Дипломатичні позиції воюючих держав у 1916 – 1917 роках

Дипломатичні позиції воюючих держав у 1916 – 1917 роках

Зазначимо, що впродовж 1916 – початку 1917 років країни австро-німецького блоку неодноразово вдавались до спроб сепа­ратних переговорів, до того ж найбільш вірогідною стороною пе­реговорів для них з боку країн Антанти була Росія. Це пояснюва­лося внутрішньою ситуацією в Росії, пов'язаною з украй важким становищем російської економіки, політичною нестабільністю державних кіл, зростанням революційних настроїв мас. Голов­ною дипломатичною лінією союзників Росії по Антанті за таких умов ставало не лише запобігання можливим сепаратним контак­там російського уряду з Німеччиною чи Австро-Угорщиною, а й утримування Росії в колі союзних воюючих держав.

Така лінія набула особливої ваги після перемоги в Росії в лю­тому 1917 року буржуазно-демократичної революції, що спричи­нила повалення царизму та формування в країні принципово но­вої розстановки політичних сил. Своєрідністю внутрішньої ситуації в Росії стало двовладдя, тобто існування двох органів вла­ди: Тимчасового уряду, представленого буржуазними партіями, й Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Петрогра­ді, репрезентованих партіями революційно-демократичного спрямування. Сформова­ні органи влади мали різні політичні орієнтації й по-різному трак­тували питання війни та миру. Це, ясна річ, послабило Антанту в боротьбі з Четверним союзом і викликало тривогу її керівників.

22 березня 1917 року держави Антанти визнали Тимчасовий уряд, який підтвердив своїми зовнішньополітичними актами вір­ність союзницьким зобов'язанням, зокрема й щодо продовження війни проти Німеччини. Такі позиції Тимчасового уряду зумов­лювались не лише політичними позиціями буржуазних партій, що формували цей уряд, а й чималою матеріальною, фінансовою залежністю Росії від її союзників по альянсу як чинника, що знач­ною мірою й формував зовнішньополітичні орієнтації країни.

Зазначимо, що від лютого 1917 року політичний, економічний тиск країн Антанти на Росію стає провідною тенденцією міжсоюз­ницьких відносин альянсу, причому в умовах поглиблення рево­люційних процесів у російському суспільстві (а це часто-густо відбувалося за умов провалу чергових наступів Антанти на фрон­ті) цей тиск дедалі зростав. З літа 1917 року посилилося й втру­чання союзників у внутрішні справи Росії. Антанта навіть під­тримала заколот генерала Корнилова проти голови Тимчасового уряду Керенського, аби військовий диктатор утримав Росію в стані війни проти Німеччини. Прагнучи послабити залежність від Антанти, Тимчасовий уряд навіть робив спроби спертися на США. Ще в червні 1917 року до Росії прибула спеціальна амери­канська місія на чолі з сенатором Рутом для вивчення способів надання допомоги Тимчасовому урядові. Комісія залізничних експертів на чолі зі Стівенсом вивчала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передання її під контроль США.

Восени 1917 року Велика Британія, США та Франція досягли угоди про розмежування їх діяльності в справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських залізниць, Велика Британія — морський транспорт, Франція — армію. Незабаром угоду було видозмінено: допомога Мурманській залізниці відходила до Великій Британії, а західним і південно-західним залізницям – Франції. Цей зговір імперіалістичних держав передба­чав не лише широке втручання у внутрішні справи Росії, а й по­чаток її поділу на сфери впливу. Росії загрожувала небезпека пе­ретворення на напівколонію. Цьому завадила нова революція, початок якої спричинив переворот влади в Петрограді (25 жовт­ня) 7 листопада 1917 року.

 

Створення Ліги Націй. Мандатна система

Складником Версальського та інших договорів став статут Ліги Націй («Пакт Ліги Націй», як перша частина ввійшов до текстів усіх мирних договорів) – міжнародної організації, покликаної забезпе­чити мирний розвиток світу на основі укладених договорів. У стат­тях статуту проголошувалися принципи мирних гарантій територі­альної цілісності й суверенітету всіх членів Ліги Націй, її право використовувати будь-які засоби для забезпечення миру, необхідність колективних санкцій проти агресора й щодо обмеження озброєнь. Утворення Ліги Націй мало значний вплив на розвиток міжнарод­них відносин. Ішлося про спробу організації структури глобального характеру, яка запобігала б виникненню воєнних конфліктів шля­хом узгодження дій її членів. Однак на практиці Ліга Націй не завж­ди відповідала висунутим перед нею цілям, часто-густо стаючи пла­тформою реалізації імперіалістичних домагань великих держав. Це з усією очевидністю виявилося під час розподілу країнами-переможницями німецьких колоній, а також земель колишньої Осман­ської імперії. Для утвердження нових колоніальних володінь вводилась система мандатів, які надавались за рішеннями Ради Ліги На­цій провідним державам. Цим було завершено перерозподіл сфер впливу, який зумовлював певну розстановку політичних сил між країнами-переможницями в повоєнні роки.

Так, у повоєнній системі колоніалізму провідну роль, як і рані­ше, посіли Велика Британія та Франція. Сполучені Штати не змоги досягти тієї частини колоній, на яку сподівалися перед початком конференції в Парижі. Економічна першість, не підтримувана від­повідною військовою могутністю, а також відсутністю реальних те­риторіальних загарбань під час війни, виявилася недостатнім чин­ником для подолання постійно діючої англо-франко-японської опозиції та утвердження абсолютного політичного лідерства США.

Поразка Сполучених Штатів у Парижі стала однією з головних причин відмови Конгресу США ратифікувати Версальський договір і прийняти рішення щодо офіційного вступу країни до Ліги Націй. 1921 року США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками мирні договори без статей щодо Ліги Націй, обмежуючи своє пред­ставництво у цій структурі статусом «спостерігача».

Така позиція дістала в Сполучених Штатах назву «ізоляціоніст­ської», хоча йшлося не про «чистий» ізоляціонізм Дж. Вашингтона як прагнення обійти проблеми європейської чи світової політики, а про прагнення американського зовнішньополітичного істеблішмен­ту оминути англо-французьку домінанту в межах Ліги Націй, забезпечити за США ініціативу досягнення їх геополітичних інтересів. Ці тенденції почали яскраво виявлятися під час утворення Вашингтонської системи договорів, що за своїм характером і підходами до по­воєнного устрою світу була тісно пов'язаною з Версальською.

 

Тема 5. Нові тенденції в міжнародних відносинах другої половини 80-х – початку 90-х років. Закінчення «холодної війни»

План

1. Перебудова в СРСР. Американсько-радянські відносини другої половини 80-х років та їх міжнародне значення

2. Антитоталітарні, демократичні революції в країнах Схід­ної Європи 1989—1990 років та їх значення

3. Об'єднання Німеччини та кінець протистояння в центрі Європи. Закінчення «холодної війни»

4.Серпневі події 1991 року в Москві. Розпад СРСР і ство­рення Співдружності Незалежних Держав (СНД)

 

Тема 6. Провідні тенденції розвитку міжнародних відносин наприкінці XX – на початку ХХІ ст.

План

1. Неоглобалізм США — явище міжнародних відносин у постбіполярні часи

2. Міжнародний тероризм: витоки, пошуки шляхів подолання на межі XX-XXI ст.

3. Формування системи міжнародної безпеки в Європі та Євразії у постбіполярні часи

4. Геополітичні позиціонування Європейського Союзу на рубежі XX-XXI ст.

 

Тема 7. Україна в системі міжнародних відносин

План

1. Передумови проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум

2. Формування власної зовнішньої політики та відносини України з країнами СНД

3. Україна в східноєвропейському регіоні

4. Дипломатичні відносини України з США та Європейським Союзом

5. Співпраця України з міжнародними організаціями

Дипломатичні позиції воюючих держав у 1916 – 1917 роках

Зазначимо, що впродовж 1916 – початку 1917 років країни австро-німецького блоку неодноразово вдавались до спроб сепа­ратних переговорів, до того ж найбільш вірогідною стороною пе­реговорів для них з боку країн Антанти була Росія. Це пояснюва­лося внутрішньою ситуацією в Росії, пов'язаною з украй важким становищем російської економіки, політичною нестабільністю державних кіл, зростанням революційних настроїв мас. Голов­ною дипломатичною лінією союзників Росії по Антанті за таких умов ставало не лише запобігання можливим сепаратним контак­там російського уряду з Німеччиною чи Австро-Угорщиною, а й утримування Росії в колі союзних воюючих держав.

Така лінія набула особливої ваги після перемоги в Росії в лю­тому 1917 року буржуазно-демократичної революції, що спричи­нила повалення царизму та формування в країні принципово но­вої розстановки політичних сил. Своєрідністю внутрішньої ситуації в Росії стало двовладдя, тобто існування двох органів вла­ди: Тимчасового уряду, представленого буржуазними партіями, й Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Петрогра­ді, репрезентованих партіями революційно-демократичного спрямування. Сформова­ні органи влади мали різні політичні орієнтації й по-різному трак­тували питання війни та миру. Це, ясна річ, послабило Антанту в боротьбі з Четверним союзом і викликало тривогу її керівників.

22 березня 1917 року держави Антанти визнали Тимчасовий уряд, який підтвердив своїми зовнішньополітичними актами вір­ність союзницьким зобов'язанням, зокрема й щодо продовження війни проти Німеччини. Такі позиції Тимчасового уряду зумов­лювались не лише політичними позиціями буржуазних партій, що формували цей уряд, а й чималою матеріальною, фінансовою залежністю Росії від її союзників по альянсу як чинника, що знач­ною мірою й формував зовнішньополітичні орієнтації країни.

Зазначимо, що від лютого 1917 року політичний, економічний тиск країн Антанти на Росію стає провідною тенденцією міжсоюз­ницьких відносин альянсу, причому в умовах поглиблення рево­люційних процесів у російському суспільстві (а це часто-густо відбувалося за умов провалу чергових наступів Антанти на фрон­ті) цей тиск дедалі зростав. З літа 1917 року посилилося й втру­чання союзників у внутрішні справи Росії. Антанта навіть під­тримала заколот генерала Корнилова проти голови Тимчасового уряду Керенського, аби військовий диктатор утримав Росію в стані війни проти Німеччини. Прагнучи послабити залежність від Антанти, Тимчасовий уряд навіть робив спроби спертися на США. Ще в червні 1917 року до Росії прибула спеціальна амери­канська місія на чолі з сенатором Рутом для вивчення способів надання допомоги Тимчасовому урядові. Комісія залізничних експертів на чолі зі Стівенсом вивчала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передання її під контроль США.

Восени 1917 року Велика Британія, США та Франція досягли угоди про розмежування їх діяльності в справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських залізниць, Велика Британія — морський транспорт, Франція — армію. Незабаром угоду було видозмінено: допомога Мурманській залізниці відходила до Великій Британії, а західним і південно-західним залізницям – Франції. Цей зговір імперіалістичних держав передба­чав не лише широке втручання у внутрішні справи Росії, а й по­чаток її поділу на сфери впливу. Росії загрожувала небезпека пе­ретворення на напівколонію. Цьому завадила нова революція, початок якої спричинив переворот влади в Петрограді (25 жовт­ня) 7 листопада 1917 року.