Співпраця України з міжнародними організаціями

Що стосується співпраці України з міжнародними організаці­ями, то необхідно виходити з аналізу особливостей геополітичної ситуації в постбіполярному світі. Після падіння «залізної завіси» та розпаду Варшавського блоку виникла нагальна потреба в трансформації військового блоку згідно з новими міжнародними реаліями. 1991 року країни НАТО прийняли загальну «Стратегіч­ну концепцію», відому ще як «Римська концепція», в якій заяви­ли, що сприятимуть залученню до альянсу нових держав. Своїм головним завданням країни НАТО задекларували не протистоян­ня в дусі «холодної війни», а передусім запобігання конфліктам у світі. Саме в цей важливий час активізувала свою діяльність й Україна. Уже в січні 1991 року представник України вперше взяв участь у засіданні робочої групи Ради Північноатлантичного Співробітництва. Незабаром Київ відвідав генеральний секретар НАТО М. Вьорнер, який офіційно запропонував Україні взяти участь у діяльності Північноатлантичного альянсу. У березні 1992 року Україна приєдналася до Ради Північноатлантичного Співробіт­ництва.

Нагадаємо, що саме Україна першою серед колишніх радянсь­ких республік підписала угоду про співпрацю з НАТО в рамках міжнародної програми «Партнерство заради миру». Активність Альянсу в Східній Європі змусила й українську сторону до більш тісного діалогу. Урешті-решт наприкінці 1990-х років стався прорив у відносин між НАТО та Україною. У липні 1997 року президент України Л. Кучма підписав у Мадриді «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО», згідно з якою НАТО підтримує без'ядерний статус України та гарантує їй без­пеку й недоторканність державного суверенітету. Здійснено ряд реальних кроків, спрямованих на поглиблення двосторонньої співпраці. Наприклад, засновано перший у СНД інформаційний центр НАТО й створено спільний антикризовий центр. 1997 року також було сформовано Спільну робочу групу, що є постійно ді­ючим органом. З української сторони її очолює один із заступни­ків голови національної ради та оборони, до якої також входять вище керівництво Міністерства оборони, Надзвичайних ситуацій, Внутрішніх справ та ін. Указом президента Л. Кучми від 27 січня 2001 року було затверджено «Державну програму співробітницт­ва України з Організацією Північноатлантичного Договору на 2001-2004 роки». У програмі зазначено: «розвиваючи співпра­цю з НАТО, Україна має на меті забезпечити свою незалежність, демократичний розвиток та територіальну цілісність, зміцнити національну безпеку, запобігти виникненню нових загроз стабіль­ності і безпеці на європейському континенті та використати до­світ та допомогу держав-членів Альянсу в реформуванні обо­ронної та інших пов'язаних із нею сфер».

Співпраця між Північноатлантичним альянсом та Україною найяскравіше виявилася в спільних миротворчих акціях. З метою створення реальних передумов для військового співробітництва необхідно було провести низку реформ, які наблизили б структу­ру Збройних Сил України (ЗСУ) до стандартів НАТО. 1995 року Україна приєдналася до «Процесу планування та оцінювання сил» (ППОС), який сформулював основні цілі взаємосумісності, що передбачають стандартизацію та уніфікацію систем управлін­ня та командування військами. На практиці досягнення такої су­місності відбувалося під час спільних навчань, що почали регу­лярно проводитися з 1995 року. Однак на заваді стала недо­сконалість вітчизняного законодавства. Лише в березні 2000 року було ухвалено закон України «Про порядок допуску та умови пе­ребування підрозділів збройних сил інших держав на території України», який регламентував перебування та спільні навчання іноземних військ на території нашої держави. Уже 2000 року від­булося шість спільних тренувальних операцій ЗСУ та НАТО – «Щит миру 2000», «Козацький степ 2000» та ін. У червні 2000 року пройшли перші спільні військово-морські маневри з висад­кою десанту на українському полігоні неподалік Одеси. У червні 2005 року було досягнуто домовленості, згідно з якою українські офіцери проходитимуть службу у військах НАТО для набуття нового досвіду.

У результаті військових навчань західні експерти високо оці­нили майстерність українських військовослужбовців, що дало нашій державі змогу взяти участь у миротворчих акціях. З листо­пада 1999 року 1-й українсько-польський батальйон і 14-та вер­толітна ескадрилья знаходилися в Косово згідно з програмою підтримки миру. Українсько-польський батальйон брав участь у процесі стабілізації ситуації в листопаді 2000 року та в березні 2001-го. Українські миротворці супроводжували вантажі, охороняли біженців і роззброювали учасників конфлікту. Українські пілоти лише за перший рік миротворчої акції налітали 2300 годин, перевезли 170 тонн обладнання та 17 тисяч чоловік персоналу.

Україна розвивала відносини й з іншими міжнародними орга­нізаціями. Пріоритетним напрямом молодої держави залишається діяльність у рамках ООН. Українська делегація брала активну участь у діяльності цієї міжнародної організації — у політичній, економічний та гуманітарній сферах. Український президент дві­чі виступав на засіданні Генеральної асамблеї ООН – у 1994 і 1995 роках. Україна бере активну участь у спільній проектах з урегулювання близькосхідного конфлікту, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та в гуманітарних місіях. Наша краї­на була представлена на Міжнародній конференції з проблем розвитку в Каїрі 1994 року, Світовому саміті із соціального роз­витку в Копенгагені 1995 року, Дитячому форумі в Парижі 1998 ро­ку та ін. Г. Удовенко проводив також засідання 52 Сесії Асамблеї ООН, яку назвали сесією реформ, оскільки вона мала докорінно змінити роль цієї міжнародної організації в світі. Кульмінацією співпраці нашої країни з ООН стало головування представника України М. Єльченка на засіданнях Генеральної Асамблеї в берез­ні 2001 року, коли було розглянуто низку проблем з так званих за­морожених конфліктів на Близькому Сході, Балканах та в Африці.

Зазначимо, що із розпадом біполярної системи роль ООН змі­нилася. Провідні країни світу часто ігнорують рішення ООН, не сплачують членські внески тощо. Так, 1999 року США розпочали військову операцію на Балканах усупереч рішенням Ради Безпеки ООН. Тому цій організації доводиться зосереджуватися на вико­нанні гуманітарних місій, де українська сторона цілком може се­бе реалізувати. Нагадаємо, що з липня 1992 року українські ми­ротворці брали активну участь у врегулюванні югославського конфлікту. Український піхотний батальйон і загін міжнародної поліції базувався в Боснії.

Українські військові брали участь також в інших операціях ООН. З липня 2000 року у Лівані перебував український інженер­ний батальйон, чисельність якого становила 650 військових. Мен­ше як за півроку наші військовослужбовці знищили 2000 мін і боєприпасів, перевірили на наявність вибухонебезпечних при­строїв 30 гектарів землі. У Сьєрра-Леоне працює 4-й ремонтно-відновлювальний батальйон та окремий вертолітний загін. 1996 ро­ку військові інженери будували мости та переправи в Анголі. Усього у 1992-2000 роках близько 8 тис. українських військово­службовців брали участь у миротворчих і гуманітарних місіях ООН. Українські миротворці допомагають народам цих країн по­долати наслідки воєнних конфліктів – проводять розмінування, відновлюють інфраструктуру, захищають і обслуговують гумані­тарні місії ООН.

Важливим для майбутнього нашої країни є приєднання до Ра­ди Європи. Уже у липні 1992 року Україна подала заявку на вступ до цієї європейської організації, що ставить за мету ство­рення загальноєвропейської дієвої системи захисту прав людини. Початок економічних реформ, відмова від ядерної зброї та пози­тивне оцінювання перших демократичних виборів 1994 року змі­цнили імідж нашої держави на європейській арені. 31 жовтня 1995 року Верховна Рада України 256 голосами ухвалила закон про приєднання до Статуту Ради Європи. 9 листопада 1995 року відбулась урочиста церемонія прийняття України — наша держа­ва стала 37-м членом Ради Європи.

Приєднавшись до РЄ, Україна одночасно взяла на себе серйоз­ні зобов'язання з адаптування вітчизняної правової системи до європейських стандартів. Згідно з домовленостями з європейською спільнотою Україна зобов'язалася закрити Чорнобильську атомну електростанцію, що й було зроблено 2000 року. З 1995 року наша країна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій: «Конвенція прав людини» (1997 p.), «Європейська Конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» (1996 p.), «Європейська хар­тія місцевого самоврядування» (1996 р.) та ін. Ці кроки надають громадянам країни широкі можливості в захисті своїх політич­них, культурних і соціальних прав.

За роки незалежності зовнішня політика України розвивалася динамічно й проходила в кілька етапів. З проголошенням держа­вної незалежності найголовнішим питанням для України було визнання її на світовій арені. Можна сказати, що з цим питанням українська дипломатія впоралася блискуче. Але з часом прийшло розуміння, що лише встановлення дипломатичних відносин за­мало для створення цілого комплексу заходів з реалізації націо­нальних інтересів.

У постбіполярному світі наша держава прагматично обрала роль позаблокової та нейтральної країни. Вдало використовуючи «багатовекторність» вітчизняної зовнішньополітичної стратегії, Київ намагався маневрувати між геополітичними інтересами провідних країн світу. Результатом цієї політики є плідні відно­сини з міжнародними організаціями, створення субрегіональних союзів, де Україна посідає чільне місце, динамічний розвиток економічних відносин з багатьма країнами світу.

Сучасна система міжнародних відносин вимагає від України більшої мобільності та відкритості в політиці. Сьогодні Украї­на не лише задекларувала, а й здійснила реальні кроки на шляху євроінтеграції.