На індійсько-пакистанські відносини

ЗДЇ»йЙЇ^:ЇЖ<ЇГ.;ї-ЙЇЙ.ЙК%ї<.Й^ЙЇЙ^^^^

міжнародному житті південноазіатського суб­континенту важливу роль відігравали відносини ••^між Індією і Пакистаном. Специфіка цих від­носин визначалася розвитком індійсько-пакистанських суперечностей, що виникли ще в процесі поділу колись єдиної Індії й мали глибокі соціальні, політичні та ре­лігійні корені в кожній з країн.

Умови, що склалися в Пакистані після проголошення його незалежною державою, нагальне вимагали широко­го і всебічного розвитку національної економіки, підви­щення життєвого рівня населення країни. Досягнення Цих цілей було можливим лише шляхом глибоких соці­ально-економічних перетворень, ліквідації колоніальних ^ доколоніальних пережитків у всіх сферах життя па­кистанського суспільства, демократизації суспільного й політичного життя, проведення самостійної зовнішньої ^літаки, розвитку широких зв'язків і взаємовигідного ^співробітництва з усіма країнами, незалежно від їхнього Спільного устрою. Проте правлячі кола Пакистану не ЗДйснили якихось серйозних соціально-економічних пе-Рбтворень, вони виявилися нездатними створити сприят-^лив^ умови для розвитку капіталізму в країні, усунути ^Режитки минулого, що цьому заважали, провести мо-^Рнізацію пакистанського суспільства в межах вибрано-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

го шляху розвитку, налагодити взаємовигідне співробіт­ництво з якомога ширшим колом країн.

Перебуваючи при владі, напівфеодальна поміщицька. верхівка й велика буржуазія Пакистану спрямували дер. жавну політику на зміцнення своїх позицій у країні. Вони нехтували інтересами не тільки широких народних мас, а й інтересами інших груп панівних класів, які були тіс­ніше пов'язані з капіталістичним підприємництвом, праг' нули прискореного розвитку капіталізму в Пакистані, а отже й певної модернізації суспільства. До цих груп на­самперед належали зростаюча промислова буржуазія і досить широкий прошарок середніх поміщиків. В умовах внутрішньої нестабільності правлячий блок Пакистану зробив ставку на зовнішню підтримку й допомогу у ви­рішенні як економічних, так і зовнішньополітичних проблем, зокрема спорів з найближчими сусідами. Як відомо, в процесі поділу Британської Індії виникла низка складних проблем між Індією і Пакистаном, найваж­ливішими серед яких були визначення кордонів двох дер­жав, розподіл вод річки Інд та державна належність кня­зівства Кашмір.

Уже за кілька місяців після досягнення Пакистаном незалежності між ним і Індією вибухнув збройний конфлікт, спричинений неврегульованістю кашмірського питання. Цей конфлікт містив елементи територіальних спорів, що сконцентрувалися в основному навколо проб­леми Кашміру, яка протягом більш як півстоліття за­лишається кризовою точкою у взаємовідносинах між Ін­дією і Пакистаном. Індійсько-пакистанський спір є не тільки внутрішньою проблемою двох держав, а й регіо­нальним конфліктом, яким його визнали після індійсько-китайської війни 1962 р.,1'

Географічне положення Кашміру визначає його вагу для міжнародної безпеки Індії, її економіки та зв'язків з іншими країнами. Цими самими параметрами зумов^ люється і важливість Кашміру для Пакистану. Для Інди втрата Кашміру не тільки означатиме втрату родючої й населеної Кашмірської долини, а й позбавить підстав претензії Індії на район Аксай Чин, а також поставить ПІД загрозу контроль над Пенджабом. Для Пакистану втрата Кашміру означатиме втрату сухопутного зв'язку з Китаєм -" найважливішим його союзником в Азії, а також загреб

тема 5 Країни Південної АзіЇТ

в міжнародних відносинах

ватиме ^його присутності в стратегічно важливих районах ца кордонах з Афганістаном і Китаєм. Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави.

Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко­номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням ЗО жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле­мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо­шенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його ак­тивно підгримував Вашингтон. Така позиція Великобри­танії й США пояснюється прагненням установити конт­роль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.

Пакистане-індійський збройний конфлікт через Каш­мір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії 00Н удалося досяг­нути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, ^яка розділила князівство Джамму і Кашміре що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, ^на Дві частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні й північні райони князів­на, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини кня­зівства під його історичною назвою відійшли до Індій­ської Республіки. Індія не виконала вимогу 00Н про­їсти в Кашмірі плебісцит з питання його приєднання до ВДи чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього ^ести свої війська з захопленої частини князівства, а

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ і МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН Ф- ^і

також на те, що рішення про' входження 'князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є не­від'ємною частиною Індії. Певно, неї останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загро­за посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби 00Н урегу­лювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив­ними.

В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конститу^ ційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис­тану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифіку­вала рішення про приєднання штату до Індії. Після під­писання в травні 1954 р. Пакистане'американського дого­вору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико­ві, що, на думку індійської сторони, «не могло бути роз­цінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Без­пеки 00Н у 50-ті роки англо-американський блок під^ тримував позицію Пакистану. |

Відверто пропакистанська позиція англо-американсь-кого блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір­ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос­тупове усунення 00Н від участі в кашмірському врегу­люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд невре-гульованих проблем. Серед них були численні прикор­донні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р-індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо­ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд. - з

з"

406 |1

ма 5 Країни Південної Азії-?. ^ ^те в міжнародних відносинах «У

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос­трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос-'Й між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-„тдайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе.^В січні 1962 р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо кашмірської проблеми на основі визнання лінії припи­нення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто-" рін провести переговори з метою визначення й уточнені ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не^¹ законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па­кистану зайняти жорсткіші розиції з кашмірського пи­тання. <

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус­кладнила її міжнародне становище й певним чином пос­лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста­ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо­дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулюван­ня індійське-пакистанських розбіжностей.

Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпо­чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напру-» женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити:

^адне становище на своїх кордонах. Однак документ, °прилюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, Що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на ^шмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди. провал переговорів був значною мірою зумовлений тими Р^ЦIIучими кроками до взаємного зближення, які в цей ^Ріод здійснювали Пакистан і КНР. На кінець 1963 р.і ^центР міжнародної напруженості переміщається на ін-•^сько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у

407-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

наступні два роки спостерігалися періоди певного по-|

тепління. Д Стан політичної напруженості між двома країнами

переріс у готовність сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе­редництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була до-Д сягнута індійсько-пакистанська угода про припинення вог^ пю, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на

позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-па­кистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. З центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джам-му і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушен­ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува­чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при­пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри­мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки,

важка артилерія та авіація.

Індійсько-пакистанський конфлікт викликав занепо­коєння світової громадськості і з самого свого початку опинився в центрі міжнародної уваги. На надзвичайні засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. бул^ одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 21^а (1965), які закликали обидві сторони до негайного прі¹;

гашення вогню і відведення військ на вихідні позиці¹-Пакистанська сторона намагалася пов'язати питанім

д

і

тема 5 Країни Південної АзГГ ' в міжнародних відносинах

припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулю­вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не;

відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. рада Безпеки одноголосне ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і по-й дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи­нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни­ща на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцент­рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи­нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Незважаючи на припинення вогню, загроза перерос­тання двостороннього конфлікту в міжнародний залиша­лася реальною. Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про­вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан­нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру­гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони зай­мали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе­редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф­лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про Добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па-^истадом і порадили їм прийняти запрошення радянсь­кого уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прий-^та радянську пропозицію без будь-яких попередніх У^в, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі йереговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Піастрі і прези-^нта Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулю-^вання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися під-^адням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в ^^евяти статтях якої були визначені невідкладні заходи з Оновлення в регіоні нормального й мирного становища.

^рема, сторони проголосили рішучість відновити нор-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ ви МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

5 Країни Південної Азії в міжнародних відносинах

 

мальш й мирш відносини^ сприяти взаєморозумшню д дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мир. не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Своєю участю у врегулюванні індійсько-пакистансь< кого конфлікту Москва створила важливий політичний прецедент у міжнародних відносинах. Цього разу не тільки Захід і країни, до яких Індія традиційно зверталась у моменти криз, а й 00Н була усунута від участі у вирішенні проблем цього стратегічно важливого регіону. Вашингтон, заявляючи про бажання принести мир на розкраюваний війною півострів, стояв на тому, що шлях до цього лежить через 00Н. Дипломатичне втручання Москви заблокувало й китайську участь у врегулюванні конфлікту, в якому Пекін мав на меті свої інтереси. Мос­ква здобула важливу дипломатичну перемогу і значно просунулась вперед у справі формування спільної позиції з країнами субконтиненту на міжнародній арені. ^:

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній азії тривалого й міцного миру. Проте пов'язувані з ними надії не виправ­далися. На думку фахівців, головною причиною неефек­тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після^ 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декла­рації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

Ф Бангладешська криза

зд«%к«^«»&»»к«««^«та««^^

Підписані в Ташкенті в січні 1966 р. індійсько-пакистанські угоди на певний час пригасили гостроту у двосторонніх відносинах країн Індо­стану Встановилась атмосфера стриманого оптимізму, вперше з'явилася надія, що Індія і Пакистан зуміють звернути зі шляху конфліктів і жити в мирі й дружбі. Проте породжені Ташкентом надії виявились ілюзією:

 

взаємні звинувачення знову почали затьмарювати індійсь­ко-пакистанські відносини. Обидві країни по-різному тлу­мачили зміст Ташкентської угоди й чекали від неї абсо­лютно різних наслідків. Пакистан уважав її першим кро­ком у розморожуванні кашмірського питання, вирішення якого він бачив у приєднанні Кашміру до своєї території. Ісламабад пропонував провести плебісцит під міжнарод­ним контролем, будучи впевненим у своїй перемозі на ньому. Індія заперечувала проти референдуму. З точки зору її уряду, значення Ташкентської угоди полягало в появі надії на те, що обидві країни відмовляться від засто­сування сили, припинять сіяти взаємну ненависть і про­водитимуть реалістичні переговори з турбуючих їх проб­лем, не вдаючись до іноземного втручання.

В умовах різкого розходження поглядів сторін на зна-;

чення Ташкентської угоди незабаром пролунали взаємні звинувачення в порушенні букви й духу цієї угоди. Обидві країни закидали одна одній нарощування військо­вого потенціалу, що, втім, і справді мало місце. Основ­ними постачальниками зброї в обидві країни субкон­тиненту були СРСР і США. Забезпечивши собі міцні позиції в Індії, після Ташкента Москва спрямувала свої зусилля на встановлення дружніх зв'язків і з Пакистаном. Проте Ісламабад вимагав не стільки економічної, скільки військової допомоги, з чим Москві довелось погодитися. Вирішальним тут став розрахунок на те, що гарні відно­сини СРСР із країнами субконтиненту забезпечать про-^вагу КНР і США Нарощуючи витрати на захист своїх ^рдонів, Індія і Пакистан потрапляли в дедалі більшу Можність від економічної й військової допомоги Ра-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

мальні й мирні відносини/т сприяти взаєморозумінню д дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, д@ йдеться про відмову сторін від застосування сили та мир. не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Своєю участю у врегулюванні індійсько-пакистансь-кого конфлікту Москва створила важливий політичний прецедент у міжнародних відносинах. Цього разу не тільки Захід і країни, до яких Індія традиційно зверталась у моменти криз, а й 00Н була усунута від участі у вирішенні проблем цього стратегічно важливого регіону. Вашингтон, заявляючи про бажання принести мир на розкраюваний війною півострів, стояв на тому, що шлях до цього лежить через 00Н. Дипломатичне втручання Москви заблокувало й китайську участь у врегулюванні конфлікту, в якому Пекін мав на меті свої інтереси. Мос­ква здобула важливу дипломатичну перемогу і значно просунулась вперед у справі формування спільної позиції з країнами субконтиненту на міжнародній арені. "

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов'язувані з ними надії не виправ­далися. На думку фахівців, головною причиною неефек­тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після^ 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декла­рації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

а

Чі' •ц/

5 Країни Південної Азії

в міжнародних відносинах

 

Е Бангладешська криза

здздяяя%зд«<ядак^кя«к<к«і«^^

Підписані в Ташкенті в січні 1966 р. індійсько-пакистанські угоди на певний час пригасили гостроту у двосторонніх відносинах країн Індо­стану Встановилась атмосфера стриманого оптимізму, вперше з'явилася надія, що Індія і Пакистан зуміють звернути зі шляху конфліктів і жити в мирі й дружбі. Проте породжені Ташкентом надії виявились ілюзією:

взаємні звинувачення знову почали затьмарювати індійсь­ко-пакистанські відносини. Обидві країни по-різному тлу­мачили зміст Ташкентської угоди й чекали від неї абсо­лютно різних наслідків. Пакистан уважав її першим кро­ком у розморожуванні кашмірського питання, вирішення якого він бачив у приєднанні Кашміру до своєї території. Ісламабад пропонував провести плебісцит під міжнарод­ним контролем, будучи впевненим у своїй перемозі на ньому. Індія заперечувала проти референдуму. З точки зору її уряду, значення Ташкентської угоди полягало в появі надії на те, що обидві країни відмовляться від засто­сування сили, припинять сіяти взаємну ненависть і про­водитимуть реалістичні переговори з турбуючих їх проб­лем, не вдаючись до іноземного втручання.

В умовах різкого розходження поглядів сторін на зна-;

чення Ташкентської угоди незабаром пролунали взаємні звинувачення в порушенні букви й духу цієї угоди. Обидві країни закидали одна одній нарощування військо­вого потенціалу, що, втім, і справді мало місце. Основ­ними постачальниками зброї в обидві країни субкон­тиненту були СРСР і США. Забезпечивши собі міцні позиції в Індії, після Ташкента Москва спрямувала свої зусилля на встановлення дружніх зв'язків і з Пакистаном. Проте Ісламабад вимагав не стільки економічної, скільки військової допомоги, з чим Москві довелось погодитися. Вирішальним тут став розрахунок на те, що гарні відно­сини СРСР із країнами субконтиненту забезпечать про­тивагу КНР і СИТА Нарощуючи витрати на захист своїх ^рдонів, Індія і Пакистан потрапляли в дедалі більшу ^ежність від економічної й військової допомоги Ра-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ <-. МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.

дянського Союзу. Характерно, що, отримуючи військо допомогу СРСР, Індія рішуче протестувала проти посі^ вок Пакистанові радянської зброї навіть в обмежених масштабах, вважаючи їх фактором посилення напру^ ності на субконтиненті. Оскільки питання безпеки поча. ли посідати головне місце в політиці обох країн, індійсь. ко-пакистанські відносини дедалі більше погіршувалися.

Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Гілгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан нега­тивно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного ха­рактеру виявилися неефективними.

Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійсь­кою стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існу­вання. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропа­ганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйоз­не невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострен­ня кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських полі№ ків особливо посилилася після встановлення в Пакистані військового режиму генерала Ях'я'хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджибу! Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним з яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в коМ' петенції федеральної влади тільки питань зовнішньої по­літики та оборони.

412 І

5 Країни Південної Азії ^{т е} в міжнародних відносинах

Політична криза в країні ще більше загострилася після чягальнопакистанських парламентських виборів, що від­алися в грудні 1970 р. На цих виборах Народна ліга хДудясибура Рахмана завоювала мало не всі місця від Східної Бенгалії й відповідно здобула більшість у Націо­нальних зборах країни. Згідно з парламентською прак­тикою Муджибур Рахман та його партія мали право ^формувати центральний уряд, що було цілком неприй­нятним для правлячої еліти Західного Пакистану. Пере­несення на невизначений термін відкриття сесії парла­менту У зв'язку з суперечностями між лідерами Партії пакистанського народу й Народної ліги, яка одержала біль­шість голосів на попередніх парламентських виборах, ус­кладнило внутрішньополітичну ситуацію в країні. Спроба її врегулювання була здійснена під час переговорів у лю­бому—березні 1971 р. генерала Ях'я-хана і 3. А. Бхутго з Муджибуром Рахманом. Проте, як показав подальший перебіг подій, розпочинаючи переговори з Народною лігою, західнобенгальська верхівка намагалася виграти час, щоб підготуватись до розгрому руху за автономію Східної Бенгалії. Під час цих переговорів у Дакку та інші східнобенгальські міста перекидалися військові частини й бойова техніка із Західного Пакистану. Військовий режим готувався завдати нищівного удару силам руху за авто­номію, щоб раз і назавжди зняти це питання внутріш­ньополітичного життя країни. З арешту в ніч на 26 березня 1971 р. лідера Народної ліги Муджибура Рахмана й роз­грому керівних органів партії в Східній Бенгалії розпо­чалися жорстокі репресії. В багатьох містах Східної Бен­галії відбулися збройні сутички між урядовими військами й загонами повстанців. Мільйони біженців рушили через кордони до Індії.

Події в Східному Пакистані викликали занепокоєння й обурення Індії. Визнаючи, що вони є внутрішньою бравою Пакистану, індійський уряд водночас засудив дії пакистанської армії й заявив про свою готовність надати Допомогу жертвам репресій. Занепокоєність Індії зроста-^л^ в міру збільшення потоку бенгальських біженців. Стик-^Увшись із проблемою забезпечення понад 10 млн бі-^нців в умовах погіршення соціально-економічного ста-^вища у власній країні, індійський уряд розпочав спо-

атку неофіційну, а потім і відкриту допомогу східно-

^альським повстанцям.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ м МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН Я

Своє занепокоєння ситуацією, що склалася на Індо? станському півострові у зв'язку з подіями в Східній Бец, галії, висловило радянське керівництво. Вже 2 квітне 1971 р. голова президії Верховної Ради СРСР звернувся до президента Пакистану із закликом вжити невідклад< них заходів до того, щоб припинити кровопролиття й репресії проти населення Східної Бенгалії, перейти до методів мирного політичного врегулювання. Москва активізовувала свої зв'язки з Делі в міру погіршення ра­дянсько-пакистанських і радянсько-китайських відносин. Це засвідчило підписання в Делі в серпні 1971 р. ін-дійсько-радянського Договору про мир, дружбу й спів» робітництво. Договір створив міцну базу для розвитку індійсько-радянських відносин, надав їм нового виміру, адже радянська підтримка стала вирішальним фактором в усуванні надзвичайно серйозної загрози безпеці й ці­лісності Індії. В опублікованій у вересні того самого року після радянсько-індійських переговорів на найвищому рівні спільній заяві вказувалось, що інтереси збереження миру в Південній Азії вимагають вжиття невідкладних заходів для досягнення політичного вирішення проблем, що там виникли, з урахуванням волі, невід'ємних прав і законних інтересів народу Східного Пакистану, а також

для прискореного й безпечного повернення біженців на батьківщину.

Позиція американського уряду була далеко не одно­значною. Заявивши про свій нейтралітет як щодо Пакис­тану, так і щодо Індії, американський уряд фактично протягом 1971 р. дедалі більше схилявся до підтримки Пакистану, надаючи йому військову й економічну допо­могу. Хоч обсяги американської військової допомоги Ісламабаду були невеликими, проте вони стали формою його політичної підтримки. У протистоянні з Індією Па­кистан одержав допомогу й підтримку і з боку Китаю, уряд якого запевнив Ісламабад, що «якщо індійські екс­пансіоністи наважаться вчинити агресію проти Пакис­тану», Китай надасть йому «тверду підтримку». Суттєвий вплив на ситуацію на Індостані справляла й нормалізація

китайсько-американських відносин, що розпочалася за згоди обох сторін.

За таких умов пакистанський уряд не здійснив заходи з політичного врегулювання в Східному Пакистані, ^а

тема 5 Країни Південної Азії ¹ в міжнародних відносинах

 

продовжував посилювати воєнні приготування проти ТндіЇ- 3 21 листопада в прикордонних районах спалахнули бої в яких були застосовані важка артилерія, танки й авіація- 2—3 грудня пакистанські військово-повітряні си­ди здійснили нальоти на ряд міст та аеродромів Північно-Західної Індії, а артилерія піддала обстрілу індійську територію ^на кордоні між Індією і Західним Пакистаном. Так розпочалася третя Пакистане-індійська війна.

Воєнні дії між Пакистаном і Індією проходили на тлі опосередкованого суперництва великих держав. Надаючи Індії військово-матеріальну допомогу в межах Договору про мир, дружбу й співробітництво. Радянський Союз підтримував її і політичне, заблокувавши в 00Н прий­няття будь-яких антиіндійських рішень. Зі свого боку, підтримуючи Пакистан, США оголосили на початку грудня 1971 р. про припинення військової й економічної допомоги Індії. Поряд з цим Вашингтон удався до демон­страції військової сили, направивши до Бенгальської затоки кораблі 7-го флоту під виглядом турботи за долю американських громадян у Дацці.

Радянська підтримка позиції Індії в бангладешській кризі мала вирішальне значення для Індії, яка натрапила на об'єднану опозицію США, Китаю та Пакистану. Ця підтримка дала Індії можливість знайти оптимальний для неї шлях виходу з серйозної кризи, що склалась на її східних кордонах і могла втягнути в конфлікт великі дер­жави. Спираючись на радянську військову допомогу, Індія легко завдала поразки Пакистану. 16 грудня пакис­танські війська в Східному Пакистані капітулювали, і того ^с дня прем 'єр-міністр Індії 7. Ганді віддала наказ індійсь­ким військам про припинення вогню по всьому західному фронтові з 17 грудня.

Одностороннє припинення вогню Індією і перемога ^ національного визволення Східної Бенгалії створили нову обстановку в Раді Безпеки 00Н. 21 грудня 1971 р. ^ЗДа Безпеки ухвалила компромісну резолюцію, що під­креслювала необхідність забезпечення тривалого миру на ^ндостанському півострові й містила важливі положення, ^яїа сщ^ияли нормалізації ситуації. В умовах перемоги сил ^Ціонального визволення Східної Бенгалії положення ^золюції про припинення вогню сприяли справедливому

Етичному врегулюванню в регіоні.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

тема 5 Країни Південної Азії ^1 в міжнародних відносинах

 

Воєнна поразка Пакистану спричинила ослаблення впливу США в Південній Азії. Військово-політичне сііі^ робітництво з Пакистаном дедалі більше втрачало зна< чення для Вашингтона, оскільки «в масштабах субкон. тиненту Пакистан перестав бути реальною противаго^ Індії». Вашингтон змушений був також заявити про своє невтручання у вирішення спірних питань, що виникли внаслідок бангладешської кризи, хоч Ісламабад дуже роз­раховував на американську підтримку. Така позиція Ва­шингтона визначалася, зокрема, тим, що в'єтнамська авантюра на той час багато в чому скомпрометувала його політику не тільки на азіатському континенті, а й у всьому «третьому світі». На початку 70-х років для США більш важливими були зв'язки з демократичною нейт­ральною Індією, ніж з військовим режимом Пакистану.

Криза 1971 р. справила глибокий багатосторонній вплив на внутрішнє життя Пакистану. Величезними були не тільки матеріальні, а й морально-політичні втрати. Цілковитого банкрутства зазнали як військово-політичні методи управління країною, так і спроби вирішення зовнішньополітичних проблем з позиції сили. 20 грудня 1971 р. прем'єр-міністром країни став 3. А. Бхутто — лідер Партії пакистанського народу, яка під гаслаш широких соціально-економічних і загальнодемократич­них перетворень добилась перемоги в Західному Па­кистані на загальнопакистанських парламентських вибо­рах 1970 р. Наслідки чергового збройного конфлікту з Індією засвідчили життєву необхідність для Пакистану

мати мирні, добросусідські відносини з цією країною.

Зміни внутрішнього й зовнішнього характеру, що від­булися на Індостані в 1971 р., утворення незалежної На­родної Республіки Бангладеш справили значний вплив на співвідношення сил у Південній Азії, на роз