Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Розрядки в американо-радянськихСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Відносинах Перший публічний виступ після перемоги на виборах 1976 р. нового президента США Д. Картера був сприйнятий радянським керівництвом як підтвердження можливості подальшого сприятливого розвитку радянсько-американських відносин, особливо в галузі роззброєння. Однак уже в лютому 1977 р. з'ясувалося, що адміністрація Д. Картера, виступаючи за швидке завершення підготовки Договору ОСО-2, мала на увазі відхід від владивостоцьких домовленостей: пропонувала виключити з Договору питання про крилаті ракети та літак «Бек-файєр». Це не входило в шани радянської сторони. Крім того, радянське керівництво було роздратоване пропагандистською кампанією Д. Картера на захист прав людини в СРСР та її ув'язуванням із політикою розрядки. Наслідками розбіжностей у підходах до укладання договору ОСО-2 стали невдача місії держсекретаря США С. Венса до Москви в березні 1977 р. і подальше охолодження двосторонніх відносин, що поступово були зведені До рівня, на якому вирішувалися лише проблеми військово-стратегічного характеру. РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ Основу нової політичної стратегії адміністрації Д. Картера становила доктрина трилатеризму, згідно з якою пріоритетного значення набула лінія на консолідацію зусиль трьох центрів сили капіталістичного світу — США, Західної Європи та Японії. На друге місце ставилося завдання виробити спільний підхід західних країн щодо «третього світу», тобто активізувати діалог на напрямку «Північ—Південь», який теоретики демократичної партії вважали головною лінією світового протистояння. Відносини США із СРСР та іншими соціалістичними країнами посіли в новій американській стратегії лише третє місце. Спеціальна міжвідомча група під керівництвом помічника президента з питань національної безпеки 3. Бже-зинського і відомого політолога, професора С. Хантінг-тона провела в межах Ради національної безпеки аналіз радянсько-американських відносин та глобального стратегічного балансу, що склався. Наслідком цього дослідження стали два теоретико-аналітичні документи — президентський меморандум № 10 (квітень 1977 р.) і директива 18 (серпень 1977р.), в яких, по-перше, визнавалось існування військово-стратегічної рівності й небезпеки взаємного гарантованого знищення в разі обміну ядерними ударами між СРСР і США Це створювало передумови для завершення підготовки і підписання Договору ОСО-2. Однак, по-друге, американські аналітики підкреслювали великі переваги Сполучених Штатів у галузі економіки й технології і рекомендували урядові використовувати їх для здійснення тиску на Радянський Союз під час переговорів із проблем обмеження стратегічних озброєнь. Тактика пов'язування успіхів на цих переговорах з реакцією СРСР на регіональні конфлікти в країнах «третього світу», а також із проблемою дотримування прав людини не лише гальмувала процес вироблення Договору ОСО-2, а й ще більше ускладнювала американо-радянські відносини. Політика СРСР, у свою чергу, також не сприяла зменшенню напруженості. На початку 1978 р. одним із факторів, що перешкоджав поліпшенню американо-радян-ських відносин, стала спільна участь радянських і кубинських військ у подіях на Африканському Розі, яка Тема 1 Радянсько-американські відносини спричинила виникнення в конгресі США сильної опозиції будь-яким домовленостям із СРСР, включаючи Договір ОСО-2. Нові ускладнення у двосторонніх відносинах були викликані також спрямованою на нарощування ядерних і звичайних озброєнь європейською політикою СРСР, яка проводилася таємно згідно з рішенням Москви про розміщення в Європі з середини 70-х років ядерних мобільних ракет СС-20. У відповідь Рада НАТО вирішила підвищити щорічні військові бюджети своїх членів на 3 %, а в 1978 р. прийняла довгострокову оборонну програму. 7 червня 1978 р. президент Д. Картер виступив у Військово-морській академії в м. Аннаполісі з програмною промовою з приводу розвитку відносин із СРСР. Зробивши акцент на проблемі прав людини в СРСР, він запропонував радянській стороні «обрати або конфронтацію, або співробітництво». В радянського керівництва ця промова викликала негативну реакцію, оскільки була сприйнята як вибір Д. Картером конфронтаційної політики. Робота над підготовкою остаточного тексту Договору ОСО-2 знову загальмувалась, хоча з цією метою державний секретар США С. Венс і міністр закордонних справ СРСР А. Громико провели в липні й грудні 1978 р. дві зустрічі в Женеві. Довгоочікуваний саміт Д. Картера і Л. Брежнєва, на якому, нарешті, було підписано Договір ОСО-2, що вперше в історії обмежень стратегічних наступальних озброєнь установлював рівну кількість стратегічних ядерних озброєнь усіх типів для обох сторін, відбувся 15—18 черв^ ня 1979 р. у Відні. Паралельно з підписанням цього важ-^ ливого документа, що став кульмінацією радянсько-аме-^ риканських переговорів 1974—1979 рр.з було узгоджено^ питання про початок переговорів щодо радикальних ско-" речень ядерних озброєнь у межах нового Договору ОСО-3, Однак потенційні можливості, що відкривалися для радянсько-американських відносин у зв'язку з підписанням Договору ОСО-2, не були реалізовані внаслідок кількох факторів. По-перше, під час зупинення з початком виборчої кампанії 1976 р. майже на чотири роки переговорного процесу відносно стратегічних озброєнь змінилася внутрішньополітична ситуація в США. Початок нового економічного спаду змусив адміністрацію переглянути РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Це позначилося на радянсько-американських відносинах: спершу президент Д. Форд замінив термін «розрядка» на гасло «миру заснований на силі», пізніше адміністрація Д. Картера почала віддавати перевагу концепції «контрольованої вибіркової розрядки» та формулі «суперництво й співробітництво». Не сприяла поліпшенню відносин і пропагандистська кампанія на захист прав людини в СРСР, що розгорнулася в США. По-друге, радянсько-американське суперництво за вплив у країнах «третього світу» (Ефіопія, Сомалі, Близький Схід тощо), заморожений стан відносин і відсутність співробітництва щодо врегулювання регіональних кризових ситуацій, заідеологізованість радянської зовнішньої політики, підвищення впливу на неї військово-промислового комплексу, порушення прав людини в СРСР зміц- Л нили позиції тих сил у США,, що виступали проти рати- | фікації Договору ОСО-2 і доповнення військової роз-д рядки розрядкою політичною. І Кампанія проти ратифікації Договору ОСО-2 була підсилена з подачі американських спецслужб галасом засобів масової інформації навколо нової кубинської «міні-кризи» — начебто виявлення на Кубі «радянської бойової бригади». Насправді центр, у якому радянські військові спеціалісти навчали кубинських офіцерів користуватися радянською військовою технікою, існував на Кубі з 1962 р. Два рішення від 12 грудня 1979 р., прийняття яких випадково збіглося в часі, фактично запрограмували необоротність погіршення радянсько-американських відносин на найближчу перспективу. Це — схвалення НАТО протрім», розгортання в Європі 464 крилатих ракет наземного базування, 108 ракет «Першинг-2» і затвердження на засіданні Політбюро ЦК КПРС пропозиції про введення радянських військ до Афганістану, яке було здійснено наприкінці року. З січня 1980р. президент Д. Картер звернувся до сенату з проханням «заморозити» розгляд Договору ОСО-2. Наступного дня були проголошені санкції щодо СРСР'. відкладено відкриття американських і радянських консульств, скасовано контакти з 11 міжурядових угод, обмежено торгівлю, введено ембарго на поставки значної частини сільськогосподарської продукції тощо. Розрядка міжнародної напруженості закінчилась. СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИКИ РОЗРЯДКИ В ЄВРОПІ (60-ті — початок 70-х років) Відносна стабілізація в Європі. Підвищення ролі Західної Європи в міжнародних відносинах «Нова східна політика» ФРН Курс Франції на розрядку та співробітництво «від Атлантики до Уралу» Проблеми європейської безпеки в діяльності ОВД і НАТО ?ЇІ^^ЗДйїй^^ї^®й5йй^5й%»Я^^йї$^555%%%^ї^%:ййЗДЯйЗД»ййВ^^ • Відносна стабілізація в Європі. Підвищення ролі Західної Європи в міжнародних відносинах <«-да:-к-й««-Ку>:у^к-к^к<^:-:««-:-к-к^-:-:-к^^^^ На початку б0-х років фактично завершилася «берлінська криза» 1958—1961рр., спричинена спробами СРСР змінити на свою користь співвідношення сил у центрі Європи. Мета Москви — обмеження, якщо не Цілковите припинення присутності збройних сил ^ША, Великобританії й Франції в Західному Берліні (пропозиції «про демілітаризацію Західного Берліна», «про перетворення Західного Берліна на вільне місто» або «місто ОД егідою 00Н») — не була досягнута. Не вдалося також рт^^^ підписання сепаратного мирного договору ^ та інших країн Варшавського договору з НДР РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ
примусити Захід хоча б фактично визнати НДР, якщо б вона контролювала доступ у Західний Берлін. Західні держави не погоджувалися на передання цього контролю в руки прикордонників НДР (досі цей контроль здійснювався СРСР відповідно до повоєнних домовленостей з союзниками). Незважаючи на те, що рівень життя, економічного розвитку в НДР був порівняно вищий, ніж в інших країнах «соціалістичної співдружності», багато громадян НДР, незадоволених суспільним ладом, використовували всі можливості вільного переходу зі столиці НДР у Західний Берлін, а звідти — до ФРН. Таких можливостей громадяни інших соціалістичних країн не мали. Отже, безперервний відтік населення, як правило кваліфікованого, з НДР до ФРН дестабілізував східнонімецьку соціалістичну систему, змушував СРСР до спроб змінити статус Західного Берліна. Про масштаби втечі громадян НДР на Захід свідчать дані, наведені французьким ученим Ж.-Б. Дюрозелем: з 1953 по 1961 р. включно 2 245 000 осіб покинули НДР, виїхавши на Захід. З 1949 по 1958 р. населення НДР зменшилося на 1 млн. Проблему було «вирішено» 13 серпня 1961 р. За погодженням із країнами Варшавського договору уряд НДР у цей день розпочав будівництво спеціальних кордонних споруджень навколо Західного Берліна, які мали перешкодити переходові кордону зі Сходу на Захід. Спочатку це були загородження з колючого дроту, а згодом — мур з бетонних плит. Цей мур на кілька десятків років став наочним свідченням неспроможності соціалізму перемогти капіталізм у мирному змаганні двох систем. На Сході Берлінський мур почали називати «неприступним валом на шляху фашизму з Західної Німеччини». За межами ж «соціалістичного табору» його незмінне йменували «муром ганьби»^ бо тільки соціалістичні країни не дозволяли своїм громадянам вільно пересуватися через кордони, навіть через кордони всередині «соціалістичної співдружності». Збудувавши мур, керівники східного блоку заспокоїлися. Якщо до цього СРСР висловлював погрози перейти до односторонніх дій, то в другій половині 1961 р. ситуація змінилася. Радянський лідер М Хрущов сказав Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років) своєму бельгійському колезі, а через нього усім за?<Цдним державам: СРСР не настоює на терміновому завершенні німецького врегулювання. Для СРСР, таким чиноом, як визнавалось у книзі про зовнішню політику, яку рюдагу-вав тодішній міністр закордонних справ А. Громико після «вжиття захисних заходів у Берліні» питання про загальне врегулювання вже не стояло так «невідкладно» як раніше. 3 Для Західної й Східної Європи це означало вццносну стабілізацію і можливість продовження процесів економічного та політичного співробітництва. На Заході тривало розпочате в 50-х роках створення спільного» ринку. В 60-х роках не припинялися дискусії між прихильниками поглиблення інтеграції західноєвропейських держав і формування наднаціональних органів з перспективою створення чогось на кшталт «Сполучених Штатів Європи» і тими політичними діячами, які обстоювали варіант розвитку інтеграційних процесів зі збереженням суверенітету країн, що інтегруються. В позиції таких діячів, а серед них виділявся президент Франції Ш. де ГоллЬу проглядалася тенденція домогтися л*евної незалежності Західної Європи від США, підвшценгня її ролі в міжнародних відносинах. А втім, усі учасники дискусії вважали інтеграцію необхідною для економічного розвитку Західної Європи. Курс на інтеграцію з Західній Європі підгримували і Сполучені Штати, які сподівалися, що інтегрована Європа залишиться у сфері впливу Вашингтона, оскільки всі західноєвропейські країни були заінтересовані в збереженні і зміцненні НАТО, де представники США в усіх органах посідали командні позиції. 1 В 60-х роках три західноєвропейські організації -1 Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС), Сїііль-ний ринок і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) — перетворилися на єдине Європейське економічне співтовариство, що стало новим кроком на іцляху об'єднання. У 1967 р. керівні органи ЄОВС, Сніжного ринку і Євратому злилися. Римський договір (1957) шред-бачав формування «Спільного ринку» до 1970 р. Договір торкався не тільки суто економічних інтересів його Учасників, він передбачав зближення їхньої політики в
РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ соціальній та зовнішньоекономічній сферах. Поступово почав складатися механізм координації зовнішньої політики. США уважно стежили за тим, щоб Європейське співтовариство не виходило за межі «північноатлантичної» зовнішньої політики й нагадували, в разі потреби, про «комуністичну загрозу», особливо коли політика СРСР давала для цього підстави. Втім, Сполученим Штатам нелегко було утримувати західноєвропейців під своїм контролем. Особливого клопоту завдавала Вашингтонові «самостійницька» лінія президента де Голля, його спроби залучити до цієї лінії ФРН. Досить вірним союзником США в ці роки залишалася Великобританія, і саме тому де Голль чинив опір її вступу до Європейського співтовариства. США і Великобританія всіляко підкреслювали свої «особливі» відносини. В грудні 1962 р. президент Д Кеннеді зустрівся з прем'єр-міністром Г. Макмілланом у Насау (Багамські острови). Сторони проголосили, що США і Великобританія є природними союзниками. Макміллан підгримав американський план створення багатосторонніх ядерних сил у НАТО, згідно з яким ядерний потенціал Лондона й Парижа мав стати складовою частиною спільних сил НАТО під командуванням США За кілька тижнів де Голль на прес-конференції рішуче відхилив пропозицію про участь Франції в багатосторонніх силах і заяві® про її намір «самостійно створювати і в разі необхідності застосовувати свої атомні сили». Водночас за вимогою Франції були припинені переговори про вступ Великобританії в Європейське економічне співтовариство. Керівництво Сполучених Штатів, зокрема президент Кеннеді, вбачало мету стратегії де Голля в тому, щоб, по-перше, «забезпечити Франції керівну роль у Західній Європі» й заблокувати спроби «англосаксів» (тобто США і Великобританії) «пересунути» Францію на другорядне місце; по-друге, вести справу до об'єднання всієї Європи, включаючи роззброєну Німеччину, а згодом — миролюбну Росію, але без Британії. Де Голль неодноразово заявляв, що США не повинні втручатися у справи Європи за винятком «надзвичайних обставин». Дії де Голля цілком відповідали проголошеному ним курсові. У 1963 р. в Парижі був підписаний франко-захід-нонімецький договір про співробітництво. Він передбачав
Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)
регулярні зустрічі між представниками двох країн, узгодження воєнних доктрин/стратегічних планів, стажування! офіцерів у військових підрозділах партнерів, спільне ви-[ робницгво зброї. Де Голль навіть погодився поширити дію договору на Західний Берлін, що відповідало позиції ФРН, але не узгоджувалося з попередніми заявами Парижа про незалежність Західного Берліна від ФРН. У подальшому, проте, уряд ФРН почав приглушувати анти-американські тенденції, що випливали з договору, і останній не виправдав надій Франції, яка сподівалася, що він закладе підвалини для «самостійності» Європи, Наступним кроком Франції став вихід із військової організації НАТО з метою, як заявляв Париж, відновлення суверенітету Франції на своїй території. Про це було оголошено 21 лютого 1966 р., а 7 березня того самого року Франція поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, американські війська та іноземні військові бази. Штаб-квартиру НАТО було переведено з Парижа до Брюсселя. Більше того, літаки НАТО мали одержувати спеціальний дозвіл на переліт над територією Франції. Якщо врахувати, що нейтральний статус у той час мали також Швейцарія й Австрія, то між аеродромами НАТО на півночі Західної Європи й аналогічними аеродромами в Італії, Греції та Туреччині створювалася досить широка смуга, через яку не могли терміново перелітати літаки з аеродромів Великобританії та Німеччини, де були зосереджені ВПС США Ослабивши таким чином стратегічне становище НАТО, Франція запевнила союзників у тому, що вона залишається членом Атлантичного союзу й братиме участь у його спільних політичних заходах та в засіданнях його політичних органів. Показово, що такі члени НАТО, як Данія, Греція, Туреччина, ряд інших, продемонстрували інтерес-до французького прикладу й закликали членів НАТО до «стриманості і помірності» в критичних висловленнях щодо дій Франції. Бажання відійти від американської лінії відчувалося і в політиці інших західноєвропейських держав, хоча не всі вони наважувалися повторювати французькі кроки. Досить згадати, наприклад, що Великобританія, всупереч тодішній» політиці США, визнала Китайську Народну Республіку, Розірвала відносини ^.Тайванем. У 60-х роках Велико- РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ британія виявила також готовність виступити посередником між Заходом і Сходом у разі загострення конфлікту навколо Західного Берліна та в німецькому питанні в цілому. Канцлер ФРН Г. Кізінгер у серпні 1967 р. підкреслював, що «ми вже не дивимося на Сполучені Штати як на старшого брата, до якого завжди біжать, коли що-небудь трапиться». Відставка де Голля в 1969 р., викликана внутрішньополітичними причинами, майже не позначилася на зовнішньополітичному курсові французького керівництва. Франція продовжувала «підштовхувати» інші країни Західної Європи до самостійної політики, до надання першочергового значення інтересам Європи, а не США. Розрядка міжнародної напруженості, що розпочалася після завершення найгострішої після другої світової війни «карибської кризи», сприяла усвідомленню світовою спільнотою небезпеки продовження політики гонки озброєнь, погроз застосування зброї, в тому числі в Європі. Врешті-решт саме цими міркуваннями спричинювалася специфічна позиція Франції. Вектор європейської політики в 60-х роках і на початку 70-х років дедалі більше спрямовувався на регіональну розрядку міжнародної напруженості. «6МСОСМ«^>К«И«<«-?^<-»К-^->»№»»>»№»&М^»:-^6Ф^»К<^ • «Нова східна політика» ФРН <-»0»і№<<<->»Обб«<-Х<Ф»»»««і-»Ж':'Х':-:««Х«>»^:-:-:-»»:«^^^^^ Становлення політики розрядки в Європі багато | в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західнонімецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. В. Брандт пройшов непростий життєвий шлях. Його справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940—-1945 рр., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років) Швеції. Брав участь у русі Опору. Шсля розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму. Тільки пізніше, отримавши громадянство ФРН, почав брати участь у політичному житті в лавах СДПН. З 1964 р. — голова СДПН. Став відомим, коли в 1957—1966 рр., обіймаючи посаду бургомістра Західного Берліна, гостро виступав проти «політики ультиматумів» СРСР, який тоді фактично, як це розуміли на Заході, намагався витіснити західні держави з Західного Берліна, оголосивши його, наприклад, «вільним містом». І все ж певна частина західнонімецького населення старшого віку вважала репутацію В. Брандта далеко не бездоганною. Йому не могли простити, що в роки війни він був «серед ворогів німецького солдата». Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцгв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу» (саме таке офіційне визначення побутувало в НДР, згодом почала пропагуватися теза, що в НДР створилася «окрема німецька нація», що було абсурдним і не сприймалося як в НДР, так і у ФРН). «Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості Ь СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з Державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку0 згаданих «земляцгв», не закликав до силового повернення втрачених територій. Але сам факт «невизнання» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Че-хословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни. РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з існуванням НДР. Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін»^ яка була погоджена радниками делегацій СРСР і ФРН і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до 00Н. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР. «Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському договори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословач-яиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією. У лютому 1970 р. у Варшаві ФРН і Польща підписали договір про нормалізацію взаємин та визнання західного кордону ПНР, про встановлення дипломатичних відносин. З вересня 1971 р, СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про ^Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин; "Згідно з угодою західні держави 'зберігали право тримати в Західному Берліні свої військові контингенти й використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотиристороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р. Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)
Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971 р, в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, і ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнародних відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представництвами, що трохи пом'якшувало для, ФРН визнання НДР окремою державою, о н 18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами 00 Н. Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН Ь Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословач-чини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР. Адже «з самого початку», тобто з вересня 1938 р. до захоплення Чехословаччини Німеччиною в березні 1939 р. й до завершення війни в травні 1945 р., правові акти на цих територіях укладалися саме на основі Мюнхенського договору. Невизнання цього створювало підстави для претензій. Отже, було знайдене інше формулювання: Мюнхенський договір 1938 р. проголошувався «неістотним», тобто знімалося питання про строки його недійсності. Спеціально також зазначалося, що новий договір не стосується правових наслідків, які випливають Ь права, застосовуваного з вересня 1938 р. до травня 1945 р., і не дає підстав для матеріальних претензій до ФРН із боку ЧССР. У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завершення переговорів ФРН Ь ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.). Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керів- РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ? ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ники країн Східної Європи сподівалися на подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В. Брандга. Проте історія взагалі, й історія міжнародних відносин зокрема, не позбавлені випадковостей. Згодом у найближчому оточенні В. Брандта було викрито агента спецслужб НДР, і в травні 1974 р. В. Брандт мусив піти у відставку. Згодом В. Брандт став головою Соціалістичного Інтернаціоналу, очолював різні комісії, що розглядали нагальні міжнародні проблеми, але в керівництво ФРН уже не повертався. ^ Деякі західні опоненти В. Брандга розцінили Синову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розколу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інакше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина!^ Х;К«!Я«<Й«й^^іС№>»>И^У^М<йй^^ • Курс Франції на розрядку та співробітництво «від Атлантики до Уралу» <Й{^$у«'^ДЙ5ЙйІ^-Я»й^^^ Вихід Франції з системи інтегрованого командування збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів. ^ •Політика протистояння та ультимативних вимог щодо; своїх головних партнерів — США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейського економічного співтовариства призвела в другій половині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізоляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин з країнами протилежного блоку, яке знаменувало повернення до старої європейської моделі зовнішньополітичної Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років) з поведінки («держава, що балансує між своїми конкурентами») у значною мірою було єдиною можливою за тих умов раціональною стратегією. Важливий елемент ідеологічного обгрунтування активізації «східної» політики Франції за часів президентства Д7. де Голля становила концепція «єдиної Європи від Атлантики до Уралу», яка втілювала проголошені керівництвом П'ятої Республіки ідеї «трансцендентного» євро-пеїзму, що, у свою чергу, спиралися на переконаність в історичній обмеженості повоєнного устрою у світі. Однак незаперечним є і те, що будь-які зміни у відносинах з країнами «соціалістичного табору» були б неможливі без відповідних кроків назустріч з боку держав ОВД, і насамперед з боку Радянського Союзу. А також без наявності хоча й обмеженої, але досить значної сфери спільних інтересів та позицій щодо основних проблем міжнародної політики. Така близькість позицій була констатована ще в ході офіційного візиту весною 1960 р. до Франції Голови Ради Міністрів СРСР М. Хрущова при обговоренні на зустрічі з французьким керівництвом проблеми недоторканності європейських кордонів, проблем безпеки в Азії та на Близькому Сході, а також діяльності Організації Об'єднаних Націй. По завершенні візиту вперше в історії відносин Схід—Захід сторони підписали угоду про наукове співробітництво в мирному використанні ядерної енергії. В середині 60-х років найактивніше розвивалися контакти в економічній, науковій та культурній галузях. Саме тоді Франція і СРСР підписали п'ятирічну торговельну угоду та угоду про співробітництво в галузі кольок рового телебачення. Темпи збільшення взаємного товарообігу вирізнялися надзвичайним динамізмом: з 1958 по 1969 р. він зріс більш ніж у 5 разів. Франція була першою західною країною, яка надала Радянському Союзові кредитну лінію для фінансування імпорту французьких інвестиційних товарів. Перебування президента щ Французької Республіки Де Голля з офіційним візитоисв СРСР із 20 червня по 1 липня 1966 р. позначилося подальшим зміщенням ак-Центів з питань двосторонньої торгівлі на проблеми євро- П69 РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ пейської та світової політики. За підсумками переговорів ЗО червня була опублікована спільна декларація, в якій сторони підкреслили, зокрема, необхідність проведення політики розрядки в Європі та декларували свою заінтересованість у пошуках насамперед «європейського» рішення проблем співробітництва та безпеки в Старому Світі, без залучення «неєвропейських» країн. У ході цього візиту французького президента сторони домовилися про створення постійних інститутів у сфері розвитку їхніх взаємовідносин, а саме: інституту періо< дичних консультацій на найвищому державному рівні, постійної комісії для контролю за виконанням торговельних, економічних та технічних угод. Одночасно в Парижі створювалася франко-радянська торговельна палата з представництвом у Москві. Під час офіційного візиту Голови^ Ради Міністрів СРСР О. Косигіна у Францію в груднСі9бб Р^ сторони вперше в практиці дипломатичних відносин держав, що належали до різних військово-політичних блоків, продемонстрували взаємну зацікавленість у скликанні загальноєвропейської наради з проблем безпеки та співробітництва. Ця політична акція, по суті, започаткувала переговорні процеси, що привели до скликання НБСЄ. Підтримка Францією радянської концепції європейського діалогу з питань безпеки та співробітництва дала Парижу змогу активізувати свої відносини з рештою держав ОВД у Центральній та Східній Європі, котрі, як і у випадку зі східною «наддержавою», почалися в економічній та культурній галузях. Але на відміну від своїх відносин із СРСР Франція, розширюючи співробітництво в цьому регіоні, в цілому дотримувалась «блокової» дис-дщпліни Атлантичного союзу. Лише в питанні про західні кордони Польщі позиція де Голля суттєво відрізнялася від позиції США, Великобританії та ФРН, що далося взнаки в ході офіційного візиту французького лідера до Польщі, який він використав як нагоду наголосити на остаточному характері кордону по лінії Одер—Нейсе. Таким чином, тенденція в східноєвропейській політиці Франції до поділу своїх партнерів на переважно Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років) «економічних» і «політичних» була більш ніж очевидною. Тож Франція розвивала зі всіма європейськими союзниками Радянського Союзу головним чином економічні відносини без будь-яких спроб розпочати безпосередній політичний діалог. Події 1968 р. в ЧССР та воєнна інтервенція країн ОВД викликали дещо стриману критику в Парижі. Прямими наслідками цієї кризи в східному блоці стали зміни акцентів у виборі Францією пріоритетних партнерів серед країн ОВД, і зокрема підвищена увага до Румунії, а також підписання з СРСР у 1970 р. протоколу про консультації з приводу ситуацій, які, на думку сторін, здатні загрожувати миру та міжнародній безпеці. ЗО жовтня 1971 р. СРСР і Франція підписали документ «Принципи співробітництва», який гіе Гасіо означав укладення першого за повоєнні роки політичного договору міжнародно-правового характеру між Радянським Союзом і західною великою державою. Йшлося насамперед про юридичне закріплення радянського трактування принципів «мирного співіснування», що в подальшому значно посилило прагнення СРСР домогтися аналогічного визнання цих принципів іншими державами Заходу — США, Великобританією та ФРН. Кульмінацією політичної взаємодії Франції й СРСР став початок 70-х років, коли завдяки консультація^ політиків і дипломатів вищого рангу обох країн у січні 1973 р. та грудні 1974 р. були досягнуті важливі компройї місні рішення з проблеми відокремлення процесу Віденських переговорів про роззброєння в центрі Європи від підготовки першого етапу загальноєвропейської наради й розробки порядку денного та проектів документів завершального етапу НБСЄ у Гельсінкі в 1975 р. X:. ?Т, ч-(.' РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ.^ ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ' »»»»»5і«»0»»»в»»»»ї»в»»»»»»»»»»^^ • Проблеми європейської безпеки в діяльності ОВД і НАТО <«к->:-:-:у:-:-/:-:-»:у;««-:-:%<у:-х-к«<-/:у:«^^^^^ В 60-х роках і на початку 70-х основні перешкоди для розв'язання проблем європейської безпеки становили продовження гонки озброєнь, поширення в міжнародній політиці силових рішень. У Європі перебували атомна авіація й ракети НАТО середнього! радіуса дії, в 1959—1961 рр. аналогічні ракети розмістив на своєму сході СРСР. ^ Одним з факторів, що негативно впливали на безпеку в Європі, були намагання деяких західних політичних діячів за
|
|||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-08-10; просмотров: 434; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.129.247.250 (0.015 с.) |