”. За ст. 6 закон оголошувався вираженням загальної волі. Всім громадянам надавалося право особисто або через представників брати участь у виданні законів. Закон мав при цьому бути рівним для всіх, незалежно від того, що він мав за мету: захист чи покарання.

Ст. 7, 9, 10, 11 утверджували свободу особи, свободу совісті, слова, друку, принцип презумпції невинності. Ст. 13-14 стосувалися впорядкування податкової системи. Ст. 15 передбачала право суспільства вимагати звіту від кожної посадової особи за довірену йому частину управління. Ст. 17 (остання) оголошувала право на власність недоторканним і священним.

Ще одна стаття Декларації – шістнадцята – проголошувала, що “суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влад, не має конституції. Відповідно до неї Установчі збори приступили до вироблення конституції.

В результаті цього 3 вересня 1791 р. була затверджена Перша Конституція Франції.
33.Загальна характеристика цивільного кодексу Франції 1804р.

Основними джерелами кодифікації були: римське право в трактуванні європейських середньовікових університетів, звичаєве право Франції і революційне законодавство.

Зберігали значення королівські ордонанси, канонічне право. Із права часів революції джерелами кодексу Наполеона стали закони про шлюб, батьківську владу, привілеї та іпотеки.

21 березня 1804 р. Цивільний кодекс Франції був прийнятий. У 1807 р. його назвали Кодексом Наполеона. В 1816 р. він знову дістав назву Цивільного кодексу. Але в історії справедливо залишився під назвою Кодексу Наполеона.

Це був дійсно зразок передового, прогресивного для того часу законодавства. Він вважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу та структурою. Він складається із вступу і трьох книг: про осіб, про речі (майно) і про зобов’язання. Він містить 2281 статтю.

В основу кодексу була покладена ідея недоторканості приватної власності.

В кодексі виділені три види власності залежно від суб’єкта права індивідуальна, державна і общинно-комунальна.

Всі речі ділились на нерухомі та рухомі. До перших відносились земля, будинки, незалежно від вартості і розміру; до других – гроші, дорогоцінності і т.д. Власність на річ, як рухому, так і нерухому, давало право на все, що ця річ виробляла. В кодексі підкреслено, що нікого не можна змушувати поступатися своєю власністю, якщо тільки це не робиться з причин суспільної користі та при справедливому попередньому відшкодуванні.

У кодексі передбачено 8 типових і поширених договорів: купівлі-продажу, міни, найму речей, роботи або послуг, товариства, позички, зберігання, застави, договір вірогідного прибутку.

Також у кодексі було зазначено,що жодна особа не може бути примушена до укладення договору, який не відповідав би їх намірам і що зміст договору визначається лише волею сторін. Ніщо не могло бути підставою для односторонньої відмови від угоди. Ніяке втручання в угоду приватних осіб не допускалося, якщо тільки вона не суперечила закону, моралі і громадському порядку.

Кодекс встановлював також, що зобов’язання може виникати безпосередньо із закону у випадках, які спеціально передбачені законом.

Одним із важливих, стало нововведення в області сімейно-шлюбного права, що закріпило інститут цивільного шлюбу. Шлюб був чисто світським, хоча не заборонялося проводити за бажанням релігійні церемонії. Шлюбний вік встановлювався: 18 років для чоловіків і 15 років для жінок.

Кодекс Наполеона став зразком для кодифікації цивільного права в різних країнах світу. Своєю ефективністю він зобов'язаний перш за все тому, що відобразив зміни, які відбувалися у XVIII ст. не тільки у французькому суспільстві, але й набирали силу у Європі XIX ст.: відміна феодального режиму земельної власності, дроблення земельної власності, секуляризація нравів (як наслідок цивільного шлюбу) і т.п. Багато юристів і політичних діячів вбачали його повсемісний вплив у формі самої кодифікації, а саме у властивій їй простоті, уніфікованості і особливо аксіоматичності.

 

34 Право власності за цивільним кодексом Франції 1804р

Це право, відповідно до § 903 Уложення, визначалося через протиставлення вільного розпорядження власника своєю річчю і відсутність втручання третіх осіб у це право. За власником визнавалися необмежені права щодо відчуження речі, а також щодо її вимоги від будь-якого володаря. Разом з тим така вимога не мала порушувати прав тих, кому на законних підставах річ було передано в оренду або в інше користування. Отже, власницькі права не були абсолютними.

Право власності відрізнялося від права володіння. Під останнім розумілася реалізація будь-ким свого панування над річчю. До того ж володіння однаково поширювалося на будь-які речі, доступні цивільному обігу. Воно охоронялося законом, і ніхто не міг самовільно відібрати його. Але в цьому разі утворювалося порочне володіння, яке не давало підстав для наступного утворення права власності на річ. Ненасильницьке, дбайливе володіння дозволялося передавати іншій особі, користувачеві або навіть відчужувати. Права осіб, які відбувалися на підставі домовленості, охоронялися законом. Відповідно до вимог часу в Уложенні визнавалося більш обмежене тлумачення режиму земельної власності, і воно відповідало традиційним для прусського чи саксонського права обмеженням на користь сусідського права або суспільних інтересів.

Повноваження власника земельної ділянки, орієнтуючись на право приєднання, як і у французькому Цивільному кодексі 1804 року, поширювалися й на простір над поверхнею, і на надра землі. Але власникові заборонялося перешкоджати використанню простору чи надр там, де він не мав прямого і безпосереднього інтересу (§ 905). Крім правової традиції, у цих правилах виявився соціальний інтерес великих земельних власників, які наполягали на пріоритеті нерухомості.

Право земельної власності зберегло можливість позадоговірних відносин між власником землі та її безпосереднім користувачем. За цими інститутами виразно проглядаються залишки вотчинних, напівфеодальних відносин, збережених у новому вигляді. Земельна ділянка спочатку могла бути пов'язана з деякими обтяженнями: вотчинні повинності на користь іншої особи, якою найчастіше був номінальний власник (§ 1105). Такий власник не міг переробляти річ за власним бажанням чи суттєво змінювати її вигляд. Повинності могли набувати вигляду й грошового боргу, який сплачувався як періодична рента (§ 1109).

35 Зобов’язальне право за цивільним кодексом Франції 1804р

1. На перше місце за значущістю в зобов'язальному праві було поставлено зовнішній вияв волі суб'єкта права до тих або інших дій (волевиявлення). Відповідно в договірному праві значно збільшилася кількість передбачуваних випадків, коли ті чи інші дії залишалися законними, незважаючи на відсутність справжньої волі чи її оскарження. Цього вимагала міцність комерційного обігу. Наприклад, пропозиція укласти договір (оферта) вважалася достатнім зобов'язанням, якщо не було спеціальних застережень. Зобов'язання могло мати на увазі як виконання певних дій, так і утримання від них.

Основним джерелом виникнення зобов'язання був договір. У випадках із нерухомістю його необхідно було укладати письмово тільки за участю юридично уповноважених державних осіб. Традиційно вважалися недійсними договори, які суперечили законам і порушували вимоги суспільної моралі. Уложення оголосило недійсним правочин, "за яким одна особа, користуючись злиднями, легковажністю чи недосвідченістю іншої, замість будь-яких послуг із свого боку примушує надати собі майнову вигоду, розміри якої настільки перевищують цінність послуг, що вигода за даних обставин справи видається явно неспіввимірною..." (§ 138). Тут йшлося вже не про звичайний обман, а про явне зловживання соціальним становищем. С таттi, присвячені договорам, містили суттєві новації, які посилювали захищеність однієї зі сторін. Так, у договорі робочого наймання закон зобов'язував того, хто наймав, додержуватися мінімальних умов безпеки, наскільки це було можливо за конкретних умов. Якщо йшлося про домашній найм, то наймача зобов'язували до того, аби надати робітникам нормальні умови проживання, відпочинку, а також додержуватися вимог "здоров'я і моральності службовця" (§ 618). Заборонялося укладати договір найму довічно. Подібний договір можна було припинити через п'ять років після його укладання (§ 324). Недодержання необхідних умов договору було підставою для стягнення збитків. Аналогічно в разі оренди жилого приміщення той, хто винаймав, звільнявся від зобов'язання додержуватися договору, якщо користування приміщенням було пов'язане зі значною небезпекою для здоров'я. У цих та деяких інших конкретних договорах передбачалася можливість з поважних причин чи застережних у законі умов відмовитися від виконання зобов'язання без невигідних наслідків. Відмова від принципу непорушності договору як загального правила була важливою рисою зобов'язального права.

Підставою для виникнення зобов'язання, як і у французькому кодексі 1804 року, в Уложенні виступало заподіяння збитків. Відшкодування збитків передбачало наявність вини з боку того, хто заподіяв шкоду. Звільнявся від відповідальності той, хто заподіював шкоду іншому в стані душевного розладу або несвідомо, тобто враховувалися обставини, що виключали свободу вияву волі.

36 Сімейно-шлюбне право за цивільним кодексом Франції 1804р

У родинних відносинах найважливішим положенням було визнання тільки цивільного шлюбу. Шлюб вважався не приватним договором, а підлягав державній реєстрації за особовою заявою у присутності цивільного чиновника. Не заборонялася церковна форма шлюбу. Всі церковні зобов'язання визнавалися такими, що зберігають силу для тих, хто додержується цих правил. Закріплялися моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не припинивши попереднього.

Шлюбний вік установлювався відповідно до вимог громадянської дієздатності: 21 рік для чоловіка і 16 - для жінки. Малося на увазі, що батько дає згоду на шлюб для своїх законних дітей (фактично тільки для жінок, оскільки чоловіки в 21 рік досягали повної дієздатності). Отже, вияв батьківської волі був значно послаблений порівняно з тим, як це питання регулювалося у Франції.

Стосунки подружжя у шлюбі регулювалося традиційно, із закріпленням домінуючої волі чоловіка. Подружжя мали разом жити, зберігати вірність, підтримувати спільне господарство. Чоловік повинен був надавати дружині відповідне її становищу утримання. Домінуюча роль чоловіка і надалі виражалася в тому, що він мав право на власний розсуд вирішувати всі питання спільного проживання, обирати місце-проживання. Але таке панівне становище чоловіка не було абсолютним. Дружина могла не підкорятися його рішенню, якщо вона вважала це зловживанням стосовно її прав.

Уложення визнавало режим спільності майна подружжя. Інші відносини подружжя з приводу майна допускалися, але для цього потрібно було укладати спеціальний шлюбний контракт. Протягом шлюбу чоловік керував усім майном родини, включаючи майно, "внесене" дружиною. Але керувати майном дружини чоловік мав "правильно", а для того, щоб розпоряджатися ним, - "питати" її згоди. У цілковитому веденні дружини були її особисті речі, включаючи коштовності, а також одержані у подарунок, придбані своєю працею або самостійним веденням підприємства. Таким чином, система внутрішньо-родинних майнових відносин за Уложенням була більш сприятливою для жінок порівняно з попередніми джерелами німецького права.

Розлучення припускалося тільки в судовому порядку і за наявності узаконених причин. До них належали перелюбство, вчинення злочину, зловмисне полишення, порушення зобов'язань шлюбу, у тому числі жорстоке поводження з одним із членів подружжя. У цьому виявився вплив протестантизму.

Значною мірою умовним став інститут батьківської влади стосовно дітей. Мати також була зобов'язана і мала право турбуватися про дітей. Батько міг користуватися майном дітей. Зберігалося право батька вдаватися стосовно своєї дитини до виправних заходів, але вони накладалися не мимовільно, а за рішенням опікунського суду.

Зберігалася відмінність прав законних і позашлюбних дітей. Щодо матері позашлюбні діти розглядалися нарівні з ЇЇ законними дітьми, а стосовно батька - родство не визнавалося. Але позашлюбні діти могли вимагати від свого батька сплачувати аліменти до досягнення ними 16 років. Відповідно розрізнялися й спадкові права дітей. Правом на обов'язкову частку в спадщині користувалися тільки законні діти.


37. Кодекс Наполеона у питаннях про спадковому праві зайняв компромісну позицію, не знищивши повністю старі порядки наслідування, але змінивши їх і додавши новіположения[12]. Приміром, бувотменен феодальний принцип наслідування, у якому успадковував лише найстарший син, були чітко сформульовані способи передачі спадщини, визначено види заповітів. Всі ці зміни і стали початком розвитку нових порядків наслідування мови у Франції.

Тільки 1912 коло спадкоємців згідно із законом скоротився до 6-ї щаблі, поступово чоловіка також постала брати участь у успадкування, але попри всі зміни розташування про спадковому праві продовжують діяти й досіпор

38. Значення Кодексу Наполеона виражається в його впливі на цивільне законодавство інших країн.

Наполеон проводив широкі кодифікаційні роботи. Цивільний кодекс Наполеона (1804 р.) був спрямований на зміцнення власності і сім’ї. Імператор ставив Кодекс вище всіх своїх перемог. Це й не дивно, бо Цивільний кодекс відкрив дорогу новій економіці. Якщо за феодального ладу влада і власність знаходились в одних руках, то Наполеон розділив їх. Це й стало правовою основою ефективної економіки і політичної демократії. Цивільний кодекс був не просто збірником юридичних норм, а основою громадянського суспільства.

Звернемо увагу на те, що Цивільний кодекс, а пізніше і Кримінальний, могли діяти тому, що за ними стояла сильна влада, закон забезпечувався сильною державою. Управління імперії будувалося на засадах жорстокої централізації. Департаменти були поділені на округи і комуни на чолі з чиновниками, які підпорядковувалися центральній владі.

Французький цивільний кодекс був реципирований в Італії, Бельгії, Голландії, Польщі, деяких кантонах Швейцарії, Румунії, низці держав Латинської Америки.

Важливим законодавчим документом французького приватного права, яке базується на Кодексі Наполеона 1804 року, є Французький торговий кодекс 1870 року. Він складається із 4 книг.

Кодекс проголошує, що всі французи користуються цивільними правами. Опорою уряду Наполеона є буржуазія. Кодекс закріпив її опозиції. Кодекс ліквідував феодальні відносини. В її основу покладені принципи формально рівної правоздатності, необмеженої приватної власності. Це сприяє свободі підприємства і закріпленню права власності селян на землю.

Кодекс Наполеона є найвидатнішою пам’яткою права Франції ХІХ ст. Його можна сміливо назвати одним із результатів Французької буржуазної революції. Феодальна система права в ході революції зазнала корінного перетворення. Були відмінені колишні інститути середньовічних норм і закладені принципи нового за своїм характером права.

39 Загальна характеристика кримінального кодексу Франції
.Близький за духом до КК 1810 р. і Кримінально-процесуальний кодекс (КПК), прийнятий в 1808 р. і підводила підсумки післяреволюційних перетворень в галузі кримінального процесу. КПК ввів у Франції так званий змішаний процес. У період розслідування справи до суду зберігалося таємне та письмове провадження, яке сходило ще до дореволюційного процесу. Ведення слідства здійснювалося особливими слідчими суддями, повноваження яких були КПК досить широкі, а подальше законодавство (наприклад, закон 1856 р.) ще більш розширило. Слідчий суддя міг видати наказ про явку обвинуваченого на слідство, про його примусовий привід або арешт; він проводив допит обвинуваченого, свідків, здійснював огляд на місці злочину і інші слідчі дії.

Заключна частина процесу - судове розгляд кримінальних справ - будувалася на принципах гласності, устности і змагальності. КПК передбачав розмежування слідства і звинувачення. Останнє на суді підтримував не слідчий суддя, а прокурор. Після виступу на суді прокурора слово мав адвокат. У разі наступної репліки прокурора адвокат мав право на відповідь. КПК підтвердив введений ще в роки революції (під впливом англійської судової системи) суд присяжних, які виносили вердикт про винуватість чи невинуватість обвинуваченого. Але КПК Франції не вимагав одноголосності присяжних, вердикт міг бути винесений простою більшістю

(закон 1845 р. передбачав кваліфікована більшість у 8 голосів з 12).

Відповідно до КПК головуючий у судовому засіданні суддя отримав можливість тиску на присяжних. Перед винесенням вердикту він звертався до присяжних з промовою, в якої резюмував справа, фіксував основні докази, формулював питання, на які повинні були дати відповідь присяжні. Напутнє резюме нерідко виливалося в обвинувальну промову, воно було скасовано у 1881 р.

Протягом усього XIX ст. КК і КПК активно використовувалися змінюють один одного урядами для підтримки необхідного публічного порядку. Правлячі кола Франції неодноразово вдавалися до використання не тільки судових, але і позасудових методів розправи у випадках виникнення гострих політичних ситуацій.

У 1881 році спеціальним законом про друку встановлювалася кримінальна відповідальність за широке коло злочинів і проступків, "здійснюються шляхом друку". В законі передбачались покарання для осіб, які використовують друк для "публічного образи" посадових осіб, "образи моралі", підбурювання до невиконання службових обов'язків і т.д.

У липні 1894 р. у зв'язку з убивством президента Карно був прийнятий закон, особливо карає "анархічну пропаганду", якщо вона спрямована до вчинення злочинів.

Але поступовий розвиток і зміцнення демократичних почав у французькому суспільстві призвело і до певної лібералізації кримінально-правових інститутів. Так, у різний час у Франції були прийняті закони, які скасовували явно антидемократичні положення КК 1810 р. В 1832 р. були скасовані таврування і відсікання руки, в 1848 р. - смертну кару за політичні злочини, в 1854 р. - громадянська страта.



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-27; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.58.199 (0.018 с.)