Історичне значення Великої Хартії Вільностей 1215 року

Кодифікація Юстиніана

· Ко́декс Юстиніа́на (лат. Codex Iustiniani) — частина законодавчої компіляції Юстиніана; містить в собі імператорські конституції, що увійшли до кодексів Грегоріана, Гермогеніана і Феодосія, зберегли силу до Юстиніана, доповнені пізнішими новелами і видозмінені згідно з потребами часу.

· Необхідність у підготовці Кодексу була пов'язана з великим числом старих розпоряджень, що втратили усяку практичну ціну, але включених до старих Кодексів. Комісія, призначена в лютому 528, повинна була виробити новий Кодекс, маючи на увазі лише сучасні їй практичні потреби. Комісії було надано право не тільки робити скорочення (викреслювати введення, звернення, завершальні слова і т. д.) в конституціях, але і викидати все віджиле або відмінене пізнішими узаконеннями; виправляти текст, уточнювати його, змінювати і доповнювати, сполучати багато конституцій в одну і т. д.

· Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.

· Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

· Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга 1 містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. У середині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

· Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Ц Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

· Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.

 

· Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми права.

Салічна правда

· Салі́чна пра́вда або «Салічний Закон» (Lex Salica) — збірник записів звичаєвого права салічних (приморських) франків. Цей збірник є найважливішим джерелом для вивчення господарського життя і суспільного ладу франків доби Меровінгів, а частково і Каролінгів.

· Джерелом права у франків до «Салічної правди» були звичаї, постанови франкських королів законодавчого характеру (капітулярії). Завойоване франками населення Галлії жило за римським правом.

· Салічна правда, як і інші подібні до неї германські «варварські правди» не являє собою систематизованого зводу законів або кодексу, який має охоплювати абсолютно всі сторони суспільного життя і викладатись у формі загальних постанов. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком правових конкретних звичаїв і відповідним їм покарань, головно, у вигляді різних грошових штрафів. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

 

· «Салічна правда» — це судебник, що складається з конкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Однак ця конкретність, детальний опис різних сторін повсякденного життя франків надають творові найбільшої наукової привабливості як історичному джерелу.

 

· За своєю структурою «Салічна правда» досить складний документ, що зберігся у кількох редакціях, послідовність яких не така зрозуміла, як, наприклад, у вестготських законах. Текст «Салічної правди», на думку переважної кількості дослідників, був складений і записаний латинською мовою в останні роки правління франкського короля Хлодвіга, очевидно між 507 і 511 роками.

 

· Первісний текст не дійшов до наших днів. Рукописи, що збереглися, частково є копіями (більш або менш видозміненими) зниклого оригіналу, частково — переробками, кампіляціями, іноді скороченими, іноді, навпаки, значно розширеними. Переважно ці рукописи належать до VIII або IX століття. Дослідники здійснили кілька спроб реконструювати втрачений оригінал, однак всі вони є спірними. Наявні варіанти тексту «Салічної правди», як правило, поділяють на п'ять основних груп, що мають різну кількість рукописів.

 

· Перша група складається з чотирьох найдавніших списків, що дійшли до нас (Паризький рукопис із Національної бібліотеки, № 4404; Вольфенбюттельський рукопис; Мюнхенський рукопис; Паризький рукопис з Національної бібліотеки, № 9653), кожний з яких містить 65 титулів. Для них характерна варварська латина і примітки на салічному наріччі франкського діалекту (так звана мальберська глоса), іноді надзвичайно перекрученому переписувачами. Вважається, що найдавніший і найповніший список «Салічної правди» зберігся у рукописі Паризької Національної бібліотеки, № 4404.

· Друга група представлена лише двома рукописами з Паризької Національної бібліотеки, № 18237 і № 4403, що належать до початку IX століття і також мають кожний по 65 титулів і мальберзьку глосу. Будучи в цілому кампіляціями першої групи, вони містять і деякі доповнення, що відображають, зокрема, поширення серед франків християнства (сліди деяких нових християнських обрядів і звичаїв).

· Третю групу становлять дев'ять більш обширних рукописів, що є кампіляцією і доповненням до рукописів другої групи. Кількість титулів у них — до 100. Три рукописи, а саме: рукопис з університетської бібліотеки Монпельє 764 року; Паризький — із Національної бібліотеки, № 4627; Сент-галленський 793 року, — мають мальберзьку глосу, решта (шість) — не мають.

· До четвертої групи належить лише один рукопис — Heroldina (за ім'ям німецького вченого XVI століття Герольда, який вперше опублікував його 1557 року в Базелі). Твір датовано IX століттям. Він близький до рукописів останньої — п'ятої групи.

· П'ята група, так звана Емендата (Emendata), найбільш чисельна, створена за часів правління Карла Великого та його синів, — це буквально виправлені або покращені, тобто відредаговані рукописи. Їх збереглося найбільше — близько 50 примірників. Переважно вони складаються із 70 титулів, без мальберзької глоси. Текст Емендати значно очищений від германізмів і більш літературний, аніж інші варіанти рукописів, перекладений також на франкський діалект. У IX столітті тільки Еменданта мала силу закону.

· Як уже зазаначалося, наймовірнішим часом виникнення «Салічної правди» (у її найдавнішій редакції) є 507–511 роки. Потім, як і до інших германських правд, до неї додалися шість нових законів (капітуляріїв), виданими меровінзькими королями, частково є додатками, частково з поправками окремих статей.

 

Канонічне право

Каноні́чне пра́во (від грец. κανών — правило, норма) — релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому – юридичному значенні – цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для впорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Характерні особливості канонічного права

1. нерозривний зв’язок з релігією – християнством: християнство виникло в другій половині I ст. в Палестині, у IV ст. воно стає державною релігією Римської імперії; до XII ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окремої системи норм права, що регулюють питання віри, культу, а норми права й норми релігії були тісно переплетені; у християнстві завжди була присутня ідея про богоугодний характер права, тому порушення норм права розглядались як гріх;

2. систематизований характер канонічного права – під час так званої Папської революції розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація;

3. канонічне право в Європі розвивалося в умовах становлення особливого політико-правового статусу Римської церкви – у результаті Папської революції церква стала особливим політико-правовим утворенням у Європі;

4. вплив римського права на процес розвитку системи канонічного права – римське право розглядалося як право ідеальне, як писане втілення розуму, принципами якого повинні були керуватися всі, в тому числі і церква, тому канонічне право запозичало багато понять і норм римського права, особливо в питаннях власності, спадкування й договорів;

5. наявність у канонічного права складної внутрішньої структури – на підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникли такі галузі канонічного права, як корпоративне, кримінальне, шлюбно-сімейне, процесуальне;

6. створення двох систем канонічного права після розколу християнської церкви – західна церква визнає вищу владу Папи Римського, а значить і його актів; східна церква – православні – визнають насамперед джерела, що утворилися в період всесвітніх соборів;

7. канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне – канонічне право змінювалося відповідно до потреб часу і цим воно відрізняється від, наприклад, системи мусульманського права, яка була настільки прив’язана до авторитету Корану, що місця для законотворчості просто не залишалося; у канонічному праві авторитет Біблії також ніколи не заперечувався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри.

Предмет канонічного права (як гілки права) – це суспільні відносини в сфері життєдіяльності церкви, а також в сфері взаємодії віруючих з церквою, між собою і з зовнішнім світом.

 

Виділяють внутрішнє і зовнішнє церковне (канонічне) право. Внутрішнє право регулює саме життєдіяльність церкви, першоджерелом цього права виступає Святе Письмо. Зовнішнє церковне право – це сукупність правових норм, які регулюють взаємовідносини церкви і держави, а також церкви та інших суспільних утворень. Основу зовнішнього церковного права значною мірою складають норми «світського права», тобто норми права даної держави, але за вимоги, що ці норми не суперечать догматам (основам) віри. В Україні – це Конституція України, Закони України «Про об’єднання громадян», «Про свободу совісті та релігійні організації» та ін.

Суб’єкти канонічного права – це особи, які можуть бути учасниками внутрішнього життя церкви або зовнішніх церковних відносин і організації осіб.

 

До таких суб’єктів відносяться:

 

· Бог – Верховний і Єдиний Суб’єкт, Творець, Суб’єкт суб’єктів;

· людська особистість;

· янголи;

· церква;

· держава;

· різноманітні людські організаційні об’єднання – сім’я, суспільні організації (релігійні та нерелігійні).

Принципи канонічного права являють собою сукупність основоположних засад, повчальних істин, які можна розділити на три самостійні групи:

· Божественні принципи – це принципи, які показують нам відношення Бога до світу, ці принципи лежать в основі догматичного християнського вчення. До таких принципів відносяться: Бог являється творцем всього життя земного; дії Бога всемогутні; дії Бога виправдані; Бог створив світ вільним, прирівнявши його в правах до Себе; Бог відноситься до світу з батьківською турботою і увагою; Бог відноситься із справедливістю до створеного світу; Бог безмежно Милосердний і т. д.

· Загальнолюдські принципи канонічного права – це принципи, на яких базуються закони, що створюються церквою на основі тієї влади, яку вручив їй Бог. До таких принципів відносяться: верховенство волі, законів Єдиного в Трійці Бога як Творця; блаженний для людини характер волі Божої як Святої; свобода волі людини; спокута Богом вини людей; особливість церковно-правового примусу; незмінність догматів віри і основних правил церковного устрою; праведність суду Божого як справедливого і т. д.

· Церковні принципи – це ті принципи, якими керується церква у своєму зовнішньому праві. До таких принципів відносяться: невтручання у політичне життя держави; лояльність по відношенню до влади і співпраця з нею; участь у суспільному житті; здійснення релігійного повчання; захист чистоти православної віри; доступність; відкритість, гласність; віротерпимість і т. п.

 

 

13.Загальні тенденції розвитку середньовічного європейського світського права

Середні століття - період спаду в історії політичних та правових вчень в порівнянні з Античним світом. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, спрямованість значної частини цієї свідомості до потойбічних, позаземним ідеалам, панування догматичного мислення, суворо орієнтованого на тексти святого писання і канони церкви, - все це різко звужувало тематику і зміст політико-правових доктрин. Але і в період середньовіччя політико-правова ідеологія була далека від застою. Виведення на перший план проблеми співвідношення церкви і держави неминуче породжувало суперечки про сутність, цілі та завдання держави, про його відмінності від церкви. Логічно це вело до постановки та вирішення проблем державного суверенітету. Спори про співвідношення церкви і держави супроводжувалися також виявленням відмінностей між власне правом як сферою державної діяльності та законами совісті, віри, моралі, зверненими у внутрішній світ людини. У найбільш радикальних теоріях тієї епохи вже проголошувалися свобода совісті і невтручання церкви у державні справи. Юриспруденція, настільки пишно розквітла в античному Римі і потім своєрідно продовжена візантійськими правознавцями, відродилася в Західній Європі в XII ст. Початок цьому процесупоклало Ірнерій (1065-1125) школи глосаторів в Болоньї. Метою даної школи було вивчення за першоджерелами власне римського права без нашарувалися на нього в подальшому інших юридичних норм. Інтерес до римського права стимулювали, перш за все, обставини суто практичні. Як тільки промисловість і торгівля активізували господарську діяльність, розвинули далі приватну власність, майновий оборот, було відновлено і знову отримало силу авторитету ретельно розроблене римське приватне право. Потреби розвитку феодальної державності зумовили той факт, що в деяких відносинах рецепції піддалося і публічне право Стародавнього Риму.
У західноєвропейському середньовіччі крім римського права діяло також право канонічне (церковне) і звичайне. Кожна з цих трьох гілок права мала своїх прихильників.
Прихильники римського права (що отримали назву «легісти») не обмежувалися одним тільки його вивченням і коментуванням, але займалися ще й тим, що пристосовували таке до економічних та політичних змін, які об'єктивно відбувалися в феодальному суспільстві. Як противники системи привілеїв (чужої римському приватному праву) вони домоглися, наприклад, отримання особами з бюргерського стану легальної можливості купувати нерухомість (у тому числі маєтки феодалів). Багато чого було зроблено ними для того, щоб вилучити справу правосуддя з рук окремих сеньйорів, римсько-католицької церкви і зосередити його в руках королівської, загальнодержавної влади. У свою підтримку государів, які боролися з сепаратизмом феодалів і домаганнями папства на світську владу, юристи розглянутого напрямку доходили до виправдання абсолютизму і визнання волі монарха силою більш високою і авторитетною, ніж право.
Прихильники звичайного права теж були союзниками королівської влади. Однак у них в цілому не було наміру вважати цю владу абсолютної і підпорядковувати їй закон. На їхню думку, борг государя - коритися закону, який стоїть над ним. Закони ж, якими государеві слід керуватися при управлінні країною, слід створювати не одноосібним велінням монарха. Англійська правознавець Генрі Бректон в трактаті «Про закони і звичаї Англії» (бл. 1256 р.) Прямо писав: «... силу закону має те, що по справедливості постановлено і схвалено вищою владою короля чи князя, за порадою і за згодою магнатів і з загального схвалення держави». У цієї юридичної конструкції неважко розпізнати відображення процесу формування станово-представницької монархії, лімітований публічно-владні повноваження государів. Прихильники звичаєвого права активно збирали, вивчали і систематизували юридично значимі норми, традиції, звичаї, які спонтанно зароджувалися в суспільному житті, створювалися судовою практикою. Деякі з них висували прогресивні соціально-політичні вимоги. Так, відомий французький правознавець Філіп де Бомануар (1250-1296), автор твору «Кутюми Бовезі», протестував проти збереження в сучасному йому суспільстві кріпацтва, підтримував ідею правової консолідації країни.
Інші суспільно-політичні позиції займали правознавці, які віддавали перевагу канонічного права, що регулював відносини як всередині самої церковної організації, так і між церквою і мирянами. Юристи цього напрямку намагалися вибудувати єдиний і ефективний (за їхніми поняттями) правовий комплекс, об'єднуючи в ньому ряд приписів Біблії, рішення церковних соборів, витяги з папських енциклік і булл, уривки з праць «отців церкви», деякі норми римського і звичайного права. Перший звід канонічного права - «кодекс Граціан» - склав у XII ст. чернець Граціан. Теоретичною посилкою канонічного права служило уявлення про те, що церква законно володіє юрисдикцією судити і вершити справи, що носять не тільки морально-релігійний, а й суто світський характер.
Кожен з напрямків юридичної думки західноєвропейського середньовіччя вивчало свій самостійний об'єкт, вирішувало свої безпосередньо практичні завдання, мав свій конкретний соціальний зміст. Разом з тим в методологічному плані у них було чимало спільних рис. Ці риси йшли від схоластики, яка визначала стиль мислення переважної більшості вчених середньовіччя. Мова йде в першу чергу про манеру доводити істинність висунутих положень посиланнями на авторитети (бога, римського права, старовини, визнаних мислителів і т.п.). Середньовічні юристи використовували в основному формально-логічні прийоми обробки вивчаються ними матеріалу. Особлива пристрасть живили вони до різного роду класифікацій, розчленування понять, визначень, деталізація і т.д.
Правова свідомість середньовічного суспільства було повернуто в минуле: давно минулої бачилося ідеальним станом, древні порядки шанувалися в якості зразків для наслідування. Тому навіть фактичне оновлення системи юридико-нормативного регулювання сприймалося як бажаний і необхідний повернення до існуючих від віку правилами. Проте яким би чином суб'єктивно ні розцінювали самі середньовічні юристи свою практичну та теоретичну діяльність, об'єктивно вона (за деякими винятками) сприяла прогресу законодавства, збагачувала політико-правове знання.
На заході середньовіччя у розвитку західноєвропейської юридичної думки намічаються дві тенденції. Одну характеризує увагу до проблематики природного права, піднятою ще в римській юриспруденції і освоюваної переважно філософськими методами. Іншу відрізняє інтерес до норм, принципів, системі позитивного права, що вивчається в основному за допомогою прийомівісторико-філологічного аналізу. Обидві ці тенденції «успадковуються» юридико-теоретичним знанням нового часу. Перша з них відчутно відчувається у працях Г. Греція, інших найвизначніших представників школи природного права, розквіт якої припало на XVII-XVIII ст. Друга особливо чітко проявилася в побудовах і дослідницьких методиках історичної школи права (кінець XVIII - початок XIX ст.).

Кожен з напрямків юридичної думки западоевропейского середньовіччя вивчало свій самостійний об'єкт, вирішувало свої безпосередньо практичні завдання, мав свій конкретний соціальний зміст. Разом з тим в методологічному плані у них було чимало спільних рис.

Ці риси йшли від схоластики, яка визначала стиль мислення переважної більшості вчених середньовіччя.

Правова свідомість середньовічного суспільства було повернуто в минуле: давно минулої бачилося ідеальним станом, древні порядки шанувалися в якості зразків для наслідування. Тому навіть фактичне оновлення системи юридико-нормативного регулювання сприймалося як бажаний і необхідний повернення до існуючих від віку правилами. Проте яким би чином суб'єктивно не розцінювали самі середньовічні юристи свою практичну та теоретичну діяльність, об'єктивно вона сприяла прогресу законодавства, збагачувала політико-правове знання.

Підводячи підсумок огляду поширених у західноєвропейському середньовіччі поглядів на державу і право, потрібно зауважити, що вони лише фрагмент більш загальної картини політико-юридичної думки епохи феодалізму, який пережили (крім Західної Європи) також багато інших країн і регіонів світу.

 

14. Джерела права середньовічної Франції

Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права - кутюми.

Вони склалися на основі старих правд і грамот, які регулювали відносини сеньйорів із селянами та містами. На Півночі Франції (в Нормандії, Бретані) до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи римського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст. нараховувалося близько 60 провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових органів, форми феодальної власності, васальні зв'язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян, майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки: "Великий нормандський судебник" (середина XIII ст.); "Кутюми Бовезі" (1283 р.), складені Бомануаром; Паризька кутюма, записана д'Аблежем (кінець XIV ст.

) у складі "Великого французького судебника". Так, у "Кутюмах Бовезі" набули відображення наявні на той час феодальні відносини, положення щодо злочинів і системи покарань та ін.

З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони не були завершені. У 1724 р. Бурдо де Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція 1789 р. скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин. Остаточно кутюми були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І (1804 р.).

Іншим важливим джерелом права були акти королів - ордонанси, едикти, декларації, - вони набувають значного поширення з переходом до станово-представницької монархії та абсолютизму. З'являються навіть систематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права.

Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйорів, міські статути, статути купецьких гільдій і ремісничих цехів. Відбувається також і рецепція (запозичення та засвоєння) римського права. Це не механічне його відтворення, а вивчення, обробка й доповнення. З XVI ст. Франція стає одним із провідних центрів вивчення та застосування римського права.

На півдні Франції поступово найважливішим джерелом права ставало римське право.

Французькі юристи коментували пам'ятники римського права. Ставлення королівської влади до римського права у Франції було подвійним. З одного боку, для зміцнення своєї влади королі посилалися на багато формули римського публічного права, з іншого - прийняття римського права могло бути зрозуміле як визнання верховенства римсько-німецького імператора.Королівська влада (з 1312 при Філіпа Гарному) визнала римське право як свого роду вид «писаного звичаю».Поступово на Півдні місцеві правові звичаї при-Г0 ходили в занепад, а римське право визнавалося в Касо честве загального права і проникало в судову практику. У XIV-XV ст. цей процес торкнувся і країну неписаного права. Хоча тут римське право розглядалося лише як стародавнього кодексу та додаткового джерела права, воно надавало помітний вплив на кутюми в ході їх редагування та запису.

До числа важливих джерел права ставилися норми канонічного права.

Королівський ордонанс 1539 заборонив церковним судам розглядати справи, що стосуються світських осіб.

До цього часу затверджується положення, згідно з яким король один здійснює владу в королівстві, а тому декреталії римських пап і постанови церковних соборів не є обов'язковими для французів. У число королівських повноважень було включено додання обов'язкової сили нормам канонічного права.

Найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі, автором яких був королівський Бальї Філіп де Бомануар. Збірка, що складалася з прологу і 70 голів описувала велику кількість кутюмов з різних питань права. Кутюми Бовезі підтверджували принцип непреложности правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї в і змушувати інших дотримуватися цих звичаїв". За Кутюмамі Бовезі послідував ряд інших подібних збірок: Кутюми Тулузи, Стародавній кутюм Бретані. Особливим авторитетом в судах користувалася збірка Великий кутюм Франції. Оскільки приватні збірники звичайного права не відрізнялися повнотою, проблема доказування кутюмов в судах залишалася складною. Якщо звичай викликав сумніви, суддя проводив спец розслідування з допитів десяти місцевих знавців звичайного права, які повинні були дати єдине гласну відповідь про існування кутюма і його зміст. У 1454 році Карл VII спеціальним ордонансом наказав усім Бальї звести в єдині збірники кутюми і направити для узагальнення в Паризький парламент. Складання збірників кутюмів, не ліквідувало строкатості звичайного права, сприяло його консервації. Відредаговані кутюми набували низку якостей, якими володіє закон: визначеність, стабільність, незмінність. У переробленому вигляді кутюми стали більш зручними і для їх доктринального викладу. Тому в XVII-XVIII ст. з'являється ряд великих робіт, в яких була зроблена спроба уніфікувати кутюми і судові рішення по окремих правових інститутах і тим самим обґрунтувати ідею створення єдиного загальнофранцузського права.

 

15. Кутюми Бовезі

Найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі, автором яких королівський юрист Філіп де Бомануар в 1282р. Збірка, що складалася з прологу і 70 голів описувала велику кількість кутюмов з різних питань права. Кутюми Бовезі підтверджували принцип непреложности правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї в і змушувати інших дотримуватися цих звичаїв".

· Оригинал сборника не сохранился; существует несколько хорошо сохранившихся списков с него, отличающихся только по диалекту

· 2000 статей

· Название сборника, как и дата его создания, являются условными.

· Фактически в сборник включены обобщённые правила нескольких местностей, упорядоченные и творчески переработанные Ф. Бомануаром. При составлении сборника автор не только фиксировал существовавшие обычаи, но и дополнял их, трансформируя в духе школы французских легистов, а также дополняя нормами, утверждающими укрепление центральной власти монарха^[1].

· Документ отличается значительным объёмом и содержит около 2000 статей, объединённых в тематические главы.

· В сборник объединены нормы, регулирующие самые различные общественные отношения, однако особое внимание уделено правилам, связанным с организацией и осуществлением правосудия^[4].

· В сборнике закреплена презумпция невиновности, принцип объективного вменения и принцип зависимости меры ответственности от тяжести проступка (размера ущерба), описан широкий круг процессуальных вопросов, введены понятия умысла, покушения на преступление.

·

„Кутюми Бовезі“ чітко визначали покарання за певні злочини:

· § 831. Той, хто підпалив будинок, має бути повішений, і його майно має бути конфісковано, як це зазначалося вище. · · § 832. Той, хто краде чужі речі, має бути повішений, і його майно має бути конфісковано, як це зазначалося вище. · · § 833. Той, хто помиляється у вірі, не вірить і не хоче повернутися на істинний шлях, або той, хто займається содомією, повинен бути спалений і позбавлений всього майна, як це зазначалося вище.^[4] «Кутюми Бовезі» підтверджували принцип непорушності правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, а й для державної влади: « «король повинен сам дотримувати звичаїв і примушувати до цього інших».^[5]

Перша глава правового пам'ятника закріпила принцип презумпції невинності, і в той же час об'єктивного зобов'язання.

Другий розділ правового пам'ятника передбачала питання судочинства, явки на суд.

Глава третя "Кутюмов Бовезі" закріплювала принцип караності. Міра покарання повинна залежати від проступку, а також від того, хто його вчинив і кому завдано шкоди.

"Кутюми Бовезі" іменували вбивство як умисне діяння, намір скоїти вбивство, причому навмисно. Розрізнялося вбивство в сварці, вбивство в стані сильного душевного хвилювання. Виділялися голови про докази і його видах.

16 питання основны риси середньовічної Франції
-Право власності регулювало, насамперед, земельні відносини.
З розвитком феодалізму вони вдосконалюються. На зміну вільному, не обмеженому обов'язками, аллоду приходить суто умовне, передане на строк служби володіння - бенефіцій (з лаг. Ьепе/ісіит - благодіння) та спадкова земельна власність з обов'язком служби (феод). Загалом же для права феодальної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності; становий характер; обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю; особливий порядок спадкування - майорат (тільки старший син феодала).
Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін.
Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви.
Шлюб і сім'я регулювалися переважно нормами канонічного права. Не допускалися шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік для чоловіків становив 14 років, для жінок- 12.
З розвитком держави та з її централізацією кримінальне право набуває все більш репресивного характеру. Усі злочиниподілялися на декілька категорій: -
проти релігії (богохульство, атеїзм, чаклунство та ін.); -
проти держави (замах на короля та членів його сімї, зрада короля тощо);
- проти приватних осіб (убивство, образа, завдання каліцтва). Метою покарання стає відплата та залякування. Норми
тогочасного права ще не брали до уваги певного характеру злочину й тяжкості покарання за нього.
Основними видами покарань були: страта в різних формах (четвертування, спалювання, колесування), членоушкоджувальні й тілесні покарання (відрізання язика, вух, носа, побиття батогами), тюремне ув'язнення та каторжні роботи; ганебні покарання (виставлення біля ганебного стовпа, водіння оголеним), штраф.
Судовий процес до кінця XII ст. зберігав змагальний характер, але поступово розвивається новий вид процесу - слідчий (інквізиційний). Остаточне закріплення слідчого процесу відбулося з виданням королівських актів 1438 р. і 1539 р., атакож Великого ордонанса 1670 р.
_______________________________________________________________________________________________________

17питання Сексонське зерцало
-Саксонське зерцало (лат. Speculum Saxonum, нім. Sachsenspiegel) — німецький середньовічний збірник правових норм. Укладений близько 1230 р. (за ін. даними — в 1220–1235 рр.) рицарем Ейке фон Репковим (нім. Eike von Repkow/Repgow/Repchow), шефеном графства Ангальт поблизу м. Магдебурга в Саксонії на замовлення графа Гоєра фон Фалькенштайна (нім. Hoyer von Falkenstein).
Написане латинською мовою, згодом перекладене нижньонімецьким діалектом німецької мови. Та обставина, що воно було викладене на німецькій мові мала велике значення в тому розумінні, що Зерцало створило спільну німецьку юридичну мову для усіх німецькомовних регіонів імперії (за Г. Дж. Берманом). За припущенням Г. П. Гуменюк[1] можливим місцем його укладання була церковна бібліотека Кведлінбурга.
В німецьких землях «Саксонське зерцало» було зразком при створенні інших юридичних книг («Аугсбурзьке Саксонське зерцало», «Німецьке зерцало», «Швабське зерцало»). Поширилося Зерцало і в Голландії у вигляді «Голландського саксонського зерцала». У деяких регіонах Німеччини «Саксонське зерцало» продовжувало діяти до 1 січня 1900 р. — часу введення в дію Німецького цивільного уложення. А востаннє воно застосоване Німецьким імперським верховним судом у 1932(3) р.
Написане латинською мовою, згодом перекладене нижньонімецьким діалектом німецької мови. Та обставина, що воно було викладене на німецькій мові мала велике значення в тому розумінні, що Зерцало створило спільну німецьку юридичну мову для усіх німецькомовних регіонів імперії (за Г. Дж. Берманом). За припущенням Г. П. Гуменюк[1] можливим місцем його укладання була церковна бібліотека Кведлінбурга.
_______________________________________________________________________________________________________

18питання Шабське зерцало
- Джерелом права феодальної Німеччини був звичай. У XIII ст. з’являються компіляції звичаєвого права. Серед них виділяються «Саксонське зерцало» і «Швабське зерцало»
«Швабське зерцало» зафіксувало норми південнонімецьких областей.
Іншим важливим джерелом права був закон
"Швабське зерцало" - збірник Німецького звичаєвого права, складений в Аугсбурзі в 1275р. невідомою духовною особою на основі "Саксонського зерцала", а також норм канонічного та римського права. Свою назву - "Швабське зерцало" - збірник отримав аж у XVII ст., а рукописний його варіант називався "Імперське земське та ленне право". Як й інші "зерцала", збірник складався тільки з норм земського та ленного права, що мали загальний характер (не торкалися міністеріального, вотчинного й міського права, що характеризувалися суттєвими місцевими особливостями та відмінностями). "Швабське зерцало" поширилося на південні області Німеччини та Швейцарії. Було переведене на латину, французьку й чеську мови

 

19питання -Золота булла 1356 (лат. Bulla Aurea) — законодавчий акт Священної Римської імперії, прийнятий імперським рейхстагом в 1356 році; найвідоміший з документів, що називалися«Золота булла». Текст документа, складений латиною, затверджений імператором Карлом IV Люксембурзьким. Дія булли припинилася з закінченням існування імперії (1806 року).
Булла регламентувала обрання німецького короля (імператора) колегією семи імперськихкурфюрстів (архиєпископів Майнца, Тріра і Кельна, короля Чехії, Рейнського пфальц-графа, герцога Саксонії і маркграфа Бранденбургу) і визначала права цих курфюрстів. Провідна роль у рейхстазі відводилася архиєпископу Майнцькому. Крім того, булла забороняла поділ територій курфюрств.

20) "Кароліна" (Constitutio Criminalis Carolina, створений за розпорядженням імператора Карла V, звідси й назва) - одне з найважливіших джерел німецького загальноімперського права - підготовлена у перебігу судової реформи і затверджена рейхстагом у 1532 році. "Кароліна" являла собою