Е Латиноамериканська інтеграція

•ОС»^^КуК-Мв»:^№»:-»»№4«<«4.:.>К.К.:.:у№^^^

а початку 60-х років під впливом кризи системи міжнародного поділу праці в Латинській Аме­риці розгорнулися досить масштабні інтегра­ційні процеси. Менше ніж за 10 років вони охопили майя^

тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

всі країни регіону. Інтеграція була для латиноамерикан­ських країн важливим засобом зміцнення економічного й політичного суверенітету.

В 1960 р. постали Центральноамериканський спільний ринок — ЦАСР (Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Ніка­рагуа, Сальвадор), а також Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ) у складі 11 країн.

У 1968 р. держави Карибського басейну створили Ка­рибську асоціацію вільної торгівлі (КАВТ), яка в 1973 р, трансформувалась у Карибський спільний ринок (КСР), а також Східно-Карибський спільний ринок (СКСР), який згодом перетворився в Організацію східнокарибських держав (ОСКД). У 1969 р. Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор, Чилі об'єдналися в Андську групу.

Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у Латинській Америці широкого розвитку набуває боротьба за еконо­мічну незалежність і справжній суверенітет, що набрала особливої сили в Чилі (при уряді Сальвадора Альєнде), в Перу (при уряді Веласко Альварадо), а також в Еквадорі, Аргентині, Панамі й на Ямайці.

Зміни у внутрішньополітичній обстановці латиноаме­риканських країн і в міжнародно-політичній сфері не могли не відобразитись на інтеграційних процесах.

З'явились нові тенденції в підході до іноземного ка­піталу, що дістали офіційне визнання в 1967р. на зустрічі президентів латиноамериканських країн у Пунта-дель-Есті (Уругвай). У прийнятій учасниками зустрічі декларації вказувалось, що інтеграція має повністю слугувати інте­ресам Латинської Америки, і підкреслювалося, що «іно­земні компанії тільки тоді зможуть відігравати важливу роль у досягненні мети інтеграції, коли вони будуть підкорятися латиноамериканським планам розвитку».

Прагнення латиноамериканських країн підпорядкува­ти функціонування іноземних компаній завданням націо­нального розвитку, ослабити їх контроль над національ­ною економікою найбільшою мірою виявилося в діяль­ності Андської групи, й

Андські країни першими в Латинській Америці роз­робили колективні заходи відносно іноземного монопо­лістичного капіталу. В 1971 р, вони прийняли документ, Що дістав назву «Загальний режим щодо іноземного ка­піталу, патентів, ліцензій, платежів^.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

- Одним із важливих заходів, що передбачався «Загаль­ним режимом», стало поступове переведення іноземних компаній у категорію національних чи змішаних. Усі^„ новлювалися і терміни переведення — 15 років для Ко­лумбії, Чилі, Перу і 20 років для Болівії й Еквадору. Іноземним інвесторам не дозволялося переказувати за кордон більше 14 % річних від зареєстрованої суми прямих капіталовкладень. «Загальний режим» досить во­рожо сприйняли провідні західні держави. Вони стали чинити економічний і політичний тиск на андські країни наполягаючи на скасуванні чи радикальній зміні поло^ жень «Загального режиму».

Латиноамериканський досвід показав, що будь-які за­ходи, які зачіпають інтереси іноземного монополістич­ного капіталу, потребують міжнародного захисту. Тому великого значення для країн регіону, які інтегрувалися, набула проблема політичної єдності, від чого великою мірою залежали результати їх спільної зовнішньополітич­ної діяльності щодо захисту національних інтересів.

У 70-ті роки, з поглибленням процесу інтеграції й збільшенням кількості об'єктів, що підлягали спільному управлінню, досконалішою ставала шституційно-політич-на структура, ширші можливості відкривалися для узгод­жених політичних акцій країн-учасниць. В Андській гру­пі, в Карибському спільному ринку, ЛАВТ, Організації східнокарибських держав з'явилися спеціальні органи, покликані формувати зовнішню політику інтеграційних об'єднань. В Андській групі був створений парламент.

Тенденція до спільних дій на міжнародній арені країн, які інтегруються, особливо чітко виявилася в зовнішньо­політичній діяльності андських держав.

Країни Андської групи підтримали процес демократи­зації режимів Латинської Америки. Вони відкрито стали на сторону нікарагуанських патріотів у боротьбі проти режиму А. Сомоси. На засіданні міністрів закордонних справ ОАД (вересень 1978 — червень 1979 рр.) члени групи закликали до ліквідації режиму А. Сомоси. Разом з Аргентиною і Панамою андські країни в 1974 р. під­писали «Декларацію Аякучо», взявши зобов'язання «ство­рювати умови, необхідні для вживання ефективних захо­дів щодо обмеження озброєння і припинення ввезення наступальної зброї до Латинської Америки, з метою

т-дма 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

рикористовувати всі наявні ресурси для економічного й соціального розвитку», о

Національним інтересам країн регіону відповідало ство­рення об'єднань для спільного використання природних ресурсів прикордонних районів. Такими об'єднаннями стали Ла-Платська група й Амазонський пакт.

До Ла-Платської групи, створеної в 1967 р., ввійшли Аргентина, Бразилія, Болівія, Парагвай та Уругвай. До­говір, який підписали країни-члени, не передбачав ні створення спільного ринку, ні лібералізації торгівлі. Су­перечності між країнами-учасницями, нестача фінансо­вих засобів, небажання Бразилії та Аргентини брати на себе тягар економічного розвитку молодших партнерів — усе це тривалий час заважало співробітництву країн з освоєння басейну Ла-Плати. Тільки в 1979 р. Аргентина, Бразилія та Парагвай підписали першу велику угоду про спільне будівництво гребель на прикордонних річках.

Амазонський пакт був створений 1978 р. Договір про «амазонське співробітництво» підписали Болівія, Брази­лія, Венесуела, Гайана, Колумбія, Перу, Суринам та Ек­вадор. Ці країни зобов'язалися спільними зусиллями до­сліджувати, освоювати й охороняти природні ресурси ба­сейну Амазонки. В липні 1981 р. в Перу відбулася перша нарада на рівні міністрів країн-учасниць, на якій розгля­далися питання розвитку Амазонського пакту.

Важливою віхою на шляху зміцнення інтеграційних процесів у Латинській Америці й вироблення загальної платформи в питаннях економічної політики стало ство­рення Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС).

У 1976 р. 26 латиноамериканських країн, у тому числі Куба, підписали Панамську конвенцію, що заклала пра­вову основу діяльності цієї організації. ЛАЕС, згідно з конвенцією, є «постійною регіональною організацією, створеною для проведення консультацій, узгодження співробітництва і сприяння у вирішенні економічних та соціальних питань».

У ході своєї багаторічної діяльності ЛАЕС зуміла нала-їодити тісні ділові контакти з більшістю країн Латинської Америки і з усіма інтеграційними об'єднаннями конти­ненту.

В 60—70-ті роки в Латинській Америці поряд з тен­денціями розвитку інтеграції, економічного й політично-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

то зближення діяли протилежні тенденції, які гальмував інтеграційні процеси й породжували кризи та сутичіси між країнами Латинської Америки.

В Латинській Америці не існувало на цей час такого інтеграційного об'єднання, яке б не одержало в спадщи, ну територіальні проблеми. З виникненням інтеграційних процесів багато латиноамериканських країн почали саме з ними пов'язувати надії на врегулювання спірних іщ, тань. Не випадково в ряді інтеграційних об'єднань з цією метою було вжито спеціальних заходів.у Так, ЛАВТ у 1967 р. прийняла додатковий протокол з «вирішення су­перечок», згодом затверджений спеціальним арбітражним судом. Арбітражна процедура була також передбачена до­говорами, що лежали в основі ЦАСР і КСР.

^ 3 метою попередження конфліктних ситуацій андські 'країни створили Андський суд, вжили інших конкретних заходів. Вони, наприклад, обговорювали можливості ско­рочення контингентів збройних сил, які перебували в прикордонних зонах, створювали демілітаризовані зони й проводили контроль за озброєнням.

• Країни Латинської Америки і НМЕП

«в»6»»»»в»вв6»»06»&й»6«0'йвв»»М«вв»»вввв»»в»«ввС«і^

У квітні—травні 1974 р. на VI спеціальній сесії Генеральної Асамблеї 00Н була прийнята Дек­ларація і Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, які стали серйозним політичним здобутком країн, що розвиваються.

Програма нового міжнародного економічного порядку (НМЕП) посіла одне з центральних місць у зовнішньопо­літичній діяльності латиноамериканських держав.

Виступивши серед ініціаторів руху за НМЕП, держави регіону сподівалися шляхом його встановлення полеглій' ти вирішення таких взаємопов'язаних питань, як утверд­ження необмеженого суверенітету над своїми природни­ми ресурсами, включаючи право на їх націоналізацію,^а також поширення цього суверенітету на ресурси контЯ"

8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

питального шельфу й Світового океану, обмеження експансії транснаціональних корпорацій (ТНК), контроль за Їхньою діяльністю та її регулювання на основі націо­нального законодавства.

Латиноамериканські прихильники програми НМЕП вва-^ади, що вона має здійснюватися шляхом збільшення постійної матеріальної допомоги з боку всіх промислове розвинутих держав і доведення її обсягів до 0,7 % — 10 % ВНП. Але позиція країн Латинської Америки з проблем НМЕП відрізнялась від підходів країн Азії й Африки. Країни регіону меншою мірою, ніж африканські держави, прагнули наповнити програму політичним зміс­том; багато з них розглядали НМЕП як засіб проникнен­ня до «клубу багатих країн».

Важливим напрямом боротьби латиноамериканських країн за встановлення НМЕП стала реалізація суверенно­го права на націоналізацію власності іноземного капіталу й обмеження діяльності ТНК.

У 70-ті роки націоналізація ТНК у Латинській Амери­ці зачепила інтереси більш ніж 50 міжнародних монопо­лій, а загальна вартість націоналізованої власності ста­новила понад 7 млрд доларів. Латиноамериканські країни першими порушили в ЮНКТАД питання про необхід­ність обмеження діяльності ТНК і вироблення «Кодексу поведінки транснаціональних корпорацій», вони активно сприяли створенню комісії 00Н щодо ТНК.

Другим важливим напрямом діяльності латиноамери­канських країн з установлення НМЕП було зміцнення регіональної економічної інтеграції й співробітництва з країнами, що розвиваються, інших континентів.

У 1974 р, до створеної Міжнародної асоціації боксито» ^добувних країн увійшли такі латиноамериканські країни, % Домініканська Республіка, Гаїті, Гайана, Ямайка та ^инам.

, Латиноамериканські країни брали активну участь у Діяльності таких «сировинних антикартелів», як Міжуря­дова рада країн — експортерів міді (Чилі, Перу), Міждер­жавна асоціація експортерів залізної руди (Венесуела, Чи- ^ Перу), Міжнародна угода з олова (Болівія), Асоціація ^раїн— виробників вольфраму (Болівія, Бразилія, Перу).

За короткий відтинок часу країни континенту ство-Р¹¹^ більше органів ^організацій латиноамериканського

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ систем МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ц "^м

о латиноамериканська система "6^ма міжнародних відносин

 

 

співробітництва, ніж за всю попередню історію, д ^ роки на континенті виникла ціла низка регіональних ровинних антикартелів». Так, у 1978 р. була ствої^ «група Боготи» — об'єднання восьми латиноамериу^ ських країн—виробників кофе. В 1980 р. вони ствоіуи Асоціацію країн—виробників і експортерів кофе («Па¹ Кафе») зі штаб-квартирою в Панамі й з первісним ^

піталом 500 млн доларів.

У1975р. сформувалася Асоціація латиноамериканським і карибських держав—експортерів цукру, яка об'єднала 22 країни. В цей же період виникли Союз країн-—експорт терів бананів та Латиноамериканська асоціація виробників м 'яса. Як правило, такі «сировинні антикартелі» мали на меті захист цін на свою продукцію і боротьбу з Манілу. ляціями міжнародних концернів на світовому ринку

кофе.

В 70-ті роки в умовах гострої енергетичної кризи й

затяжного спаду у світовій економіці «сировинна дипло­матія» добилася деяких зовнішньоекономічних пільг для ряду латиноамериканських держав. Однак як тільки роз­винуті країни подолали наслідки енергетичної кризи, «сировинні антикартелі» відразу ж утратили свою роль

ініціаторів боротьби з експансією ТНК.

Уже наприкінці 70-х років розвинутим західним дер­жавам удалося значною мірою стримати наступ країн, що розвиваються, в їхній боротьбі з економічним «неоколо­ніалізмом» і примусити ці країни перейти до оборони. Більше того, глибока затяжна економічна криза середини 70-х років у цілому серйозно ослабила зовнішньоеконо­мічні позиції країн Латинської Америки на переговорах із

Заходом.

• Латиноамериканські країни в 00Н

»^ЙЙЇ№^»?^.»Я»»»ЙЇ»ЙЇ.»^«Г.»^

•Країни Латинської Америки брали ^{безпосере}на-

1^ участь у створенні Організації ^^9е^^№^^-

•Жцій. 20 незалежних латиноамериканськдаР^д.

лік стали державами—засновницями 00Н. Вони

„дли континент на конференції в Сан-Франциско, де ^ прийнято ^й їОД™^¹¹⁰ Статут 00Н, визначено струк-

^у пьо¹'⁰ міжнародного форуму. ^Ло кінця 50-х років країни Латинської Америки мали

'іу голосів в 00Н. Два з шести непостійних членів Зли Безпеки були представниками Південної Америки.

Початок «холодної війни» позначився створенням у іятинській Америці військово-політичного союзу амери-

нських держав (Пакт Ріо-де-Жанейро, 1947). Участь рожав континенту в цьому союзі суттєвою мірою визна­ла їх позицію в 00Н у той період.

у зовнішній політиці країни Латинської Америки йшли фарватері Вашингтона, під тиском якого вони розірвали ароматичні відносини з Радянським Союзом. Вико-пистовуючи лозунги «континентальної солідарності», американські представники добилися внесення в проект Статуту 00Н положень, які санкціонували б пріоритет міжамериканських установ при розв'язанні Радою Без­пеки 00Н конфліктних ситуацій і суперечок у Латин-:

ській Америці. Делегація США прагнула усунути 00Н від розгляду латиноамериканських проблем і обмежити їх вирішення рамками ОАД.

Наступ реакції в країнах Латинської Америки і вста­новлення у 12 латиноамериканських республіках про-американських диктаторських режимів відобразилися на позиціях держав регіону в 00Н. У перші десятиріччя існування 00Н діяльність латиноамериканських пред­ставників у цій міжнародній організації контролювалась і спрямовувалась Вашингтоном.

У період «холодної війни» США, використовуючи «ма-"^ну голосування» в 00Н, нерідко зверталися по допо-

^ до «латиноамериканської більшості», щоб добитися

палення вигідних Вашингтонові резолюцій. Латино-[^ ^^нські представники в 00Н виступали на сесіях

^^{еральн01} Асамблеї на підтримку «доктрини Трумена», Щ Маршалла», «плану Баруха», створення системи

^ ивних військових блоків, проголосували за резолю-> на основі якої розпочалася американська збройна

й^{5 рею}- ^ дг I^у ^^малі 1954 р. стали першим випробуван-

^^^рцни ^Р^^У ОАД над 00Н». Урад X. Арбенса ^^я До Ради Безпеки зі скаргою на агресію, яка і

 

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

розпочалася з території Нікарагуа й Гондурасу за під,

тримки Сполучених Штатів. На IX сесії Генеральної Асамблеї 00Н (жовтень 1954 р.) представники Еквадору Уругваю та Аргентини заявили, що участь латиноаме^ риканських держав в ОАД не може перешкодити їм реа­лізовувати право звертатись по допомогу безпосередньо до 00Н.

У 1960—1962 рр. в 00Н розгорнулася гостра політич­на й дипломатична боротьба навколо кубинського пи­тання. Звернення кубинського уряду до Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї з вимогою зупинити агресивні дії США проти Куби дістали підтримку деяких латиноаме­риканських країн. У результаті спроби американської де­легації в 00Н протиставити Кубі «єдиний фронт» латиноамериканських держав не увінчалися успіхом. На XV сесії Генеральної Асамблеї (квітень 1964 р.) мекси­канський представник підкреслив правомочність 00Н ухвалювати резолюції щодо конфлікту між Кубою і США, хоч обидві країни є членами ОАД.

Незважаючи на те, що США в 1965 р. вдалося на­правити в Домініканську Республіку «міжамериканські збройні сили з підтримки миру й порядку» під прапором ОАД, при обговоренні домініканського питання в Раді Безпеки 00Н латиноамериканські представники висту­пили проти спроби Вашингтона створити прецедент для організації «міжамериканських збройних сил» на постій­ній основі.

В 60-ті роки розпочалося поступове зближення пози­цій латиноамериканських і афро-азіатських країн в 00Н. Ряд країн регіону вступили в Рух неприєднання.

В 70-ті роки відбувся відхід країн Латинської Америки від блокової дипломатії. Загострювалися їх суперечності зі США. Більшість країн регіону значно частіше стали займати самостійну, конструктивну позицію з таких гло­бальних проблем, як боротьба за мир, за загальне й повне роззброєння, встановлення нового міжнародного еконо­мічного порядку.

Саме в цей період у штаб-квартирі 00Н у Нью-Йорку почали проходити регулярні консультації представники латиноамериканських країн при 00Н, об'єднаних У ГРУЛА (^гиро Іаііпоатегісапо). Цей вид співробітниці^ країн континенту не базувався на якійсь договірно-

гема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

Правовій основі: консультації обмежувалися лише ухва­ленням рішень, які мали рекомендаційний характер. Го­ловною метою ГРУЛА стало вироблення єдиної позиції латиноамериканських держав із важливих міжнародних і регіональних проблем, а також відстоювання цієї позиції ^а сесіях Генеральної Асамблеї.

14 лютого 1967 р. 14 латиноамериканських держав під­писали Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Важливі частини договору становили два додаткові протоколи. Додатковий прото­кол І покладав певні зобов'язання на ті держави, які де-юре чи де-факто несуть міжнародну відповідальність щодо територій, які знаходяться в зоні, де діє договір (це стосувалося США, Великобританії, Франції та Нідерлан­дів, які мали колонії чи залежні території в Латинській Америці). Додатковий протокол II передбачав зобов'я­зання ядерних держав поважати статус без'ядерної зони.

В 1973—1977 рр. на XVIII—XXXII сесіях Генеральної Асамблеї латиноамериканські держави добилися прий­няття резолюцій, які закликали всі країни приєднатися до додаткових протоколів І і II Договору Тлателолко.

^к

•Єр

; \<?А

V:

'л:-

• •/•••;- .-.".X •

 

,-и ш

УКРАЇНСЬКА РСР

НА МІЖНАРОДНІ Й

АРЕНІ

(1944—1979рр.)

• Створення та розгортання діяльності Наркомату закордонних справ УРСР

• Участь УРСР в Установчій конференції