Становлення ідеології та практики Руху неприєднання

5««»»»^^й^й%.>х.і.^й%%%.й<-й.й»<%-^^

•Жонфлікти між великими державами, а також їхні 1^ спроби втягнути в глобальне протистояння

•Жхраїни Азії, Африки й Латинської Америки підштовхнули велику групу видатних діячів держав, у тому числі тих, які нещодавно визволилися від колоніальної залежності, зайняти позицію неучасті у військово-по­літичних блоках, відсторонитися від конфліктів провідних

держав світу.

Вперше термін «Рух неприєднання» було використано в

документах III конференції країн, що не приєдналися (Лусака, 1970 р.). Формуванню Руху неприєднання пере­дувало зародження доктрини неприєднання на межі 40-х і 50-х років та вибір політики неприєднання більшістю країн, що визволилися, наприкінці 50-х — на початку

60-х років. Започаткував ідеологію Руху ^неприєднання

Д, Перу.

З ініціативи прем'єр-міністра Індії Д. Неру, президен­та Югославії Я. Броз Тіто, президента Єгипту Г. А. Насе-рсіу керівників Індонезії й Гани та інших держав у вересні 1961 р^ в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Її організаторами (дали Югославія^ Єгипет, Індія, Індонезія та Афганістан. учасники Руху, більшість яких уважала, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до вій­ськово-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.

З 1981 р.^1 вересня святкується як День Руху непри­єднання,^

Своєрідність організаційного боку діяльності Руху не­приєднання полягає в тому, що він функціонує без Ста­туту, тобто немає основоположного документа, який ви­значав би його мету, завдання та структуру, регламенту­вав функції його органів.

Головні програмні документи Руху неприєднання

приймаються на конференціях глав держав та урядів, що проводяться регулярно (Белград — 1961 р.у Каїр — 1964 р^ Лусака — 1970 р,, Алжир — 1973 р.у Коломбо — 1976 р,, Гавана — 1979 р.). Країна, в якій проводиться конференція у верхах, стає країною-координатором, а її керівник — головою руху. Країна-координатор і керівник Руху неприєднання забезпечують підготовку йото фору­мів та документів. Для обговорення актуальних проблем проводяться конференції міністрів закордонних справ.

Документи Руху неприєднання ухвалюються на основі консенсусу й мають рекомендаційний характер.

Отже, цілі та принципи Руху неприєднання зафіксо-^ні в програмних документах його форумів. Це — бо­ротьба проти імперіалізму, колоніалізму й неоколоніа-яізму, апартеїду, расизму та всіх форм гегемонізму й експансіонізму, за мирне співіснування держав, розрядку ^Ькнародної напруженості, припинення гонки озброєнь, ³^ перебудову світових економічних відносин, за новий ^Ькнародний інформаційний порядок.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

»к-»»те<<»»»»»»»»»»»»>>»>к->»к^^^^^

• Еволюція Руху неприєднання в 60—70-ті роки

<-»№Ї»К-»:-К-»К-К<-К-»К<«-:-:-:-»»^^^^^^

овнішньополітична активність нових суверен­них держав відображається в міжнародних ак-^^ тах, прийнятих ними самостійно або спільно зі іншими державами. Функція підтримання миру й міжна-д родної безпеки є одним з найважливіших аспектів зов-т нішньополітичної діяльності афро-азіатських країн. Ця функція охоплює такі питання, як загальне й повне роз­зброєння (ліквідація іноземних військових баз, евакуація іноземних військ), заборона застосування атомної зброї й проведення ядерних випробувань, мирне розв'язання між­державних конфліктів тощо. її

Боротьба афро-азіатських країн за загальне й повне роззброєння та суворий міжнародний контроль за озбро­єннями має на меті не лише збереження миру, а й ви­вільнення в разі роззброєння значних коштів і ресурсів для подолання голоду, злиднів, неосвіченості й рабства на Землі. В розглядуваний період на сесіях Генеральної Асамблеї 00Н, у Комітеті 00Н з роззброєння та в інших її органах представники країн Азії й Африки брали ак­тивну участь в обговоренні питань роззброєння, під­креслювали свою заінтересованість у їхньому швидкому розв'язанні, часто виступали з конструктивними пропо­зиціями.

Перша Асамблея Організації африканської єдності

(Каїр, 17—21 червня 1964 р.) ухвалила Декларацію про оголошення Африки без'ядерною зоною. Керівники афри­канських держав заявили про готовність взяти на себе зобов'язання не виробляти ядерної зброї й н^ встановлю­вати контроль над нею, закликали всі держави взяти на себе аналогічні зобов'язання, а ядерні держави — пова­жати Декларацію, дотримуватися її вимог. Асамблея ОАЄ звернулася до Генеральної Асамблеї 00Н з проханням схвалити декларацію і вжити всіх необхідних заходів Д^ скликання міжнародної конференції з цих питань. Про" ект резолюції, поданий 28 африканськими країнами--" членами ОАЄ, був одноголосне схвалений XX сесією Ге-

Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни» що визволилися, у світовій політиці

неральної Асамблеї 00Н 3 грудня 1965 р. і проголо­шений резолюцією Генеральної Асамблеї 2033 (XX) під назвою «Декларація про перетворення Африки на<5ез 'ядерну зону>^ і і

Об'єктивні потреби незалежного розвитку змусили уряди національних держав Азії й Африки подбати також про ліквідацію іноземних військових баз. Це питання було внесено до порядку денного таких міжконтинентальних форумів, як Бандунзька конференція 29 афро-азіатських держав (1955), Белградська (1961), Каїрська (1964), Лу-сацька (1970) конференції держав, що не приєдналися. Створення ОАЄ поставило боротьбу за ліквідацію баз на африканській землі на якісно новий щабель. Згідно з рішенням конференції в Аддис-Абебі (1963), ця боротьба вважається принципом державної політики. Резолюція про роззброєння запропонувала всім державам Африки ліквідувати іноземні військові бази на своїх територіях і денонсувати угоди про «взаємну оборону», нав'язані раніше колоніальними державами. Положення резолюції ОАЄ 1963 р. про роззброєння лягли в основу рішень Каїрської конференції держав, що не приєдналися. У спеціальному документі «Військові пакти, іноземні війсь­ка та бази» було зафіксовано, що учасники Каїрської конференції ^вважають «утримування й розміщення в майбутньому іноземних військ на територіях інших дер­жав проти волі цих країн грубим порушенням суве­ренітету держав та загрозою свободі й міжнародному миру». Конференція заявила «про цілковиту підтримку країн, які прагнуть домогтися евакуації іноземних баз зі своєї території», і запропонувала державам, що утриму­ють війська й бази в інших країнах, негайно їх вивести.

Процес очищення території незалежних країн від іно­земних баз і військових контингентів у зазначений період Ще далеко не закінчився, проте колоніальні держави про­тягом 70-х років змушені були піти на значні поступки в Цьому питанні, особливо в Африці. На південь від Сахари Французьким колонізаторам удалося зберегти лише по одній базі в Сенегалі, Березі Слонової Кості, Нігерії, Центрально-Африканській Республіці, Габоні та на Ма­дагаскарі. Від багатотисячного контингенту «імперських ^сил» Англії в Африці лишилося тільки три форпости — в

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Південній Родезії, Свазіленді та ПАР. На 1972 р. Англії вдалося частково компенсувати свої втрати за рахунок будівництва військових баз у зоні «на схід від Суецу» (від мису Або до мису Доброї Надії, на Сейшельських остро­вах, у районі архіпелагу Чагос та на островах Маврикій, Альдатра, Фаркуар). Одночасно Англія і. ПАР приступили до створення спеціальних військово-морських сил для контролю за комунікаціями навколо мису Доброї Надії. -

Значно звузилася зона американської «військової при* сутності» в Північній Африці. Після приходу до влади Революційної ради в Лівії США змушені були в термі-і новому порядку евакуювати свою ключову авіабазу Віл-лус-Філд. У багатьох арабських країнах останні відчутні сліди американського впливу зникли після війни 1967 р.

на Близькому Сході.

Таким чином, позиції миролюбних сил в Азії й Аф­риці після краху колоніальних систем значно зміцнилися.

Важливим аспектом функції підтримки міжнародного миру й безпеки є мирне врегулювання міждержавних конфліктів. Напружені ситуації в Азії й Африці, як пра­вило, спричинюються прикордонними проблемами, що дісталися молодим суверенним державам у спадщину від

колоніальних часів.

ОАЄ нагромадила позитивний досвід урегулювання

суперечностей між африканськими країнами. В її активі — врегулювання територіальних конфліктів між Кенією, Ефіопією і Сомалі, а також прикордонних непорозумінь між Сенегалом і Гвінеєю. Під час наради в Рабаті (1972) було підписано угоду про врегулювання прикордонних

конфліктів між Марокко й Алжиром.

Певні зрушення в цьому плані відбулися й на азіат­ському континенті. Відомо, що протягом багатьох років відносини між Індією і Пакистаном затьмарювалися не­доброзичливістю і ворожнечею, які неодноразово вили­валися в збройні сутички. Перемога національно-ви­звольного руху й створення незалежної держави Бангла­деш визначили нову розстановку сил у цій частині Азії. Прогресивна громадськість світу з глибоким задоволен­ням сприйняла інде-пакистанську угоду, підписану в Сімлі 3 липня 1972 р. В документі, прийнятому за підсум­ками переговорів між прем'єр-міністром Індії 7. Танді і

Тема 5 Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, ^ у світовій політиці

Президентом Пакистану 3, А Бхутто, проголошувалися рішучі наміри обох урядів покласти край конфронтації.

Отже, афро-азіатські держави своїми миролюбними акціями підтвердили статутні положення 00Н щодо те­риторіальної цілісності й політичної незалежності будь-якої держави. Вони також визнали недоторканність кор­донів, що склалися на час проголошення незалежності, а в разі виникнення міжнародних конфліктів зберігали за собою право арбітражу з метою нормалізації відносин між ворогуючими сторонами.

Боротьба за ліквідацію колоніалізму у расизму й неоколо­ніалізму стала однією з найважливіших функцій зов­нішньополітичної діяльності афро-азіатських країн. Ос­нову цієї боротьби становить право націй на самовизна­чення, яке було зафіксоване в Статуті Організації Об'єд­наних Націй, а в подальшому підтверджене іншими важ­ливими документами 00Н: Декларацією про надання не­залежності колоніальним країнам і народам, міжнарод­ними пактами про права людини, рішеннями Спеціаль­ного комітету з деколонізації, резолюціями Генеральної Асамблеї 627 (VII), 1803 (XVII) і 2158 (XXII) «Про не­від'ємний суверенітет над природними ресурсами». Дек­ларацією про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав тощо.

Велике значення для здійснення принципу самови­значення мають також акти, прийняті конференціями держав, що не приєдналися, Організацією солідарності країн Азії й Африки та Організацією африканської єдності.

Внаслідок зміни загального співвідношення сил в 00Н на межі 50—60-х років XX ст. право націй на само­визначення і необхідність остаточної ліквідації коло­ніально-расистських режимів визнавалися переважною більшістю країн—членів 00Н. Ініціаторами дискусій і авторами антиколоніальних резолюцій виступали, як пра­вило, представники молодих незалежних держав. Ефек­тивність боротьби 00Н проти колоніалізму й расизму значно зросла, і неабияку роль у цьому відіграли між-йародні демократичні організації. В 1969 р. Генеральна Асамблея 00Н розглянула «Маніфест про південну час» ^ну Африки^ підготовлений VI сесією Організації афри-

\

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

канської єдності, і заявила про свою непохитну волю шукати спільно з ОАЄ справедливих рішень щодо статусу Південної Африки, де на той час склалося загрозливе становище. 21 листопада 1969р. на засіданні Генеральної Асамблеї 00Н було прийнято резолюцію про політику апартеїду уряду ПАР і рекомендації Ради Безпеки вжити невідкладних заходів, щоб ліквідувати загрозу між­народному миру в цьому районі земної кулі. Генеральна Асамблея схвалила пропозиції групи африканських країн про застосування економічних санкцій до ПАР, Порту­галії й расистського уряду Південної Родезії. Делегати афро-азіатських країн піддали гострій критиці західні держави, які порушували попередні рішення 00Н щодо|

Південної Африки.

^

• Вибір шляхів модернізації